Постанова від 11 березня 2026 р. у справі №369/9897/24 — Київський апеляційний суд

Єдиний унікальний номер справи № 369/9897/24

Провадження № 22-ц/824/4344/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 березня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення пені за несплату аліментів,

В С Т А Н О В И В :

14 червня 2024 року позивач звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області з вказаним позовом до відповідача.

На обґрунтування позовних вимог зазначено, що з ОСОБА_2 мають спільних неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , 2016 року народження, та ОСОБА_4 , 2007 року народження. Спільне життя не склалось, проживають окремо. За рішенням суду стягуються аліменти на утримання дітей в розмірі 1/3 частини доходу відповідача. За її заявою відкрито виконавче провадження НОМЕР_1.

На думку позивача, відповідач ухиляється від виконання судового рішення без будь-якої поважної причини. Вважає, що відповідач свідомо ухиляється від сплати аліментів, а тому на підставі ст. 196 СК України має сплатити пеню за прострочення сплати аліментів. Її розмір визначала з урахування того, що її розмір не більшою за саму заборгованість. Тому розмір пені по несплаті аліментів на утримання дітей становить 31 057,98 грн. за період з 01 листопада 2023 року по 01 травня 2024 року.

Враховуючи викладене, позивач просив суд стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 пеню по несплаті аліментів на утримання дітей в розмірі 31 057,98 грн. Крім того просила судові витрати покласти на відповідача.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 жовтня 2025 року позов задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 пеню по несплаті аліментів на утримання дитини в розмірі 15 000,00 грн. У задоволенні решти вимог відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 10 листопада 2025 року позивач направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.

У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд змінити оскаржуване рішення в частині суми пені, яка була стягнута та задовольнити позов у повному обсязі.

Станом на день розгляду справи відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

У судове засідання, призначене на 12 березня 2026 року, з`явилися позивач ОСОБА_1 та представник позивача ОСОБА_5 , які підтримали апеляційну скаргу та просили апеляційний суд її задовольнити.

Сторона відповідача у судове засідання не з`явилася, про розгляд справи належним чином повідомлялася, про причини неявки суд не повідомила, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавала.

На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги зазначив, що між сторонами існують правовідносини щодо утримання неповнолітніх дітей, на підставі судового рішення з відповідача стягуються аліменти, які останній належним чином не сплачував, у зв`язку з чим утворилася заборгованість, розмір якої підтверджується матеріалами виконавчого провадження та не оспорювався відповідачем; відповідач не надав доказів відсутності своєї вини у виникненні заборгованості, а тому діє презумпція його вини та наявні підстави для застосування відповідальності, передбаченої ст. 196 СК України; поданий позивачем розрахунок пені перевірений судом та визначений у більшому розмірі, ніж заявлено, однак розглянутий у межах позовних вимог; водночас з урахуванням матеріального та сімейного стану відповідача, наявності на його утриманні інших малолітніх дітей, перебування на військовій службі, значного розміру основної заборгованості та необхідності уникнення покладення надмірного тягаря на боржника, суд дійшов висновку про доцільність зменшення розміру пені; з огляду на встановлені обставини та оцінку доказів у їх сукупності суд визнав обґрунтованими вимоги про стягнення пені, проте визначив її до стягнення у розмірі 15 000 грн, відмовивши в іншій частині позову.

Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:

«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»

З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні.

Окремо суд апеляційної інстанції зазначає, що доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з визначеним судом першої інстанції розміром пені, при цьому апелянт посилається на те, що суд першої інстанції самостійно зменшив розмір пені без відповідного клопотання сторони відповідача, чим, на його думку, порушив принципи диспозитивності та змагальності сторін.

Щодо наведених доводів колегія суддів зазначає наступне:

Відповідно до ст. 196 Сімейного кодексу України у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості. У разі застосування до особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду, заходів, передбачених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України "Про виконавче провадження", максимальний розмір пені повинен дорівнювати різниці між сумою заборгованості та розміром застосованих заходів примусового виконання, передбачених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України "Про виконавче провадження". Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів. Неустойка не сплачується, якщо платник аліментів є неповнолітнім. У разі прострочення оплати додаткових витрат на дитину з вини платника такий платник зобов`язаний на вимогу одержувача додаткових витрат сплатити суму заборгованості за додатковими витратами з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних із простроченої суми. Платник додаткових витрат вважається таким, що прострочив оплату, якщо він не виконав свій обов`язок щодо оплати додаткових витрат у строк, встановлений рішенням суду або за домовленістю між батьками, а в разі їх відсутності або у разі невстановлення такого строку - після спливу семи днів після пред`явлення відповідної вимоги одержувачем додаткових витрат, який фактично їх оплатив.

З аналізу наведених положень вбачається, що закон прямо передбачає право суду зменшити розмір неустойки (пені) з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів. При цьому така можливість не ставиться у залежність від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін, а випливає із дискреційних повноважень суду та наявності передбачених законом підстав для цього.

У даному випадку йдеться про дискрецію суду як елемент судового розсуду, тобто надану законом свободу вибору між декількома юридично допустимими рішеннями за умови дотримання критеріїв законності, обґрунтованості та справедливості. Реалізуючи зазначену дискрецію, суд першої інстанції зобов`язаний був оцінити встановлені обставини справи, зокрема матеріальний та сімейний стан відповідача, наявність на його утриманні інших дітей, а також інші істотні обставини, що мають значення для визначення справедливого розміру відповідальності.

Отже, зменшення розміру пені судом першої інстанції є реалізацією прямо передбаченого законом повноваження суду, а не виходом за межі позовних вимог чи порушенням принципів диспозитивності та змагальності сторін.

За таких обставин доводи апелянта про неправомірність зменшення розміру пені з підстав відсутності відповідного клопотання не ґрунтуються на вимогах закону та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, у зв`язку з чим не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції як підстава для зміни оскаржуваного рішення.

Також апелянт у доводах апеляційної скарги посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, зокрема зазначає, що судом неправильно визначено (обчислено) розмір пені, яка підлягає стягненню.

Колегія суддів апеляційної інстанції не може погодитися з такими доводами з огляду на наступне.

Як убачається з матеріалів справи, розрахунок заборгованості зі сплати пені був поданий саме позивачем, прийнятий судом першої інстанції, досліджений та оцінений у сукупності з іншими доказами, при цьому суд першої інстанції не змінював наведеного розрахунку та не виходив за його межі, а здійснив перевірку його правильності на підставі норм матеріального права.

Крім того, поданий позивачем розрахунок відповідає вимогам ст. 196 Сімейного кодексу України, відповідно до якої у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості.

Таким чином, сам позивач фактично визнає, що розмір пені визначається за правилами закону та може бути обмежений установленими законом межами.

За таких обставин доводи апелянта про неправильність розрахунку пені є необґрунтованими, оскільки суд першої інстанції діяв у межах поданого розрахунку, перевірив його відповідність закону та не допустив порушення норм матеріального права при визначенні розміру пені.

Також апелянт у доводах апеляційної скарги зазначав, що щодо однієї з дітей відповідача, наявність якої суд першої інстанції врахував при вирішенні питання про зменшення розміру пені, відповідач тривалий час не визнавав свого батьківства, у зв`язку з чим пеня, на думку апелянта, була нарахована саме за період, коли батьківство не визнавалося.

Колегія суддів апеляційного суду зазначає, що наведені доводи є голослівними та жодними належними і допустимими доказами не підтверджені. Матеріали справи не містять доказів того, що відповідач оспорював батьківство щодо відповідної дитини у встановленому законом порядку або що таке оспорювання має місце на час розгляду справи. У судовому засіданні представник позивача лише послався на відповідні обставини, однак жодних доказів на їх підтвердження суду не надав. За таких умов зазначені доводи є недоведеними та не можуть бути покладені в основу висновків суду.

У зв`язку з цим колегія суддів апеляційного суду звертає увагу на те, що ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

У постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа №757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості позовних вимог процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача. За таких умов доведення не може вважатися належним чином здійсненим виключно шляхом зазначення певних відомостей чи припущень, оскільки це не звільняє позивача від виконання процесуального обов`язку щодо доведення обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог.

Крім того, доводи апелянта про те, що суд апеляційної інстанції з власної ініціативи збирав і досліджував докази, а саме інформацію з Єдиного державний реєстр судових рішень (посилання судом на обставини наявності чисельних рішень про стягнення пені по аліментам з відповідача за різні періоди - справи за номерами 369/2247/20, 369/10670/21, 369/16071/21, 369/6441/22, 369/6687/23, 369/19392/23), є необґрунтованими з огляду на таке:

У статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» зазначено, що кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання, крім ухвал про арешт майна та тимчасовий доступ до речей та документів у кримінальних провадженнях, які підлягають оприлюдненню не раніше дня їх звернення до виконання.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про доступ до судових рішень» для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень (далі - Реєстр) - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Суд загальної юрисдикції вносить до Реєстру всі судові рішення і окремі думки суддів, викладені у письмовій формі, не пізніше наступного дня після їх ухвалення або виготовлення повного тексту. Порядок ведення Реєстру затверджується Вищою радою правосуддя.

Згідно з частиною третьою статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.

З наведеного убачається, що суд першої інстанції не позбавлений можливості самостійно перевірити відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень та є відкритими, зокрема, судові рішення у справах з номерами 369/2247/20, 369/10670/21, 369/16071/21, 369/6441/22, 369/6687/23, 369/19392/23.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 23 березня 2021 року у справі № 910/3191/20, від 24 жовтня 2024 року №752/8103/13-ц.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 07.10.2021 у справі № 532/53/20 виснував, що положення процесуального законодавства щодо можливості з`ясування певних обставин з відкритих державних реєстрів чи витребування доказів за ініціативою суду у випадку недобросовісної поведінки сторони щодо доказів покликане зберегти баланс між змагальністю сторін, що забезпечує реалізацію приватноправового інтересу у цивільному судочинстві, та активністю суду в контексті принципу суддівського керівництва процесом, що відбиває публічно-правовий інтерес в ефективності цивільного судочинства. За таких обставин колегія суддів вважає, що використання судом за власною ініціативою відомостей з відкритих державних реєстрів не може вважатися механізмом сприяння стороні у збиранні процесуального матеріалу.

З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Інші доводи апеляційної скарги також не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права та не спростовують висновків суду, а зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінку, та тлумаченню норм права на розсуд апелянта.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 360, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 жовтня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

К.П. Приходько