Окрема думка від 28 квітня 2026 р. у справі №308/4339/20 — Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ОКРЕМА ДУМКА

судді Касаційного кримінального суду Верховного Суду ОСОБА_1 у провадженні № 51-1416 км25, справа №308/4339/20, за касаційними скаргами представника потерпілої ОСОБА_2 - адвоката ОСОБА_3 та захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 на вирок Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 червня 2022 року та ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 15 січня 2025 року щодо ОСОБА_5 .

Постановою Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 29 квітня 2026 року вирок Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 червня 2022 року та ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 15 січня 2025 року щодо ОСОБА_5 залишено без зміни.

При ухваленні постанови я заперечував проти прийняття такого рішення, голосував проти та викладаю окрему думку з огляду на таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 ст. 32 Конституції України визначено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 КПК України, під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов`язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.

Згідно ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Стаття 86 КПК України визначає, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом, а недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення. Підстави та критерії визнання доказів недопустимими зазначені в ст. 87 цього Кодексу.

Згідно частин 1, 2 статті 87 КПК України, недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. При цьому суд зобов`язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння, як здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України «Про інформацію» № 2657-XII від 02 жовтня 1992 року не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження.

Статтею ст. 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» № 2801-XII від 19 листопада 1992 року передбачено, що пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров`я, про факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні.

Конституційний Суд України у рішенні від 20 січня 2012 року № 2рп/2012 «У справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України» вказав, що в аспекті конституційного подання положення частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України слід розуміти так:

- інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов`язані з особою та членами її сім`ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов`язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень. Така інформація про особу є конфіденційною;

- збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Крім цього, у рішенні від 30 жовтня 1997 року № 5-зп/1997 Конституційний Суд України «У справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та статті 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа

ОСОБА_6 )» зазначив, що частину четверту статті 23 Закону України «Про інформацію» треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров`я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані). Медична інформація, тобто свідчення про стан здоров`я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров`я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом.

Таким чином, лише фізична особа, якої стосується конфіденційна інформація, відповідно до конституційного та законодавчого регулювання права особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації має право вільно, на власний розсуд визначати порядок ознайомлення з нею інших осіб, держави та органів місцевого самоврядування, а також право на збереження її у таємниці.

Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У рішенні Європейського суду з прав людини, ухваленому 28 червня 2007 року у справі «Вагнер та Дж. М. проти Люксембурга», зазначено, що відхиляючи той чи інший аргумент сторони, суди не зобов`язані пояснювати причини відхилення у кожному випадку. Однак суди повинні давати належні пояснення та відповідь на виклад стороною головних пунктів своєї позиції. Якщо, до того ж, ці пункти стосуються прав і свобод, гарантованих Конвенцією та Протоколами до неї, національні суди мають підходити до їх розгляду з особливою пильністю і увагою.

У справі «М.С. проти Швеції»Європейський Суд вказав, що захист персональних даних, зокрема медичних, має фундаментальне значення для реалізації особою свого права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції. Повага до конфіденційності даних про здоров`я є життєво важливим принципом у правових системах усіх Договірних сторін Конвенції. Вкрай важливо не лише поважати почуття приватності пацієнта, але й зберігати його довіру до медичної професії та до служб охорони здоров`я загалом. Внутрішнє законодавство повинно передбачати належні гарантії для запобігання будь-якому такому переповіданню або розголошенню персональних даних про здоров`я, яке може суперечити гарантіям статті 8 Конвенції (рішення від 27 серпня 1997 року).

З матеріалів провадження слідує, що медична документація на ім`я стаціонарної хворої ОСОБА_2 була надана головним лікарем КНП « Центральна міська клінічна лікарня » Ужгородської міської ради на підставі запиту в порядку ст. 93 КПК України т.в.о. заступника начальника СВ Ужгородського РВП Ужгородського ВП ГУНП в Закарпатській області, після чого останнім була призначена судово-медична експертиза до якої долучено витребувану медичну інформацію щодо потерпілої.

Згідно з висновком експерта № 188 від 28.04.2020, судово-медична експертиза проведена на підставі постанови про призначення експертизи т.в.о. заступника начальника СВ Ужгородського РВП Ужгородського ВП ГУНП в Закарпатській області від 06 квітня 2020 року, до якої долучену медичну документацію щодо ОСОБА_2 .

Під час розгляду кримінального провадження в місцевому суді, а також в апеляційних скаргах та під час апеляційного провадження сторона захисту та потерпіла стверджували про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону щодо порядку отримання медичної документації відносно ОСОБА_2 і, як наслідок, недопустимість висновку судово-медичної експертизи № 188 від 28.04.2020, оскільки отримання стороною обвинувачення медичної документації шляхом звернення із запитом до медичного закладу без згоди потерпілої, є порушенням порядку доступу до охоронюваної законом таємниці, а саме до відомостей, які становлять лікарську таємницю.

Згідно приписів ст. 15 КПК України, під час кримінального провадження кожному гарантується невтручання у приватне (особисте і сімейне) життя. Ніхто не може збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Інформація про приватне життя особи, отримана в порядку, передбаченому даним Кодексом, не може бути використана інакше як для виконання завдань кримінального провадження.

Отже, фізична особа, якої стосується конфіденційна інформація, серед якої і відомості, які можуть становити лікарську таємницю, має право вільно, на власний розсуд визначати порядок ознайомлення з нею інших осіб, держави та органів місцевого самоврядування, а також право на збереження її у таємниці відповідно до конституційного та законодавчого регулювання права особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації, проте з урахуванням положень кримінального процесуального закону, які визначають повноваження сторін щодо збирання тих фактичних даних, які мають значення для кримінального провадження за приписами ст. 91 КПК України, а також випадків, коли сторони мають право збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію про приватне життя особи без її згоди.

Застосування належної юридичної процедури є не самоціллю, а важливою умовою досягнення результатів кримінального судочинства, визначених законодавцем як пріоритетні: захисту особи, суспільства та держави від злочинних посягань, охорони прав і свобод людини, забезпечення оперативного й ефективного розкриття кримінальних правопорушень і справедливого судового розгляду.

Статтею 93 КПК України передбачено, що збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим. Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, шляхом витребування та одержання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до Глави 15 Тимчасовий доступ до речей і документів, а саме п. 2 ч. 1

ст. 162 КПК України до охоронюваної законом таємниці, яка міститься в речах і документах, належать відомості, які можуть становити лікарську таємницю.

Згідно приписів ч. 6 ст. 163 КПК України саме слідчий суддя, суд постановляє ухвалу про надання тимчасового доступу до речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю. Доступ особи до речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю, здійснюється в порядку, визначеному законом.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 56 КПК України потерпілий має право подавати докази слідчому, прокурору, слідчому судді, суду.

Зі змісту постанови об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 27 січня 2020 року (справа № 754/14281/17, провадження № 51-218 кмо19) слідує, що виходячи із законодавчих норм, потерпіла наділена правом безпосередньо надавати слідчому медичні документи на підтвердження фактів, які стосуються завданої злочином шкоди її здоров`ю, а слідчий зобов`язаний прийняти ці документи для виконання завдань кримінального провадження та з`ясування всіх обставин, що згідно зі ст. 91 КПК України належать до предмета доказування, у тому числі шляхом призначення судово-медичної експертизи. У такому випадку разом із відповідною постановою слідчий скеровує до експертної установи медичну документацію, яка є об`єктом експертного дослідження. За інших обставин, тобто якщо потерпіла не згодна надати наявні в її розпорядженні необхідні документи, для отримання дозволу на тимчасовий доступ до них слідчий, застосовуючи заходи забезпечення кримінального провадження, звертається до суду за правилами глави 15 розділу II КПК України.

Тобто, медична документація може бути добровільно надана безпосередньо потерпілою особою або за її згодою медичною установою на запит слідчого, а у випадку неможливості отримати медичні документи у такий спосіб, слідчий звертається до слідчого судді з клопотанням про надання тимчасового доступу до речей та документів.

Таким чином, невід`ємною умовою надання медичної документації щодо потерпілої особи медичною установою на запит слідчого є згода особи, якої вони стосуються, що є виключним правом про її надання/передачу відповідно до запиту уповноваженої особи для подальшого використання, що узгоджується з усталеною практикою Касаційного кримінального суду Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постановах від 04 жовтня 2023 року (справа № 159/1506/20, провадження

№ 51-4048 км23), від 13 лютого 2025 року (справа № 451/2004/13-к, провадження

№ 51-3290 км24), від 18 червня 2019 року (справа № 740/2536/17, провадження

№ 51-634 км19).

З урахуванням викладеного, відомості, які міститься в медичній документації щодо лікування ОСОБА_2 у КНП « Центральна міська клінічна лікарня » Ужгородської міської ради у зв`язку з дорожньо-транспортною пригодою, становлять лікарську таємницю, тобто відносяться до охоронюваної законом таємниці та є конфіденційною інформацією про фізичну особу, тому вважаю, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій не ґрунтується на вимогах кримінального процесуального закону та протирічать ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки за відсутності згоди потерпілого вказана медична документація повинна надаватися лікувальною установою на підставі ухвали слідчого судді про тимчасовий доступ до речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю, постановленої в порядку статей 162, 163 КПК України.

Таким чином, з огляду на встановлені обставини цього кримінального провадження, касаційні скарги представника потерпілої та захисника підлягали задоволенню, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню, з призначенням нового розгляду у суді першої інстанції.

Суддя ОСОБА_1