Рішення від 06 травня 2026 р. у справі №300/1214/26 — Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" травня 2026 р. справа № 300/1214/26

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Матуляка Я.П., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах якого діє Лісова Наталя Вікторівна до військової частина НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування наказу від 03.09.2025 за № 4674 "Про призупинення та продовження виплат грошового забезпечення військовослужбовцям військової частини НОМЕР_1 " в частині, визнання протиправними дій та зобов`язання до вчинення дій,

ВСТАНОВИВ:

Лісова Наталя Вікторівна звернулась до суду в інтересах ОСОБА_1 з позовом до військової частина НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування наказу від 03.09.2025 за № 4674 "Про призупинення та продовження виплат грошового забезпечення військовослужбовцям військової частини НОМЕР_1 " в частині, визнання протиправними дій та зобов`язання до вчинення дій.

Позовні вимоги мотивовано тим, що оскаржуваним наказом, відповідач зупинив нарахування та виплату грошового забезпечення позивача у зв`язку з перебуванням на лікуванні в лікарняному закладі більше чотирьох місяців та, який не надав висновку (постанови) військово-лікарської комісії про потребу в тривалому лікуванні. Однак, зазначене не відповідає дійсності, позаяк позивач перебував на лікуванні, у відпустці для лікування та проходив медичний огляд менше трьох місяців у період з 10.04.2025 по 24.06.2025.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 09.03.2026 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, згідно із правилами, встановленими статтею 262 Кодексу адміністративного судочинства України.

17.03.2026 від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечує та просить відмовити в його задоволенні з тих підстав, що наказ містить чітку підставу. Крім того, звернув увагу на пропуск позивачем строку на звернення до суду з даним позовом.

Представник позивача своїм правом на подання відповіді на відзив не скористалась.

Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті, встановив таке.

ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .

Згідно довідки про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва) від 31.05.2025, виданої на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 22.05.2025 за № 1940, ОСОБА_1 10.04.2025 отримав травму при виконанні обов`язків військової служби (а.с.9).

Як наслідок, у період з 10.04.2025 по 17.04.2025 позивач перебував на стаціонарному лікуванні в КНП "Центральна міська клінічна лікарня" Сумської міської ради, що підтверджується випискою з медичної карти стаціонарного хворого від 17.04.2025 за № 7541(а.с.10).

Згідно довідки військово-лікарської комісії за №2025-0417-0737-5346-7 від 17.04.2025, ОСОБА_1 потребує відпустки для лікування на 30 днів (а.с.11).

На час відпустки ОСОБА_1 перебував на обліку у ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується листом від 16.05.2025, направленим до військової частини НОМЕР_1 (а.с.12).

16.05.2025 ІНФОРМАЦІЯ_1 видано направлення на медичний огляд військово-лікарською комісією з метою продовження відпустки за станом здоров`я капітану ОСОБА_1 (а.с.12).

У зв`язку з наведеним, позивач через ІНФОРМАЦІЯ_2 26.05.2025 звернувся з рапортом до командира військової частини НОМЕР_1 про надання направлення на медичний огляд ВЛК щодо визначення ступеня придатності (а.с.18).

У відповідності до постанови ВЛК, викладеної у свідоцтві про хворобу від 24.06.2025 за № 2025-0624-1136-0834-7, позивач визнаний непридатним до військової служби з переглядом через 6 місяців (а.с.16,17).

Як насідок, 30.06.2025 позивач через ІНФОРМАЦІЯ_2 звернувся до військової частини НОМЕР_1 з рапортом про звільнення (а.с.19).

Наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 08.09.2025 за №139 ОСОБА_1 звільнений в запас, що не заперечується сторонами у справі.

Водночас, наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 03.09.2025 за №4674 доручено начальнику фінансово-економічної служби зупинити нарахування та виплату грошового забезпечення військовослужбовцям військової частини НОМЕР_1 , в тому числі й ОСОБА_1 , які безперервно перебувають на лікуванні в лікарняних закладах більше чотирьох місяців та не надали висновку (постанови) військово-лікарської комісії про потребу в тривалому лікуванні (а.с.32, 33).

Вважаючи зазначений наказ протиправним, представник позивача звернулася з даним позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, здійснює Закон України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 № 2232-XII, який також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.

За визначенням ч. 1 ст. 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Стаття 40 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" визначає, що гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов`язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України "Про Збройні Сили України", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", "Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей" та іншими законами.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 №2011-XII, який гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до ст.1-2 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Стаття 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" регламентує питання грошового забезпечення військовослужбовців.

Так, згідно ч. 1 цієї статті, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.

У відповідності з ч. 2 ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", до складу грошового забезпечення входять:

посадовий оклад, оклад за військовим званням;

щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія);

одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Згідно ч. 3 ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Відповідно до ч. 4 ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

Наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260 затверджений Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 р. за № 745/32197) (надалі Порядок №260).

Відповідно до пункту 2 розділу I Порядку №260, грошове забезпечення включає:

щомісячні основні види грошового забезпечення;

щомісячні додаткові види грошового забезпечення;

одноразові додаткові види грошового забезпечення.

До щомісячних основних видів грошового забезпечення належать:

посадовий оклад;

оклад за військовим званням;

надбавка за вислугу років.

До щомісячних додаткових видів грошового забезпечення належать:

підвищення посадового окладу;

надбавки;

доплати;

винагорода військовослужбовцям, які обіймають посади, пов`язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту;

премія.

До одноразових додаткових видів грошового забезпечення належать:

винагороди (крім винагороди військовослужбовцям, які обіймають посади, пов`язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту), а також додаткова винагорода на період дії воєнного стану;

допомоги.

Відповідно до пункту 3 розділу I Порядку №260, підставами для розрахунку та виплати основних і додаткових видів грошового забезпечення є:

штат військової частини (установи, організації) (далі - військова частина);

накази про призначення на посаду та зарахування до списків особового складу військової частини, про вступ до виконання обов`язків за посадою, в тому числі тимчасово, про зарахування в розпорядження;

накази про встановлення та виплату основних і додаткових видів грошового забезпечення;

накази про присвоєння військових звань;

грошовий атестат або довідка про грошові виплати (за винятком осіб, призваних (прийнятих) на військову службу за контрактом, у тому числі під час проходження строкової військової служби).

Відповідно до пункту 8 розділу I Порядку №260, грошове забезпечення виплачується в межах асигнувань, передбачених у кошторисі військової частини на грошове забезпечення військовослужбовців.

Грошове забезпечення виплачується:

щомісячні основні та додаткові види - в поточному місяці за минулий;

одноразові додаткові види - в місяці видання наказу про виплату або в наступному після місяця, в якому наказом оголошено про виплату (з урахуванням вимог Бюджетного кодексу України).

Грошове забезпечення виплачується за місцем перебування військовослужбовців на грошовому забезпеченні на підставі наказу командира (начальника, керівника) (далі - командир).

Відповідно до пункту 9 розділу I Порядку №260, виплата грошового забезпечення за останніми займаними посадами зберігається за час відряджень, а також надання оплачуваних відповідно до чинного законодавства України відпусток.

Грошове забезпечення за останніми займаними посадами виплачується за період звільнення від виконання службових обов`язків у зв`язку з хворобою та перебуванням на лікуванні в лікарняних закладах та у відпустці для лікування у зв`язку з хворобою (відпустці для лікування після поранення (контузії, травми або каліцтва)) (далі - відпустка для лікування у зв`язку з хворобою), але не більше чотирьох місяців із дня вибуття з військової частини (крім випадків, передбачених чинним законодавством України, більш тривалих строків перебування на лікуванні).

Грошове забезпечення після чотирьох місяців безперервного перебування на лікуванні в лікарняних закладах виплачується на підставі висновку військово-лікарської комісії, рішення командира військової частини про продовження перебування в лікарняних закладах та відповідно до вимог чинного законодавства.

Відповідно до пункту 12 розділу I Порядку №260, військовослужбовцям, які тимчасово вибувають з військової частини зі збереженням грошового забезпечення за місцем служби, щомісячні додаткові види грошового забезпечення, які мають постійний характер, виплачуються за весь період такого вибуття.

Згідно з пунктом 13 розділу I Порядку №260, грошове забезпечення, виплачене в розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України, які діяли на дату виплати, поверненню не підлягає, крім випадків повернення сум грошової допомоги (при звільненні з військової служби) у разі скасування наказу відповідного командира про звільнення військовослужбовця з військової служби відповідно до чинного законодавства України.

Відповідно до пункту 14 розділу I Порядку №260, грошове забезпечення, не виплачене своєчасно або виплачене в меншому, ніж належало, розмірі, виплачується за весь період, протягом якого військовослужбовець мав право на нього.

Згідно з пунктом 15 розділу I Порядку №260, грошове забезпечення не виплачується:

за час надання військовослужбовцям відпусток відповідно до чинного законодавства України, за якими не передбачено збереження заробітної плати;

якщо виплачуються академічні стипендії;

за час відсутності на службі без поважних причин одну добу і більше;

за час перебування на лікуванні в лікарняних закладах понад встановлені чинним законодавством строки;

за час тимчасового виконання обов`язків понад два місяці за новими посадами у зв`язку з переведенням військової частини на інший штат (внесення змін до штату);

за час тримання військовослужбовців під вартою чи перебування під цілодобовим домашнім арештом;

за час відбування покарання на гауптвахті військовослужбовцями строкової військової служби.

Призупинення та поновлення виплати грошового забезпечення оголошується наказом командира військової частини.

Слід зазначити, що оскаржуваний наказ винесено у зв`язку з безперервним перебуванням, в тому числі й позивача, на лікуванні в лікарняних закладах більше чотирьох місяців та не надання висновку (постанови) військово-лікарської комісії про потребу в тривалому лікуванні.

Водночас, за наявними в матеріалах справи доказами, судом встановлено, що позивач перебував на лікуванні, у відпустці для лікування та проходив медичний огляд у період з 10.04.2025 по 24.06.2025, що становить менше 4 місяців.

В матеріалах справи, також містяться рапорти позивача про направлення для проходження військово-лікарської комісії, надання відпустки для лікування до 30 днів та щодо направлення свідоцтва про хворобу, протоколу, які подавались ним через ІНФОРМАЦІЯ_2 до військової частини НОМЕР_1 .

Доказів протилежного відповідачем до суду не надано.

Відтак, судом встановлено, що оскаржуваний наказ в частині зупинення нарахування та виплати грошового забезпечення позивача, винесено за відсутності підстав для такого зупинення, а тому підлягає до скасування.

Як наслідок, з метою відновлення порушеного права позивача, слід зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошове забезпечення за період з 01.09.2025 по дату звільнення з військової служби.

Водночас, суд зазначає, що заявлена позовна вимога про визнання дій протиправними щодо зупинення нарахування та виплати грошового забезпечення позивача, охоплюється вимогою про визнання протиправним та скасування наказу в частині, що стосується позивача, а тому не підлягає до задоволення.

Доводи відповідача щодо пропуску позивачем строку на звернення до суду з вказаним позовом є необґрунтованими, зважаючи на таке.

Чинне законодавство обмежує строк звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.

Позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами (частина 1 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України).

Відповідно до частини 2 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

В свою чергу, згідно частини 3 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, Кодекс адміністративного судочинства України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду для захисту прав, свобод та інтересів особи.

Так, статтею 233 Кодексу законів про працю України (у редакції Закону України від 01.07.2022 за № 2352-IX), яка встановлювала строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Водночас, рішенням Великої палати Конституційного Суду України від 11.12.2025 зазначені зміни до ч.1 ст.233 Кодексу законів про працю України визнано неконституційними.

Відтак, на даний час, право позивача на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати не обмежено жодним строком.

Решта доводів учасників справи на спірні правовідносини не впливають та висновків суду по суті спору не змінюють.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини, рішення якого є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі по тексту також - Конвенція).

Так, Європейський Суд з прав людини (надалі по тексту також - Суд) у своєму рішенні по справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (від 9 грудня 1994 року №18390/91), вказав, що статтю 6 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень, детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Міра цього обов`язку може варіюватися залежно від характеру рішення. Необхідно також враховувати численність різноманітних тверджень, з якими сторона у справі може звернутися до судів, та відмінності, наявні в Договірних державах, стосовно передбачених законом положень, звичаєвих норм, правових висновків, викладення та підготовки рішень. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи

В рішенні "Салов проти України" (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року) Суд також звернув увагу на те, що статтю 6 параграф 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін.

У своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини неодноразово зазначав, що рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

Разом з цим, згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Підсумовуючи все вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є частково обґрунтованими та підлягають до часткового задоволення.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 ) до військової частина НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 , АДРЕСА_2 ) про визнання протиправним та скасування наказу від 03.09.2025 за № 4674 "Про призупинення та продовження виплат грошового забезпечення військовослужбовцям військової частини НОМЕР_1 " в частині, визнання протиправними дій та зобов`язання до вчинення дій – задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати пункт 1 наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 03.09.2025 за №4674 в частині, що стосується ОСОБА_1 .

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 , АДРЕСА_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 ) грошове забезпечення за період з 01.09.2025 по дату звільнення з військової служби.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Матуляк Я.П.