Вирок від 04 травня 2026 р. у справі №147/1316/25 — Тростянецький районний суд Вінницької області

Справа № 147/1316/25

Провадження № 1-кп/147/67/26

ВИРОК

іменем України

05 травня 2026 року с-ще Тростянець

Тростянецький районний суд Вінницької області в складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

із секретарем ОСОБА_2 ,

за участю:

прокурора ОСОБА_3 ,

обвинуваченого ОСОБА_4 ,

захисника обвинуваченого, адвоката ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №62025240040002337 від 30.05.2025, про обвинувачення ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 уродженця с. Дорошівка Вознесенського району Миколаївської області, жителя АДРЕСА_1 , громадянина України, з середньою спеціальною освітою, неодруженого, військовослужбовця, раніше судимого, востаннє вироком Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 22.05.2020 за ч. 2 ст. 121 КК України, із застосуванням ч. 4 ст. 70 КК України, до покарання у виді 7 років позбавлення волі, від відбування покарання звільнений умовно- достроково на підставі ухвали Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 07.09.2023, невідбутий строк 2 роки 2 місяці та 21 день,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.407 КК України,

ВСТАНОВИВ:

Солдат ОСОБА_4 , будучи військовослужбовцем військової служби за призовом під час мобілізації та проходячи військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Збройних Сил України, будучи прикомандированим до військової частини НОМЕР_2 Збройних Сил України, у військовому званні «солдат», в порушення ст. ст. 17,65 Конституції України, ст. ст. 1,2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», положень Військової присяги, ст. ст. 11, 16, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. ст. 1-4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки, діючи умисно, з метою тимчасового ухилення від проходження військової служби, в умовах воєнного стану, 10.12.2024 самовільно залишив розташування військової частини НОМЕР_3 , що дислокується у АДРЕСА_2 та ухилявся від проходження військової служби, перебуваючи у невстановленому місці, до 26.05.2025 коли прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 , чим фактично припинив вчинення ним кримінального правопорушення.

За час відсутності у розташуванні військової частини НОМЕР_2 , що дислокується у АДРЕСА_2 , солдат ОСОБА_4 обов`язки військової служби не виконував, перебуваючи поза межами вказаної військової частини, правоохоронні органи або органи військового управління про свою належність до військової служби, а також про самовільне залишення військової частини не повідомляв та проводив час на власний розсуд.

Досудовим розслідуванням дії ОСОБА_4 кваліфіковано за ч. 5 ст.407 КК України, як самовільне залишення військової частини військовослужбовцем (крім строкової служби) без поважних причин, тривалістю понад три доби, вчинене в умовах воєнного стану.

06.08.2025 захисником обвинуваченого ОСОБА_4 - адвокатом ОСОБА_5 до Тростянецького районного суду Вінницької області, подано клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності відповідно до ч. 5 ст. 401 КК України.

У задоволенні даного клопотання ухвалою суду від 12.08.2025 було відмовлено. Дану ухвалу було оскаржено до суду апеляційної інстанції, однак у відкритті апеляційного провадження було відмовлено.

Обвинувачений ОСОБА_4 вину у інкримінованому йому кримінальному правопорушенні визнав частково та надав наступні покази. Так, вказав, що під час несення служби у Херсонській області він був поранений, після чого із госпіталю зв`язався із командиром, який вказав, що бригада розбита, тому після лікування він залишився вдома. Надалі він продовжив проходити військову службу на підставі ухвали Херсонського міського суду у в/ч НОМЕР_2 в АДРЕСА_2 . Там він просив поїхати зробити документи, тому що мав їх лише в електронному вигляді, оскільки паперовий варіант було знищено. Тому 10.12.2024 поїхав із військової частини в АДРЕСА_1 , де проживав понад три місяці та працював за наймом. Не мав на меті ховатись, хотів поновити документи. Потім добровільно поїхав у м. Вінницю до відділу ВСП.

У судових дебатах вину в інкримінованому кримінальному правопорушенні визнав, вказав, що щиро розкаюється, має намір продовжити проходити військову службу, просив суворо не карати.

В судовому засіданні прокурор ОСОБА_3 зазначив, що досліджено всі обставини вчинення злочину, вина ОСОБА_4 підтверджена зібраними та дослідженими в судовому засіданні письмовими доказами, показаннями свідків, тому просив ОСОБА_4 визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України. При визначенні міри покарання слід врахувати характеризуючі дані обвинуваченого, а тому просить обмежитися застосуванням до обвинуваченого мінімального покарання за ч.5 ст. 407 КК України у виді 5 років позбавлення волі. Остаточне покарання визначити за ст. 71 КК України шляхом часткового приєднання невідбутої частини покарання за попереднім вироком від 22.05.2020 у виді 7 років позбавлення волі.

Захисник обвинуваченого просив визначити мінімальну міру покарання.

Суд, вислухавши думку учасників кримінально провадження дійшов наступних висновків.

Незважаючи на визнання ОСОБА_4 своєї вини в інкримінованому кримінальному правопорушенні, його вина також підтверджується зібраними доказами та показами свідків, допитаних у судовому засіданні, яким судом надано ретельну оцінку з точки зору належності, допустимості та достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку.

Так, свідок ОСОБА_6 у судовому засіданні вказав, що у 2024 році був командиром взводу в/ч НОМЕР_2 , де обліковувався ОСОБА_4 . Останній був доставлений ВСП як такий, що був у СЗЧ та тимчасово прикомандирований. Згідно з рапортом капітана ОСОБА_7 – командира роти, - ОСОБА_4 самовільно залишив військову частину без відповідного дозволу його як безпосереднього командира. Факт відсутності виявили під час перевірки на шикуванні. Точної дати він не може згадати, оскільки у його підпорядкуванні перебуває велика кількість військовослужбовців, які самовільно залишили військову частину та відносно яких проводиться розслідування. Пам`ятає ОСОБА_4 по прізвищу: є база, де вказані прізвища, журнал. Рапорти реєструються по діловодству після погодження із командиром частини.

Свідок ОСОБА_8 суду показав, що проходить службу у ІНФОРМАЦІЯ_3 . На адресу ВСП надійшла доповідь про самовільне залишення ОСОБА_4 розташування військової частини НОМЕР_2 у грудні 2024 року. У травні 2025 року останнього було виявлено працівниками поліції та доставлено до ВСП. Під час бесіди із слідчим ДБР вказав, що не бажає продовжити військову службу.

Свідок ОСОБА_9 вказав, що є офіцером відділення організації охорони ППС розшуку та діяльності ВСП в гарнізонах ІНФОРМАЦІЯ_4 . 10.12.2024 ОСОБА_4 самовільно залишив військову частину, про що надійшла доповідь до ВСП. У ході розшукових заходів 26.05.2025 його було виявлено працівниками поліції, доставлено до ВСП, де з ним проведено розмову, в ході якої він вказав про відсутність бажання проходити військову службу. В подальшому було передано для досудового розслідування до ДБР.

Свідок ОСОБА_10 вказав, що є начальником відділення організації охорони ППС розшуку та діяльності ВСП в гарнізонах ІНФОРМАЦІЯ_4 . До його посадових обов`язків входить організація розшуку військовослужбовців, які самовільно залишили військову частину. 10.12.2024 ОСОБА_4 самовільно залишив військову частину, було організовано ряд заходів для його розшуку. 26.05.2025 було встановлено його місце знаходження та доставлено до ДБР. В подальшому затримано та доставлено до слідчого ізолятора. Під час розмови із останнім він вказав, що не має бажання продовжити військову службу.

Крім того, вина ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення доведена також дослідженими доказами у їх сукупності:

- повідомленням про кримінальне правопорушення від 28.05.2025 № 7/7611 (т. 2 а.с.1-2), відповідно до якого повідомлено начальнику четвертого слідчого відділу Територіального управління Державного бюро розслідувань розташованого в м. Хмельницькому про те, що посадовими особами ІНФОРМАЦІЯ_5 проведена перевірка факту самовільного залишення військової частини НОМЕР_2 військовослужбовцем ОСОБА_4 . Попередньо встановлено, що 10.12.2024 солдат ОСОБА_4 самовільно залишив базовий табір підрозділу військової частини НОМЕР_2 , 26.05.2025 останнього розшукано та доставлено до ВСП;

- копією акту службового розслідування щодо самовільного залишення розташування базового табору військової частини НОМЕР_2 солдатом ОСОБА_4 , затвердженого командиром військової частини НОМЕР_2 09.01.2025, з якого вбачається, що за результатами проведеного службового розслідування підтверджено факт самовільного залишення розташування базового табору військової частини НОМЕР_2 та відсутність з 10.12.2024 по теперішній час (т. 2 а.с.3-6;

- копією наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 10.12.2024 №1932 про призначення службового розслідування, яким наказано провести службове розслідування стосовно солдата ОСОБА_4 , який обліковується як тимчасово прикомандирований щодо самовільного залишення розташування військової частини НОМЕР_2 (т. 2 а.с. 7-8);

- копією рапорту командира роти резерву сержантського складу ОСОБА_7 від 10.12.2024 про те, що солдат ОСОБА_4 10.12.2024 об 11-00 був відсутній під час контрольного шикування, організовані пошуки на території військової частини та найближчих населених пунктів результатів не дали. На даний час його місцезнаходження невідоме, на телефонні дзвінки не відповідає, особисті речі відсутні. Зброя не видавалась (т. 2 а.с.9);

- копією витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 19.10.2024 №300, яким постановлено вважати таким, що прибули та обліковувати як тимчасово прикомандированих військовослужбовців, зокрема солдата ОСОБА_4 . Підстава: бойове розпорядження Головнокомандувача Збройних Сил України від 11.05.2024 №7038 та розпорядження Головнокомандувача Збройних Сил України від 08.05.2024 №6837( т. 2 а.с.10);

- копією витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 10.12.2024 №352, яким постановлено вважати такими, що самовільно залишили розташування військової частини військовослужбовців, які обліковуються у військовій частині НОМЕР_2 як тимчасово прикомандировані, зокрема солдата ОСОБА_4 . Підстава: рапорт командира роти резерву сержантського складу капітана ОСОБА_11 від 10.12.2024 №11909 (т.2 а.с.11);

- копією доповіді про самовільне залишення базового табору підрозділу військової частини НОМЕР_2 солдатом ОСОБА_4 від 10.12.2024 №18531, згідно з якою 19.10.2024 до військової частини НОМЕР_2 у супроводжені представників Військової служби правопорядку доставлено солдата ОСОБА_4 , який проходив військову службу у військовій частині з 19.10.2024, про те, що солдат ОСОБА_4 10.12.2024 об 11-00 був відсутній під час контрольного шикування, організовані пошуки на території військової частини та найближчих населених пунктів результатів не дали. На даний час його місцезнаходження невідоме, на телефонні дзвінки не відповідає, особисті речі відсутні. Даний військовослужбовець до списку військової частини НОМЕР_2 зарахований не був. Згідно з наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) №300 від 19.10.2024 солдат ОСОБА_4 вважався таким, що прибув та обліковувався як тимчасово прикомандированим. Підстава: бойове розпорядження Головнокомандувача Збройних Сил України від 11.05.2024 року №7038 та розпорядження Головнокомандувача Збройних Сил України № 6837 від 08.05.2024. Наказом командира військової частини НОМЕР_2 (з адміністративно - господарської діяльності) від 10.12.2024 №1932 призначено проведення службового розслідування за фактом самовільного залишення базового табору військової частини НОМЕР_2 військовослужбовця військової служби по мобілізації солдата ОСОБА_4 (т. 2 а.с.12-13)

- копією доповіді про повторне СЗЧ №20091 від 13.12.2024 про дії, що набули ознак кримінального правопорушення за ч.5 ст. 407 КК України, а саме самовільне залишення базового табору військової частини НОМЕР_2 та відсутність більше 3 діб військовослужбовця військової служби по мобілізації солдата ОСОБА_4 , який проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 . 10.12.2024 о 11-00 був відсутній під час контрольного шикування, організовані пошуки на території військової частини та найближчих населених пунктів результатів не дали. На даний час його місцезнаходження невідоме, на телефонні дзвінки не відповідає, особисті речі відсутні. Станом на 12.00 год. 13.12.2024 місцезнаходження солдата невідоме (т. 2 а.с.14-15);

- копією наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 09.01.2025 №155 про результати службового розслідування, яким наказано, зокрема, службове розслідування за фактом самовільного залишення розташування військової частини НОМЕР_2 військовослужбовцем ОСОБА_4 вважати завершеним, матеріали спрямувати до ВСП (т.2 а.с.16-17);

- протоколом затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, від 3 червня 2025 року відповідно до якого ОСОБА_4 було затримано 03.06.2025 та роз`яснено права та обов`язки як підозрюваному (т. 2 а.с.18-20);

- копією ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 04.06.2025 року про застосування до ОСОБА_4 запобіжного заходу у виді тримання під вартою (т. 2 а.с.21-24);

- копією вимоги про судимість та ухвали Херсонського міського суду Херсонської області від 08.11.2024 року, з яких вбачається, що ОСОБА_4 є раніше судимою особою, востаннє вироком Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 22.05.2020 за ч. 2 ст. 121 КК України, із застосуванням ч. 4 ст. 70 КК України, до покарання у виді 7 років позбавлення волі та ухвалою від 08.11.2024 був звільнений від кримінальної відповідальності за ч. 5 ст. 407 КК України на підставі ч. 5 ст. 401 КК України для продовження проходження військової служби у в/ч НОМЕР_4 (т.1 а.с.38-44).

Суд зазначає, що аналіз означеної вище ухвали від 08.11.2024 дав суду обґрунтовані підстави вважати, що обвинувачений вже звільнявся від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України під час дії воєнного стану з нереабілітуючих підстав. Під час звільнення останньому було роз`яснено, що він має право на судовий розгляд та роз`яснено наслідки закриття кримінального провадження на підставі ч. 5 ст. 401 КК України, з чим він погодився. Тому ухвалою суду від 12.08.2025 року йому було відмовлено у застосуванні ч. 5 ст. 401 КК України.

Надані стороною обвинувачення і досліджені безпосередньо в суді докази взаємопов`язані і в сукупності підтверджують всі обставини, що підлягають доказуванню, ними встановлено подію злочинів, винуватість обвинуваченого та інші обставини зазначені у ст. 91 КПК України, та вони зібрані у порядку, встановленому ст. 93 КПК України, жодних обставин, передбачених ст. 87 КПК України, з якими закон пов`язує недопустимість доказів як таких, що отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, судом не встановлено, у зв`язку з чим підстави для визнання цих доказів недопустимими відсутні.

Оцінюючи здобуті у справі та досліджені в судовому засіданні докази, суд визнає їх належними і допустимими для використання в процесі доказування, оскільки ці докази містять у собі фактичні дані, які логічно пов`язані з тими обставинами, які підлягають доказуванню в справі та становлять предмет доказування, передбачені як джерела доказування у КПК України, зібрані у відповідності з чинним кримінально-процесуальним законодавством.

Зазначені докази є узгодженими між собою та іншими доказами у справі та сумніву у своїй належності та допустимості, не викликають.

Оцінюючи докази, безпосередньо досліджені в судовому засіданні, суд вважає за необхідне вказати наступне.

Пояснення свідків в судовому засіданні є послідовними, не суперечать дослідженим доказам і пов`язуються із іншими доказами в сукупності та не довіряти їм у суду немає підстав.

За змістом кримінально-процесуального закону до предмета показань свідка належать обставини, що мають пряме чи опосередковане відношення до події кримінального правопорушення, форми вини, наслідків кримінального правопорушення, даних, що належать до показань інших свідків, експертів, їх висновків, понятих і інших учасників процесу, відомості про факти, що характеризують особу підозрюваного, обвинуваченого та взаємовідносини свідка з ними і з потерпілим. Знання характеру цих взаємовідносин (нормальні, дружні, родинні, ворожі, неприязні, відсутні будь-які відносини, оскільки бачив (чув) вперше, тощо) дозволить дати правильну оцінку відповідних показань, висновків і процесуальних дій указаних осіб.

Суд бере до уваги показання вищевказаних свідків та надає їм віру, оскільки вони відповідають дійсним обставинам справи, підтверджуються сукупністю зібраних у справі доказів, крім того свідки описали обставини, які входять в предмет доказування.

Суд визнає належними та допустимими письмові докази, які зазначені вище, оскільки такі складено уповноваженими на те особами та в сукупності підтверджують обставини, які входять в предмет доказування в даному кримінальному провадженні.

За змістом ст. 8 Конституції України в державі визначено принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти, приймаються на основі Конституції і повинні відповідати її змісту.

Згідно зі ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. При цьому не можна покладати на обвинуваченого доведення своєї невинуватості, а всі сумніви щодо доведеності вини особи мають тлумачитись на користь останньої. Визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за доведеності її вини. Обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а також доказах одержаних незаконним шляхом.

За частиною п`ятою статті 407 КК України кримінальна відповідальність настає у випадку самовільного залишення місця служби військовослужбовцем, вчиненому в умовах воєнного стану, тривалістю понад три доби.

За таких обставин, проаналізувавши та оцінивши досліджені у судовому засіданні, відповідно до вимог ст. ст. 85, 94 КПК України, всі вказані вище докази, надані сторонами кримінального провадження, в їх сукупності, враховуючи їх логічність, послідовність та узгодженість між собою, суд повно та всебічно з`ясував та встановив під час судового розгляду обставини вчинення кримінального правопорушення дійшов висновку, що вина обвинуваченого ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України, в судовому засіданні доведена повністю.

Таким чином, суд вважає доведеним вчинення ОСОБА_4 самовільного залишення військової частини, вчинене військовослужбовцем (крім строкової служби) без поважних причин, тривалістю понад три доби, в умовах воєнного стану.

Вказаний висновок суд робить поза розумним сумнівом, а отже, враховуючи зазначене вище, вина ОСОБА_4 повністю доведена в інкримінованому йому злочині за ч.5 ст. 407 КК України. Підстав для кваліфікації вчиненого за іншими статтями Кримінального кодексу України чи виправдання суд не вбачає.

Вказаний висновок узгоджується з п.43 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кобець проти України" (заява №1637/04), у якому зазначено, що суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом" (рішення у справі "Авшар проти Туреччини" п. 282). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.

Відповідно до загальних засад призначення покарання, визначених у ст. 65 КК України, суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу; відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

В той же час згідно зі ст. 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Для досягнення законодавчо визначеної мети покарання суди мають керуватися принципами призначення покарання, до яких належить, у тому числі, принцип індивідуалізації та принцип справедливості покарання. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання повинні відповідати один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного й особою винного.

Згідно з п.1 постанови Пленуму ВСУ «Про практику призначення судами кримінального покарання» №7 від 24.10.2003, призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов`язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів, а згідно з п.3, визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити із особливостей конкретного злочину і його обставин.

Дотримуючись принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, зважаючи на те, що головною метою покарання є виховання та соціальна реабілітація винного, та обираючи покарання обвинуваченому ОСОБА_4 , суд враховує характер та тяжкість вчиненого ним кримінального правопорушення, яке згідно зі ст. 12 КК України є тяжким злочином, суспільну небезпеку вчиненого кримінального правопорушення, фактичні обставини справи, форму вини, обставини вчинення злочину, особу обвинуваченого, який раніше притягувався до кримінальної відповідальності, не перебуває на психіатричному чи наркологічному обліках. Обставинами, які пом`якшують покарання, суд визнає щире каяття, яке мало місце під час досудового розслідування та щиро висловлене у судових дебатах та відсутність обставин, які обтяжують покарання.

З урахуванням обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи обвинуваченого, суд вважає, що ОСОБА_4 відповідно до принципу індивідуалізації покарання необхідно призначити покарання за ч.5 ст. 407 КК України у виді позбавлення волі в межах санкції статті.

Однак даний злочин обвинувачений вчинив в період умовно-дострокового звільнення, який відповідно до ухвали Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 07.09.2023 року складає 2 роки 2 місяці 21 день.

Відповідно до ч. 4 ст. 81 КК України у разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового кримінального правопорушення суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими статтями 71 і 72 цього Кодексу. Відповідно до ч. 1 ст. 71 КК України якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив нове кримінальне правопорушення, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує не відбуту частину покарання за попереднім вироком.

Відповідно до роз`яснень, які містяться в п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 24.10.2003 при визначенні покарання за правилами ст. 71 КК України до покарання за новим вироком повністю або частково приєднується не відбута частина покарання за попереднім вироком, суди повинні точно встановлювати не відбуту частину основного й додаткового покарань і зазначати їх вид та розмір у новому вироку. У разі, коли особа була звільнена від відбування покарання умовно-достроково (статті 81, 107 КК України) і в період строку умовно-дострокового звільнення вчинила новий злочин, суд зобов`язаний визначити остаточне покарання у виді позбавлення волі, зокрема й тоді, коли останнім за часом вироком призначаються більш м`які види покарання (пункт 26 згаданої Постанови ПВСУ). Невідбутою частиною покарання за попереднім вироком треба вважати частину покарання, від відбування якого особу звільнено умовно-достроково (статті 81, 107 КК).

Таким чином, суд, враховуючи, що обвинувачений ОСОБА_4 вчинив інкриміноване йому кримінальне правопорушення, будучи умовно-достроково звільненим від відбування покарання за попереднім вироком, обвинуваченому, на підставі ч. 1,4 ст.71 України, за сукупністю вироків, до покарання призначеного за новим вироком у виді позбавлення волі, частково приєднує невідбуте ним покарання за вироком Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 22.05.2020 за ч. 2 ст. 121 КК України, яке відповідно до ухвали Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 07.09.2023 складає 2 роки 2 місяці та 21 день.

Як вбачається з протоколу затримання від 03.06.2025 ОСОБА_4 було затримано 3 червня 2025 року о 16.20 год. та ухвалою слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 04.06.2025 застосовано запобіжний захід у виді тримання під вартою.

За змістом ч.5 ст. 72 КК України попереднє ув`язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті.

Отже, суд вважає за необхідне відповідно до ч.5 ст. 72 КК України зарахувати обвинуваченому у строк відбування покарання термін його попереднього ув`язнення з моменту затримання з 3 червня 2025 року до дня набрання вироком законної сили включно, із розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі.

Таке покарання, на переконання суду, є справедливим балансом з однієї сторони між необхідністю застосування заходів примусу внаслідок вчиненого кримінального правопорушення та усвідомлення винною особою необхідності її понести, та з іншої сторони такі заходи примусу мають бути достатніми для перевиховання особи та попередження нових злочинів.

Речові докази та витрати кримінального провадження відсутні.

Застосований до обвинуваченого запобіжний захід у виді тримання під вартою до набрання вироком законної сили необхідно залишити без змін.

Інші заходи забезпечення кримінального провадження не застосовувалися, цивільний позов не заявлявся.

Керуючись ст. ст. 368-371, 373-374 КПК України, суд

у х в а л и в :

ОСОБА_4 визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України, та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років.

На підставі ч.1, 4 ст.71 КК України до покарання призначеного за цим вироком суду у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі частково приєднати невідбуту частину покарання за вироком Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 22.05.2020 та призначити ОСОБА_4 остаточне покарання у виді 6 (шести) років позбавлення волі.

Строк відбування покарання рахувати з дня набрання вироком законної сили.

На підставі ч. 5 ст. 72 КК України в строк відбування покарання ОСОБА_4 зарахувати строк попереднього ув`язнення з моменту затримання, а саме з 03.06.2025 по день набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув`язнення відповідає одному дню позбавлення волі.

Міру запобіжного заходу ОСОБА_4 до набрання вироком законної сили залишити без змін - тримання під вартою.

Вирок може бути оскаржено до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з моменту його проголошення.

Вирок якщо інше не передбачено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку суду. Копію вироку негайно після його проголошення вручити учасникам кримінального провадження.

Суддя ОСОБА_12