Рішення від 05 травня 2026 р. у справі №466/7836/25 — Шевченківський районний суд м. Львова

Справа № 466/7836/25

Провадження № 2/466/544/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 травня 2026 року Шевченківський районний суд м.Львова у складі:

головуючої – судді Луців-Шумської Н.Л.

учасники справи

секретар Гураш М.В.

представник позивачки Бельдій Н.В.

представник відповідача ЛМР Партика Н.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 від імені яких діє адвокат Бельдій Наталія Володимирівна, до Львівської міської ради, ОСОБА_4 про визнання права користування земельною ділянкою, скасування ухвали Львівської міської ради,

в с т а н о в и в :

19.08.2025 року адвокат Бельдій Н.В., яка діє від імені позивачів звернулася в суд з позовною заявою до Львівської міської ради, ОСОБА_4 , в якій просила визнати право користування земельною ділянкою площею 0,1 га. по АДРЕСА_1 , частиною якої являється земельна ділянка площею 0,0782 га. кадастровий номер 4610137500:02:006:0352 за ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , скасувати ухвалу Другої сесії восьмого скликання Львівської міської ради Р №280 від 25 лютого 2021 року.

В обґрунтування позовних вимог вказує, що 25 лютого 2021 року ухвалою Львівської міської ради №280 Другої сесії восьмого скликання Львівської міської ради розглянуто звернення гр. ОСОБА_4 від 26 лютого 2020 року та ухвалено надати громадянці ОСОБА_4 дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,0782 га кадастровий номер 4610137500:02:006:0352 на АДРЕСА_2 ) для будівництва та обслуговування житлового будинку за рахунок земель, що не надані у власність або користування, з подальшим їх переведенням до земель житлової та громадської забудови, забезпечити виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та подати міській раді на затвердження, контроль за виконанням ухвали покладено на заступника міського голови містобудування.

Позивачі вважають таку ухвалу незаконною та такою, що підлягає скасуванню, оскільки спірна земельна ділянка орієнтованою площею 0,0782га на АДРЕСА_2 є більшою частиною земельної ділянки, яка була і є об`єктом речового права – права користування; використовується позивачами та була виділена в користування ще їх родичам по висхідній лінії. Таке речове право було зареєстроване за вищевказаними родичами позивачів за правилами встановленими законом на дату виникнення такого права, тривало у часі безперервно у зв`язку з фактичним спадкуванням речових прав та не було припинено жодним нормативно-правовим актом та/чи рішенням органу державної влади та місцевого самоврядування з 1949 року.

Позивачі вважають, що надавши дозвіл на виготовлення проекту землеустрою на спірну земельну ділянку відповідачці ОСОБА_4 , Львівська міська рада порушила речове право позивачів, розпорядившись земельною ділянкою, яка не є вільною, а перебуває у користуванні позивачів, так як відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; згідно ч.5 ст. 116 Земельного кодексу України, земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом. Покликається на правовий висновок Великої палати Верховного суду, за яким, відступивши від попередніх правових висновків, у своїй Постанові від 23 червня 2020 року у справі №179/1043/16-ц (провадження №14- 63цс20) зазначено, що статті 27 і 114 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, а також стаття 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року не передбачали припинення права постійного користування земельною ділянкою внаслідок смерті особи. Тому право постійного користування земельною ділянкою не припиняється зі смертю особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки. Зазначають, що спірну земельну ділянку у користування було надано ОСОБА_5 і ОСОБА_6 – родичами першого ступеня спорідненості по відношенню до кожного зі спадкоємців у 1949 році. Зареєстроване у 1949 році речове право землекористування не припинилося у 1993 році зі смертю ОСОБА_6 , так-як позивачі, які є її родичами по висхідній лінії, не втратили речового права на користування земельною ділянкою, незалежно від обставини відсутності у них Державного акту про право користування спірною земельною ділянкою. На обґрунтування своєї позиції позивачі покликаються на час та природу виникнення такого речового права – статтю 22 ЦК УРСР; статтю 17 ЗК УРСР 1922 року, якими встановлено виключні підстави припинення права користування наданою земельною ділянкою (добровільна відмова від землі всіх членів двору, припинення двором введення самостійного господарства повністю, вимерлості двору, переселення двору в інше місце, позбавлення користування землею за злочини, вилучення землі для державних і суспільних потреб). Цивільний та Земельний кодекси УРСР, які набрали законної сили 1963 року не містили правових норм, за якими землекористування, як речове право, яке виникло до набрання ними чинності припинялось через необхідність отримання додаткових документів, як то Державного акту про право на користування земельною ділянкою. Позивачі вважають, що наявність Постанови Виконкому Львівської Міської Ради Депутатів Трудящих від 24 червня 1949 року № 708 «Про затвердження рішення Виконкому Шевченківської Райради депутатів трудящих від 7-го лютого 1949 року № 3 про передачу на власність будинку на АДРЕСА_3 переселенцю гр. ОСОБА_5 і ОСОБА_6 », рішення Виконкому Львівської Міської Ради Депутатів Трудящих вирішив про затвердження рішення Виконкому Шевченківської райради депутатів трудящих від 07 лютого 1947 року № 3 Про передачу на власність будинку на АДРЕСА_3 переселенцям — гр. ОСОБА_5 і гр. ОСОБА_6 замість майна, залишеного в Польщі, на суму 6 650 карб., якою передавалась у власність садиба, яка складалась з будинку площею 28кв.м, сараю площею 15кв.м та у користування город площею 0,1 га є правовстановлюючими документами на речове право на користування спірною земельною ділянкою. Місцерозташування спірної земельної ділянки відповідає витягу з Протоколу №3 від 07 лютого 1949 року Виконкому Шевченківської Районної Ради депутатів трудящих та Схем-плану «Отвода земельного участка во временное пользование под индивидуальный огород» гр. ОСОБА_6 по АДРЕСА_3 , відповідно до якого, всього переселенцям передано у користування земельних ділянок (3 шт.) площею 0,1525га, з яких під будівлею і подвір`ям 0,0092га, а під пашнею 0,1433га.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 28.08.2025 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито загальне позовне провадження та визначено відповідачам п`ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву.

19.11.2025 року від представника відповідача Львівської міської ради Партики Н.С. надійшов відзив на позовну заяву.

В обґрунтування відзиву зазначає, що у родичів позивачів по висхідній лінії у 1949 році виникло право тимчасового, а не постійного землекористування спірною земельною ділянкою, а речове право користування спірною земельною ділянкою не могло спадкуватись позивачами, як і не могло бути об`єктом заповіту, оскільки земельна ділянка не могла бути об`єктом майнових прав та передаватися у спадщину. Відповідач не заперечує, що земельна ділянка площею 0,0782 га кадастровий номер 4610137500:02:006:0352 є частиною земельної ділянки площею 0,1га, на АДРЕСА_1 , яка є спірною, однак така не могла бути частиною спадкового майна через відсутність Свідоцтва про право на спадщину, виданого на ім`я ОСОБА_7 після смерті ОСОБА_6 .

За таких обставин та через відсутність правовстановлюючих документів у позивачів на право користування спірною земельною ділянкою на ім`я їх спадкодавців, така земельна ділянка вважається вільною та може бути об`єктом розпорядження територіальною громадою міста Львова, а Львівська міська рада, ухваливши спірне рішення, використала свої дискреційні повноваження стосовно такого розпорядження вільною земельною ділянкою.

Відповідачка ОСОБА_4 , хоч і була належним чином повідомлена судом про розгляд справи, їй неодноразово надсилалась поштова кореспонденція, у тому числі копія позовної заяви з додатками та ухвала Шевченківського районного суду м. Львова від 28.08.2025 року про відкриття загального позовного провадження у справі, своїм правом на подання відзиву не скористалась, в судові засідання не з`являлася з невідомих причин.

Під час розгляду даної справи у судовому засіданні представник позивачів позовні вимоги підтримала в межах доводів позовної заяви та наданих в суді пояснень. Просила позов задовольнити.

Представник Львівської міської ради в судовому засіданні проти позовних вимог заперечила з мотивів, наведених у відзиві на позов, та просила відмовити у позові.

Заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, з`ясувавши дійсні обставини справи, права та обов`язки сторін, дослідивши зібрані по справі докази, суд дійшов висновку, що позов підлягає до задоволення з таких мотивів.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частин другої та третьої статті 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За приписами ст. ст. 13, 81 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У ст. 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь - які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (ст.77 ЦПК України).

Згідно зі ст.80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до вимог частини 4 статті 82 ЦПК України, обставини встановленні рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. За правилами частини 5 статті 82 ЦПК України, обставини встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини не були встановлені.

Судом встановлено, що рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 24.06.2024 року у справі № 466/11017/21 позовну заяву адвоката Бельдій Наталії Володимирівни представника позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 до Львівської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача: ОСОБА_4 про встановлення факту родинних стосунків, визнання права користування земельною ділянкою та скасування ухвали Львівської міської ради №280 від 25 лютого 2021 року задоволено. Встановлено факт родинних стосунків, а саме, те що: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_4 ; РНОКПП: НОМЕР_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_5 ; НОМЕР_2 , являються праправнуками ОСОБА_5 , який проживав за адресою: АДРЕСА_4 та помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , адреса: АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_3 , являється правнуком ОСОБА_5 , який проживає за адресою: АДРЕСА_4 та помер ІНФОРМАЦІЯ_3 . Визнано право користування земельною ділянкою площею 0,1 га. по АДРЕСА_1 , частиною якої є земельна ділянка площею 0,0782 га. кадастровий номер 4610137500:02:006:0352 за ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ; Ухвалу Другої сесії восьмого скликання Львівської міської ради Р №280 від 25 лютого 2021 року скасовано. Указане рішення було обґрунтовано тим, що право постійного користування земельною ділянкою не припиняється зі смертю особи якій було надано таке право, з посиланням на постанову ВП ВС від 23.06.2020 року у справі № 179/1043/16-ц. Разом із тим суд взяв до уваги те, що обставина спадкування від спадкодавців до спадкоємців доводиться записами у будинковій книзі будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 та іншими доказами по справі.

Постановою Львівського апеляційного суду від 20.01.2025 року апеляційні скарги Львівської міської ради та представника ОСОБА_4 адвоката Крупник П.В. задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 26 червня 2024 року в частині визнання права користування земельною ділянкою та скасування ухвали Львівської міської ради №280 від 25 лютого 2021 року скасовано та в цій частині ухвалено нове судове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 до Львівської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_4 про визнання права користування земельною ділянкою та скасування ухвали Львівської міської ради №280 від 25 лютого 2021 року відмовлено. В іншій частині рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 26.06.2024 року залишено без змін. Указана постанова обгрунтована тим, що права позивачів оскаржуваною ухвалою Львівської міської ради не порушенні через те, що спірна земельна ділянка не надавалася спадкодавцям позивачів у постійне користування так як згідно статті 23 ЗК Української СРСР від 18.12.1990 року, право постійного користування землею посвідчуються державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народний депутатів, а указаного документу у позивачів немає.

Постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 25.06.2025 року, касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_8 , задоволено частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 20 січня 2025 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання права користування земельною ділянкою та скасування ухвали Львівської міської ради № 280 від 25 лютого 2021 року змінено, викладено її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. При цьому, Верховний суд зробив висновок про помилковість мотивів відмови у задоволенні позовних вимог через відсутність порушеного права позивачів та змінив мотивувальну частину постанови Львівського апеляційного суду по даній справі. Верховний Суд не погодився з мотивами постанови Львівського апеляційного суду у частині висновків про відсутність порушеного права позивачів, натомість вказав, що рішення суду першої інстанції слід скасувати з підстав не залучення у справі ОСОБА_4 як співвідповідача.

Спір між сторонами стосується земельної ділянки на яку претендує відповідач ОСОБА_4 , тому саме її права та законні інтереси можуть бути порушені у випадку задоволення позовних вимог. При цьому Львівська міська рада може бути лише розпорядником вільної земельної ділянки на користь та в інтересах відповідача ОСОБА_4 .

Позивачі ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_4 ; РНОКПП: НОМЕР_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_5 ; НОМЕР_2 , є праправнуками ОСОБА_5 , який проживав за адресою: АДРЕСА_4 та помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , адреса: АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_3 , являється правнуком ОСОБА_5 , який проживав за адресою: АДРЕСА_4 та помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Доводи представника відповідача про те, що Верховним Судом скасовано постанову Львівського апеляційного суду від 20.01.2025 року по справі №466/11017/21 та відмовлено в задоволенні позовних вимог, що має наслідком неможливість задоволення позовної заяви у справі №466/7836/25 з мотивів вирішення спору по суті по попередній справі не заслуговують на увагу з огляду на висновки зроблені у постанові Верховного Суду від 25.06.2025 року у справі № 466/11017/21.

Так, Верховний Суд у вказаній постанові зробив висновок про те, що рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 24.06.2024 року по справі №466/11017/21 повинно було бути скасованим та відмовлено в задоволенні позовних вимог через незалучення ОСОБА_4 до розгляду цієї справи як відповідача, що є самостійною підставою для відмови у позові, а не з підстав відсутності порушеного права позивачів.

У сукупності з тим, що Верховний Суд у своїй постанові від 25.06.2025 року у справі №466/11017/21 погоджується з фактичними обставинами, які були встановлені Шевченківським районним судом м. Львова у рішенні від 24.06.2024 року по справі №466/11017/21, викладаючи такі обставини у розділі «фактичні обставини» указаної постанови, при ухвалені рішення по справі №466/7836/25, суд враховує їх як преюдиційні за правилами частини 4 статті 82 ЦПК України.

У постанові Верховного Суду від 25.06.2025 року у справі №466/11017/21 вважає доведеними такі обставини: виникнення речового права – право користування спірною земельною ділянкою у ОСОБА_6 за законом 1922 року, яка померла у 1993 році і являлася прабабою по відношенню до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та бабою по відношенню до ОСОБА_3 ; починаючи з 25.11.2006 року позивачі та їхні прямі родичі по висхідній лінії неодноразово повідомляли Львівську міську раду про наявне у них речове право користування спірною земельною ділянкою, зокрема 10.08.2011 року через Відділ центрального обслуговування мешканців адміністративного-господарського управління ЛМР, була подана заява ОСОБА_9 (померлого батька позивача ОСОБА_1 ) про погодження вибору місця розташування указаної земельної ділянки. До цієї заяви було додано витяг з протоколу від 04.02.1949 року та копію постанови ЛМР від 24.06.1949 року, план земельної ділянки з відповідними додатками. (наведене цитоване з постанови ВС з розділу «фактичні обставини»). При цьому, ЛМР письмово повідомляла ОСОБА_7 та ОСОБА_9 про вивчення питання можливості відведення спірної земельної ділянки (листом від 19.09.2012 року).

Тому Львівська міська рада, достовірно знаючи, що спірна земельна ділянка перебуває у фактичному користуванні позивачів, не вжила заходів до припинення такого землекористування, розуміючи ймовірність спору про право з фактичними землекористувачами, облікувала сформовану земельну ділянку площею 0,0782 га кадастровий номер 4610137500:02:006:0352 на АДРЕСА_2 , як вільну та прийняла рішення про надання дозволу ОСОБА_4 на розробку технічної документації для приватизації такої земельної ділянки, застосувавши свої дискреційні повноваження по розпорядженню земельною ділянкою як вільною, такою, що належить територіальній громаді міста Львова.

Суд погоджується з доводами позивача про те, що спірна земельна ділянка не є вільною та не могла бути об`єктом розпорядження Львівської міської ради та відхиляє доводи представника Львівської міської ради про правомірне застосування відповідачем дискреційних повноважень, з тих підстав, що такі можна застосувати виключно стосовно вільної земельної ділянки.

У зв`язку із викладеним, суд звертає увагу на необхідність застосування до зазначених правовідносин доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), є проявом принципу доброї совісті та базується ще на римській максимі «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права (DCFR) вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них, висловленою у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження№ 61-22315сво18).

Поведінка Львівської міської ради до цих правовідносин, суперечить добросовісності та діловій практиці, не відповідає поведінці та діям Львівської міської ради у частині неодноразового інформування позивачів та їх родичів по висхідній лінії про намагання вирішити питання остаточного відведення земельної ділянки, що відображається у листуванні між сторонами та їх родичами по висхідній лінії, обставини які прийнятті Верховним Судом як такі, що вірно оцінені судами попередніх інстанцій. Натомість, позивачі покладаються на такі обставини, висловлену правову позицію у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 450/2286/16-ц (провадження № 61-2032св19).

Також суд погоджується з доводами сторони позивача стосовно природи виникнення речового права, у тому числі з дій закону чи договору. У 1949 році речове право на спірну земельну ділянку виникло у ОСОБА_5 та його доньки ОСОБА_6 як у членів «двора» та у відповідності до ст. 7 ЗК УРСР 1922 року могло бути припиненим у виключних випадках, до яких не відносяться зміна законодавства в УРСР. У 1963 році втратили чинність ЦК та ЗК УРСР 1922 року, набули чинності ЦК та ЗК УРСР 1963 року, які не містили правових норм, за якими землекористування, що виникло до набрання ними чинності припинялось через необхідність отримання додаткових документів, як то Державного акту про право користування земельною ділянкою.

Як зазначається у Висновку Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 року у справі №179/1043/16-ц, право користування земельною ділянкою не припиняється зі смертю особи, якій було надано таке право.

Обставини переходу спадщини від ОСОБА_5 та ОСОБА_6 до позивачів встановлено постановою ВС від 25.06.2025 року у справі № 466/11017/21. Реалізувати право на спадкове володіння земельною ділянкою площею 0.1 га. (город), надане прямим родичам позивачів по висхідній лінії, а саме ОСОБА_5 , ОСОБА_6 згідно постанови Виконкому Львівської Міської Ради Депутатів Трудящих від 24 червня 1949 року №708 «Про затвердження рішення Виконкому Шевченківської Райради депутатів трудящих від 7-го лютого 1949 року №3 про передачу — на власність будинку по АДРЕСА_3 переселенцю гр. ОСОБА_5 і ОСОБА_6 » — відповідно до інструкції Управління по справам евакуації при РНК УРСР і НК УРСР від 25.УІІ-1945 року №5312, ніхто позивачів не зміг, продовжуючи при цьому законне та зареєстроване землекористування вказаною земельною ділянкою, яке до 2021 року ніким не оспорювалось, не порушувалось, не припинялось.

Суд вважає, ухвалу від 25 лютого 2021 року Львівської міської ради, якою надано громадянці ОСОБА_4 дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кадастровий номер 4610137500:02:006:0352 орієнтовною площею 0,0782 га на АДРЕСА_2 ) для будівництва та обслуговування житлового будинку за рахунок земель, що не надані у власність або користування, з подальшим їх переведенням до земель житлової та громадської забудови незаконною та такою, що підлягає скасуванню з тих підстав, що вона прийнята всупереч приписам ч.5 ст. 116 Земельного кодексу України, з тих підстав, що відповідна земельна ділянка не була вільною. Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Велика палата Верховного суду, відступивши від попередніх правових висновків, виклала у своїй Постанові від 23 червня 2020 року у справі №179/1043/16-ц (провадження №14-63цс20) наступний правовий висновок: Статті 27 і 114 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, а також стаття 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року не передбачали припинення права постійного користування земельною ділянкою внаслідок смерті особи. Тому право постійного користування земельною ділянкою не припиняється зі смертю особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки.

Виходячи із вищенаведеного, після всебічного, повного та об`єктивного дослідження обставин справи, перевірки їх доказами, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими, підтвердженими письмовими доказами та такими, що підлягають задоволенню.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.5,10,12,13,76,81,141,259,263,264,265 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В :

Позов задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_4 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ), ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_4 ; РНОКПП: НОМЕР_3 ) та ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_5 ; РНОКПП: НОМЕР_4 ) право користування земельною ділянкою на АДРЕСА_1 площею 0,1га, частиною якої є земельна ділянка площею 0,0782га кадастровий номер 4610137500:02:006:0352

Ухвалу Другої сесії восьмого скликання Львівської міської ради №280 від 25 лютого 2021 року «Про надання ОСОБА_4 дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на АДРЕСА_2 » - скасувати.

Стягнути з Львівської міської ради ЄДРПОУ: 04055896 адреса: 79008, м.Львів, площа Ринок,1 та ОСОБА_4 , РНОКПП: НОМЕР_5 , адреса: АДРЕСА_6 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_4 ; РНОКПП: НОМЕР_1 , по 1211,20 (тисячу двісті одинадцять гривень 20 копійок) гривень з кожного у відшкодування сплаченого судового збору.

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Львівського апеляційного суду впродовж тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя Н. Л. Луців-Шумська