Рішення від 04 травня 2026 р. у справі №947/7279/26 — Київський районний суд м. Одеси

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ОДЕСИ

Справа № 947/7279/26

Провадження № 2/947/2545/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.05.2026 року

Київський районний суд міста Одеси в складі головуючого – судді Калініченко Л.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін по справі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, про стягнення матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення,

ВСТАНОВИВ:

16.02.2026 року до Київського районного суду міста Одеси надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, про стягнення матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, в якій позивач просить суд:

- стягнути з Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України на свою користь матеріальну шкоду в розмірі 12868,00 грн.;

- стягнути з Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України на свою користь моральну шкоду в розмірі 12868,00 грн.

В обґрунтування позову позивач посилається на те, що ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 19 лютого 2025 року у справі №947/6578/25 зобов`язано уповноважену особу ОРУП №1 ГУНП в Одеській області внести до ЄРДР відповідні відомості за заявою ОСОБА_1 про злочин від 12 лютого 2025 року, розпочати досудове розслідування, видавши заявнику витяг з ЄРДР та розглянути клопотання ОСОБА_1 про визнання його потерпілим від кримінального злочину.

Як зазначає позивач, виконуючи вказану ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 19.02.2025 року по справі № 947/6578/25, постановою слідчого С. Бабенко ОРУП №1 ГУНП в Одеській області від 05.03.2025 року було відкрито кримінальне провадження № 12025164480000116 за ознаками ст.356 КК України, та постановою слідчого ОРУП №1 ГУНП в Одеській області С.Бабенко від 01.07.2025 року його визнано потерпілою особою у цьому кримінальному провадженні.

Однак, як вказує позивач, починаючи з 06 грудня 2024 року відносно нього продовжуються чинитися кримінальний злочин з боку відповідальних осіб Київського відділу ДВС у м. Одесі, ОМУ МЮУ. Так, як зазначає позивач, державний виконавець Київського відділу ДВС Р.Калашников. зловживаючи службовим становищем та перевищуючи владні повноваження, грубо порушив його конституційні та цивільні права та незаконно, безпідставно виніс постанову від 06.12.2024 року про накладення арешту на його три банківські рахунки у Приватбанку та Сенсбанку, які протягом двох місяців - з 06.12.2024 року до 07.02.2025 року були повністю заблоковані, а потім безпідставно 07.02.2025 року з його картки у Приватбанку були незаконно зняті гроші з його нарахованої пенсії на суму 917грн. за неіснуючий з його боку борг за несплату штрафу порушення ПДР, який був сплачений ним три місяці тому - 06.11.2024року.

За наслідком чого, позивач вважає, що Київським відділом ДВС у м. Одесі ОМУ МЮУ відносно нього скоєний кримінальний злочин за ознаками ст.ст. 191,364 та 365 Кримінального кодексу України, у зв`язку з чим йому завдано значних матеріальних збитків та моральної шкоди тощо.

Позивач також вказує, що кримінальний злочин відносно нього з боку відповідача - Київського відділу ДВС у м. Одесі не припинений до наступного часу та продовжує чинитися вже протягом 14-ти місяців, починаючи з 06.12.2024року, а грошові кошти на суму 917грн. йому взагалі не повернули.

Зазначаючи на вказані обставини, позивач стверджує, що йому за наслідком незаконних дій відповідача було завдано матеріальної та моральної шкоди у заявленому до стягненні розмірі.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.02.2026 року, цивільну справу на підставі вказаного позову було розподілено судді Калініченко Л.В. та передано головуючому по справі 17.02.2026 року.

Ухвалою суду від 23.02.2026 року вказану позовну заяву залишено без руху.

09.03.2026 року на виконання ухвали суду позивачем надано заяву про усунення недоліків разом з квитанцією про сплату судового збору.

Дослідивши подані до суду документи, суддею встановлено, що позовна заява подана з додержанням вимог ст.ст. 175-177 ЦПК України, позивачем виконані вимоги ухвали суду від 23.02.2026 року, підстави для залишення позовної заяви без руху або відмови у відкритті провадження, визначених у ст. 185, 186 ЦПК України, відсутні.

Справа підсудна Київському районному суду міста Одеси.

Разом із пред`явленим позовом заяви чи клопотань позивачем до позову не надано.

Ухвалою судді Київського районного суду м. Одеси від 12.03.2026 року було прийнято вказану позовну заяву до розгляду, відкрито провадження по справі, призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін по справі. Визначено відповідачеві п`ятнадцятиденний строк з дня отримання даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву.

Копію вказаної ухвали суду, разом з іншими документами по справі, у тому числі копією позовної заяви та додатками до неї, отримано відповідачем засобами поштового зв`язку 23.03.2026 року, що підтверджується підписом уповноваженої особи про отримання у наявному в матеріалах справи рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення.

Також копія ухвали про відкриття провадження у справі від 12.03.2026 року та інші документи по справі, у тому числі копія позовної заяви та додатки до нього, доставлені в електронній формі до зареєстрованого електронного кабінету в ЄСІТС, які доставлені: копія позовної заяви з додатками до неї – 18.02.2026 року о 0:34:41; протокол автоматизованого розподілу судової справи – 18.02.2026 року о 0:40:23; заява ОСОБА_1 на усунення недоліків пред`явленого позову - 13.03.2026 року о 1:36:04; копія ухвали суду про відкриття провадження у справі - 15.03.2026 року о 12:30:17.

Пунктом 2 частини 8 статті 128 ЦПК України врегульовано, що днем вручення судової повістки є зокрема день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи.

Пунктом 2 ч.6 ст. 272 ЦПК України врегульовано, що днем вручення судового рішення є зокрема день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.

Отже, починаючи з 15.03.2026 року представник відповідача повідомлений належним чином у відповідності до положень статті 128 та 272 ЦПК України про наявне відкрите судове провадження за позовом ОСОБА_1 , разом з копією позовної заяви та додатками до нього.

Однак, у п`ятнадцятиденний термін з дня отримання вказаної позовної заяви та копії ухвали про відкриття провадження у справі, відповідачем відзив на позовну заяву не надано, як і будь-яких пояснень, заяв чи клопотань, у тому числі про продовження процесуального строку чи розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням сторін у справі.

У відповідності до частини восьмої статті 279 ЦПК України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків. Судові дебати не проводяться.

Положеннями статті 174 ЦПК України закріплено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.

Відповідно до ст. 275 ЦПК України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Згідно з ч. 2 ст. 279 ЦПК України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

Приймаючи вищевикладене, не подання сторонами по справі в межах визначених в ухвалі суду від 12.03.2026 року інших заяв по суті справи, приймаючи строки для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, судом ухвалено здійснити розгляд справи за наявними в матеріалах справи документами.

Згідно з ч. 1 ст. 280 ЦПК України, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Згідно з ч. 2 ст. 282 ЦПК України, розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за правилами загального чи спрощеного позовного провадження з особливостями, встановленими цією главою.

З урахуванням викладеного, у відповідності до ст.ст. 280, 281 ЦПК України Київським районним судом м. Одеси була постановлена ухвала про заочний розгляд справи.

У зв`язку з неявкою усіх учасників справи згідно з ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Згідно з положеннями з ч.4 ст.268 ЦПК України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.

Дослідивши, вивчивши та проаналізувавши матеріали справи, суд вважає позов ОСОБА_1 не підлягаючим задоволенню, з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивачем – ОСОБА_1 06.11.2024 року на рахунок ГУК в Одеській області сплачено грошові кошти в сумі 680,00 грн. в рахунок сплати штрафу за постановою №ЕНА 2914738 від 26.08.2024 року, що підтверджується платіжною інструкцією №0.0.3987217197.1 від 06.11.2024 року за кодом документа №9359-7373-4510-1399, а також дублікатом чека №TS205942 від 27.12.2024 року виданим на підтвердження квитанції за кодом №9359-7373-4510-1399 від 06.11.2024 року.

Відповідно до листа Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області від 26.12.2024 року за №1500-0401-8/198333 повідомлено, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Одеській області та отримує пенсію за віком, виплата якої проводиться через відділення 50046/1 ПАТ «ПриватБанк» на поточний рахунок НОМЕР_1 .

Згідно з випискою АТ КБ «Приватбанк» по картці/рахунку за період з 01.11.2024 року по 11.02.2025 року підтверджено, що рахунок НОМЕР_1 відкритий на ім`я ОСОБА_1 , за яким 06.02.2025 року як вбачається було здійснено списання грошових коштів в сумі 917,00 грн. в рамках виконавчого провадження.

Також, з поданих до суду доказів вбачається, що до вказаного списання мало місце іншим обставинам, а саме звернення 09.12.2024 року ОСОБА_1 з заявою до Київського відділу ДВС ПМУМЮ (м. Одеса) з заявою про надання копій матеріалів виконавчого провадження ВП №76711380 та винести постанову про розблокування його трьох банківських рахунків, за наслідком відсутності станом на 05.12.2024 року жодних боргових зобов`язань за несплачений штраф та відсутності підстав у державного виконавця законних підстав для накладення арешту на них та вчинення дій з їх блокування.

Як вбачається, позивач будучи незгодним з діями Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Одеса), звернувся до ОРУП №1 ГУПН в Одеській області з заявою від 12.02.2025 за фактом, на думку заявника, вчинення посадовими особами Київського відділу ДВС у м.Одесі ПМУМЮ (м.Одеса) кримінальних правопорушень, передбачених ст.ст.191, 364, 365 КК України, за фактом безпідставного блокування державним виконавцем його особистих банківських рахунків у Приватбанку та Сенсбанку внаслідок, нібито, несплати штрафу за порушення правил дорожнього руху від 26.08.2024, за відсутністю будь-яких стягнень.

Заяву про злочин, в якій містилося клопотання про визнання особи потерпілою, отримано адресатом 12.02.2025, зареєстровано в ОРУП №1 вхідним номером ЄО 5061.

Приймаючи факт не отримання позивачем будь-яких повідомлень щодо результатів розгляду його заяви про злочин та не розгляду його клопотання про визнання його потерпілим, ОСОБА_1 18.02.2025 року звернувся до Київського районного суду м.Одеси зі скаргою на бездіяльність уповноваженої особи ОРУП №1ГУПН в Одеській області, яка полягала у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які вона зобов`язана вчинити у визначений КПК України строк, а саме, відповідно до ст. 220 КПК України протягом трьох діб розглянути подане клопотання.

За наслідком розгляду вказаної скарги, 19.02.2025 року слідчим суддею Київського районного суду міста Одеси постановлено ухвалу, якою скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність уповноваженої особи ОРУП №1 ГУНП в Одеській області, яка полягала у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, задоволено.

Зобов`язано уповноважену особу ОРУП №1ГУНП в Одеській області відповідно до вимог ст.214 КПК України внести до ЄРДР відповідні дані за заявою ОСОБА_1 про злочини від 12.02.2025, яку отримано адресатом 12.02.2025, та зареєстровано в ОРУП №1 вхідним номером ЄО 5061, та розпочати досудове розслідування, видавши заявнику витяг з ЄРДР.

Зобов`язано уповноважену особу ОРУП №1 ГУНП в Одеській області розглянути в порядку, передбаченому ст.220 КПК України, клопотання ОСОБА_1 про визнання його потерпілим, яка міститься в заяві про злочин.

Як вбачається, 05.03.2025 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про кримінальне правопорушення за №120251644800000116 за заявою ОСОБА_1 про можливе вчинення кримінального правопорушення за ст. 356 КК України за викладеними заявником обставини, які полягають у тому, що невстановлена особа вчинила самоправні дії, які виразилися у безпідставному заблокуванні його особистих банківських рахунків, що підтверджується витягом з ЄРДР від 28.05.2025 року.

Також позивачем по справі надано до суду підписану ним – ОСОБА_1 пам`ятку потерпілого від 01.07.2025 року.

Зазначаючи про те, що відповідачем - Київським відділом державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України вчинено відносно нього злочин, безпідставне і незаконне блокування його банківських рахунків, списання з них належних позивачу грошових коштів на виконання постанови про накладення штрафу, який в свою чергу ним було добровільно сплачено, через що діями відповідача було завдано позивачеві матеріальної та моральної шкоди.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Зазначена конституційна норма є однією з гарантій захисту прав і свобод людини та громадянина і встановлює принцип відповідальності держави за шкоду, заподіяну особі незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади чи їх посадових осіб. Така відповідальність держави має публічно-правовий характер і спрямована на відновлення порушених прав особи шляхом відшкодування їй завданих майнових і немайнових втрат.

Відповідно до частин першої та другої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, є: відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; а також інші способи, встановлені законом.

Відповідно до абз. 2 п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України №18 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі», оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Щодо виниклих правовідносин за даною справою, останні пов`язані із відшкодування матеріальної і моральної шкоди, які врегульовані Цивільним Кодексом України (далі - ЦК України).

Так, згідно із статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

Відповідно до статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

За змістом статті 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).

Причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювана шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин.

Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.

Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 16 вересня 2024 року у справі № 638/9600/20 (провадження № 61-10552св23).

При розгляді позовів фізичних чи юридичних осіб про відшкодування завданої шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, державного виконавця під час проведення виконавчого провадження суди повинні виходити з положень статті 56 Конституції України, а також статей 1173, 1174 ЦК України і враховувати, що в таких справах відповідачами є держава в особі відповідних органів державної виконавчої служби, що мають статус юридичної особи, в яких працюють державні виконавці, та відповідних територіальних органів Державної казначейської служби України.

Підставою цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.

Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищих посадових осіб державної виконавчої служби.

Саме такий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 10 травня 2023 року у справі № 757/23847/21 (провадження № 61 -1913св23), від 30 листопада 2022 року у справі № 753/11250/14-ц (провадження № 61-6568св22).

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, його посадовими або службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України «Про виконавче провадження».

Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року в справі № 613/814/16-ц.

Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями (див. постанову Верховного Суду від 12 квітня 2022 року у справі №686/5244/21).

У постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 904/3667/19 вказано, що у справах про відшкодування шкоди доведення обґрунтованості заявлених вимог покладається на позивача, який має надати докази наявності шкоди, протиправності поведінки того, хто заподіяв шкоду, та причинного зв`язку такої поведінки із заподіяною шкодою. Для настання цивільно-правової відповідальності відповідача за заподіяння матеріальної шкоди позивачеві необхідно довести наявність усієї сукупності вищезазначених умов, які необхідні для відшкодування шкоди за правилами статей 1173, 1174 ЦК України, тоді як відсутність хоча б однієї з цих умов виключає настання відповідальності.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі № 910/15758/19, від 18 вересня 2024 року у справі № 537/4628/23 (провадження № 61-6836св24).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. (стаття 77 ЦПК України).

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. (стаття 78 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (стаття 80 ЦПК України).

У відповідності до положень частини 6 статті 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 14 вересня 2021 року у справі №910/14452/20). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Принцип змагальності полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог (ст. ст. 12, 81 ЦПК України). Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторін. Тобто, сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс.

Приймаючи вищевикладені обставини в цілому, приймаючи встановлені обставини справи, надані позивачем докази, суд доходить до висновку, що позивачем в порушення ч.1 ст. 81 ЦПК України не доведено належними та допустимими доказами факту заподіяння позивачеві діями відповідача матеріальної шкоди.

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі, пов`язані з примусовим виконанням постанови, у яких державна виконавча служба виступає суб`єктом примусового стягнення коштів за виконавчим документом, а не боржником у грошовому зобов`язанні, і є відповідальною за свої дії чи бездіяльність у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у зв`язку з чим відсутні підстави для стверджень про завдання органом державної виконавчої служби позивачеві майнової шкоди.

Відповідний висновок узгоджується з висновком Верховного Суду викладеним у постанові від 10.05.2023 року у справі №757/23847/21.

Також суд зазначає, що з поданих позивачем до суду доказів останній пов`язує незаконність і протиправність дій відповідача з накладеним арештом на його банківські рахунки та зі стягнутими в примусовому порядку грошовими коштами в порядку примусового виконання постанови №ЕНА 2914738 від 26.08.2024 року, за якою позивачем в свою чергу добровільно були сплачені грошові кошти в сумі 680,00 грн., що підтверджується платіжною інструкцією №0.0.3987217197.1 від 06.11.2024 року за кодом документа №9359-7373-4510-1399, а також дублікатом чека №TS205942 від 27.12.2024 року виданим на підтвердження квитанції за кодом №9359-7373-4510-1399 від 06.11.2024 року.

Однак, суд вважає вказані доводи також необґрунтованими жодним належним доказом, оскільки в порушення ч.1 ст. 81 ЦПК України до суду не надано жодного доказу на підтвердження того, що стягнуті з рахунку позивача 06.02.2025 року грошові кошти в сумі 917,00 грн. пов`язані з виконанням відповідної постанови №ЕНА 2914738 від 26.08.2024 року, за якою позивачем було сплачено грошові кошти 06.11.2024 року, як і доказів що державним виконавцем було накладено арешт на банківські рахунки позивача саме в межах виконання зазначеної постанови.

Також позивачем не надано до суду копії відповідної постанови, як і доказів, що сплачені грошові кошти в сумі 680,00 грн. є належним виконанням відповідної постанови, на яку посилається позивач, а саме №ЕНА 2914738 від 26.08.2024 року, в межах застосованого нею розміру грошового стягнення, ані в іншому розмірі.

В порушення приписів ч.1 ст. 81 ЦПК України позивачем не надано жодних доказів на підтвердження того, що ним оспорювались дії, рішення чи бездіяльність відповідного державного виконавця відділу державної виконавчої служби та відповідні дії, рішення чи бездіяльність були визнані протиправними.

В матеріалах справи також відсутні докази на підтвердження завдання позивачеві матеріальної шкоди за наслідком дій, з якими позивач пов`язує порушені його права та інтереси.

Щодо доводів позивача про вчинення відповідачем злочину, суд також вважає безпідставними, оскільки до суду не надано жодного належного доказу на підтвердження визнання відповідного суб`єкта винуватим у встановленому законодавством порядку.

Також суд зазначає, що у відповідності до положень статті 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Крім того, суд зазначає, що відповідні вимоги позивачем заявлені до Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, разом з тим, як вже судом зазначалось, при розгляді позовів фізичних чи юридичних осіб про відшкодування завданої шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, державного виконавця під час проведення виконавчого провадження, в таких справах відповідачами є держава в особі відповідних органів державної виконавчої служби.

Отже, суд доходить до висновку про недоведеність вимог позивача про відшкодування матеріальної шкоди, за наслідком чого у задоволенні позову в цій частині вимог слід відмовити.

Щодо вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди, суд зазначає наступне.

У статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

У пунктах 3, 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (зі змінами та доповненнями) судам роз`яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Досліджуючи подані до суду докази, суд зазначає, що позивачем в порушення вимог ч.1 ст. 81 ЦПК України не надано жодного доказу на підтвердження того, що діями відповідача йому було завдано моральної шкоди, не надано доказів на підтвердження понесення позивачем втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, не надано належних доказів протиправності поведінки відповідача та прямого причинного зв`язку між такою поведінкою і заявленою шкодою, відсутні необхідні умови для покладення на державу цивільно-правової відповідальності.

Суд зазначає, що звернення до суду з позовом є безумовним правом особи, однак у відповідності до положень ч.6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, судом не встановлено протиправності в діяннях відповідача, та позивачем взагалі не доведено обставин щодо факту завдання йому майнової та моральної шкоди діями відповідача, існування причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача і шкодою про яку заявлено позивачем у позові.

Ухвалюючи рішення суду в даній справі, судом враховується, що у відповідності до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При ухваленні рішення, судом враховується, що Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Враховуючи викладене, проаналізувавши та оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що вимоги позивача ОСОБА_1 до Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, про стягнення матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, є необґрунтованими та недоведеними, за наслідком чого у задоволенні позову слід відмовити.

Приймаючи відмову у задоволенні позову, судові витрати понесені позивачем у відповідності до положень статті 141 ЦПК України відшкодуванню не підлягають.

При вищевикладених обставинах та керуючись ст. ст. 1-18, 76-89, 141, 263-265, 273, 274-279, 280-282, 352, 354 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (місцезнаходження: 65065, м. Одеса, вул. Євгенія Танцюри, 1) про стягнення матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення– відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Рішення може бути оскаржено позивачем шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 05.05.2026 року.

Головуючий Л. В. Калініченко