Рішення від 01 березня 2026 р. у справі №175/7865/25 — Дніпровський районний суд Дніпропетровської області

Справа № 175/7865/25

Провадження № 2/175/1788/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

02 березня 2026 року с-ще. Слобожанське

Дніпровський районний суд Дніпропетровської області

в складі: головуючого судді - Бойка О.М.

із секретарем судового засідання Грицай К.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Четверта Дніпровська державна нотаріальна контора, про встановлення факту та визнання права власності,-

ВСТАНОВИВ:

До Дніпровського районного суду Дніпропетровської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Четверта Дніпровська державна нотаріальна контора, про встановлення факту та визнання права власності.

У червні 2025 року згідно протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями, матеріали позовної заяви був розподілений до провадження судді Бойка О.М.

В позовній заяві позивач просить суд:

Встановити факт, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , постійно не проживав разом зі спадкодавцем ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на час відкриття спадщини, а саме ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка була зареєстрована у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Встановити факт спільного проживання однією сім?єю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , разом із ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з січня 2015 року до часу смерті - ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , право власності на садовий будинок АДРЕСА_2 , у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , право власності на житловий будинок загальною площею 52,1 кв.м., житловою площею 34,5 кв.м., який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , право власності на земельну ділянку площею 0,0592 га, кадастровий помер 1210100000:04:106:0042, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Свої вимоги мотивує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка доводиться позивачці тіткою, так як чоловік померлої - ОСОБА_4 , являється позивачці рідним дядьком, оскільки її батько - ОСОБА_5 та ОСОБА_4 є рідними братами.

Між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 завжди були добрі відносини, вони постійно спілкувалися, позивачка піклувалася про неї, оскільки зі своїм чоловіком - ОСОБА_4 вона розлучилася, їх діти давно виїхали до рф на постійне місце проживання, їх доля невідома. Вони не спілкувалися з ОСОБА_3 .

Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина на все належне їй майно.

ОСОБА_1 протягом строку, передбаченого ст. 1270 ЦК України, звернулася до Четвертої дніпровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Однак, постановою державного нотаріуса від 17.11.2020 року їй відмовлено у вчиненні нотаріальної дії - у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 , оскільки від імені спадкодавця приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Петренко К.В. 23.03.2017 року за реєстровім

№428 було посвідчено заповіт не на її користь.

Так, згідно вищезазначеного заповіту ОСОБА_3 заповідала усе належне їй майно ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позивачка вказує, що ОСОБА_2 із заявою про прийняття спадщини до нотаріальної контори не звертався.

Враховуючи зазначене, вважає, що ОСОБА_2 спадщину не прийняв.

Виходячи із вищезазначеного, оформлення спадкових прав ОСОБА_1 в позасудовому порядку є неможливим, у зв?язку з чим звертається до суду із даною позовною заявою.

У судове засідання позивач не з`явилась. Про час та місце була належним чином повідомлена. Надала заяву, в якій просила справу слухати без її участі. Позовні вимоги підтримує. Проти ухвалення заочного рішення не заперечує.

Відповідач у судове засідання не з`явився. Про час та місце був належним чином повідомлений. Клопотань не надавав.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи, що відповідає положенням ст.280 ЦПК України.

Всебічно та повно з`ясувавши обставини справи, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи, давши їм оцінку, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-яким не забороненим законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції», кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом ч. 1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Дослідивши наданні докази, суд встановив, що ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка доводиться позивачці тіткою, так як чоловік померлої - ОСОБА_4 , являється позивачці рідним дядьком, оскільки її батько - ОСОБА_5 та ОСОБА_4 є рідними братами.

Між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 завжди були добрі відносини, вони постійно спілкувалися, позивачка піклувалася про неї, оскільки зі своїм чоловіком - ОСОБА_4 вона розлучилася, їх діти давно виїхали до рф на постійне місце проживання, їх доля невідома. вони не спілкувалися з ОСОБА_3 .

Позивачка ОСОБА_1 доглядала за ОСОБА_3 та проживала разом із нею, що підтверджується поясненнями свідків наданих у судовому засіданні.

Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина на все належне їй майно.

ОСОБА_1 протягом строку, передбаченого ст. 1270 ЦК України, звернулася до Четвертої дніпровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Однак, постановою державного нотаріуса від 17.11.2020 року їй відмовлено у вчиненні нотаріальної дії - у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 , оскільки від імені спадкодавця приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Петренко К.В. 23.03.2017 року за реєстровім

№428 було посвідчено заповіт не на її користь.

Так, згідно вищезазначеного заповіту ОСОБА_3 заповідала усе належне їй майно ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позивачка вказує, що ОСОБА_2 із заявою про прийняття спадщини до нотаріальної контори не звертався.

Враховуючи зазначене, вважає, що ОСОБА_2 спадщину не прийняв.

Виходячи із вищезазначеного, оформлення спадкових прав ОСОБА_1 в позасудовому порядку є неможливим, у зв?язку з чим звертається до суду із даною позовною заявою.

Так, ОСОБА_3 померла у віці 93 років. Протягом останніх років свого життя вона була в досить тяжкому стані, майже лежачою та мала проблеми з пам?яттю, потребувала сторонньої допомоги та піклування.

ОСОБА_2 є онуком ОСОБА_3 , однак він ніколи не допомагав своїй бабусі. Він завжди займався лише своїм життям, вів негативний образ життя, до бабусі не навідувався, не працював. Останні роки життя ОСОБА_3 він взагалі не дбав про неї, вона була вже лежача, не могла ані їсти, ані пити, ані обслуговувати себе самостійно.

Відповідач не доглядав ні за бабусею, ні за будинком, який рушиться та потребує ремонту, у ті рідкі рази, коли він приходив, то лише забирав пенсію бабусі та знову зникав, у неї виникли борги перед комунальними службами через такі дії відповідача.

ОСОБА_1 мала добрі відносини з померлою, піклувалася про неї, оскільки окрім неї їй допомогти нікому, позивачка постійно до неї навідувалася, доки вона не запропонувала їй переїхати проживати до неї, оскільки онук не з?являвся, а їй самотньо та страшно одній бути.

Таким чином, оскільки ОСОБА_1 також проживала одна, а ОСОБА_3 була її рідною особою, позивачка прийняла пропозицію та у січні 2015 року переїхала проживати до неї за адресою: АДРЕСА_1 .

Під час сумісного проживання ОСОБА_1 піклувалася про тітку, про її стан здоров?я, забезпечувала усіма життєвими потребами. Вони вели спільне господарство, проживали однією сім?єю.

ОСОБА_1 купувала їжу та ліки, готувала, прибирала, перевдягала тітку та мила її, оскільки самостійно це зробити вона вже не могла. На подібні витрати вони складали кошти разом, оскільки і користувалися усім разом, тобто мали спільний бюджет, хоча здебільшого проживали на кошти позивачки, яка купувала майно для спільного користування, витрачала кошти на утримання та ремонт будинку, купувала необхідні меблі, оплачувала комунальні послуги, доглядала за земельною ділянкою, ми проживали однією сім?єю.

Вказані обставини підтвердили у судовому засіданні допитані свідки.

Згідно зі ст. 3 Сімейного Кодексу України сім?ю складають особи, які спільно проживають, пов?язані спільним побутом, мають взаємні права та обов?язки.

Конституційним Судом України у рішенні від 03.06.1999 р. за №5-рп/99 (справа про офіційне тлумачення терміна «член сім?ї») визначено таку обов?язкову ознаку члена сім?ї, як ведення спільного господарства.

Сім?я розглядається як соціальний інститут і водночас як союз конкретних осіб. Сім?я є первинним та основним осередком суспільства. Сім?ю складають особи, які спільно проживають, пов?язані спільним побутом, мають взаємні права та обов?язки, що й є ознаками сімї.

Конституційне право на особисту свободу дає підстави для висновку про те, що людина має право сама вибирати форму організації свого сімейного життя. Закон не може їй цього диктувати, як і того, з ким людина має проживати однією сім?єю, за винятком лише певних обмежень, які сформульовані у статі 3 Сімейного Кодексу України.

Таким чином, з січня 2015 року вони були поєднані спільним проживанням, веденням господарства, спільним бюджетом, оплатою комунальних послуг, займалися ремонтом, мали взаємні права та обов?язки, проживали однією сім?єю.

Згідно вимог ч. 4 ст.3 СК України сім?я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Цивільним законодавством України передбачено спадкування, а саме відповідно до ст. 1216 ЦK України, права та обов?язки фізичної особи, яка померла (спадкодавець), переходять до інших осіб (спадкоємців).

Згідно ст.1223 ЦК України, право на спадкування мають особи, визначенні у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення за заповітом усієї спадщини, право на спадкування за законом одержують особи, визначенні законодавством України.

Відповідно до ст. 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов?язків (спадщини) фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов?язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до ст. 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою частина третя статті 46 цього Кодексу).

Згідно ст. 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Відповідно до ст. 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.

Частиною 3 ст.1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Відповідач по справі - ОСОБА_2 , хоча і був зареєстрований, однак фактично зі спадкодавцем не проживав.

Тому, у цій справі підтвердженням факту не прийняття ОСОБА_2 спадщини є встановлення факту його окремого проживання із спадкодавцем на момент відкриття спадщини.

Відповідач не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, із заявою про прийняття спадщини, яка відкрилась після смерті бабусі, до нотаріальної контори не звертався, тобто не прийняв спадщину.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією. законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Частинами другою та шостою ст. 29 ЦК України передбачено, що фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Відповідач добровільно та з власної волі обрав собі інше місце проживання. В утриманні житлового будинку він участі не бере, оплату житлово-комунальних послуг не здійснює, як за життя ОСОБА_3 , так і після її смерті.

Згідно роз`яснень, викладених в п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування», будь-яка особа, яка постійно проживала разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається такою, що своєчасно прийняла спадщину.

Аналіз наведених норм права дає підстави стверджувати, що сама по собі реєстрація місця проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини не може свідчити відповідно до ч.3 ст. 1268 ЦК України про своєчасність прийняття спадщини, місце реєстрації та місце проживання не є тотожними поняттями.

Статтею 1273 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини

Відповідно до ч.2 ст. 1274 ЦК України спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.

Пунктом 20 Постанови пленуму Верховного суду України №7 « Про судову практику у справах про спадкування» За відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття всіма Спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують спадкоємці відповідної черги. Зокрема, у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця. У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. У п`яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно.

Відповідно до ст. 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини, суд враховує правила частини другої статті 3 Сімейного кодексу України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки.

Після смерті ОСОБА_3 спадщину прийняла - ОСОБА_1 , як спадкоємець четвертої черги за законом, оскільки більше п`яти років проживав зі спадкодавцем однією сім`єю, що підтверджується копією спадкової справи наданої до суду.

Відповідно до ч.5 ст. 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Відповідно до п. 21 Постанови пленуму Верховного суду України №7 «Про судову практику у справах про спадкування» при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК (2947-14) про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і йог о необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом.

Пунктом 23 Постанови пленуму Верховного суду України №7 «Про судову практику у справах про спадкування» передбачено: якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв`язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини. а не про встановлення факту прийняття спадщини.

Можливість встановлення факту спільного проживання однією сім`єю з померлим спадкодавцем та визнання права власності у порядку спадкування за законом після смерті підтверджується правовою позицією Верховного суду, викладених у постановах від 08.05.2020 р. по справі №643/3240/17 та від 30.03.2020 р. по справі №755/7103/18.

Пунктом 6 рішення Конституційного Суду від 03 червня 1999 року №5-пп/99 установлено, що до членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом га ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.

Також Верховний Суд України у справі №6-27745св08 від 11.03.2009р. зазначив «відповідно до ч.3 ст. 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Таким чином саме постійне місце проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини є підставою для визнання спадкоємця таким, а не лише реєстрація місця його проживання за адресою місця проживання спадкодавця».

Аналогічну позицію висловив Верховний Суд України у справі №6-15013св07 від 10.12.2008р., де вказано «відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Тобто спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом шестимісячного строку для прийняття спадщини, він не заявив відмову про неї. Якщо спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, він повинен подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини».

Оскільки ОСОБА_1 , як спадкоємець за законом, постійно проживала зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини в одному помешканні та протягом шести місяців із часу відкриття спадщини не заявив про свою відмову від спадщини, то вона вважається такою, що прийняла спадщину.

Згідно з пунктами 3.21. 3.22 глави 10 розділу 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 р. № 296/5, спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.

Зі змісту наведених норм закону вбачається, що під постійним проживанням спадкоємця із спадкодавцем розуміється як факт безпосереднього проживання спадкоємця із спадкодавцем на момент його смерті, так і ([такт наявності у спадкоємця, на момент смерті спадкодавця, зареєстрованого у передбаченому законом порядку права на постійне проживання з останнім за однією адресою.

Згідно з п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» діями, що свідчать про прийняття спадщини, є фактичний вступ заявника в управління чи володіння спадковим майном у межах шестимісячного строку з дня відкриття спадщини.

Частина 3 ст. 1268 ЦК України вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не саму реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного.

Відповідно до ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

У постанові від 10 січня 2019 року у справі №484/747/17 (провадження № 61-44149св18) Верховний Суд дійшов висновку, що відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом».

У своїй ухвалі № 505/2085/14-ц від 14.09.2016 року Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов висновку - «якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв`язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не про встановлення факту прийняття спадщини.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. З наведених підстав колегія суддів погоджується із висновками апеляційного суду про те. що відсутність реєстрації спадкоємця за останнім місцем проживання спадкодавця сама по собі не є абсолютним підтвердженням обставин про те. що спадкоємець не проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини ч. 3 ст. 1268 ЦК України підтверджуються достатністю інших належних і допустимих доказів.».

Аналогічні правові висновки містяться в ухвалі Верховного Суду України №6-7165св09 від 03.11.2010 року, рішенні Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 6048327св14 від 11.11.2015 року, ухвалі Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 6-20158св15 від 21.10.2015 року.

Згідно з п.4.10 п.4 гл.10 розділу 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, жодним строком не обмежена. Тобто спадкоємець, який прийняв спадщину, може звернутися за видачею свідоцтва протягом будь-якого часу після закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини. Особливе значення при цьому має факт постійного проживання спадкоємця на час відкриття спадщини разом із спадкодавцем, який підтверджує фактичне прийняття спадщини.

В останньому випадку зазначені обставини є підставою для звернення з позовом або заявою (в залежності від наявності або відсутності спору щодо спадкового майна) про встановлення факту постійного проживання разом зі спадкодавцем па час відкриття спадщини, а не з позовом про надання додаткового строку для прийняття спадщини (п.2 Листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 р.).

Отже, законодавець в даному випадку висунув вимогу про обов`язковість постійного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, що ставить прийняття спадщину у такому випадку в залежність від факту спільного постійного проживання вказаних осіб.

Частиною 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 року №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз`яснено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч.1 ст. 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. З цієї норми випливає, що прийняття спадщини має важливе практичне значення: з ним пов`язана можливість оформлення права власності на спадкове майно шляхом видачі нотаріусом правовстановлюючого документа - свідоцтва про право на спадщину та реєстрації, у випадках, визначених законом, прав на неї (наприклад, на нерухоме майно).

Щодо спадкоємців, які на час відкриття спадщини постійно проживали спільно із спадкодавцем, встановлюється презумпція прийняття спадщини, яка може бути спростована лише шляхом подання ними заяви про відмову від спадщини до нотаріальної контори.

Відповідно до ч. 3 ст. 1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

У Листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» зазначено, що відповідно до норм ч. 5 ст. 1268 ЦК незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини та згідно із ч. 3 ст. 1296 ЦК відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Відповідно до ч.2 ст.315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Метою встановлення факту спільного проживання заявника зі спадкодавцем є необхідність реалізації права на оформлення спадкового майна, отже такий факт породжує юридичні наслідки; чинним законодавством не передбачено іншого порядку встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем.

Згідно ч.1 ст. 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якого є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Згідно пп. 16 п. 3.1 Листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» від 16.05.2013р. № 24-753/0/4-13 - «Визнання права власності па спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку...».

Відповідно до п. 1 Постанови Пленуму Верхового Суду України № 5 від 31.03.95 р. «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо встановлення фактів не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Відповідно до постанови Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі № 200/14136/17 (провадження № 61-15965св19) зазначається, що справи про спадкування суди розглядають за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права та обов`язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними. Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження з`ясується, що має місце спір про право, суд залишає заяву без розгляду та роз`яснює заявникові, що він має право звернутися до суду з позовом па загальних підставах.

Відповідачем по даній справі являється ОСОБА_2 , який, входить до кола можливих спадкоємців за заповітом.

Однак, як убачається із матеріалів спадкової справи ОСОБА_2 не може претендувати на спадкове майно, оскільки пропустив термін встановлений законом для прийняття спадщини. Окрім цього, відповідач фактично не проживав зі спадкодавцем однією сім`єю.

Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Порядок правового регулювання діяльності нотаріату в Україні визначено Законом України «Про нотаріат», глава 7 розділу III якого, передбачає видачу свідоцтва про право на спадщину.

За змістом статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Відповідно до ч. 1 ст. 1298 ЦК України, свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців із часу відкриття спадщини, тому спір про спадкування може бути вирішений лише після закінчення цього строку.

Відповідно до ч. 2, 3 Постанови Пленуму Верховного суду України 30.05.2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування» - свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.

У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Так як нотаріусом відмовлено позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину, у позивача виникло право на захист своїх порушених прав шляхом подання позову про визнання права власності в судовому порядку.

14 липня 2025 року до суду надійшла копія спадкової справи після ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Щодо вимог позивача про визнання права власності на домоволодіння на території с. Новоолександрівка, Дніпровського району, Дніпропетровської області, слід вказати наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем не надано доказів на підтвердження прав спадкодавця на домоволодіння за адресою АДРЕСА_3 , а тому в цій частині позовних вимог слід відмовити, у зв`язку з їх недоведеністю.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов?язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці. зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року, заява №38722/02). Ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен

забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування; питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно ст.82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК України, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст.43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що позивач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 84 ЦПК України, могла би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Чого при розгляді цієї цивільної справи здійснено не було.

Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд, дослідивши матеріали справи, надані до неї докази та посилання на докази, прослухавши ствердження сторін по справі, вважає, що позовні вимоги слід задовольнити частково.

У відповідність вимогам ч.6 ст.141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.12, 13, 19, 76, 77, 80, 81, 206, 247, 259, 263-265, 280-284 ЦПК України, суд,-

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Четверта Дніпровська державна нотаріальна контора, про встановлення факту та визнання права власності - задовольнити частково.

Встановити факт, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , постійно не проживав разом зі спадкодавцем ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на час відкриття спадщини, а саме ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка була зареєстрована у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Встановити факт спільного проживання однією сім?єю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , разом із ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з січня 2015 року до часу смерті - ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , право власності на житловий будинок загальною площею 52,1 кв.м., житловою площею 34,5 кв.м., який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , право власності на земельну ділянку площею 0,0592 га, кадастровий помер 1210100000:04:106:0042, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 9961,64 грн.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Бойко О.М.