Постанова від 29 квітня 2026 р. у справі №204/5638/21 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3599/26 Справа № 204/5638/21 Суддя у 1-й інстанції - Приваліхіна А. І. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 квітня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Агєєва О.В.,

суддів: Гапонова А.В., Халаджи О.В.

за участю секретаря судового засідання Усенко Я.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро цивільну справу №204/5638/21 за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи – приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Кейтельгіссер Олександра Михайлівна, Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення будівлі та скасування державної реєстрації права власності, за апеляційною скаргою Дніпровської міської ради на рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 01 грудня 2025 року,ухвалене у складі судді Приваліхіної А.І., -

ВСТАНОВИВ:

У липні 2024 року ДМР звернулась до суду із позовом до відповідача ОСОБА_1 , про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення будівлі та скасування державної реєстрації права власності.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 28 жовтня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування 23/100 частини домоволодіння по АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці площею 722 кв.м.

Дане домоволодіння складається з: А-1 житловий будинок (загальна площа 68,4 кв.м, житлова 36,4 кв.м.); Л-1 житловий будинок (загальна площа 63,4 кв.м, житлова 53,1 кв.м); Б, б, В, в – літня кухня; Г, Д, Ж – сараї, С – літній душ; И, О, Н – вбиральні; К – вхід до погребу; №1-4, 6-10, І – споруди. При цьому зазначено, що згідно технічного паспорту, виготовленого 28 серпня 2015 року, житловий будинок літ.А-1 переобладнано під нежитлову будівлю магазину та перукарні літ.А-1, загальною площею 105,1 кв.м, змінено цільове призначення.

Крім того вказано про те, що відповідно до даних технічного паспорту ОСОБА_1 було добудовано самочинне будівництво за літ. А1-1 нежитлову будівлю, загальною площею 59,7 кв.м, та літ. а3-1 нежитлову будівлю, загальною площею 2,7 кв.м.

Заочним рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 листопада 2015 року у справі №175/4342/15-ц визнано за ОСОБА_1 право власності на 38/100 частин домоволодіння, які складаються з: частин нежитлової будівлі літ.А-1 (поз.1-2) загальною площею 5,6 кв.м; нежитлової прибудови літ.А-1 (поз.1-1), загальною площею 59,7 кв.м; літньої кухні літ.В, в, в1, вбиральні літ. И, воріт №1, (в спільному користуванні по 1/3 част.), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Зазначає, що в подальшому, на підставі даного рішення суду, 28 квітня 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер О.М. на вищевказане майно зареєстровано право власності за ОСОБА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно у розмірі 38/100 частин, номер запису про право власності – 3096353.

29 січня 2016 року ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області вказане заочне рішення було скасовано, справу призначено до розгляду, а вже 19 лютого 2016 року – залишено без розгляду.

Позивач стверджує, що вказана ухвала суду 25 лютого 2016 року набрала законної сили та в апеляційному порядку не оскаржувалася.

Вказує, що таким чином правовстановлюючий документ, на підставі якого ОСОБА_1 набув право власності на 38/100 частини домоволодіння по АДРЕСА_1 скасовано.

Разом з цим, зазначає, що земельна ділянка на якій розташовано вказане самочинно побудоване нерухоме майно по АДРЕСА_1 належить позивачу ДМР та віднесена до земель комунальної власності. При цьому, вказує на те, що дана земельна ділянка ОСОБА_1 під будівництво, право власності чи користування не надавалася.

Вважає, що спірний об`єкт підлягає знесенню за рахунок відповідача ОСОБА_1 , а земельна ділянка приведена у придатний для використання стан.

У зв`язку з чим просив суд усунути позивачу ДМР перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов`язання ОСОБА_1 знести самочинно побудоване нежитлове нерухоме майно: будівлю літ. А1-1, нежитлова прибудова загальною площею 59,7 кв.м та літ. а3-1, загальною площею 2,7 кв.м. по АДРЕСА_1 , та припинити право власності й скасувати державну реєстрацію права власності на спірний об`єкт нерухомого майна (реєстраційний номер об`єкту 194459312101) за ОСОБА_1 ; номер запису про право власності 3096353 від 26 квітня 2016 року, що внесений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер О.М.

Рішенням Чечелівського районного суду міста Дніпра від 01 грудня 2025 року у задоволенні позовних вимог ДМР відмовлено. Вирішено питання розподілу судового збору.

Не погодившись з зазначеним судовим рішенням, Дніпровська міська рада в особі міського голови Філатова Б.А. подала апеляційну скаргу, в якій вважає рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 01 грудня 2025 року незаконним, необґрунтованим та прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права, без достатнього та всебічного дослідження обставин справи.

В обґрунтування скарги зазначає, що судом не було у повній мірі з`ясовано обставини, що мають істотне значення для справи, що призвело до ухвалення протиправного рішення.

Вказує, що спірні правовідносини виникли щодо земельної ділянки комунальної власності Дніпровської міської територіальної громади в особі Дніпровської міської ради розташованої за адресою: АДРЕСА_1 на якій здійснено самочинне будівництво нежитлової прибудови літ. А1-1 (загальною площею 59,7 кв.м.) та нежитлової прибудови літ.а3-1 (загальною площею 2,7 кв.м.).

Зауважує, що обов`язковою умовою правомірного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки.

Зазначає, що відповідно до статті 212 ЗК України, самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

Звертаючись до суду з даним позовом ДМР було досліджено правовстановлюючі документи на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 та виявлено, що вказане нерухоме майно (прибудови до нього) містять ознаки самочинно побудованих, що призводить до порушення прав та інтересів територіальної громади міста Дніпро.

Вказує, що згідно технічного паспорту, виготовленого 28 серпня 2015 року, житловий будинок літ.А-1 переобладнано під нежитлову будівлю магазину та перукарню літ.А-1, загальною площею 105,1 кв.м., та змінено цільове призначення. Крім того, відповідно до даних технічного паспорту ОСОБА_1 було здійснено самочинне будівництво нежитлової прибудови літ.A1-1 - нежитлова будівля, загальною площею 59,7 кв.м., літ. а3-1 - нежитлова будівля, загальною площею 2,7 кв.м.

Звертає увагу, що вказаний технічний паспорт містить відмітки (штампи) щодо самочинності будівництва, зокрема, нежитлової прибудови літ.А1-1 (поз.1-1) (загальною площею 59,7 кв.м.) та літ. а3-1 (загальною площею 2,7 кв.м.).

Посилаючись на норми ст.376 ЦК України, вважає, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Крім того відзначає, що згідно ст.1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Тобто державна реєстрація - це не підстава набуття права власності або користування, а лише засвідчення державою вже набутого особою права власності або користування і ототожнювати факт набуття права з фактом його державної реєстрації не видається за можливе.

Вважає, що не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об`єкт нерухомого майна - набуває той, хто має речове право на земельну ділянку.

Зауважує, що земельна ділянка по фактичному місцю розташування житлового будинку розташованого за адресою: АДРЕСА_2 належить Дніпровській міській територіальній громаді в особі Дніпровської міської ради на праві комунальної власності відповідно до ст.ст.80, 83 Земельного кодексу України та ст.ст.26, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та не передавалась будь-яким фізичним та/або юридичним особам у користування з метою будівництва.

Зазначає, що здійснивши самочинне будівництво нежитлової прибудови літ.А1-1 (загальною площею 59,7 кв.м.) та нежитлової прибудови літ.а3-1 (загальною площею 2,7 кв.м.) за адресою АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 позбавлений права набути щодо нього речових прав окрім аніж у спосіб визначений ст.376 ЦК України, а саме за рішенням суду.

Враховуючи, що рішення суду на підставі якого здійснено відносно нього державну реєстрацію речових прав на сьогоднішній час скасовано - свідчить про відсутність правових підстав вважати, що ОСОБА_1 набув права власності на 38/100 частини домоволодіння.

Звертає особливу увагу, що між власником спірної земельної ділянки (позивачем) та ОСОБА_1 немає та ніколи не було договірних відносин щодо будівництва або розміщення будь-яких будівель та споруд, Дніпровська міська рада не приймала рішень про передачу йому або іншим особам земельної ділянки розташованої по АДРЕСА_2 під будівництво, документи, що посвідчують право користування земельними ділянками і надають право на виконання підготовчих та будівельних робіт за вказаною адресою не видавалися та не реєструвалися, проектна документація на проведення будівельних робіт не погоджувалася та до містобудівного кадастру не вносилася.

Відсутність доказів належного оформлення за ОСОБА_1 речового права на спірну земельну ділянку, отримання ним відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи та доказів введення її до експлуатації свідчить про те, що спірні прибудови є об`єктом самочинного будівництва, а отже, наявні законні підстави для звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самочинно побудованої будівлі (прибудови до неї) та скасування державної реєстрації права власності.

Вказує, що суд першої інстанції не виконав покладених на нього обов`язків щодо забезпечення ефективного доступу до правосуддя, дотримання принципу верховенства права та справедливого судового розгляду, не надав належної оцінки доречним аргументам і доказам позивача, що свідчить про порушення норм матеріального та процесуального права.

Крім того, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, в силу ч.2 ст.376 ЦК України, права не породжує, і нічого не змінює для цілей застосування, зокрема, ч.4 ст.376 ЦК України (щодо можливості знесення об`єкту самочинного будівництва).

Проте, суд першої інстанції на зазначене не звернув належної уваги.

Також вказує, що належним відповідачем у даному позові визначено саме ОСОБА_1 , як особу, яка побудувала, зареєструвала та у користуванні якої перебуває нежитлова прибудова літ. Al-1 (поз. 1-1), загальною площею 59,7 кв.м. Окрім того, відповідач є власником об`єкту нерухомого майна, як на час звернення з відповідним позовом до суду, так і до сьогодні, а отже саме він є належним відповідачем згідно заявлених позовних вимог. Стосовно ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зазначає, що вони є співвласниками домоволодіння розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , проте належне їм на праві спільної часткової приватної власності нерухоме майно не є предметом даного позову, що свідчить про те, що їх права та інтереси не порушуються, отже їх зазначено третіми особами.

Об`єкт нерухомого майна, а саме нежитлова прибудова літ. А1-1 (загальною площею 59,7 кв.м.) та нежитлова прибудова літ.а3-1 (загальною площею 2,7 кв.м. ), що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , які є предметом спору у цій справі, є об`єктом самочинного будівництва, то ефективним способом захисту порушених прав Дніпровської міської ради як власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, щодо користування і розпорядження цією земельною ділянкою є вимога про знесення такого будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України заявлена до дійсного власника спірного об`єкту нерухомого майна, що у повній мірі відповідає нормам чинного законодавства, що регулює відносини у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та висновкам Верховного Суду.

У зв`язку з чим просить оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Скочко О.А., скориставшись своїм правом подала відзив на апеляційну скаргу, в якому не погоджується з доводами апеляційної скарги, вважає їх безпідставними та необґрунтованими.

Вказує, що згідно з договором дарування від 28 жовтня 2013 року ОСОБА_1 належало 23/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 . На момент отримання ОСОБА_1 в дар вказаного нерухомого майна, його частина складалася з: будинку літ.А-1 приміщення 1-1, площею 3,1 кв.м; 1-2 площею 5,9 кв.м; 1-3 – площею 8,4 кв. м; 1-4 – площею 9,5 кв.м; В, в – літня кухня; Ж сарай.

При цьому ОСОБА_1 не оспорює того факту, що земельна ділянка, на якій розташоване його майно, належить позивачу.

Водночас, звертає увагу суду, що в процесі користування та володіння належним ОСОБА_1 майном, в нього виникла необхідність у його реконструкції та добудуванні певних приміщень, про що в подальшому було зазначено в технічному паспорті від 28 серпня 2015 року та про що складено новий акт ідеальних часток, а право власності визнано в судовому порядку.

Про те, що рішення суду, яким було визнано за ОСОБА_1 право власності на спірне майно, скасоване, відповідач на той момент не знав, тому дії щодо оскарження вказаної ухвали та відновлення права власності не здійснював.

Разом з цим, відповідно до вимог ст.377 ЦК України (в редакції, що діяла станом на 2013 рік), до особи, яка набула право власності на житловий будинок, (крім багатоповерхового), будівлю або споруду, переходить право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Вказує, що з урахуванням того, що наразі державна реєстрація на належне ОСОБА_1 майно, а також майно інших співвласників не скасовано, то він законно користується земельною ділянкою, що в свою чергу відповідає вимогам чинного законодавства.

Водночас позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що саме ним було вчинено самочинне будівництво, адже нерухоме майно ОСОБА_1 на теперішній час узаконене і його державна реєстрація не скасована. Позивачем також не надано суду жодного акту обстеження земельної ділянки, акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства, який повинен бути складений працівниками відділу контролю за використанням земель управління земельних відносин, коли було виявлено таке порушення, графічних матеріалів, висновків землевпорядної чи будівельно-технічної експертизи, тощо.

Позивачем не надано суду доказів врегулювання даного спору в досудовому порядку. Разом з цим, позивач підміняє в своєму позові поняття та застосовує норми закону, які не підлягають застосуванню в даному випадку. Так, зазначає, що ОСОБА_1 зайнято земельну ділянку самовільним будівництвом, при цьому умисно замовчано ту обставину, що на цій же земельній ділянці розташоване нерухоме майно ОСОБА_1 , на яке він має правовстановлюючі документи, відтак невідомо, з яких причин позивач вимагає знести законне нерухоме майно.

Зауважує, що земля є комунальною власністю, жодним чином не спростовує того факту, що відповідач (23/100 частини), з ОСОБА_5 (29/300 та 145/300 частини) та ОСОБА_2 (19/100 частини) є власниками спірного домоволодіння, право власності на яке було встановлено належним чином і не залежало від права власності на земельну ділянку, а відтак знищення будівлі порушить їхні майнові права та може завдати невідворотньої шкоди. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

У даній справі позивач не довів, що саме відповідач здійснив самочинне будівництво, що саме дії відповідача спричинили порушення прав територіальної громади і що відсутні інші співвласники домоволодіння, права яких будуть істотно порушені у разі знесення прибудови до частини власності відповідача.

Вважає, що рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 01 грудня 2025 року у справі №204/5638/21 ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального права; прийнято з дотриманням норм процесуального права; ґрунтується на повному та всебічному дослідженні доказів.

У зв`язку з чим просив апеляційну скаргу ДМР залишити без задоволення, а рішення суду від 01 грудня 2025 року у справі №204/5638/21- залишити без змін.

Представник позивача ДМР - Риженко Марина Сергіївна в судовому засіданні апеляційного суду підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Скочко Ольга Анатоліївна в судовому засіданні апеляційного суду заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила відмовити у її задоволенні.

Інші учасники справи в судове засідання апеляційного суду не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку

Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують.

Рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 28 жовтня 2013 року №830 частини домоволодіння, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шевченко І.Б., на праві спільної часткової приватної власності належить 23/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 (об`єкт нерухомого майна 194459312101), яка складається: з будинку А-1 приміщення 1-1 (площею 3,1 кв.м), 1-2 (площею 5,9 кв.м), 1-3 (площею 8,4 кв.м), 1-4 (площею 9,5 кв.м), В, в – літня кухня, Ж – сарай.

З акту ідеальних часток від 11 вересня 2015 року, що посвідчений інженером з ІНМ Середою Л.І. у складі підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_6 вбачається, що домоволодіння АДРЕСА_1 розташоване на земельній ділянці площею 773 кв.м, та складається з: житлового будинку літ.Л-1, тамбуру літ.л-1, нежитлової будівлі літ.А-1 (самочинно переобладнаної із житлового будинку та частково знесеної), нежитлової прибудови літ.А1-1 (магазин – самочинно побудований), нежитлової прибудови літ.а1-1 (перукарня – самочинно переобладнана), нежитлової прибудови літ.а3-1 (перукарня -самочинно побудована), літньої кухні літ.Б, б, та літньої кухні літ.В, в, в1, сараю літ.Д, вбиральні літ. И та літ. О, входу до погрібу літ. К, душу літ. С та споруд №1-9, І, експертна вартість яких, із урахуванням усіх коефіцієнтів індексації, згідно звіту з незалежної оцінки визначення вартості домоволодіння від 11 вересня 2015 року складає 235 004 гривні 61 копійка.

При цьому ОСОБА_1 , згідно з договором дарування від 28 жовтня 2013 року, належить 23/100 частини цього домоволодіння, а у фактичному його користуванні знаходиться: частина нежитлової будівлі літ.А-1 (поз.1-2), загальною площею 5,9 кв.м; нежитлова прибудова літ.А1-1 (поз.1-1), загальною площею 59,7 кв.м; літньої кухні літ.В, в, в1, вбиральні літ.И, ворота №1 (в спільному користуванні по 1/3 ч.), всього на суму 89 731 гривню 44 копійки, що складає 38/100 частин цього домоволодіння.

В свою чергу, ОСОБА_2 , згідно зі свідоцтвом про право на спадщину від 25 лютого 2004 року належить 19/100 частин домоволодіння, а у фактичному користуванні знаходиться: частина нежитлової будівлі літ.А-1 (поз.2-2, 2-3, 2-4), загальною площею 29,1 кв.м; нежитлова прибудова літ.а1-1 (поз.2-1), загальною площею 7,7 кв.м; нежитлова прибудова літ. а3-1 (поз. 2-5, 2-6), загальною площею 2,7 кв.м, ворота № 1 (в спільному користуванні по 1/3 ч.), всього на суму 51 241 гривня 81 копійка, що складає 22/100 частини домоволодіння.

Водночас ОСОБА_7 та ОСОБА_3 , згідно зі свідоцтвом про право на спадщину від 28 вересня 2011 року належить 29/300 та 145/300 частин домоволодіння відповідно, а у фактичному користуванні знаходиться: житловий будинок літ. Л-4, квартира АДРЕСА_3 (поз. 3-1), загальною площею 3,2 кв.м; літньої кухні літ. Б. б; сарай літ. Д, вхід у погріб літ. К; вбиральні літ. О, душ літ. С, споруди № 2, 3, 4, 5, 7, 8, 9, І, ворота № 1 (в спільному користуванні по 1/3 ч.), всього на суму 94 031 гривня 36 копійок, що складає 40/100 частини домоволодіння.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 листопада 2015 року у справі №175/4342/15 частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_8 про визнання права власності. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 38/100 частин домоволодіння, які складаються з: частини нежитлової будівлі літ. А-1 (поз. 1-2), загальною площею 5,9 кв.м., нежитлової прибудови літ.А1-1 (поз.1-1) загальною площею 59.7 кв.м., літньої кухні літ.В., в , в1, вбиральні літ.И, воріт №1, (в спільному користуванні 1/3 ч.), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . У задоволенні позову в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду набрало законної сили 27 листопада 2015 року.

З Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №58380069 від 28 квітня 2016 року вбачається, що 28 квітня 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер О.М., на підставі договору дарування 23/100 частини домоволодіння від 28 жовтня 2013 року №830, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шевченко І.Б. та рішення Дніпропетровського районного суду м.Дніпропетровська від 26 квітня 2016 року у справі №175/4342/15, зареєстровано за ОСОБА_1 право спільної часткової приватної власності на 38/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 (об`єкт нерухомого майна 194459312101), 23/100 частини якого складається: з будинку А-1 приміщення 1-1 (площею 3,1 кв.м), 1-2 (площею 5,9 кв.м), 1-3 (площею 8,4 кв.м), 1-4 (площею 9,5 кв.м), В, в – літня кухня, Ж – сарай.

Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2016 року скасовано заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 листопада 2015 року у справі №175/4342/15-ц, справу призначено до розгляду в загальному порядку.

Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 19 лютого 2016 року у справі №175/4342/15-ц позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_8 про визнання права власності залишено без розгляду.

З Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №239065764 від 28 грудня 2020 року вбачається, що домоволодіння АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 194459312101, яке складається з: А-1 житловий будинок (загальна площа 68,4 кв.м, житлова площа 36,4 кв.м.); Л-1 житловий будинок (загальна площа 63,4 кв.м, житлова 53,1 кв.м); Б, б, В, в – літня кухня, Г, Д, Ж – сараї; С – літній душ, И, О, Н – вбиральні, К – вхід до погребу, № 1-4, 6-10, І – споруди) належить: 29/300 частини - ОСОБА_3 , на підставі свідоцтва про право на спадщину №3-461 від 02 червня 2017 року, виданого державним нотаріусом Третьої Дніпровської державної нотаріальної - контори Демуш Є.В.; 38/100 частини – ОСОБА_1 , на підставі договору дарування 23/100 частини домоволодіння від 28 жовтня 2013 року №830, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шевченко І.Б. та рішення Дніпропетровського районного суду м.Дніпропетровська від 26 квітня 2016 року у справі №175/4342/15; 19/100 частини – ОСОБА_2 (внесення запису та рішення про державну реєстрацію 14 березня 2012 року).

При цьому, у відомостях про об`єкт нерухомого майна з Реєстру прав власності на нерухоме майно (інформація про деталізацію) зазначено, що домоволодіння АДРЕСА_1 розташоване на земельній ділянці площею 722 кв.м., по фактичному користуванню, загальною вартістю нерухомого майна (грн.) 150980.

З відповіді начальника Управління державного архітектурно-будівельного контролю ДМР Ратич Н.М. №4/1-195 від 30 квітня 2020 року вбачається, що згідно з даними Єдиного реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, дані якого знаходяться у відкритому доступі на сайті http://www.dabi.gov.ua/ у розділі «Реєстр дозвільних документів», ведення якого розпочато з 20 травня 2011 року, а також за даними акту-прийому передачі дозвільної документації від 27 жовтня 2016 року Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції Дніпропетровської області та Реєстру Управління, ведення якого розпочато з 28 жовтня 2016 року, станом на час надання відповіді, відомості щодо дозвільної документації (повідомлення про початок виконання підготовчих та будівельних робіт або дозвіл) чи документи, які засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів (декларації про готовність об`єкта до експлуатації або сертифікат) по об`єкту розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , відсутні.

З відповіді директора Департаменту по роботі з активами ДМР Мовшина Д.І. №4/11-1755 від 06 травня 2020 року вбачається, що Дніпровська міська рада є власником інформаційної (автоматизованої) підсистеми «Фіскальний кадастр» Муніципальної земельної інформаційної системи м.Дніпропетровська (МЗІС), розпорядником є департамент по роботі з активами Дніпровської міської ради.

Зазначено, що реєстрацію у цій системі здійснюється лише орендованих земельних ділянок за їх кадастровим номером, реєстраційним номером облікової картки платника податків фізичних осіб або кодом ЄДРПОУ юридичних осіб-орендарів, номеру договору, датою його початку та звершення, з урахуванням довідкових відомостей про адресу земельної ділянки, прізвище фізичних або найменування юридичних осіб-орендарів.

При цьому, вказано, що результат пошуку інформації в Системі за параметрами, зокрема, адресою земельної ділянки, відмінний від результату пошуку за критеріями (кадастровий номер земельної ділянки, код ЄДРПОУ юридичної та реєстраційний номер облікової картки платника податків фізичної особи) та є орієнтовним.

За наявною станом на 04 травня 2020 року інформацією за результатами пошуку за адресою земельної ділянки у системі не виявлено реєстраційних записів щодо цивільно-правових угод, укладених між міською радою та юридичними або фізичними особами на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 .

З акту ідеальних часток від 12 січня 2022 року, що посвідчений інженером з ІНМ Гаврішевським Ю.О. (ФОП ОСОБА_9 ) вбачається, що домоволодіння АДРЕСА_1 розташоване на земельній ділянці площею 752 кв.м., право власності на яку (земельну ділянку) не оформлено та відсутній кадастровий номер, а домоволодіння складається з: нежитлової будівлі літ.А-1, нежитлових прибудов літ.а1-1, а3-1, А1-1; житлового будинку літ.Л-1, тамбуру літ.л-1, прибудови літ.Л1-1, літніх кухень літ.Б, б, В, в, в1; сараю літ.Д, вбиральні літ.И та О, входу до погребу літ.К, погребу літ.К; душу літ.С та споруд №1-9, І, експертна вартість яких, із урахуванням усіх коефіцієнтів індексації, згідно звіту з незалежної оцінки визначення вартості домоволодіння від 11 вересня 2015 року складає 235 004 гривні 61 копійка.

При цьому ОСОБА_1 , згідно з договором дарування від 28 жовтня 2013 року №830 та рішення суду від 26 квітня 2016 року у справі №175/4342/15, належить 38/100 частини цього домоволодіння, а у фактичному його користуванні знаходиться: частина нежитлової будівлі літ.А-1 (поз.1-2), загальною площею 6,4 кв.м; нежитлова прибудова літ.А1-1 (поз.1-1), загальною площею 59,7 кв.м.; літньої кухні літ.В, в, в1, вбиральні літ.И, 1/3 частини воріт, всього на суму 89 731 гривня 44 копійки, що складає 38/100 частин цього домоволодіння.

В свою чергу, ОСОБА_2 , згідно свідоцтва про право на спадщину №5-584 від 25 лютого 2004 року належить 19/100 частин домоволодіння, а у фактичному користуванні знаходиться: частина нежитлової будівлі літ.А-1 (поз.2-2, 2-3), загальною площею 26,8 кв.м.; нежитлова прибудова літ.а1-1 (поз.2-1), загальною площею 10,2 кв.м.; нежитлова прибудова літ. а3-1 (поз. 2-4, 2-5), загальною площею 2,6 кв.м, 1/3 частина воріт № 1, хвіртка № 9, всього на суму 51 241 гривня 81 копійка, що складає 22/100 частини домоволодіння.

Водночас, ОСОБА_3 , згідно свідоцтва про право на спадщину від 28 вересня 2011 року та №3-461 від 02 червня 2017 року належить 29/300 та 145/300 частин домоволодіння відповідно, а у фактичному користуванні знаходиться: житловий будинок літ.Л-1 (поз. 3-1, 3-2, 3-3, 3-4, 3-5, 3-6), загальною площею 58,2 кв.м; тамбур літ. л-1 (поз. 3-І), площею 3 кв.м., прибудова літ.л1-1 (поз.3-7), площею 2,4 кв.м.; літні кухні літ.Б. б; сарай літ.Д, вхід у погріб літ.К, погріб літ.К; вбиральня літ.О, літній душ літ.С, споруди №№2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, І, 1/3 частина воріт №1, що складає 40/100 частини домоволодіння.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 березня 2025 року у справі №175/4342/15-ц апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 12 листопада 2024 року у цій справі, без змін.

Так, зі змісту вказаного рішення суду вбачається, що заочним рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 листопада 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 38/100 частки домоволодіння, які складаються з частини нежитлової будівлі літ. А-1 (поз.1-2) загальною площею 5,9 кв.м., нежитлової прибудови літ.А1-1 (поз. 1-1) загальною площею 59,7 кв.м., літньої кухні літ.В,в,в1, вбиральні літ.И, воріт №1 (в спільному користуванні по 1/3 частині), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . У позовних вимогах про визнання права власності за ОСОБА_1 на домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , відмовлено.

Також зазначено, що ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2016 року заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 листопада 2015 року скасовано. Справу призначено до розгляду, а пізніше, ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 19 лютого 2016 року позов ОСОБА_1 залишено без розгляду у зв`язку з його повторною не явкою у судове засідання. В подальшому, постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2022 року ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 19 лютого 2016 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду.

Разом з цим, у даній постанові суду апеляційної інстанції зазначено, що ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2022 року позов ОСОБА_1 направлено за підсудністю до Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська для розгляду по суті, а ухвалою Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 22 червня 2022 року позовні вимоги про визнання за позивачем права власності на домоволодіння що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , виділені в окреме провадження.

Водночас, зазначено про те, що 12 грудня 2023 року до Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська надійшов уточнений позов ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про визнання права власності, в якому позивач просив визнати за ним право власності на 38/100 частки домоволодіння, які складаються з частини нежитлової будівлі літ.А-1 (поз.1-2) загальною площею 5,9 кв.м., нежитлової прибудови літ.А1-1 (поз.1-1) загальною площею 59, 7 кв.м., літньої кухні літ.В, в, в1, вбиральні літ.И, воріт №1 (в спільному користуванні по 1/3 частині), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

В свою чергу, рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 12 листопада 2024 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про визнання права власності відмовлено, зокрема з тих підстав, що право власності на новостворене нерухоме майно, як об`єкт цивільних прав, виникає з моменту його державної реєстрації, а державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, а визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.

За замовленням ОСОБА_1 на підставі договору №22/02-24 ТОВ «Дніпровський проектно-конструкторський технологічний інститут» виготовлено робочий проект реконструкції нежитлової будівлі (літ.А1-1) за адресою: АДРЕСА_2 .

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з тих підстав, що зобов`язання відповідача в примусовому порядку звільнити земельну ділянку шляхом знесення нерухомого майна є порушенням права власності не лише відповідача, а й третіх осіб, гарантованого статтею 41 Конституції України, та є порушенням 1 Протоколу, а тому зазначені обставини виключають можливість звільнення земельної ділянки під будівлями, а відтак позовні вимоги позивача в цій частині є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню судом.

Окрім цього, вимоги позивача про припинення права власності та скасування державної реєстрації права власності на нього є по суті похідними вимогами від первісної вимоги, у задоволенні якої судом відмовлено, а відтак похідні вимоги також не підлягають задоволенню.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають, зокрема усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Згідно з частиною п`ятою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування» органи місцевого самоврядування, від імені та в інтересах територіальних громад, відповідно до закону, здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право, зокрема, володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним (частини перша, друга, четверта).

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Згідно з частинами першою, другою статті 19 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

За статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).

Згідно з частиною третьою статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

У постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі №911/1603/19 висловлено правову позицію про те, що речові права на нерухоме майно, які виникли до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не підлягали обов`язковій реєстрації. Таким чином, відсутність державної реєстрації не свідчить про відсутність права.

До особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) (частина перша статті 377 Цивільного кодексу України).

Стаття 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов`язується можливість матеріального об`єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.

Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

Таким чином державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

Подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 листопада 2023 року у справі №916/1174/22 (провадження №12-39гс23) та у постанові від 18 вересня 2024 року у справі №914/1785/22 (провадження №12-31гс24).

Частина друга статті 120 ЗК України закріплює принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За приписом цієї частини визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на відповідні житловий будинок, будівлю чи споруду.

З моменту переходу права власності на розташоване на земельній ділянці нерухоме майно до нового власника, у правовідносинах користування земельною ділянкою, на якій знаходиться це майно, відбувається фактична заміна землекористувача: права й обов`язки землекористувача переходять до нового власника відповідного нерухомого майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №263/6022/16-ц).

Перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості, розташованого на ній.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (провадження №14-125цс20) зазначено, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 (провадження №12-143гс18, пункти 8.3-8.5) наголосила на тому, що правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, у разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися.

Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року, закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права.

За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (у період з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України; - стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України № 997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України № 1702-VI від 05 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.

Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Отже, нерухоме майно нерозривно пов`язане із земельною ділянкою, на якій воно знаходиться, і переміщення такого майна неможливе без його знецінення.

Звертаючись з позовом до суду позивач посилався на те, що відповідачем незаконно зайнято земельну ділянку самочинним будівництвом, тому просив суд усунути йому перешкоди у користуванні цією земельною ділянкою шляхом зобов`язання відповідача знести самочинно побудоване нерухоме майно, та припинити право власності останнього на це майно із скасуванням державної реєстрації на нього.

Як було встановлено, ОСОБА_10 , згідно з договором дарування від 28 жовтня 2013 року №830 та рішення суду від 26 квітня 2016 року у справі №175/4342/15, належить 38/100 частини цього домоволодіння, а у фактичному його користуванні знаходиться: частина нежитлової будівлі літ.А-1 (поз. 1-2), загальною площею 6,4 кв.м; нежитлова прибудова літ.А1-1 (поз. 1-1), загальною площею 59,7 кв.м; літньої кухні літ.В, в, в1, вбиральні літ.И, 1/3 частини воріт №, що складає 38/100 частин цього домоволодіння.

В свою чергу, ОСОБА_2 , згідно свідоцтва про право на спадщину №5-584 від 25 лютого 2004 року належить 19/100 частин домоволодіння, а у фактичному користуванні знаходиться: частина нежитлової будівлі літ.А-1 (поз. 2-2, 2-3), загальною площею 26,8 кв.м; нежитлова прибудова літ. а1-1 (поз. 2-1), загальною площею 10,2 кв.м; нежитлова прибудова літ.а3-1 (поз.2-4, 2-5), загальною площею 2,6 кв.м, 1/3 частина воріт №1, хвіртка №9, що складає 22/100 частини домоволодіння.

Водночас, ОСОБА_3 , згідно свідоцтва про право на спадщину від 28 вересня 2011 року та №3-461 від 02 червня 2017 року належить 29/300 та 145/300 частин домоволодіння відповідно, а у фактичному користуванні знаходиться: житловий будинок літ.Л-1 (поз. 3-1, 3-2, 3-3, 3-4, 3-5, 3-6), загальною площею 58,2 кв.м; тамбур літ.л-1 (поз. 3-І) площею 3 кв.м., прибудова літ.л1-1 (поз. 3-7), площею 2,4 кв.м; літні кухні літ.Б. б; сарай літ.Д, вхід у погріб літ.К, погріб літ.К; вбиральня літ.О, літній душ літ.С, споруди №№2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, І, 1/3 частина воріт №1, що складає 40/100 частини домоволодіння.

Отже, підтверджено матеріалами справи, а сторонами не заперечується той факт, що відповідач є одним із співвласників спірного домоволодіння.

Натомість, іншими співвласниками спірного домоволодіння є ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , але до них позовних вимог позивачем не заявлено, чим фактично порушено їхнє право на участь у вирішенні спору та захисті своїх інтересів.

Як вбачається з технічного паспорту від 09 грудня 2011 року та від 28 серпня 2015 року, спірна будівля літ.А1-1, розташована в межах будівлі літ.А-1, яка в свою чергу побудована на тій самій земельній ділянці ще у 1935 році. Даних про те, що відповідні органи влади та/або органи місцевого самоврядування раніше ставили питання про незаконність користування земельною ділянкою, на якій розташовано спірний об`єкт нерухомості, матеріали справи не містять. Дане нерухоме майно було об`єктом цивільно-правових відносин, про що свідчить неодноразовий перехід прав на нього, як у порядку спадкування так і за відповідними угодами. За чинним на момент побудови законодавством, виникнення права власності на новостворене майно не пов`язувалось ні з моментом введення цього майна в експлуатацію, ні з проведенням державної реєстрації прав на нього, а земельна ділянка по фактичному користуванню «слідувала за майном».

Тобто, на дату набуття відповідачем права власності на 23/100 частини спірного домоволодіння, будівля А-1 (в межах якої побудовано будівлю літ.А1-1, а інших даних матеріали справи не містять) вже була побудована, і органи влади (самоврядування) раніше не припускали, що під час будівництва даного будинку (з 1935 року, що вбачається з наявного в матеріалах справи технічного паспорту на домоволодіння) і в подальшому, було порушено право власника земельної ділянки, на якій даний об`єкт нерухомості розташований.

У справі, що переглядається, суд першої інстанції встановив, що позивач ОСОБА_1 у встановленому законом порядку набув право власності на 23/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 194459312101, яке розташоване на земельній ділянці площею 722 кв.м.) разом з ОСОБА_5 (29/300 та 145/300 частини) та ОСОБА_2 (19/100 частини), які не були залучені до участі у справі, оскільки є співвласниками спірного домоволодіння, право власності останніх було набуто у встановленому законом порядку і не оспорювалось.

Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції, оскільки вони підтверджені доказами, які містяться в матеріалах справи.

З огляду на викладене, правильними також є висновки суду про те, що право користування земельною ділянкою, разом із переходом прав на домоволодіння, перейшло до позивача, а тому він фактично є землекористувачем земельної ділянки площею 722 кв.м. разом з іншими співвласниками даного об`єкту нерухомості.

Суд зазначає, що відповідно до вимог ч.4 ст.376 ЦК України, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Між тим, в постановах від 27 жовтня 2021 року (справа №202/7377/16-ц) та від 18 січня 2023 року (справа №488/2807/17) Верховний Суд зазначив, що при дослідженні питання правомірності позовної вимоги про знесення самочинно побудованого майна, суду необхідно встановити підстави захисту прав власника земельної ділянки у спосіб знесення самочинної забудови, зокрема, чи переслідує таке втручання власника земельної ділянки легітимну мету, чи є захід із втручання у право відповідача пропорційним визначеній меті та чи не становитиме для відповідача задоволення вимоги про знесення самочинно побудованої на чужій земельній ділянці споруди такого індивідуального тягаря, який є надмірним з урахуванням конкретних обставин справи, дослідження питання добросовісності набуття.

Суд зазначає, що порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких саме приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

У постанові Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі №947/38994/20 вказано, що право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об`єкта нерухомості мають органи державної влади, органи місцевого самоврядування та інспекції державного архітектурно-будівельного контролю. У разі порушення прав інших осіб право на звернення до суду мають такі особи за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (ст.391 ЦК України), а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (ч.4 ст.376 та ст.391 ЦК України).

Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18, від 03 березня 2020 року у справі №910/6091/19, та від 29 серпня 2023 року у справі № 910/5958/20.

Згідно з вимогами ст.ст.76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до вимог ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Приписами ст.89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доводити таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс.

Така правова позиція викладена Верховним Судом у його постановах від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18.

Позивачем не доведено в суді, з наданням належних та допустимих доказів, що частина об`єкту нерухомого майна, яка хоча і самочинно прибудована до спірного домоволодіння, виходить за межі об`єкту нерухомості, що був споруджений на земельній ділянці значно раніше (у 1935 році) і право власності на який було набуто і переходило у встановленому законом порядку між відповідними співвласниками (в тому числі і відповідачем). Матеріали справи також не містять даних про те, що даний об`єкт нерухомості порушує права інших осіб (як і яким чином) в інтересах яких, як орган місцевого самоврядування, позивач ставить питання про усунення перешкод у користування земельною ділянкою.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог, з урахуванням встановлених вище обставин даної справи і вважає, що належність земельної ділянки до земель комунальної власності, на якій без відповідного дозволу було здійснено самочинне будівництво в межах об`єкту раніше збудованого на законних підставах (іншого не доведено і не спростовано) нерухомого майна по АДРЕСА_1 , яке належить на праві спільної часткової власності не тільки відповідачу, а і іншим особам, та не є підставою для задоволення позовної вимоги про усунення перешкод шляхом знесення даного об`єкту, оскільки застосування такого заходу не є пропорційним визначеній позивачем меті.

Крім того ч.1 ст.321 ЦК України закріплює, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватися з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи.

Як зазначив ЄСПЛ у справі «Іванова і Черкезов проти Болгарії», знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.

Вирішуючи питання про те, чи було втручання виправданим, суд зауважив на необхідності підтримання «справедливої рівноваги» між загальним інтересом суспільства та захистом основних прав конкретної особи. Необхідну рівновагу не буде забезпечено, якщо відповідна особа несе «особистий і надмірний тягар».

Таким чином, враховуючи те, що зобов`язання відповідача в примусовому порядку звільнити земельну ділянку шляхом знесення самочинного збудованого об`єкту, який є частиною нерухомого майна, що належить не тільки відповідачу, а і іншим особам (які не залучені до участі у справі), висновок суду першої інстанції про порушення права власності останніх, гарантованого Конституцією України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що також є підставою для відмови у задоволенні позову в цій частині - є правильним.

Також суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду, що вимоги позивача про припинення права власності та скасування державної реєстрації права власності є похідними вимогами від первісної вимоги, тому у їх задоволенні слід також відмовити.

Доводи апеляційної скарги про те, що не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці, відхиляються колегією суддів, оскільки таких вимог у справі не заявлялось.

Інші доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими судом першої інстанції фактичними обставинами справи, зводяться до незгоди з рішенням суду та не є підставою для його скасування.

З урахуванням викладеного, правильно встановивши обставини справи, надавши належну оцінку поданим доказам, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 01 грудня 2025 року немає.

Відповідно до ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на висновок про залишення апеляційної скарги без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Дніпровської міської ради -залишити без задоволення.

Рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 01 грудня 2025 року -залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді:

Повний текст постанови складено 05.05.2026 року.

Головуючий суддя О.В.Агєєв