Вирок від 06 травня 2026 р. у справі №127/31001/25 — Вінницький міський суд Вінницької області

Справа №127/31001/25

Провадження №1-кп/127/1030/25

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 травня 2026 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,

сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_3 ,

сторони захисту: адвоката ОСОБА_4 , обвинуваченої ОСОБА_5 ,

інших учасників судового провадження: представника потерпілого – адвоката ОСОБА_6 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 12 в місті Вінниці кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 17.07.2025 за № 12025020010001054, за обвинуваченням:

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки села Монастирок Немирівського району Вінницької області, громадянки України, з середньою спеціальною освітою, працюючої торговим представником ТОВ «М`ясовита», не заміжньої, проживаючої за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_2 , раніше несудимої,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України,

ВСТАНОВИВ:

17.07.2025 біля 08.50 ОСОБА_5 керуючи технічно-справним автомобілем марки Renault, державний номерний знак НОМЕР_1 , рухаючись у напрямку вулиці Привокзальної, по проїзній частині вулиці Брацлавської, в місті Вінниці, в момент увімкнення жовтого (забороняючого рух автомобілям) сигналу світлофора, на перехресті з вулицею Олександра Довженка, не вжила своєчасних заходів до зменшення швидкості аж до зупинки керованого нею транспортного засобу, хоча мала технічну можливість це зробити, натомість продовжила рух та не надавши переваги у русі пішоходу, з необережності, що виразилося у кримінально протиправній самовпевненості, допустила наїзд на потерпілого ОСОБА_7 , який перетинав проїзну частину вулиці Брацлавської справа-наліво (по ходу руху автомобіля) по розмітці регульованого пішохідного переходу, на зелений (дозволяючий рух пішоходам) сигнал світлофора.

Внаслідок вказаної дорожньо-транспортної пригоди ОСОБА_7 отримав тілесні ушкодження у виді сполученої травми тіла: відкритої черепно-мозкової травми – крововилив в м`які тканини голови, множинних переломів кісток основи та лицевого черепу, масивної субдуральної гематоми зліва (стан після декомпресійної трепанації черепа), субарахноїдальних крововиливів з ділянкою забою речовини головного мозку та гемотампонадою шлуночків, набряку та набухання м`яких мозкових оболочок та речовини головного мозку, закритої тупої травми грудей – крововиливів в м`які тканини грудей, множинних переломів ребер по декільком анатомічним лініям з ушкодженням обох листків плеври та тканини легень, лівобічного гемо пневмотораксу (стан після дренування), набряку легень, закритої хребетно-спинно-мозкової травми – перелому 7-го суглобового відростка шийного хребця з крововиливом в мозкові оболонки та забоєм речовини спинного мозку, закритого перелому обох кісток правої гомілки.

Смерть ОСОБА_7 наступила від вказаної сполучної травми тіла.

У цій дорожньо-транспортній ситуації водійка автомобіля «Renault Megane» (номерний знак НОМЕР_1 ) ОСОБА_5 мала технічну можливість запобігти наїзду на пішохода ОСОБА_7 шляхом виконання вимог п. 8.7.3 (ґ) Правил дорожнього руху України, для чого у неї були відсутні будь-які перешкоди технічного характеру.

Отже, ОСОБА_5 не дотримала вимог пунктів 4.16 (а), 8.7.3 (ґ), 8.10, Правил дорожнього руху України, відповідно до яких:

пункт 4.16 (а) - пішохід має право: а) на перевагу під часу переходу проїзної частини позначеними нерегульованими пішохідними переходами, а також регульованими переходами за наявності на те відповідного сигналу регулювальника чи світлофора»;

пункт. 8.7.3 – сигнали світлофора мають такі значення: ґ) жовтий забороняє рух та попереджає про наступну зміну сигналів»;

пункт 8.10 – у разі подання світлофором (крім реверсивного) або регулювальником сигналу, що забороняє рух, водії повинні зупинитися перед дорожньою розміткою 1.12 (стоп-лінія), дорожнім знаком 5.62 "Місце зупинки", якщо їх немає - не ближче 10 м. до найближчої рейки перед залізничним переїздом, перед світлофором, пішохідним переходом, а якщо і вони відсутні та в усіх інших випадках - перед перехрещуваною проїзною частиною, не створюючи перешкод для руху пішоходів».

Саме порушення вимог пункту 8.7.3 (ґ) Правил дорожнього руху України водієм ОСОБА_5 знаходяться у причинному зв`язку з наслідками дорожньо-транспортної пригоди.

Обвинувачена ОСОБА_8 в судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення визнала та надав суду чіткі й послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованого їй діяння, які узгоджуються з відомостями, зазначеними в обвинувальному акті. Зокрема, пояснила суду, що вона бачила, що почав мигати зелений сигнал світлофора, а потім загорівся жовтий сигнал, однак подумала, що встигне проїхати, швидкість руху керованого нею автомобіля складала біля 50 км/год. Вона пішохода не бачила, відчула лише, які він впав на скло автомобіля з правої сторони. Що було далі, вона не пам`ятає.

Допит обвинуваченої був здійснений в судовому засіданні відповідно до приписів статті 351 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК). Під час зазначеного допиту обвинувачена надала суду чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованого їй діяння, які мають бути встановленими в судовому засіданні згідно з приписами частини першої статті 91 КПК.

Потерпіла ОСОБА_9 у судовому засіданні пояснила, що вона не була очевидцем події, про її обставини знає зі слів інших людей – їй подзвонила сусідка та повідомила про подію. Батька завезли у лікарню, однак біля 16-ї год повідомили, що під час проведення операції зупинилось серце. Батька до лікарні привезли у важкому стані. Лікарі згідно з протоколом провели операцію, однак повідомляли, що вона результату не дасть. Батько з коми не виходив.

Суд відповідно до частини третьої статті 26 КПК вважає за доцільне дослідити докази, клопотання про дослідження яких було заявлене учасниками судового провадження. Суд роз`яснив учасникам судового процесу принципи змагальності та диспозитивності, зміст яких розкритий у статтях 22, 26 КПК.

З урахуванням наведених вище норм кримінально-процесуального закону, суд за клопотанням сторін кримінального провадження дослідив відомості, які характеризують обвинуваченої, а також:

-протокол огляду місця події від 17.07.2025, відповідно до якого здійснений огляд місця ДТП, зафіксоване розташування автомобіля марки Renault, д.н. з. НОМЕР_1 , та виявлені на ньому ушкодження; зазначені властивості дорожнього покриття, погодні умови та умови освітлення; під час огляду вилучений зазначений автомобіль;

-протокол огляду предмету від 17.07.2025, згідно з яким оглянутий запис з камер зовнішнього спостереження магазину «Велохаус» по вул. Брацлавській, 39 у м. Вінниці, зафіксований момент руху автомобіля марки Renault, момент проїзду зазначеним автомобілем регульованого пішохідного переходу, коли для пішоходів горіло зелене світло, зафіксовано, як пішоходи стрімко здійснили рух в напрямку виїзду з перехрестя;

-протокол огляду предмета від 18.07.2025, відповідно до якого оглянутий запис з реєстратора навчального автомобіля, зафіксований момент наближення цього автомобіля до перехрестя з вул. О. Довженка правою смугою і момент його випередження автомобілем марки Renault у лівій смузі, зафіксований момент миготіння зеленого світла світлофора, проїзд перехрестя автомобілем марки Renault на жовтий сигнал світлофора, зміщення автомобіля Renault у праву смугу та продовження ним руху на червоний сигнал світлофора;

-висновок експерта № СЕ-19/102-25/16452-ІТ від 13.08.2025, згідно з яким на момент експертного огляду рульове керування, гальмова система автомобіля Renault, д.н.з. НОМЕР_1 , знаходяться у працездатному стані; у деталях та вузлах рульового керування, гальмової системи автомобіля Renault, д.н.з. НОМЕР_1 , на момент експертного огляду експлуатаційних несправностей, які б виникнули до ДТП та могли впливати на можливий некерований рух чи керованого даного автомобіля до початку розвитку події ДТП не встановлено;

-циклограму роботи світлофорного об`єкту по вул. Брацлавська – Довженка станом на 21.07.2025;

-копію медичної карти стаціонарного хворого № 11288, у якій зафіксовані виявленні травми у ОСОБА_7 на момент його потрапляння до медичного закладу, а також заключний діагноз на момент смерті, кількість проведених днів у медичному закладі;

-протокол огляду трупа від 26.07.2025, відповідно до якого оглянутий труп ОСОБА_7 у приміщенні ВМКЛ ШМД;

-висновок експерта № 836 від 01.08.2025, згідно з яким ОСОБА_7 отримав тілесні ушкодження у виді сполученої травми тіла: відкритої черепно-мозкової травми – крововилив в м`які тканини голови, множинних переломів кісток основи та лицевого черепу, масивної субдуральної гематоми зліва (стан після декомпресійної трепанації черепа), субарахноїдальних крововиливів з ділянкою забою речовини головного мозку та гемотампонадою шлуночків, набряку та набухання м`яких мозкових оболочок та речовини головного мозку, закритої тупої травми грудей – крововиливів в м`які тканини грудей, множинних переломів ребер по декільком анатомічним лініям з ушкодженням обох листків плеври та тканини легень, лівобічного гемо пневмотораксу (стан після дренування), набряку легень, закритої хребетно-спинно-мозкової травми – перелому 7-го суглобового відростка шийного хребця з крововиливом в мозкові оболонки та забоєм речовини спинного мозку, закритого перелому обох кісток правої гомілки; смерть ОСОБА_7 наступила від вказаної сполучної травми тіла; між сполучною травмою тіла та смертю ОСОБА_7 є прямий причинний зв`язок; сполучна травма тіла виявлена у ОСОБА_7 належить до тяжкого тілесного ушкодження, оскільки має ознаки небезпеки для життя за розвитком загрозливих для життя станів;

-висновок експерта № КСЕ-19/102-25/16827 від 11.08.2025, відповідно до якого автомобіль Renault, д.н.з. НОМЕР_1 , перед наїздом на пішохода ОСОБА_7 рухався зі швидкістю 45,7…49,3 км/год; пішохід ОСОБА_7 здійснює вихід на розмітку пішохідного переходу на зелений сигнал світлофора напрямку №3П; у дорожньо-транспортній ситуації водій автомобіля Renault, д.н.з. НОМЕР_1 , ОСОБА_5 повинна була діяти згідно з технічними вимогами пункту 8.7.3 (ґ) ПДР; у цій дорожньо-транспортній ситуації Renault, д.н.з. НОМЕР_1 , мала технічну можливість запобігти наїзду на пішохода ОСОБА_7 шляхом виконання вимог пункту 8.7.3 (ґ) ПДР, для чого у неї були відсутні будь-які перешкоди технічного характеру; у діях водія автомобіля Renault, д.н.з. НОМЕР_1 , ОСОБА_5 вбачаються невідповідності вимогам пункту 8.7.3 (ґ) ПДР, які з технічної токи зору перебувають у причинному зв`язку з подією дорожньо-транспортної пригоди.

Аналізуючи показання обвинуваченого, надані суду стороною обвинувачення докази у їх сукупності, суд дійшов до такого висновку.

Згідно з пред`явленим ОСОБА_5 обвинуваченням, остання порушила вимоги пунктів 4.16 (а), 8.7.3 (ґ), 8.10 ПДР. Обвинувачена у судовому засіданні зазначеного факту не заперечувала. Також обвинувачена не заперечувала, що внаслідок порушення нею ПДР, був здійснений наїзд на потерпілого. Суд враховує, що на підтвердження винуватості обвинуваченої у вчиненні інкримінованого їй діяння прокурором суду надані матеріали, які судом описані вище. Суд враховує, що показання обвинуваченої повністю узгоджуються з наданими суду доказами – протоколами огляду місця події та предметів, а також висновками проведених у кримінальному провадженні судових експертиз.

Зокрема, за результатом проведення зазначених експертиз встановлено, що автомобіль Renault, д.н.з. НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_5 , на момент ДТП був у справному стані. Крім того, висновками експертів, зміст яких суд вже навів вище, встановлена невідповідність дій ОСОБА_5 вимогам пункту 8.7.3 (ґ) ПДР, які перебувають у причинному зв`язку з подією дорожньо-транспортної пригоди. За результатами проведених у кримінальному провадженні судових експертиз також встановлено, що смерть ОСОБА_7 наступила від сполучної травми тіла, яка виникла внаслідок наїзду на нього автомобіля під керуванням ОСОБА_5 . Саме порушення вимог пунктів 4.16 (а), 8.7.3 (ґ), 8.10 ПДР ОСОБА_5 перебуває у причинному зв`язку з наслідками ДТП.

З огляду на викладене, суд дійшов до переконання, що в судовому засіданні підтверджений факт порушення водієм – обвинуваченою ОСОБА_5 вимог пунктів 4.16 (а), 8.7.3 (ґ), 8.10 ПДР.

Як суд зазначив вище, згідно з проведеною у кримінальному провадженні судово-медичною експертизою внаслідок наїзду ОСОБА_7 отримав тілесні ушкодження у вигляді сполучної травми тіла, яка належить до тяжкого тілесного ушкодження, оскільки має ознаки небезпеки для життя за розвитком загрозливих для життя станів. Також за результатами проведеної судово-медичної експертизи встановлено, що смерть ОСОБА_7 наступила від вказаної сполучної травми тіла.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що діяння ОСОБА_5 охоплюються складом кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України (далі – КК), за ознаками порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, якщо вони спричинили смерть потерпілого.

Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченої та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень, суд приймає до уваги роз`яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України (далі – ВСУ) № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого – особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) Верховний Суд (далі – ВС) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.

У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, як зазначив ВС, означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».

Термін «явно несправедливе покарання», як зауважив ВС, означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 13.08.2020 (справа № 716/1224/19).

Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Щире каяття – це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.

Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.

Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.

Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).

Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, - тобто, або «з`явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.

Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов`язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.

У ході судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що обвинувачена ОСОБА_5 вчинила тяжкий злочин з необережності, винуватість у вчиненні якого визнала, надавши суду чіткі та послідовні показання щодо обставин його вчинення, при цьому у вчиненому розкаялась. Суд також враховує, що ОСОБА_5 раніше до кримінальної відповідальності притягнута не була, на обліку в лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває, за місцем проживання та роботи характеризується позитивно, має на утриманні неповнолітню дитину. Згідно з наданими стороною захисту копіями медичних документів син обвинуваченої – ОСОБА_10 – має ряд вроджених захворювань (стороною захисту не був наданий дозвіл на розголошення медичного діагнозу дитину) і потребує постійного динамічного спостереження у відповідних лікарів. Крім того, в судовому засіданні встановлено, що обвинувачена у повному обсязі відшкодувала завдані потерпілій збитки, та остання згідно з її письмовою заявою претензій матеріального чи морального характеру до обвинуваченої не має, просила суд не застосовувати до обвинуваченої покарання у виді позбавлення волі та додаткове покарання у виді позбавлення права керування транспортним засобом.

Отже, обставинами, що пом`якшують покарання обвинуваченого, є щире каяття та добровільне відшкодування завданого збитку.

Обставин, що обтяжують покарання обвинуваченого, судом не встановлені.

З огляду на викладене, враховуючи надані суду матеріали, відомості, що характеризують особу обвинуваченої, обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання, думку потерпілої, приписи статей 50, 65 КК, роз`яснення ВС, викладені у постанові від 17.04.2018, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченої та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень, буде покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді позбавлення волі.

Суд дійшов до такого висновку, оскільки санкцією кримінального закону встановлений безальтернативний вид кримінального покарання, який може бути призначений за цією нормою кримінального закону. Правові підстави для призначення іншого кримінального покарання відповідно до приписів частини першої статті 69 КК судом не встановлені.

Санкцією кримінального закону тривалість такого виду кримінального покарання як позбавлення волі визначена в межах від 3 до 8 років.

Вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.

Як суд зазначив вище, ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлена презумпція призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. У ході судового розгляду кримінального провадження не доведено, що призначення обвинуваченій менш суворого покарання ніж позбавлення волі на максимально дозволений санкцією кримінального закону строк не здатне забезпечити досягнення мети кримінального покарання. Тому суд вважає, що правові підстави для призначення обвинуваченій максимально дозволеного строку кримінального покарання у виді позбавлення волі відсутні. Натомість, враховуючи обставини справи, суд вважає за можливе призначити обвинуваченій мінімально допустимий строк кримінального покарання, визначений санкцією кримінального закону.

Вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності правових підстав для застосування до обвинуваченої додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами суд вважає за доцільне зауважити таке.

Згідно з роз`ясненнями, викладеними в пункті 20 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» (далі – Постанова № 14), при призначенні покарання за відповідною частиною статті 286 КК суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення кримінального правопорушення, вину інших причетних до нього осіб (пішоходів, водіїв транспортних засобів, працівників, відповідальних за технічний стан і правильну експлуатацію останніх, тощо), а також обставини, які пом`якшують і обтяжують покарання, та особу винного.

Відповідно до пункту 21 вищезазначеної Постанови № 14 у кожному випадку призначення покарання за частиною першою та частиною другою статті 286 КК необхідно обговорювати питання про доцільність застосування до винного додаткового покарання - позбавлення права керувати транспортними засобами. Додаткове покарання, передбачене статтею 286 КК, суд може не призначати за наявності декількох обставин, які пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, і з урахуванням особи винного.

Суд враховує, що у постанові від 08.02.2018 (справа № 361/2704/16-к) ВС звернув увагу на те, що санкція частини другої статті 286 КК, з урахуванням конкретних обставин кримінального провадження надає можливість суду як призначити додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, так і не застосовувати таке покарання до особи. Вказане положення закону України про кримінальну відповідальність носить альтернативний характер застосування і не є обов`язковим для суду.

Суд вважає за доцільне звернути увагу на висновки ВС, зроблені у постанові від 12.03.2019 у справі №495/9188/16-к. У зазначеній постанові ВС вказав, що закон про кримінальну відповідальність не містить імперативних обмежень щодо можливості позбавлення права керувати транспортними засобами осіб, для яких діяльність, пов`язана з користуванням таким правом, є основним джерелом доходу. Існування такої обставини потребує лише більш виваженого та обережного підходу при обранні заходу примусу, виходячи із загальних засад справедливості, гуманізму та індивідуалізації. Крім того, у зазначеній постанові ВС вказав на те, що кримінальне правопорушення, передбачене статтею 286 КК, законодавець відніс до злочинів проти безпеки руху, тому в цьому питанні думка потерпілого щодо виду та розміру покарання не є вирішальною.

Оцінюючи доводи сторони захисту та потерпілої щодо доцільності незастосування до обвинуваченої додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортним засобом, суд вважає за доцільне зауважити таке.

У постанові від 21.02.2019 (справа № 742/584/18) ВС роз`яснив, що позиція щодо визначення винному виду та розміру покарання й можливості звільнення від його відбування є не процесуальною вимогою, а думкою потерпілого, яка може бути врахована в сукупності з іншими обставинами, однак не обмежує суд у реалізації своїх дискреційних повноважень, визначених законом про кримінальну відповідальність.

Як вже суд зазначив вище, обвинувачена винуватість у вчиненні інкримінованого їй діяння визнала, у вчиненому розкаялась, повністю відшкодувала завдані потерпілій збитки, та остання претензій до обвинуваченої не має, у зв`язку з чим просила не карати обвинувачену суворо та не позбавляти її права керувати транспортними засобами. Однак за результатами судового розгляду суд встановив, що саме порушення водієм – ОСОБА_5 – ПДР призвело до ДТП з тяжкими наслідками, а саме смерті потерпілого. Твердження сторони захисту про необхідність використання обвинуваченою транспортного засобу в зв`язку із її посадовими обов`язками, а також у зв`язку з вродженими хворобами сина документально підтверджені не були. Не були надані суду й інші докази, які б свідчили про неможливість застосування до обвинуваченої додаткового покарання, передбаченого санкцією кримінального закону, у виді позбавлення права керування транспортним засобом. Саме тому суд дійшов до переконання, що з метою попередження вчинення обвинуваченою нових порушень вимог ПДР, слід призначити останній додаткове покарання, передбачене санкцією кримінального закону у виді позбавлення права керування транспортним засобом.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для застосування при призначенні покарання обвинуваченому положень частини першої статті 75 КК, тобто для звільнення його від відбування кримінального покарання з випробуванням, суд приймає до уваги, висновки, викладені ВС у постанові від 26.04.2018 (справа № 757/15167/15-к), а саме: відповідно до вимог статті 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Як вже суд зазначив вище, загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Отже, аналізуючи доводи сторін кримінального провадження, надані суду матеріали у їх сукупності, суд враховує, що обвинувачена раніше до кримінальної відповідальності та адміністративної відповідальності у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху притягнута не була, винуватість у вчиненні інкримінованого їй діяння визнала, у вчиненому розкаялась, повністю відшкодувала завдані потерпілій збитки, й остання вважала за доцільне призначити обвинуваченій покарання, не пов`язане з реальним позбавленням волі, прокурор за результатами судового розгляду не довів, що призначення обвинуваченій покарання лише у виді реального позбавлення волі здатне забезпечити виконання мети кримінального покарання. Тому суд вважає, що в ході судового розгляду кримінального провадження були встановлені підстави для звільнення обвинуваченої від відбування призначеного покарання відповідно до положень частини першої статті 75 КК.

Відповідно до частини четвертої статті 75 КК іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.

Вирішуючи питання щодо тривалості іспитового строку, суд враховує, що обвинувачена вчинила тяжкий злочин з необережності. Враховуючи встановлені в судовому засіданні обставини, суд вважає за доцільне з метою виконання приписів статей 50 та 65 КК та забезпечення виправлення обвинуваченого встановити обвинуваченій іспитовий строк тривалістю 1 рік.

Суд враховує, що частина перша статті 76 КК є імперативною нормою, якою передбачено, що у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на засудженого такі обов`язки: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання. Суд також приймає до уваги, що частиною другою статті 50 КК метою покарання визначено не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Тому для реалізації зазначеної мети суд вважає за доцільне покласти на обвинувачену додаткові обов`язки, передбачені кримінальним законом, зокрема пунктами 2 та 4 частини третьої статті 76 КК.

Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема початок строку відбування покарання.

Слід зауважити, що частиною першою статті 165 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК) визначено, що іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду. Тому, зважаючи на те, що обвинувачена підлягає звільненню від відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі з іспитовим строком, суд вважає, що іспитовий строк слід рахувати саме за правилами, встановленими частиною першою статті 165 КВК, тобто з момент проголошення вироку суду.

Разом з тим, суд вважає за доцільне звернути увагу на те, що обвинуваченій судом, окрім основного покарання у виді позбавлення волі, призначене і додаткове покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.

Зі змісту пункту 4 підрозділу 1 розділу VI Порядку здійснення нагляду та проведення соціально-виховної роботи із засудженими до покарань, не пов`язаних з позбавленням волі, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29.01.2019 за № 272/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 31.01.2019 за № 120/33091, строк покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до арешту, обмеження волі або позбавлення волі на певний строк поширюється на весь час відбування основного покарання і на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання, а при призначенні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового до інших основних покарань, а також у разі застосування статті 77 КК України – з дня набрання законної сили судовим рішенням.

Відповідно до приписів статті 77 КК у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Отже, зважаючи на ту обставину, що ОСОБА_5 судом звільнена від відбування основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням, суд дійшов до переконання, що строк відбування додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами слід рахувати з дня набрання вироком законної сили.

Питання стосовно речових доказів слід вирішити відповідно до статті 100 КПК. Разом з тим, згідно з наданою представником сторони обвинувачення ухвалою слідчого судді на речовий доказ у кримінальному провадженні був накладений арешт, який доцільно скасувати.

Згідно з частиною першою статті 124 КПК процесуальні витрати слід покласти на обвинувачену.

Прокурором в інтересах держави в особі комунального некомерційного підприємства «Вінницька міська клінічна лікарня швидкої медичної допомоги» був поданий цивільний позов про стягнення з обвинуваченої 94056,03 грн шкоди, завданої внаслідок вчинення злочину. Позов мотивований тим, що ОСОБА_11 у період з 17.07.2025 по 26.07.2025 перебував на стаціонарному лікуванні у зазначеному медичному закладі. Вартість такого лікування складає наведену вище суму.

Повноваження прокурора на звернення до суду з відповідним позовом учасники судового провадження не заперечували. Крім того, правомірність звернення прокурора до суду з відповідним цивільним позовом було предметом дослідження ВС, який висловив відповідні висновки з цього приводу, зокрема, у постановах від 19.12 2024 (справа № 547/839/23) та від 11.04.2024 (справа № 165/1023/17).

Отже, суд вважає, що заявлені позовні вимоги були підтверджені документально, за результатами судового розгляду також була підтверджена наявність причинно-наслідкового зв`язку між вчиненням обвинуваченою інкримінованого їй діяння та заподіяною шкодою. Саме тому суд вважає, що поданий прокурором позов слід задовольнити.

Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд

УХВАЛИВ:

Визнати ОСОБА_5 винною у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України, та призначити покарання у виді 3 (трьох) років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком 2 (два) роки.

Згідно з частиною першою статті 75 Кримінального кодексу України звільнити ОСОБА_5 від відбування покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком 1 (один) рік.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої та пункту 2, 4 частини третьої статті 76 Кримінального кодексу України зобов`язати ОСОБА_5 періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи, навчання; не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації, виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою.

Іспитовий строк обчислювати з моменту проголошення вироку суду.

Строк відбування додаткового покарання у виді позбавленням права керувати транспортними засобами рахувати з дня набрання вироком законної сили.

Речові докази:

- диск із відеозаписом події – з камер спостереження магазину «Велохаус» та реєстратора автомобіля «Автошкола на Поділлі», які приєднані до матеріалів кримінального провадження – залишити у справі;

- автомобіль марки Renault, державний номерний знак НОМЕР_1 , який поміщений на спеціальний майданчик ГУНП у Вінницькій області (вулиця Генерала Арабея, 17 в місті Вінниці), - повернути власнику або іншій уповноваженій особі.

Арешт, накладений на речовий доказ на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 01.08.2025, – скасувати.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь:

- держави 8468 (вісім тисяч чотириста шістдесят вісім) гривень 30 копійок витрат на залучення експерта;

- держави в особі комунального некомерційного підприємства «Вінницька міська клінічна лікарня швидкої медичної допомоги» 94056 (дев`яносто чотири тисячі п`ятдесят шість) гривень 03 копійки.

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.

Суддя: