Рішення від 28 квітня 2026 р. у справі №754/21090/25 — Деснянський районний суд міста Києва

Номер провадження 2/754/461/26

Справа №754/21090/25

РІШЕННЯ

Іменем України

29 квітня 2026 року Деснянський районний суд міста Києва в складі:

головуючого судді: Сенюти В.О.,

секретаря судового засідання - Каба А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Житлово-будівельний кооператив «Суднобудівельник-20» про поділ спільного майна подружжя, -

ВСТАНОВИВ:

Позивачка ОСОБА_1 через представника- адвоката Величко Л.П. звернулася до Деснянського районного суду міста Києва із позовом до відповідача ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

Подану позовну заяву обґрунтовано тим, що сторони по справі перебували у зареєстрованому шлюбі у період з 20.12.1987 по 30.09.2025. Під час перебування у шлюбі, 15.10.1991 Виконавчим комітетом Київської міської ради народних депутатів члену Житлово-будівельного кооперативу «Суднобудівельник-20» ОСОБА_2 на сім`ю з чотирьох осіб: він, дружина - ОСОБА_1 , син - ОСОБА_3 та син - ОСОБА_4 , видано ордер серії Ж № 089893 на право зайняття житлового приміщення - квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру від 01.03.2000, квартира АДРЕСА_2 на праві приватної власності зареєстрована за ОСОБА_2 . Домовленості між сторонами щодо врегулювання спору немає, заявлене спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя, відтак позивачка просить у судовому порядку здійснити його розподіл та стягнути з відповідача судові витрати.

Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 19.12.2025 відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче засідання по вказаній справі.

Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 18.02.2026, яка занесена до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті.

Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Асауляк О.Г. подала відзив на позовну заяву, відповідно до якого вказує, що відповідач не заперечує, щодо поділу спільного майна подружжя. Зазначає, що вище зазначена квартира дійсно було придбана у шлюбі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . На даний час в квартирі мешкає позивач та їх спільний син з сім`єю. При цьому, позивач жодного разу не звертались до відповідача з проханням добровільного поділу майна подружжя. Сторона відповідача просить відмовити позивачу у вимозі щодо стягнення витрат за надання відповіді на адвокатський запит, та витрати на професійну правничу допомогу, оскільки відповідач має посвідчення яке дає йому право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій.

Представник позивачки - адвокат Величко Л.П. в свою чергу подала відповідь на відзив, відповідно до якої вказує, що позивач зверталася до відповідача з проханням про добровільний поділ спільного сумісного майна подружжя, що підтверджується скриншот перепискою позивачки з відповідачем щодо наміру врегулювати питання поділу квартири. Разом із тим, відсутність добровільної згоди відповідача на поділ майна жодним чином не позбавляє позивачку права звернутися до суду з позовом про поділ спільного сумісного майна подружжя. Доводи представника відповідача про неможливість стягнення витрат на професійну правничу допомогу через нібито відсутність на момент подання позову актів виконаних робіт, квитанцій про оплату послуг або детального опису робіт адвоката є необґрунтованими та ґрунтуються на неправильному застосуванні і тлумаченні норм процесуального права, що не відповідає усталеній правовій позиції Верховного Суду. Крім того, представник позивачки звернулась з окремою заявою, відповідно до якої просить вирішити питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Позивачка та представник в судове засідання не з`явилися, про час та місце судового розгляду повідомлялися належним чином. До суду представником позивачки подана заява про розгляд справи у відсутність сторони позивача, позовні вимоги підтримує та просить задовольнити.

Відповідач, представник відповідача в судове засідання не з`явилися, про день, час та місце судового розгляду справи повідомлялися належним чином. До суду представником відповідача подана заява про розгляд справи у відсутність сторони відповідача, позовні вимоги визнає частково.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ЖБК «Суднобудівельник-20» в судове засідання не з`явилися, про день, час та місце судового розгляду справи повідомлені належним чином.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні в справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні, вирішуючи справу, суд приходить до наступного висновку.

Згідно ч. 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Судом встановлено, що сторони по справі перебували у зареєстрованому шлюбі у період з 20.12.1987 по 30.09.2025.

15.10.1991 Виконавчим комітетом Київської міської ради народних депутатів члену Житлово-будівельного кооперативу «Суднобудівельник-20» ОСОБА_2 на сім`ю з чотирьох осіб: він, дружина - ОСОБА_1 , син - ОСОБА_3 та син - ОСОБА_4 , видано ордер серії Ж № 089893 на право зайняття житлового приміщення - квартири за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією ордеру від 15.10.1991 додається (а.с.29).

05.11.2025 ЖБК «Суднобудівельник-20» видано довідку № 25/37 про те, що ОСОБА_1 є співвласником кооперативної квартири АДРЕСА_3 . Сума пайового внеску сплачена 17.08.1993 у повному обсязі в розмірі 13 762 руб 75 коп. Сума паєнакопичення складає 13762 руб 75 коп., що підтверджується копією довідки від 05.11.2025 (а.с.30).

Відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру від 01.03.2000, виданого на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації від 12.01.2000 № 21-С, кв. АДРЕСА_2 на праві приватної власності зареєстрована за ОСОБА_2 , що підтверджується копією свідоцтва від 01.03.2000 (а.с.36).

Згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільного права та інтересу може бути визнання права.

Відповідно до частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Судом встановлено, що за час перебування позивачки та відповідача у шлюбі - у серпні 1993 року за квартиру АДРЕСА_2 було сплачено пайовий внесок у повному обсязі.

Таким чином, при внесенні паю в житлово-будівельний кооператив за рахунок коштів подружжя, паєнагромадження, а після повного внесення паю - квартира є спільною сумісною власністю подружжя, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.07.2019 у справі № 205/2696/15-ц, від 28.01.2021 у справі № 487/4884/18, від 09.06.2021 у справі № 462/1971/17, від 02.11.2023 у справі № 343/79/22.

Конструкції правил ст. 60 СК України свідчать про запровадження презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначений правовий висновок викладений, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 25.02.2021 у справі № 335/10739/17, від 06.02.2018 у справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Як зазначено, зокрема, у постанові від 19.10.2021 у справі № 521/1695/18 (провадження № 61-17105св20) критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30.10.2023 у справі № 344/16831/20 (провадження № 61-11614св23) зазначено, що набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована. У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними.

Крім того, суд звертає увагу на те, що у постанові Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19) вказано, що якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності, належить подружжю з моменту його набуття, незалежно від того, за ким із подружжя здійснена реєстрація права (див. постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 359/441/20, провадження № 61-6735св22).

Висновок суду про віднесення майна до спільної сумісної власності подружжя (не спростування відповідної презумпції спільності майна) є підставою для вирішення питання про його поділ (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.01.2024 у справі № 755/12204/18, провадження № 61-2401св21).

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими ст.ст. 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України.

Головним критерієм поділу майна як об`єкта права спільної сумісної власності є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (ч. 3 ст. 372 ЦК України); у разі поділу кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному сумісному майні.

У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2024 у справі № 523/14489/15-ц викладено висновок, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.

У матеріалах справи не міститься доказів, які спростовують презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте за час шлюбу.

Оскільки квартира АДРЕСА_2 , придбана під час шлюбу сторін, але зареєстрована за відповідачем, відтак суд приходить висновку про те, що вказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу між сторонами у рівних частках, шляхом визнання за позивачкою 1/2 частки квартири в порядку поділу спільного майна подружжя, адже презумпція спільної сумісної власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу не спростована.

Відповідно до положень Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Коробов проти України» (заява № 39598/03 від 21.07.2011) суд вказав, що при оцінці доказів, суд, як правило - застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом». Проте, така доведеність може випливати із співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростованих презумцій факту.

При цьому відповідач визнав позовні вимоги, таке визнання позовну не суперечить закону та не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, у зв`язку із чим суд приймає таке визнання та вважає за можливе постановити рішення у справі про задоволення позовних вимог.

Відповідно до положення ч. 1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У відповідності до ч. 1 ст. 142 ЦПК України - у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 89, 141, 206, 247, 259, 263, 264-265, 354 ЦПК України, ст. ст. 60, 61, 69, 70, 71, 74 СК України, суд,-

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Житлово-будівельний кооператив «Суднобудівельник-20» про поділ спільного майна подружжя - задовольнити.

В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 , право власності на частину трикімнатної квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 71,9 кв.м., житловою площею 41,9 кв.м. та визнати за ОСОБА_2 , право власності на частину трикімнатної квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 71,9 кв.м., житловою площею 41,9 кв.м.

Стягнути з відповідача ОСОБА_2 на користь позивачки ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 7570,00 грн.

Повернути позивачці ОСОБА_1 з державного бюджету 50 відсотків судового збору у розмірі 7570,00 грн., сплаченого на підставі квитанції № EAY8-3KTL-Q1DE від 16.12.2025.

Рішення може бути оскаржено протягом 30 днів з дня його проголошення/складання повного тексту шляхом подання безпосередньо до Київського апеляційного суду апеляційної скарги.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не подано.

Позивач: ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , місце реєстрації АДРЕСА_1 .

Відповідач: ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 .

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Житлово-будівельний кооператив «Суднобудівельник-20», код ЄДРПОУ 22893270, адреса місцезнаходження: м.Київ, Бальзака Оноре де, буд.84-А.

Повний текст рішення суду складено - 01.05.2026.

Суддя В.О.Сенюта