Постанова від 16 лютого 2026 р. у справі №501/3929/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/2522/26

Справа № 501/3929/24

Головуючий у першій інстанції Смирнов В. В.

Доповідач Погорєлова С. О.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.02.2026 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:

головуючого судді: Погорєлової С.О.

суддів: Таварткіладзе О.М., Сєвєрової Є.С.

за участю секретаря: Зєйналової А.Ф.к.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до Громадського об`єднання «Гаражне товариство «Портовик-1» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди, на рішення Іллічівського міського суду Одеської області, постановлене під головуванням судді Смирнова В.В. 01 квітня 2025 року у м. Чорноморськ Одеської області, -

встановила:

У вересні 2024 року до суду першої інстанції надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ГО «Гаражне товариство «Портовик-1», в якій позивач просив суд:

- визнати поважною причиною пропуску ОСОБА_1 процесуального строку звернення до суду та поновити такий строк;

- визнати дії ГО «Гаражне товариство «Портовик-1» до ОСОБА_1 протиправними;

- поновити ОСОБА_1 на посаді охоронця ГО «Гаражне товариство «Портовик-1»;

- стягнути з ГО «Гаражне товариство «Портовик-1» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 165000,00 грн.;

- стягнути з ГО «Гаражне товариство «Портовик-1» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 40000,00 грн.;

- стягнути з ГО «Гаражне товариство «Портовик-1» на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 20000,00 грн.,

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що з 2018 року ОСОБА_1 працював за цивільно- правовим договором, укладеним з ГО «Гаражне товариство «Портовик-1», а з січня 2019 року по серпень 2022 року працював за безстроковим трудовим договором на посаді охоронця.

Після зміни керівництва у ГО «Гаражне товариство «Портовик-1» у серпні 2022 року, нова голова правління ОСОБА_2 з 17.08.2022 року перестала його пускати до робочого місця та виплачувати заробітну плату. Позивач звернувся до Південного міжрегіонального управління Державної служби з праці зі скаргою про порушення трудових прав, та за результатами перевірки на відповідача був накладений штраф у розмірі 21000,00 грн. 11.03.2024 року ОСОБА_1 отримав лист від голови правління ГО «Гаражне товариство «Портовик-1» Кальній Д.П., що його повноваження на посаді охоронця припинені з 17.08.2022 року на підставі заяви за власним бажанням, однак такої заяви позивач не писав.

Оскільки відповідач всіляко відмовляється надати йому будь-які документи про його звільнення а також відмовляється надавати відповідь Південному міжрегіональному управлінню Державної служби, ОСОБА_1 був пропущений строк звернення до суду. Позивач зазначав, що він пенсіонер, людина похилого віку, вказані обставин вплинули на його здоров`я, морально-психологічний стан, порушило нормальний життєвий уклад, що призвело до додаткових витрат часу та грошових коштів для звернення до лікарів.

За вказаних обставин, ОСОБА_1 просив суд визнати поважною причину пропуску процесуального строку на звернення з позовною заявою та поновити строк звернення з позовною заявою.

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 01.04.2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 було відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не було враховано, що на момент звернення до суду із даною позовною заявою ОСОБА_1 копії наказу про звільнення та письмові повідомлення про суми, виплачені при звільненні, не отримав. Представник відповідача до цього часу не ознайомив позивача із наказом про звільнення, до робочого місця та на територію ГО також не допускав.

Відповідно, не отримавши копію наказу про звільнення, ОСОБА_1 фактично був позбавлений можливості звернутися до суду.

Сторони про розгляд справи на 17.02.2026 року були сповіщені належним чином, у судове засідання з`явились представник ОСОБА_1 , представник ГО «Гаражне товариство «Портовик-1».

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін у справі, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Згідно п.п. 1-3 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.

Відповідно до ч. 4 ст.367 ЦПК України, зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Згідно ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не доведено наявності обставин, які б об`єктивно перешкоджали йому, як звільненому працівнику, в реалізації його права на оскарження рішення роботодавця про звільнення, у визначений ст. 233 КЗпП України строк для звернення до суду з відповідним позовом, тому у задоволені позові судом відмовлено у зв`язку із пропуском установленого ст. 233 КЗпП України строку звернення до суду з даним позовом.

Однак, колегія суддів не може погодитись зі вказаним обґрунтуванням відмови у задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, на обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 надав суду лист ГО «Гаражне товариство «Портовик-1», за підписом голови правління Кальній Д.П., без вихідного номера та дати в якому вказано, що ОСОБА_1 повідомляється про те, що його повноваження на посаді охоронця у ГО «Гаражне товариство «Портовик-1» припинено з 17.08.2022 року на підставі його власноруч написаної заяви про звільнення, у зв`язку з чим запропоновано йому прийти до товариства для ознайомлення та підписання наказу про його звільнення.

ОСОБА_1 надані копії його заяви на адресу відповідача від 13.09.2024 року, 25.01.2024 року в яких він просив товариство надати йому його власноруч написану заяву про звільнення, наказ про звільнення (а.с.7, 9).

31.10.2023 року ОСОБА_1 звернувся до Південного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці із заявою скаргою в якій вказує, що у серпні 2022 року його було звільнено (а.с.10).

Із позовною заявою ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції 16.09.2024 року, посилаючись на те, що його було звільнено з посади охоронця ГО «Гаражне товариство «Портовик-1» у серпні 2022 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України (у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду), працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Встановлені ст. 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Передбачений ст. 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Згідно з вимогами ст. 234 КЗпП України, у разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

У ст. 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Поважними причинами пропуску строку, встановленого в ч. 1 ст. 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

В абз. 1 п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснено, що встановлені ст. ст. 228, 223 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений ст. 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права, норма ст. 233 КЗпП України деталізує це правило стосовно випадків звільнення працівника. У такому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки: в залежності від того, яка з цих подій відбулася раніше.

Отже, для встановлення початку перебігу строку у справах про звільнення визначальними є такі юридично значимі обставини, як вручення копії наказу про звільнення або день видачі трудової книжки. Тобто для такої категорії трудових спорів встановлено спеціальне правило обрахунку початку строку виникнення права на звернення до суду, відмінне від загального правила, за яким виникнення цього права пов`язується з моментом, коли працівник дізнався або за всіма обставинами повинен був дізнатися про порушення свого права.

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом «ex officio», незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.12.2020 року у справі № 751/1198/18 (провадження № 61-5845св19), від 03.10.2022 року у справі № 204/1724/20 (провадження № 61-18714св20).

Однак, суд першої інстанції не врахував, що Законом України від 30.03.2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» КЗпП України доповнено главою XIX Прикінцеві положення такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст. 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

Верховний Суд у постанові від 11.12.2023 року у справі № 947/8885/21 (провадження № 61-7480сво22) дійшов висновку, що запровадження на всій території України карантину законодавець визначив безумовною правовою підставою для продовження строків, визначених ст. 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.

Аналогічний висновок викладено і в постановах Верхового Суду від 03.08.2023 року у справі № 280/6779/22 (провадження № К/990/17641/23), від 02.08.2023 року у справі № 380/17776/22 (провадження № К/990/9109/23), від 25.04.2023 року у справі № 380/15245/22 (провадження № К/990/5056/23), від 19.01.2023 року у справі № 460/17052/21 (провадження № К/990/30421/22), від 21.06.2023 року у справі № 212/5018/20 (провадження № 61-2744св23).

У наступному, 24.02.2022 року був введений правовий режим воєнного стану у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України, на період якого строки позовної давності було призупинено.

Зокрема, після запровадження воєнного стану були внесені зміни до п. 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» з 17.03.2022 року. Остання редакція цього пункту передбачала, що у період дії воєнного стану строки позовної давності призупиняються. Тобто, час, протягом якого можна подати позов до суду, не рахується з 24.02.2022 року і до завершення воєнного стану.

Отже, на момент виникнення спірних правовідносин, у серпні 2022 року, діяв карантин, який був введений з 20.03.2020 року та продовжувався до 30.06.2023 року, а на момент звернення ОСОБА_1 до суду із позовом строки позовної давності було призупинено у зв`язку із воєнним станом, у зв`язку із чим колегія суддів доходить висновку, що позивачем не було пропущено строк позовної давності для звернення до суду із даним позовом.

Щодо суті позовних вимог.

Право на працю, закріплене у ст. 43 Конституції України, включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Частиною 1 ст. 3 та ст. 4 КЗпП України встановлено, що трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Згідно п.п. 1, 6 ч. 1 ст. 5-1 КЗпП України, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, вільний вибір виду діяльності та правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Частиною 1 ст. 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Підстави припинення трудового договору встановлені законодавцем у ст. 36 КЗпП України.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, підставою для припинення трудового договору є, зокрема, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (ст. ст. 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (ст. ст. 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (ст. 45).

Однією з підстав припинення трудового договору, зокрема, є угода сторін (п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України) .

У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (угода сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Анулювання такої домовленості може відбутися лише тоді, коли власник або уповноважений ним орган і працівник не дійшли взаємної згоди.

Припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, але пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.

Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України можуть бути укладені як в письмовій такі в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення.

Отже, розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін) , необхідно з`ясувати, зокрема, чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою, чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення.

У даному випадку колегія суддів приймає до уваги, що 08.09.2022 року ОСОБА_1 власноручно написав і подав колишньому керівникові ГО «Портовик-1» ОСОБА_2 заяву, в якій позивач просив звільнити його з посади контролера-охоронця за угодою сторін.

Тобто, підставою для прийняття оскаржуваного наказу в даному випадку стала особиста письмова заява позивача, що містила прохання звільнити його із займаної посади за угодою сторін.

Відповідно, звільнення у даному випадку мало місце не з ініціативи роботодавця, а з ініціативи працівника ОСОБА_1 .

Відповідно, оскільки саме ОСОБА_1 подав заяву про звільнення із займаної посади на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, то вказане надавало підстави та зобов`язувало відповідача провести його звільнення на таку вимогу, як це передбачено п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Верховний Суд у постанові від 27.03.2019 року у справі № 524/3490/17-ц зазначив, що при розгляді спорів щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за угодою сторін суди повинні з`ясувати: - чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною угодою; - чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; - чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що після зміни керівництва у ГО «Гаражне товариство «Портовик-1» у серпні 2022 року нова голова правління Кальній Д.П. з 17.08.2022 року перестала його пускати до робочого місця та виплачувати заробітну плату. 11.03.2024 року позивач отримав лист від голови правління ГО «Гаражне товариство «Портовик-1» Кальній Д.П. про те, що його повноваження на посаді охоронця припинені з 17.08.2022 року на підставі заяви за власним бажанням, однак, позивач вважає, що такої заяви він не писав.

Разом з тим, суд вважає вказані доводи позивача необґрунтованими, з огляду на наступне.

Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Так, приписами КЗпП України для власника або уповноваженого ним органу не передбачено обов`язок прийняття відкликання працівником своєї заяви про звільнення у випадку досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін (постанови Верховного Суду від 31 серпня 2020 року по справі № 359/5905/18 (провадження № 61-22851св19), від 22 грудня 2020 року у справі № 183/7159/18 (провадження №61-9167св20) та постанову Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1269цс16).

Згідно з усталеною судовою практикою, при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Про необхідність наявності взаємної згоди власника або уповноваженого ним органу та працівника щодо анулювання домовленості про припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України також зазначено у постанові Верховного Суду України від 26.10.2016 року у справі № 6-1269цс16. Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 22.04.2019 року у справі № 759/11508/16-ц (провадження № 61-14807св18) та у постанові від 27.05.2020 року у справі № 404/6236/19 (провадження № 61-21869св19).

У постанові Верховного Суду від 21.11.2018 року в справі № 820/243/16 зазначено, що право на відкликання заяви про звільнення є безумовним правом працівника, але лише у разі, якщо звільнення відбувається з його ініціативи. Якщо ж роботодавець і працівник домовились про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Відмовитись від домовленості про розірвання трудового договору за угодою сторін можна лише за згоди всіх сторін, тобто працівника та роботодавця.

Як вже вказувалось вище, 08.09.2022 року, яку ОСОБА_1 подав на ім`я колишнього керівника ГО «Гаражне товариство «Портовик-1» ОСОБА_2 власноручно написану заяву про звільнення його з посади контролера-охоронця за угодою сторін.

Через відмову ОСОБА_2 повертати документи ГО «Гаражне товариство «Портовик-1» за період з 15.08.2022 року по грудень 2024 року, у розпорядженні ГО «Гаражне товариство «Портовик-1» відсутні оригінали документів про обставини звільнення ОСОБА_1 .

Однак, у матеріалах адміністративної справи № 420/262/24, учасником якої є також і ОСОБА_1 , наявний Протокол засідання Правління ГО «Гаражне товариство «Портовик-1» № 2 від 24.08.2022 року, в якому зазначено, що від контролерів-охоронців, у тому числі від ОСОБА_1 , надійшли заяви про звільнення за взаємною згодою, а відтак ухвалено рішення звільнити, у тому числі, ОСОБА_1 з 17.08.2022 року, і звільнення оформити відповідним наказом.

Згідно Додатку 5 до Податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податків-фізичних осіб, і утриманого з них податку, а також сум нарахованого єдиного внеску (Д5) від 09.11.2022 року (складений і поданий ОСОБА_2 ), охоронець ОСОБА_1 був звільнений з посади за п. 1 ст. 36 КЗпП України з 17.08.2022 року.

Згідно ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Як визначено у ч. ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ст. 78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно ч. ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів зазначає, що факт подання позивачем відповідної заяви про звільнення за угодою сторін має певні юридичні наслідки, а також свідчить про наявність свідомого волевиявлення працівника щодо звільнення з підстави, передбаченої п. 1 ст. 36 КЗпП України.

Таким чином, у даному випадку сторонами було узгоджено припинення трудового договору, що, в свою чергу, надало відповідачу законне право на звільнення ОСОБА_1 із займаної посади на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Доводи позивача про не ознайомлення його з наказом про звільнення, невидачу трудової книжки, не проведення розрахунку в день звільнення, не приймаються судом до уваги, з огляду на наступне.

Трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника (ч. 1 ст. 48 КЗпП України).

Відповідно до п. 2.4. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої Наказ Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 року № 58, усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).

Відповідно до ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Колегія суддів приймає до уваги, що ОСОБА_1 не надано жодного належного доказу того, що на момент звернення до суду із позовом трудова книжка перебувала у відповідача, більш того, позивачем взагалі не долучено копії трудової книжки до матеріалів справи.

Більш того, як вбачається із наявних у матеріалах справи копій заяв ОСОБА_1 на адресу ГО «Гаражне товариство «Портовик-1» від 24.01.2024 року та від 13.03.2024 року, а також відповіді на них за підписом ОСОБА_2 , ОСОБА_1 11.03.2024 року отримав письмове підтвердження від ГО «Гаражне товариство Портовик-1» про те, що його звільнено з 17.08.2022 року, на підставі його ж заяви, а також позивача запрошено для одержання відповідних документів про звільнення.

При цьому з 11.03.2023 року до дня подачі позову – 16.09.2024 року, пройшло 6 місяців, впродовж яких ОСОБА_1 так і не з`явився до адміністративної будівлі ГО «Гаражне товариство «Портовик-1» для одержання відповідних документів.

У постанові ВС від 03.11.2021 року у справі №387/326/20 зазначено, що у трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб`єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов`язки, передбачених трудовим законодавством та трудовим договором. Реалізуючи права і виконуючи обов`язки, суб`єкти трудових правовідносин зобов`язані утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди працівнику, роботодавцю, довкіллю або державі. Не допускаються дії працівника чи роботодавця, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Під зловживанням трудовим правом для сторін трудових відносин варто розуміти особливу недобросовісну поведінку, пов`язану з навмисним створенням для працівника та (або) роботодавця ситуації правової невизначеності за межами права, з порушенням принципів справедливості, добросовісності та розумності. Реалізація передбаченого ст. 47 КЗпП України (в редакції на час звільнення позивача) права працівника отримати в день звільнення трудову книжку та копію наказу про звільнення кореспондується не лише з обов`язком роботодавця видати вказані документи, а й із добросовісною поведінкою самого працівника, який, за наявності відповідної пропозиції роботодавця та фактичної можливості отримати ці документи, ухиляється від їх отримання.

З урахуванням викладених вище обставин колегія суддів доходить висновку, що належних, допустимих та достовірних доказів звільнення його без законної підстави ОСОБА_1 судам першої та апеляційної інстанції не надав, як і не надано доказів того, що відповідач чинив позивачу будь-які перешкоди в одержанні документів про звільнення, а також не виплатив належні суми при звільненні.

Відповідно, необґрунтованими та недоведеними є позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання дій ГО «Гаражне товариство «Портовик-1» до ОСОБА_1 протиправними та поновлення ОСОБА_1 на посаді охоронця ГО «Гаражне товариство «Портовик-1», і саме з цієї правової підстави у задоволенні позову має бути відмовлено.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то, оскільки ці позовні вимоги є похідними від позовних вимог про поновлення позивача на роботі, то вказані позовні вимоги також не підлягають задоволенню.

Щодо відшкодування моральної шкоди у розмірі 40000 грн., колегія суддів зазначає наступне.

Як визначено у ст. 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Отже, моральна шкода відшкодовується працівнику тільки у разі порушення роботодавцем його законних прав.

Разом з тим, оскільки суд не встановив порушень ГО «Гаражне товариство «Портовик-1» законних прав ОСОБА_1 , то правові підстави для відшкодування моральної шкоди відсутні.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що правовідносини, що виникають із заподіяння позадоговірної моральної шкоди, регулюються також ст. ст. 23, 1167 ЦК України.

Згідно ч. ч. 1-3 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Отже, за загальним правилом моральну шкоду відшкодовує особа, яка її завдала, за наявності її вини.

Аналогічного підходу дотримується і Верховний Суд, що знайшло своє відображення у постанові від 19.09.2019 року у справі № 335/10080/15-ц (провадження № 61-10703св18).

У постанові від 23.09.2019 року у справі № 638/10448/14-ц (провадження № 61-23506св18) Верховний Суд зазначив, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності, обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

У порушення процесуального обов`язку, позивачем не надано належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження заподіяння йому моральної шкоди, не зазначено, у чому саме вона полягає, не обґрунтовано її розмір, не доведено, що шкода була завдана саме протиправними діями відповідача, та наявності причинно-наслідкового зв`язку між такою шкодою і протиправними діяннями ГО «Гаражне товариство «Портовик-1».

За таких обставин, позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Щодо судових витрат.

Як визначено у ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, то питання щодо розподілу судового збору судом не вирішується, а відповідачем належних доказів на підтвердження понесення судових витрат не надано.

При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не у повному обсязі з`ясував обставини справи, у зв`язку із чим мотивувальна частина рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 01.04.2025 року підлягає зміні із викладенням її у редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення суду має бути залишено без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -

постановила:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 — задовольнити частково.

Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 01 квітня 2025 року - змінити.

Викласти мотивувальну частину судового рішення у редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.

Повний текст судового рішення складений 01 травня 2026 року.

Головуючий С.О. Погорєлова

Судді Є.С. Сєвєрова

О.М. Таварткіладзе