Постанова від 04 травня 2026 р. у справі №592/6407/25 — Сумський апеляційний суд

Справа №592/6407/25

Номер провадження 22-ц/816/2048/26

Категорія - 68

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 травня 2026 року м. Суми

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Замченко А.О. (суддя-доповідач), суддів: Петен Я.Л., Черних О.М.,

з участю секретаря судового засідання - Назарової О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Жалковського Володимира Юрійовича, подану в інтересах ОСОБА_1 ,

на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 18 березня 2026 року в складі судді Алфьорова А.М., ухваленого в м. Суми (повний текст рішення виготовлено 18 березня 2026 року)

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Управління «Служба у справах дітей» Сумської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту самостійного виховання дитини та перебування на утриманні,

в с т а н о в и в :

22.04.2025 адвокат Жалковський В.Ю. в інтересах ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» звернувся до ОСОБА_2 з позовом, який мотивував тим, що позивач і відповідачка є батьками малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 15.09.2013 шлюб між сторонами розірвано, після чого протягом одного року він постійно підтримував стосунки з сином. У середині 2015 року, коли дитині виповнилося три роки, відповідачка прийняла рішення виїхати за кордон. З того часу син проживає з позивачем і перебуває на його утриманні. ОСОБА_2 довгий час не підтримує стосунки з сином, лише спілкується через мобільний месенджер «Viber». Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 19.02.2025 у справі №592/2299/23 у задоволенні позову ОСОБА_1 щодо визначення місця проживання дитини відмовлено у зв`язку з відсутністю спору щодо місця проживання неповнолітньої дитини. ОСОБА_2 під час розгляду справи №592/2299/23 не заперечувала факту проживання сина з батьком. Таким чином, під час розгляду справи №592/2299/23 встановлено, що він продовжує здійснювати самостійне виховання сина, але відповідачка навпаки жодної участі у вихованні дитини не приймає.

Необхідність встановлення даного факту мотивував тим, що йому слід отримати відповідні соціальні послуги, потрібні для захисту та реалізації законних прав та інтересів сина та його особистих прав, як батька, уникнення суперечностей при визначенні даного факту зі сторони органів державної влади, органів місцевого самоврядування. Також вказував, що він є військовослужбовцем, проходить службу в м. Суми та продовжує утримувати, дбати і виховувати свого неповнолітнього сина. Законом України «Про військовий обов`язок та військову службу» передбачено право звільнення з військової служби, у зв`язку із самостійним вихованням та утриманням дитини за рішенням суду.

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 18.03.2026 у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, адвокат Жалковський В.Ю. в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

При цьому зауважує, що висновки, викладені в рішенні суду першої інстанції, є неправильними, судом прийнято рішення без належного врахування фактичних обставин справи та наданих доказів, наявних у матеріалах справи, без врахування правових позицій Верховного Суду.

Вказує, що судом першої інстанції звернуто увагу, що при встановленні факту самостійного виховання дитини батьком фактично встановлюється юридичний факт, у силу якого обсяг прав матері обмежується або припиняється, тобто вона може бути позбавлена батьківських прав щодо дитини на підставі п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України. Разом з цим стороною позивача не порушувалось питання позбавлення батьківських прав, а лише встановлювався факт самостійного виховання дитини та перебування її на утриманні позивача.

Звертає увагу суду, що судом першої інстанції було проігноровано правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 11.09.2024 у справі №201/5972/22, в якому зазначено, що оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена ч. 1 ст. 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування в спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Крім того, у позовній заяві зазначено, що позивач є військовослужбовцем, що підтверджується військовим квитком серії НОМЕР_1 . Останній здійснює службу в місті Суми та Сумському районі, продовжуючи утримувати, дбати та виховувати свого неповнолітнього сина. Останній здійснює несення служби за змінами, а у вільний від несення служби час перебуває разом зі своїм сином. Законом України «Про військовий обов`язок та військову службу» передбачено право звільнення з військової служби у зв`язку із самостійним вихованням та утриманням дитини за рішенням суду. Цей факт не був прихований, а прямо викладений у позовній заяві та повідомлявся суду під час розгляду справи. Позивач зазначав, що іншим шляхом вирішити це питання неможливо, тому він і звернувся з даним позовом до суду. Вказаних обставин ніхто не приховував.

Вказує, що позивач жодним чином не намагався створити ілюзію відсутності заперечень, а подання позовної заяви прямо пов`язане з необхідністю в подальшому звільнитися з військової служби на підставі ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».

Крім того, у матеріалах справи наявні письмові пояснення Управління «Служба у справах дітей» Сумської міської ради, відповідно до яких управління наполягало на задоволенні даної позовної заяви.

Учасники справи правом подати відзив на апеляційну скаргу у встановлений судом строк не скористалися.

У судове засідання позивач ОСОБА_1 , відповідачка ОСОБА_2 , представники третіх осіб - Управління «Служба у справах дітей» Сумської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_3 не з`явилися, хоча про час і місце розгляду справи повідомлені належним чином (а. с. 93, 95, 96, 97). Про причини неявки суд не повідомили.

Представник позивача - адвокат Жалковський В.Ю. в судове засідання також не з`явився, хоча про час і місце розгляду справи повідомлений належним чином (а. с. 91). Подав клопотання про відкладення розгляду справи, яке мотивував тим, що він зайнятий в справі, яка розглядається в Ямпільському районному суді Сумської області.

Відповідно до ч. 1 ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Верховний Суд вже неодноразово в своїх рішеннях, зокрема в постановах від 16.03.2026 у справі №128/1272/18, від 14.03.2025 у справі №203/3889/23, від 21.12.2023 у справі №686/23143/20, від 27.04.2020 у справі №802/562/18-а, від 21.06.2018 у справі №826/4504/17, звертав увагу на те, що повноваження щодо відкладення судового розгляду на підставі поданого учасниками судового процесу клопотання є дискреційними.

Колегія суддів враховує, що відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи. Враховуючи передбачені чинним процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи в якнайшвидшому розгляді справи, обізнаність учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності в справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, оскільки наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що з 26.11.2011 по 27.08.2013 ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, від якого мають сина ОСОБА_3 , 28.05.2012 (а. с. 10, 11).

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 19.02.2025 у справі №592/2299/23 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання сина ОСОБА_4 разом з батьком відмовлено (а. с. 14 - 15).

З листа ОСББ «Перлина-17» від 16.02.2023 №4/02 вбачається, що станом на 16.02.2023 ОСОБА_3 , 2012 р. н., фактично проживає разом зі своїм батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 12).

Відповідно до довідок від 20.06.2019, від 16.02.2023 №01-22/71, від 07.04.2025 №01-22/339 ОСОБА_3 є учнем КУ Сумської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №7 ім. М. Савченка Сумської міської ради. За період навчання дитини мати контакту зі школою не підтримувала, участі в батьківських зборах не брала, не цікавилась життям сина (а. с. 13, 13 зв.).

Позивач є військовослужбовцем, що підтверджується копією військового квитка серії НОМЕР_1 (а. с. 16).

З пояснень Управління «Служба у справах дітей» від 20.05.2025 вбачається, що в 2014 році ОСОБА_2 вимушена була виїхати за кордон, оскільки її родина потребувала грошей. В останньої був ще один син, а мати доглядала за її молодшою сестрою, яка має інвалідність, тому коли батько запропонував взяти сина до себе на виховання, вона не заперечувала. Під час перебування за кордоном ОСОБА_2 передавала сину подарунки, кошти на його утримання. Після повернення в Україну мати не стала забирати сина, оскільки він звик жити з батьком, там у нього належні умови, він відвідував садочок, а на даний час школу за місцем проживання. На даний час дитина проживає з батьком і його батьками, з матір`ю має дружні стосунки, часто буває в неї, залишається з ночівлею. На даний час через збройну агресію ОСОБА_2 з двома дітьми виїхала за кордон, пропонувала і Дмітрію поїхати з нею, але він сказав, що його не відпустить батько на такий тривалий час, тому мати не наполягала і не примушувала сина поїхати з нею (а. с. 30).

З акту обстеження умов проживання від 16.02.2026 вбачається, що в квартирі за місцем проживання дитини за адресою: АДРЕСА_1 , у Дмітрія є власна кімната, окреме спальне місце, місце для навчання, наявний сезонний одяг, необхідне харчування (а. с. 48).

Постановляючи рішення про відмову в задоволенні позову про встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини, місцевий суд виходив з того, що надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом з ним, але жодним чином не свідчать про відсутність визначеного законом обов`язку матері дитини щодо участі в його утриманні.

Колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду, оскільки вони відповідають матеріалам справи та вимогам закону.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Частиною 1 ст. 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини 2 ст. 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин 1 - 4 ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті.

Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ст. 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині 4 ст. 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Саме такий висновок зроблено в постанові Верховного Суду від 14.01.2026 у справі №507/2828/24.

Частиною 1 ст. 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування в спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №201/5972/22.

Згідно з ч. 1 - 3 ст. 12, ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц).

Заявляючи вимогу про встановлення факту самостійного виховання та утримання сина, позивач послався на те, що це йому необхідно для захисту та реалізації законних прав і інтересів неповнолітньої дитини, батьківських прав самого заявника, уникнення суперечностей при визначенні даного факту зі сторони органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб. Також заявник вказував, що встановлення даного факту йому необхідно для звільнення з військової служби.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, дослідивши обставини справи та надані сторонами докази, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , оскільки утримання та виховання малолітнього сина його батьком є його обов`язком та не потребує встановлення факту судом, а мета звернення, про яку зазначає позивач - захист та реалізація законних прав і інтересів неповнолітньої дитини, батьківських прав заявника, уникнення суперечностей при визначенні даного факту зі сторони органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб, жодним чином не обґрунтована в позовній заяві і під час судового розгляду, тому яким саме чином встановлення даного факту може вплинути на подальшу реалізацією прав та захист законних інтересів малолітньої дитини, судом не встановлено.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що позивач не надав належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків і судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з сином та брати участь в його вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини.

Навпаки, зазначене спростовується поясненнями Управління «Служба у справах дітей» від 20.05.2025, відповідно до яких у 2014 році ОСОБА_2 вимушена була виїхати за кордон, оскільки її родина потребувала грошей. Оскільки в останньої був ще один син, а мати доглядала за її молодшою сестрою, яка має інвалідність, тому коли батько запропонував взяти сина до себе на виховання, вона не заперечувала. Під час перебування за кордоном ОСОБА_2 передавала сину подарунки, кошти на його утримання. Після повернення в Україну мати не стала забирати сина, оскільки він звик жити з батьком, там у нього належні умови, він відвідував садочок, а на даний час школу за місцем проживання. На даний час дитина проживає з батьком і його батьками, з матір`ю має дружні стосунки, часто буває в неї, залишається з ночівлею. На даний час через збройну агресію ОСОБА_2 з двома дітьми виїхала за кордон, пропонувала і Дмітрію поїхати з нею, але він сказав, що його не відпустить батько на такий тривалий час, тому мати не наполягала і не примушувала сина поїхати з нею (а. с. 30).

Суд першої інстанції належним чином дослідив надані докази: рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 19.02.2025 у справі №592/2299/23, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання сина ОСОБА_4 разом з батьком; лист ОСББ «Перлина-17» від 16.02.2023 №4/02 про те, що ОСОБА_3 фактично проживає разом зі своїм батьком ОСОБА_1 ; довідки від 20.06.2019, від 16.02.2023 №01-22/71, від 07.04.2025 №01-22/339 про те, що ОСОБА_3 є учнем школи №7, мати контакту зі школою не підтримувала; акт обстеження умов проживання від 16.02.2026, відповідно до якого дитині створені належні умови проживання, та дійшов обґрунтованого висновку, що вказані докази не свідчать про те, що відповідачка відмовляється від утримання та виховання своєї дитини, а надані позивачем докази підтверджують лише обставини проживання дитини разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак ці докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дитини.

Крім того, позивач не надав доказів відмови в отриманні певних пільг та інших соціальних гарантій, що в свою чергу порушувало б права батька дитини та свідчило про доцільність встановлення факту, про який просить позивач.

При цьому колегія суддів вважає, що встановлення факту перебування сина на утриманні позивача впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері дитини, оскільки в такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав тощо.

Окреме проживання батьків, визначення місця проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини та бути підставою для звільнення з військової служби.

Подібний висновок викладено в постановах Верховного Суду від 28.01.2026 у справі №947/37166/23, від 09.12.2025 у справі №307/4851/22.

Суд першої інстанції також звернув увагу, що позивач намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби). Разом з цим, приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків.

Отже, суд першої інстанції дійшов загалом правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Посилання в апеляційній скарзі на постанову Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №201/5972/22, відповідно до якої факт одноосібного виховання дитини одним з батьків не може встановлюватися в порядку окремого провадження, є безпідставними, оскільки сам факт розгляду справи за правилами позовного провадження ще не свідчить про те, що суд зобов`язаний ухвалювати рішення про задоволення позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги щодо неврахування судом першої інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 02.04.2025 у справі №127/3622/24, від 11.09.2024 у справі №201/5972/22, відхиляються колегією суддів, оскільки оскаржуване судове рішення, з урахування встановлених обставин, не суперечать висновкам, викладеним у вказаних постановах.

З урахуванням наведеного, суд першої інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .

Оскільки доводи апеляційної скарги не містять підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції, яке є законним і обґрунтованим, ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-382, 389 ЦПК України,

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу адвоката Жалковського Володимира Юрійовича, подану в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення.

Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 18 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий - А.О. Замченко

Судді: Я.Л. Петен

О.М. Черних