Рішення від 05 травня 2026 р. у справі №756/5868/25 — Деснянський районний суд міста Києва

Номер провадження 2/754/2285/26

Справа №756/5868/25

РІШЕННЯ

Іменем України

06 травня 2026 року Деснянський районний суд м.Києва в складі:

головуючого - судді Скрипки О.І.,

при секретарі Моторенко К.О.,

за участю

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач ОСОБА_3 звернувся до Деснянського районного суду м. Києва з позовом до відповідача ОСОБА_4 про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів.

Свої вимоги позивач мотивує тим, що 30.11.2023 року між ним та КС «ЗАРАЗ» було укладено договір № КВ-0054/11-23/3010-СП про споживчий кредит № 2, за умовами якого він отримав у КС «ЗАРАЗ» споживчий кредит у формі кредитної лінії з лімітом у сумі 972 900,00 грн. строком на 12 місяців, тобто до 30.11.2024 року. Також, 30.11.2023 року в забезпечення виконання договору про споживчий кредит між ним, КС «ЗАРАЗ» та ОСОБА_5 було укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

Як зазначає позивач, 02.09.2024 року КС «ЗАРАЗ» продало вказану квартиру відповідачу ОСОБА_4 . В листопаді 2024 року йому зателефонував відповідач і повідомив про відчуження йому КС «ЗАРАЗ» вказаної квартири та запропоновував, що у разі перерахування йому (відповідачу) усієї суми отриманого споживчого кредиту у сумі 972 900,00 грн. він здійснить відчуження квартири на його (позивача) користь шляхом укладення договору дарування. За умовами цієї домовленості він здійснював перекази грошових коштів відповідачу у період з 02.12.2024 року по 09.01.2025 року на загальну суму 320 000,00 грн. Проте, після того, як він дізнався про продаж квартири сторонній особі, він зателефонував відповідачу та попросив повернути сплачені ним вказані кошти, оскільки на теперішній час вони є безпідставно отриманими і дарування квартири є неможливим, на що отримав відмову.

Позивач стверджує, що факту існування цивільно-правових, трудових чи будь-яких інших майнових відносин між сторонами спору, а також того, що вказана сума була подарована (договори дарування між сторонами не укладались), немає, а тому відповідач отримує грошові кошти в сумі 320 000,00 грн. без достатньої правової підстави, відтак, він зобов`язаний їх повернути.

Посилаючись на викладені обставини, а також положення ст.1212 ЦК України, позивач просить задовольнити його вимоги та стягнути з відповідача на його користь грошові кошти в розмірі 320 000,00 грн., а також судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 3200,00 грн.

Ухвалою Оболонського районного суду м.Києва від 07.05.2025 року справу передано до Деснянського районного суду м.Києва для розгляду за підсудністю.

Ухвалою судді Деснянського районного суду міста Києва від 13.06.2025 року провадження у цивільній справі відкрито в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

06.08.2025 року до суду надійшов відзив представника відповідача ОСОБА_6 на позовну заяву. У даному відзиві представник відповідача заперечує проти позовних вимог, вказуючи на те, що між сторонами справи не було договірних відносин. Однак, під час спілкування, пов`язаного з виселенням позивача (та членів його сім`ї) з квартири, яка перейшла у власність відповідача на підставі реалізації іпотечного застереження, знайомий позивача, який організовував процес виселення, звернувся до відповідача, як особи, зацікавленої у мирному вирішенні питання про виселення позивача, з проханням надати грошові кошти у борг на короткий строк для належного вирішення питання виселення, запевнивши у швидкому поверненні грошей. Враховуючи таке звернення та власний інтерес, ОСОБА_4 погодився надати у позику власні кошти, про що було складено декілька розписок, які були повернуті позичальнику у зв`язку із фактичним поверненням коштів. При цьому після отримання коштів позичальник повідомив, що фактичне повернення коштів буде здійснюватись позивачем. Протягом декількох місяців відповідач регулярно отримував грошові кошти, а позивач, не маючи жодних зобов`язань перед відповідачем, добровільно сплачував грошові кошти та не висував до нього будь-яких претензій.

Як стверджує представник відповідача, жодних усних чи письмових договорів між позивачем і відповідачем щодо цих коштів не укладалось. Відповідач не надавав та не міг надавати позивачу жодних обіцянок чи зобов`язань щодо повернення коштів у майбутньому. Перерахування грошей здійснювалось позивачем добровільно, з його власної ініціативи на виконання зобов`язання третьої особи, яка діяла в інтересах позивача. Відповідач розцінював отримані перекази як добровільне виконання позивачем чужого зобов`язання (зобов`язання третьої особи перед відповідачем). Таким чином, на момент отримання коштів у відповідача не було і не виникло жодних договірних чи інших зобов`язань перед позивачем ні щодо повернення цих сум, ні щодо передачі будь-якого майна позивачу. Через деякий час позивач почав вимагати від відповідача повернути грошові кошти, вважаючи їх безпідставно набутими. Однак, така вимога є необґрунтованою, сумнівною та суперечливою з позиції принципу добросовісності.

Посилаючись на викладені обставини, представник відповідача просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 30.10.2025 року закрито підготовче провадження та справу призначено до розгляду по суті.

05.05.2026 року до суду надійшли додаткові пояснення представника відповідача ОСОБА_2 у справі, в яких він наголошує на відсутності між сторонами договірних відносин та правових підстав для стягнення грошових коштів з відповідача на користь позивача, а також відсутність належних доказів на обґрунтування позовних вимог, в зв`язку із чим просив відмовити у задоволенні позову.

06.05.2026 року до суду надійшла відповідь представника позивача ОСОБА_1 на додаткові пояснення, в яких вона зазначає про суперечливість поведінки відповідача та наявність правових підстав для задоволення позову.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 позовні вимоги підтримала та просила про їх задоволення.

Представник відповідача ОСОБА_2. в судовому засіданні проти задоволення позову заперечував.

Заслухавши пояснення учасників судового розгляду, дослідивши та всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на повному та всебічному дослідженні обставин справи, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову з наступних підстав.

Відповідно до ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Як встановлено судом і вбачається з матеріалів справи, позивачем ОСОБА_3 згідно копій платіжних поручень за період з 02.12.2024 року по 09.01.2025 року було здійснено 6 грошових переказів на загальну суму 320 000,00 грн., що підтверджується копіями відповідних платіжних доручень.

У вказаних платіжних дорученнях наявні реквізити, а саме - прізвище отримувача коштів не зазначено (вказано - ОСОБА_7 ), коментар до платежу - поповнення рахунку.

Під час розгляду справи сторона відповідача підтвердила отримання відповідачем грошових коштів від позивача.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Положення цієї глави застосовуються також до вимог про:

1) повернення виконаного за недійсним правочином;

2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань щодо набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

За змістом ст.1212 ЦК, безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Відповідно до ч.1, п.1 ч.2 ст.11, ч.ч.1, 2 ст.509 ЦК, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, які передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, установлених у ст.11 цього кодексу.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення та його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

У ч.1 ст.202 ЦК встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Загальна умова ч.1 ст.1212 ЦК звужує застосування інституту безпідставного збагачення в зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) та від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32цс19) зроблено висновок, що «предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України».

У пункті 3 частини третьої статті 1212 ЦК України передбачено, що положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні.

Змагальність сторін є однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства (пункт 4 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини перша-четверта статті 12 ЦПК України).

Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків (частина п`ята статті 12 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до частин 1, 2 статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до частини 2 статті 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Оцінивши у справі докази що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд приходить до висновку що позивачем не доведено його позовні вимоги.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. Відповідні висновки висвітлені у постановах Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 185/446/18 (провадження № 61-434 св 20) та від 11 січня 2023 року у справі № 548/741/21 (провадження № 61-1022 св 22).

Крім того, 17 квітня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі за позовом про стягнення безпідставно набутих грошових коштів висловив правову позицію, згідно якої, якщо особа здійснила сплату грошових коштів, знаючи, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для їх сплати, а згодом вимагає повернення сплачених грошових коштів, то така особа поводиться суперечливо й безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню на підставі ст. 1212 ЦК України (Постанова Верховного Суду від 17 квітня 2024 року у справі № 127/12240/22 (провадження № 61-18405св23).

Так, дійсно, з матеріалів справи вбачається, що відповідач на даний час є власником квартири, яку в свій час позивач передав у іпотеку КС «ЗАРАЗ» і яка була реалізована на користь відповідача у зв`язку із невиконанням позивачем своїх боргових зобов`язань. Проте, посилання позивача на існування між ними та відповідачем домовленостей, які в подальшому було порушено відповідачем, щодо сплати коштів та подальшого оформлення договору дарування квартири саме по собі підстав для задоволення позову не дає.

Також, судом встановлено, що платежі здійснювались систематично протягом певного періоду часу, що свідчить про те, що позивач добровільно здійснював перерахування певних грошових сум на користь відповідача, а отже відсутня ознака протиправності такого перерахування.

У даній справі позивач сплатив відповідачу кошти, знаючи, що між ним та відповідачем відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) з повернення коштів, позивач добровільно сплачував кошти, а тому поведінка позивача є суперечливою (тобто, потерпіла особа вільно і без помилки погодилася на настання невигідних для себе наслідків).

Так, позивач здійснив 5 платежів на загальну суму 320 000,00 грн. різними сумами із призначенням платежу «поповнення рахунку». Так як позивач не був зобов`язаний перераховувати кошти внаслідок відсутності договірних відносин із відповідачем, а також будь-яких інших зобов`язань, проте він здійснював ці платежі протягом певного часу, регулярно, його поведінка щодо вимоги повернення цих коштів є вочевидь суперечливою та недобросовісною. Також, звернення до суду з даним позовом до суду через 4 місяці з дати перерахунку грошових коштів, вказує на суперечливу поведінку позивача, яка не відповідає загальними засадами цивільного законодавства, зокрема, справедливості, добросовісністі та розумності (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Отже, відсутні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення безпідставно набутих грошових коштів.

Згідно з правовим висновком Верховного Суду, що викладений в постанові від 21.07.2021 року в справі 287/363/16, при оцінці достатності доказів діють спеціальні правила - стандарти доказування, якими має керуватися суд при вирішенні справи. Стандарти доказування є важливим елементом змагальності судового процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про недоведеність.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. У іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд має право винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі (правова позиція Верховного Суду в постанові від 29 вересня 2022 року в справі 857/7/22).

Відповідно до положень Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Коробов проти України» (заява № 39598/03 від 21 липня 2011 року) суд вказав, що при оцінці доказів, суд, як правило - застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом». Проте, така доведеність може випливати із співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростованих презумпцій факту.

Європейський суд з справ людини також вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, судом досліджено кожний доказ, наявний у матеріалах цивільної справи.

Аналізуючи зібрані по справі докази в світлі наведених правових норм, суд приходить до висновку, що позивач не довів належними та допустимими доказами позовні вимоги, а тому в задоволенні вказаного позову слід відмовити за недоведеністю та необґрунтованістю.

Відповідно до ст.141 ЦПК України, оскільки суд відмовляє в задоволенні позовних вимог, то судові витрати, понесені позивачем, відшкодуванню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 2, 7, 10-13, 18, 43,44, 49, 76-83, 133, 141, 174, 175, 179, 187, 258, 263, 265, 268 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

В задоволені позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: