Постанова від 05 травня 2026 р. у справі №201/14797/24 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/562/26 Справа № 201/14797/24 Суддя у 1-й інстанції - Корнєєва І. В. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 травня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Пищиди М.М.

суддів – Ткаченко І.Ю., Свистунової О.В.

за участю секретаря судового засідання – Літвінова І.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Кам`янського від 16 червня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет позову, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності, -

В С Т А Н О В И В :

У листопаді 2024 року позивачка звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет позову, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності .

В обґрунтування своїх вимог позивачка вказала на те, що 22 січня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб Кіровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області , актовий запис № 1.

Від шлюбу позивач та відповідач мають двох дітей - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

01 квітня 2016 року батьками позивача в особі матері ОСОБА_3 на підставі письмового договору позики позивачу були надані у позику грошові кошти в сумі 262 000 грн. для придбання легкового автомобіля у приватну власність для власних потреб позивача, які вона зобов`язалася повернути на вимогу за рахунок грошових коштів особистої приватної власності.

04 квітня 2016 року згідно договору купівлі – продажу транспортного засобу № 2596/01/1241/2016, оформленого в Територіальному сервісному центрі 1241 регіонального сервісного центру МВС у Дніпропетровській області позивачем було придбано автомобіль марки Ford Fiesta номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , червоного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2011 року випуску.

15 лютого 2019 року шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська, рішення набрало законної сили.

29 травня 2024 року відповідач звернувся до Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська з позовом до позивача про поділ спільного майна - придбано автомобіль марки Ford Fiesta номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , червоного кольору , реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2011 року випуску, вимагаючи сплату на його користь частки вартості автомобіля у розмірі 143 790 грн..Таким чином відповідач вважає зазначений автомобіль спільним сумісним майном подружжя та не визнає особисту приватну власність позивача на нього. У цьому полягає суть порушеного права , за захистом якого позивач звертається до суду.

Позивач вважає, що автомобіль марки Ford Fiesta номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , червоного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2011 року випуску, є її особистою приватною власністю, придбаний за кошти отримані позивачем особисто під купівлю автомобіля особисто для неї за договором позики, договір позики був укладений без згоди чоловіка та не створював ніяких зобов`язань майнового характеру відповідачу, договір купівлі- продажу автомобіля вчинявся позивачем без згоди відповідача, в сім`ї були відсутні грошові кошти на придбання автомобіля, у сім`ї для використання в інтересах сім`ї був наявний інший автомобіль, який був придбаний за спільні кошти .

Враховуючи зазначене, позивач просив суд визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на автомобіль марки Ford Fiesta номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , червоного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2011 року випуску. Вирішити питання стосовно судових витрат.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Кам`янського від 16 червня 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет позову, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання права власності відмовлено.

Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги, посилається на те, що судом першої інстанції було неповно та неправильно встановлено деякі обставини, що мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження і оцінки наданих суду доказів.

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Судом першої інстанції встановлено, що 22 січня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб Кіровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області , актовий запис № 1(а.с.48).

Від шлюбу позивач та відповідач мають двох дітей- ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до копії договору позики 01 квітня 2016 року між ОСОБА_3 та позивачем був укладений письмовий договір позики та позивачу були надані у позику грошові кошти в сумі 262 000 грн. для придбання легкового автомобіля у приватну власність для власних потреб позивача, які вона зобов`язалася повернути на вимогу за рахунок грошових коштів особистої приватної власності. ОСОБА_3 є матір`ю позивача (а.с.38,44).

04 квітня 2016 року згідно договору купівлі – продажу транспортного засобу № 2596/01/1241/2016, оформленого в Територіальному сервісному центрі 1241 регіонального сервісного центру МВС у Дніпропетровській області позивачем було придбано автомобіль марки Ford Fiesta номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 ,червоного кольору , реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2011 року випуску, автомобіль зареєстрований на ім`я позивача (а.с.36-37,46,47).

15 лютого 2019 року шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська, рішення набрало законної сили.

29 травня 2024 року відповідач звернувся до Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська з позовом до позивача про поділ спільного майна - придбано автомобіль марки Ford Fiesta номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 ,червоного кольору , реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2011 року випуску, вимагаючи сплату на його користь частки вартості автомобіля у розмірі 143 790 грн.

13 січня з ГУ ДПС у Запорізькій області на адресу суду надійшли запитувані відомості відносно третіх осіб ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про джерела/ суми нарахованого доходу за період з 2010 року по 1 квартал 2016 року, відповідно до яких батьки позивача отримували дохід від підприємницької діяльності (а.с.112-115).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач належними та допустимими доказами не довела факту того, що спірний автомобіль є об`єктом права особистої приватної власності позивача.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції.

Стаття 41 Конституції України гарантує право кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (рішення ЄСПЛ у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції»).

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтею першою Протоколу № 1 до Конвенції є те, що воно має бути передбачене законом.

Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 534/1017/20.

Відповідно до частини третьої, четвертої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Згідно із статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тобто, статтею 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, (провадження № 61-15462св18), а також у постанові Верховного Суду від 28 грудня 2022 року у справі № 676/4308/21 (провадження № 61-7301св22).

Подібні правила викладені також у частині першій статті 57 СК України, відповідно до якої особистою приватною власністю дружини, чоловіка є зокрема майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

У разі, якщо спірне майно учасниками справи набуто в період перебування в шлюбі, той факт, що воно зареєстровано на одного з подружжя, не позбавляє іншого права на частку в такому майні.

Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2022 року у справі № 330/1569/19.

Згідно зі статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Верховний Суд виходить з того, що у справах про поділ спільного майна подружжя необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Спростовуючи поширення правового режиму спільного сумісного майна на автомобіль позивач посилалася на те, що спірний автомобіль хоча і був набутий у період шлюбу з ОСОБА_2 , проте була куплений нею виключно за особисті кошти. Зазначила, що для придбання спірного автомобіля вона отримала позику у батьків в загальному розмірі 262 000 грн.

Так, відповідно до копії договору позики 01 квітня 2016 року між ОСОБА_3 та позивачем був укладений письмовий договір позики та позивачу були надані у позику грошові кошти в сумі 262 000 грн. для придбання легкового автомобіля у приватну власність для власних потреб позивача, які вона зобов`язалася повернути на вимогу за рахунок грошових коштів особистої приватної власності. ОСОБА_3 є матір`ю позивача (а.с.38,44).

При цьому, матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 погасила за особисті кошти заборгованість за вказаним договором.

Колегія суддів звертає увагу на те, що під час вчинення договору купівлі продажу ОСОБА_1 не повідомила про свій намір придбати автомобіль на праві особистої приватної власності, якщо вона вважала, що майно придбалось за особисті грошові кошти отримані за договором позики. У неї не було жодних перешкод для зазначення цих обставин безпосередньо в тексті договору купівлі-продажу від 04 квітня 2016 року (постанова Верховного Суду від 17 лютого 2022 року у справі № 642/3248/19 (провадження № 61-3251св21).

Частиною 4 статті 65 СК України встановлено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

У постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 752/7501/18, Верховний Суд вказав, що тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника).

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Відповідна позиція закріплена, зокрема, і в постанові Верховного Суду від 24 травня 2022 року у справі № 333/911/20.

У постанові Верховного Суду від 05 жовтня 2021 року у справі № 755/16464/20, зазначено, що «внаслідок придбання подружжям квартири у кредит, боргові зобов`язання перед позикодавцем несуть як чоловік, так і дружина, а не тільки той з подружжя, який підписав договір».

Аналізуючи наведене, колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 не довела належними та допустимими доказами придбання спірного автомобіля за особисті кошти.

ОСОБА_1 в судах першої та апеляційної інстанцій не заявляла клопотання про призначення судової технічної експертизи документів для встановлення абсолютної давності договору позики з метою доведення обставин придбання автомобіля за особисті кошти та на спростування презумпції спільності майна подружжя.

Приведені в апеляційній скарзі доводи скаржника колегія суддів повністю не приймає до уваги, оскільки вони не впливають на законність ухваленого рішення суду першої інстанції, оскільки ґрунтуються на незгоді скаржника з висновками суду першої інстанції та встановленими фактичними обставинами, які відповідають письмовим доказам у справі.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони на інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності - достатніми. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно – правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, – із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Отже, вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив фактичні обставини справи, повністю перевірив доводи і заперечення сторін, надавши їм вірну правову оцінку, ухвалив рішення, яке повністю відповідає вимогам закону.

За таких встановлених фактичних обставин, колегія суддів доходить висновку про правомірність та законність рішення суду першої інстанції , повноту досліджених письмових доказів та надання належної їм правової оцінки, що скаржником у справі не спростовано та не доведено іншими належними та допустимими доказами, що не були враховані судом першої інстанції. Доводи скаржника зводяться до переоцінки вже з`ясованих та досліджених доказів судом першої інстанції, яким вже надавалась правова оцінка, а інших доводів скаржник не наводив. Проте, відповідно до вимог ст.89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів чинним законодавством не передбачена.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного та враховуючи, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді її апеляційної скарги, а, відтак, і не встановлено порушення судом першої інстанції, як норм матеріального, так і процесуального права, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Що стосується судових витрат понесених апелянтами, то колегія суддів їх не переглядає, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд,-

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду міста Кам`янського від 16 червня 2025 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошені “06” травня 2026 року.

Повний текст постанови складено “07” травня 2026 року.

Головуючий:

Судді: