Рішення від 30 квітня 2026 р. у справі №569/20029/25 — Рівненський міський суд Рівненської області

Справа № 569/20029/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 травня 2026 року м. Рівне

Рівненський міський суд Рівненської області у складі:

головуючої судді Балацької О.Р.,

з участю секретаря судового засідання Кулікович Д.П.,

представника позивача адвоката Шендери О.М.,

представника Рівненської міської ради Кунаш Т.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Рівненської міської ради про визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

І. Стислий виклад позицій сторін.

В Рівненський міський суд Рівненської області з позовною заявою до Рівненської міської ради звернувся представник ОСОБА_1 адвоката Шендера Олена Миколаївна про визнання права власності, в якій позивач просить визнати за нею право власності на кімнату АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що з серпня 2012 року безперервно, відкрито та добросовісно володіє і користується кімнатою АДРЕСА_2 , несе витрати на її утримання, здійснює оплату всіх комунальних послуг, що підтверджується відповідними актами, квитанціями та показаннями свідків, а також підтримує приміщення у належному стані та здійснює ремонти. При цьому право власності на вказане нерухоме майно у встановленому законом порядку за будь-якою особою не зареєстроване, інвентаризаційна справа відсутня, що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та відповіддю КП «Рівненське міське бюро технічної інвентаризації». Позивач вказує, що володіння спірним майном є безтитульним, оскільки не ґрунтується на будь-якій правовій підставі, однак відповідає критеріям добросовісності, відкритості та безперервності, передбаченим ст. 344 ЦК України, а строк такого володіння перевищує десять років, що дає підстави для набуття права власності за набувальною давністю. З огляду на відсутність іншого способу оформлення права власності у позасудовому порядку та з метою забезпечення реалізації свого права на мирне володіння майном, гарантованого національним законодавством і практикою ЄСПЛ, позивач просить суд визнати за нею право власності на зазначене нерухоме майно.

Представник відповідача заперечує проти задоволення позову, вказавши, що позивач не довела належними та допустимими доказами безперервність і початок свого володіння з 2012 року, оскільки подані документи підтверджують проживання лише з 2015-2016 років, а також не надала жодних правовстановлюючих документів чи доказів підстав заселення до гуртожитку (ордера, рішення уповноваженого органу, договору найму тощо), що унеможливлює встановлення характеру такого володіння. На думку відповідача, за відсутності таких документів є підстави вважати, що позивач вселилась до житла за волею власника або у зв`язку з трудовими відносинами, а відтак володіння не є безтитульним і добросовісним у розумінні закону, що виключає застосування набувальної давності. Крім того, відповідач звертає увагу, що позивач не зареєстрована у спірному приміщенні, не довела відсутності іншого житла та невикористання права на приватизацію, а також що саме по собі фактичне проживання і сплата комунальних послуг не породжують права власності. Окремо наголошується, що набуття права власності на житлові приміщення у гуртожитках регулюється спеціальним законодавством і здійснюється шляхом приватизації за рішенням відповідного органу, а не через інститут набувальної давності, який у даному випадку не є належним способом захисту. У зв`язку з викладеним, просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

ІІ. Заяви, клопотання, процесуальні дії у справі.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 вересня 2025 року справу передано судді Балацькій О.Р.

Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 26 вересня 2025 року зазначена позовна заява прийнята до розгляду та відкрите провадження у справі, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. (а.с. 36-37)

Представник відповідача у своєму відзиві заперечує проти задоволення позову, вважаючи його необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, посилаючись на відсутність передбачених ст. 344 ЦК України умов для набуття права власності за набувальною давністю. (а.с. 41-46)

Представник позивача додатково долучила до матеріалів справи копію листа № 12-01-10194/25 від 11.11.2025 до Департаменту цифрової трансформації та забезпечення надання адміністративних послуг РМР, копію листа-відповіді № 12-01-1030/25 від 12.11.2025 (а.с. 50-55) та адвокатський запит Шендери О.М. вих. №1 від 12.11.2025 р., адвокатський запит Шендери О.М. вих. № 1 від 05.01.2026 р., відповідь на запит з КП «Рівненське міське бюро технічної інвентаризації» вих. № 35 від 08.01.2026 р. (а.с. 71-80)

Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 03 лютого 2026 року постановлено закрити підготовче провадження та справу призначено про до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні. (а.с. 82-83)

Інших заяв та клопотань до суду від учасників справи не надходило.

З`ясувавши фактичні обставини справи, на які позивач посилається, як на підставу своїх вимог, а відповідач - заперечень на позовні вимоги, дослідивши та оцінивши докази з точки зору належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності, застосовуючи норми матеріального та процесуального права, які регулюють спірні правовідносини, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з огляду на таке.

ІІІ. Фактичні обставини справи, зміст спірних правовідносин та докази.

Суд встановив, що ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про визнання за нею права власності на кімнату АДРЕСА_2 , посилаючись на набуття такого права за набувальною давністю. В обґрунтування позову зазначено, що позивач фактично проживає у вказаному приміщенні з серпня 2012 року, користується ним як власник, утримує його у належному стані, здійснює оплату житлово-комунальних послуг та проводить ремонтні роботи.

На підтвердження наведених обставин позивачем подано акти, затверджені Начальником ЖКП «Західне» від 03.02.2015 та 03.07.2020 у яких встановлено факт проживання позивачки разом із двома дітьми у спірному приміщенні (а.с. 21, 24); квитанції про оплату комунальних послуг за період з 2016 по 2025 роки (а.с. 10-17), інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 16.11.2021 та 18.12.2024 про відсутність зареєстрованого права власності на спірну кімнату (а.с. 26-27), відповідь КП «Рівненське міське бюро технічної інвентаризації» від 26.12.2024 про відсутність інвентаризаційної справи на даний об`єкт, а також технічний паспорт на кімнату, виготовлений 02.01.2025. Крім того, позивач посилалась на показання свідків як на доказ тривалого фактичного проживання та користування приміщенням.

З відповіді Департаменту ЦТ та ЗНАП РМР від 12.11.2025 вбачається, що за адресою: АДРЕСА_3 немає відомостей про зареєстрованих осіб. (а.с. 53-54)

У судовому засіданні представник позивача позов підтримала та пояснила, що позивач понад десять років відкрито, безперервно та добросовісно володіє спірною кімнатою, не приховує цього факту, самостійно несе витрати на її утримання, а відсутність зареєстрованого власника та будь-яких правовстановлюючих документів свідчить про безтитульний характер володіння. Також зазначила, що позивач не має можливості оформити право власності в інший спосіб, окрім як у судовому порядку. Просить суд, задовольнити позовні вимоги, з підстав викладених у позовній заяві

Представник відповідача проти позову заперечила та пояснила, що позивач не довела наявності всіх передбачених законом умов для набуття права власності за набувальною давністю. Зокрема, вказала, що подані докази не підтверджують безперервного володіння з 2012 року, оскільки квитанції датуються з 2016 року, а акти складені у 2015 та 2020 роках. Крім того, позивач не надала жодних документів, які б підтверджували підстави її вселення до гуртожитку (ордер, договір найму, рішення відповідного органу), що не дає можливості встановити характер володіння – титульний чи безтитульний. На думку відповідача, за відсутності таких доказів є підстави вважати, що позивач вселилась до приміщення за волею власника або у зв`язку з трудовими відносинами, а відтак її володіння не є добросовісним у розумінні ст. 344 ЦК України. Також зазначено, що позивач не зареєстрована у спірному приміщенні, не довела відсутності іншого житла та невикористання права на приватизацію, а сам факт проживання і сплати комунальних платежів не створює права власності.

ОСОБА_2 у судовому засіданні сказала, що проживає у зазначеному гуртожитку з 2011 року та обізнана з обставинами заселення і проживання мешканців. Зазначила, що зазначена кімната надалася їй для проживання від батьків, які працювали на цегляному заводі, відтоді проживає там.

У судовому засіданні свідок ОСОБА_3 вказала на те, що проживає у гуртожитку раніше за позивачку, з якою тривалий час є сусідами та разом виховували дітей. Зазначила, що позивачка заселилася до гуртожитку пізніше та з того часу постійно проживає у спірній кімнаті разом із дітьми, фактично користуючись нею безперервно. На запитання суду щодо підстав заселення позивачки свідок повідомила, що їй такі обставини невідомі, і зазначила, що позивачка «просто заселилася». Свідок також пояснила, що сама проживає у кімнаті АДРЕСА_4 , яку отримала її сім`я, оскільки її мати працювала на цегляному заводі, а в подальшому ця кімната перейшла їй у спадщину. Таким чином, свідок підтвердила факт тривалого та постійного проживання позивачки у гуртожитку, однак не змогла повідомити суду відомості щодо правових підстав її заселення до спірного житлового приміщення.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_4 повідомила, що проживає у гуртожитку в кімнатах № НОМЕР_1 , АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 та є мешканкою цього будинку тривалий час. Зазначила, що позивачка заселилася до гуртожитку через кілька років після неї та відтоді проживає у спірній кімнаті. На запитання суду щодо підстав заселення позивачки свідок повідомила, що їй такі обставини невідомі. Водночас пояснила, що до заселення позивачки у спірній кімнаті проживав інший мешканець - чоловік на ім`я ОСОБА_5 , який згодом виїхав, після чого кімната фактично звільнилася. Також свідок зазначила, що сама отримала житлові приміщення у гуртожитку через свого чоловіка, якому вони були надані. На запитання представників сторін свідок підтвердила, що позивачка не повідомляла їй про умови чи підстави свого заселення. Таким чином, свідок підтвердила факт проживання позивачки у гуртожитку, однак не змогла надати відомостей щодо правових підстав набуття нею права користування спірним житловим приміщенням.

Оцінюючи показання допитаних у судовому засіданні свідків у їх сукупності, суд встановив, що вони узгоджуються між собою в частині підтвердження факту тривалого проживання позивача у спірній кімнаті та користування нею як житловим приміщенням. Водночас усі свідки зазначили, що їм не відомі правові підстави заселення позивача до гуртожитку, а також не надали відомостей щодо оформлення такого заселення у встановленому законом порядку.

Разом з тим із пояснень свідків вбачається, що житлові приміщення у даному гуртожитку надавались, зокрема, у зв`язку з трудовими відносинами (роботою на цегляному заводі), а також переходили у користування чи власність на підставі відповідних рішень або спадкування, що свідчить про наявність певного правового режиму користування такими приміщеннями. При цьому жодних доказів того, що позивач набула право користування спірною кімнатою поза волею власника чи без будь-якого правового зв`язку із ним, матеріали справи не містять.

Досліджені судом письмові докази підтверджують факт користування позивачем спірним приміщенням та несення витрат на його утримання, однак не містять відомостей щодо підстав вселення, правового статусу гуртожитку, його власника або балансоутримувача, а також не підтверджують безперервність володіння саме з 2012 року протягом повного строку, передбаченого законом.

Таким чином, встановлені судом фактичні обставини свідчать про наявність фактичного користування позивачем спірним нерухомим майном, однак не дають можливості дійти висновку про наявність усіх необхідних умов для набуття права власності за набувальною давністю.

ІV. Застосовані норми права та мотиви з яких виходить суд при прийнятті рішення.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом.

Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац другий частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних вище тобто передбачених чинним законодавством умов у їх сукупності.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави.

Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

У п. 9 постанови пленуму Вищого спеціалізовано суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз`яснено, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; - володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Аналізуючи доводи позивача, суд виходить із того, що сам по собі факт тривалого проживання у спірному житловому приміщенні та здійснення оплати комунальних послуг не є достатнім та безумовним доказом набуття права власності за набувальною давністю у розумінні статті 344 ЦК України.

Суд критично оцінює позицію позивача щодо добросовісності заволодіння спірним майном, оскільки добросовісність у контексті набувальної давності означає первинне заволодіння майном за відсутності усвідомлення його чужого характеру та без будь-яких правових підстав користування ним. Натомість у даній справі позивач не надала жодного належного доказу, який би підтверджував обставини первинного вселення до кімнати як добросовісного набувача у розумінні закону.

З наданих доказів убачається, що позивач проживає у спірному приміщенні тривалий час, однак такі обставини самі по собі не свідчать про безтитульність володіння. Навпаки, матеріали справи та пояснення сторін свідчать, що проживання у гуртожитках традиційно здійснюється на підставі адміністративного рішення, ордера або іншого документу про надання житлової площі, які в матеріалах справи відсутні як у позивача, так і в частині підтвердження підстав первинного заселення.

Суд бере до уваги доводи відповідача про те, що позивач не довела наявності всіх елементів, необхідних для застосування статті 344 ЦК України, зокрема: відсутність доказів правової підстави первинного вселення; відсутність підтвердження статусу володіння як безтитульного; відсутність доказів, що позивач не знала і не могла знати про відсутність у неї права на набуття власності; відсутність підтвердження законності об`єкта володіння у контексті режиму гуртожитку та його правового статусу.

При цьому суд враховує правову позицію Верховного Суду, згідно з якою наявність будь-якого правового титулу користування майном виключає можливість набуття права власності за набувальною давністю, оскільки володіння у такому випадку не є безтитульним.

Разом з тим, дослідженими у справі доказами не підтверджено дотримання однієї з ключових умов набуття права власності за набувальною давністю безперервного володіння нерухомим майном протягом десяти років, передбаченого частиною першою статті 344 ЦК України.

Суд звертає увагу, що позивач пов`язує початок свого володіння із серпнем 2012 року, однак належних, допустимих та достатніх доказів, які б беззаперечно підтверджували саме цей момент як початок безперервного володіння, матеріали справи не містять. Подані акти обстеження датовані 2015 та 2020 роками, а квитанції про оплату житлово-комунальних послуг з 2016 року, що не дозволяє суду встановити факт безперервного володіння саме з 2012 року без перерв та сумнівів.

Таким чином, заявлений позивачем строк володіння у понад десять років є недоведеним належними доказами, а отже не може бути покладений в основу висновку про виникнення права власності за набувальною давністю.

Щодо показань свідків суд зазначає, що вони підтверджують лише факт фактичного проживання позивача у спірній кімнаті, однак не містять відомостей про правову підставу її вселення, не спростовують доводів відповідача та не підтверджують наявність усіх юридично значимих умов, необхідних для виникнення права власності за набувальною давністю.

Зокрема, свідки не повідомили обставин щодо оформлення вселення позивача, наявності рішення уповноваженого органу або ордера, а також не підтвердили, що позивач володіла майном як власник, а не як користувач житлового приміщення у складі гуртожитку.

Таким чином, встановлені судом обставини свідчать, що позивач фактично користується спірним житлом, однак таке користування не набуло ознак володіння у розумінні статті 344 ЦК України, яке могло б трансформуватися у право власності за набувальною давністю.

Суд також враховує, що відсутність зареєстрованого права власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно сама по собі не є підставою для визнання права власності за набувальною давністю, оскільки реєстрація є наслідком вже набутого у передбаченому законом порядку права, а не способом його первинного виникнення без дотримання умов закону.

У зв`язку з цим підстави для задоволення позову відсутні, а заявлені вимоги є необґрунтованими та такими, що не підтверджені належними, допустимими та достатніми доказами у розумінні статей 76–81 ЦПК України.

Оскільки позивачу відмовлено в задоволенні позову, то судовий збір покладається на позивача, оскільки відповідно до ст. 141 ЦПК України стягненню з відповідача у такому випадку судові витрати не підлягають.

На підставі вищевикладеного та керуючись статтею 41 Конституції України, статтями 321, 328, 392 ЦК України, статтями 3, 12, 13, 81, 82, 141, 259, 263 - 265, 352ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Рівненської міської ради про визнання права власності.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Рівненського апеляційного суду.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Відповідач: Рівненська міська рада, місцезнаходження: вул. Соборна, буд. 12А, м. Рівне, ЄДРПОУ 34847334.

Повний текст судового рішення складено та підписано 07 травня 2026 року.

Суддя Ольга БАЛАЦЬКА