Постанова від 03 травня 2026 р. у справі №240/25165/25 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 240/25165/25

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Леміщак Д.М.

Суддя-доповідач - Слободонюк М.В.

04 травня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Слободонюка М.В.

суддів: Канигіної Т.С. Кузьмишина В.М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 02 березня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернулася до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії.

Ухвалою суду від 03.12.2025 до участі у справі як другого відповідача залучено Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 02 березня 2026 року адміністративний позов задоволено частково.

Зокрема, визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області від 24.07.2025 № 064250011084 про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області призначити з 16.07.2025 пенсію за віком із зменшенням пенсійного віку на 6 років відповідно до статті 55 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" з урахуванням періодів навчання з 01.09.1985 по 30.06.1989 та проживання з липня 1989 року по теперішній час.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1211,20 грн (однієї тисячі двохсот одинадцяти гривень 20 копійок).

Не погодившись із судовим рішенням, відповідач, Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Апелянт зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність у позивача підстав для призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, оскільки позивачем не доведено факту постійного проживання або роботи у зоні гарантованого добровільного відселення у встановленому законом обсязі станом на 01.01.1993, а надані докази не підтверджують необхідної тривалості такого проживання.

Крім того, на думку апелянта, сам по собі факт наявності посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи не є безумовною підставою для призначення пенсії на пільгових умовах, оскільки визначальним є саме встановлення факту фактичного проживання або роботи на відповідній території, що відповідає правовим висновкам Верховного Суду.

У своєму відзиві позивач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість судового рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, згідно з копією посвідчення серії НОМЕР_1 від 14.10.1993, позивач є потерпілою від Чорнобильської катастрофи 3 категорії.

16.07.2025 позивач звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" із зниженням пенсійного віку. До заяви додано, зокрема, копію посвідчення серії НОМЕР_1 від 14.10.1993 потерпілого від Чорнобильської катастрофи 3 категорії, копію трудової книжки, копії довідок про роботу, навчання та проживання.

З урахуванням принципу екстериторіальності заяву позивача про призначення пенсії розглянуто Головним управлінням Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області, яким 24.07.2025 прийнято рішення № 064250011084 про відмову у призначенні пенсії.

У рішенні зазначено, що довідка від 14.07.2025 № 12930 містить суперечливу інформацію оскільки м. Коростень віднесено до зони гарантованого добровільного відселення. Однак у довідці не вказано постійне проживання особи в зоні гарантованого добровільного відселення, як це передбачено нормами Закону № 796, у зв`язку з цим періоди з 29.03.1990 по 30.08.1995 та 01.06.1995 по теперішній час не взято до розрахунку періоду проживання в зоні гарантованого добровільного відселення. Також до страхового стажу не зараховано період навчання з 01.09.1985 по 30.06.1989, згідно з дипломом серії НОМЕР_2 від 30.06.1989, оскільки дата вступу містить виправлення. Страховий стаж позивача становить 27 років 2 місяці 4 дні, що є недостатнім для призначення пенсії.

Про прийняте Головним управлінням Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області рішення позивача було повідомлено листом Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області від 01.08.2025 № 0600-0211-8/66494.

Вважаючи таку відмову протиправною, а свої права порушеними, позивач звернулася до суду.

Приймаючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивач має право на призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, оскільки нею доведено наявність необхідного страхового стажу, підтверджено факт проживання у зоні гарантованого добровільного відселення у період, визначений законодавством, а також подано належні та допустимі докази, які спростовують доводи відповідача щодо відсутності підстав для призначення такої пенсії.

При цьому суд дійшов висновку, що відмова відповідача у зарахуванні окремих періодів стажу та проживання ґрунтується на формальних підставах, не відповідає вимогам законодавства та не враховує наданих позивачем доказів, які у своїй сукупності підтверджують право на відповідний вид пенсійного забезпечення.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

У відповідності до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Враховуючи, що відповідач оскаржує рішення суду першої інстанції лише в частині задоволених позовних вимог, суд апеляційної інстанції здійснює перевірку законності та обґрунтованості цього рішення виключно в межах оскарженої частини та доводів апеляційної скарги.

Статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я та єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення, визначає Закон України від 28 лютого 1991 року № 796-XII "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі – Закон № 796-ХІІ).

Статтею 49 цього Закону визначено, що пенсії особам, віднесеним до категорії 1, 2, 3, 4 встановлюються у вигляді: а) державної пенсії; б) додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров`ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію.

Приписами статті 55 вказаного Закону передбачені умови призначення пенсій за віком особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення.

Зокрема, особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі – Закон № 1058-IV), за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу.

Відповідно до абзацу 5 пункту 2 частини 1 статті 55 Закону № 796-XII потерпілі від Чорнобильської катастрофи особи, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 01.01.1993 прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 3 років, мають право на призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку на 3 роки та додатково 1 рік за 2 роки проживання, роботи, але не більше 6 років.

При цьому, початкова величина зниження пенсійного віку (на 3 роки) встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31.07.1986 незалежно від часу проживання або роботи в цей період.

Відповідно до частини третьої статті 55 Закону № 796-XII призначення та виплата пенсій названим категоріям провадиться відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" і цього Закону.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що умовами для виникнення в особи права на призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку відповідно до абзацу 5 пункту 2 частини першої статті 55 Закону № 796-XII є:

1) наявність відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку;

2) факт проживання та (або) праці такої особи у зоні гарантованого добровільного відселення протягом 3 років до 01.01.1993;

3) досягнення необхідного віку для призначення пенсії, зменшеного на відповідну кількість років відповідно до статті 55 Закону № 796-XII.

Початкова величина зменшення пенсійного віку (3 роки) встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначеній зоні з моменту аварії по 31.07.1986 незалежно від часу проживання або роботи в цей період.

Додатково такі особи мають право на зменшення пенсійного віку на 1 рік за 2 роки проживання, роботи на відповідній місцевості.

Виходячи із змісту правовідносин, які регулюються Законом № 796-ХІІ, обов`язковий для отримання особою статусу постраждалого від Чорнобильської катастрофи період проживання та роботи починає свій перебіг від дати аварії на Чорнобильській АЕС, тобто з 26.04.1986. Отже, час проживання та (або) праці потерпілої особи у зоні гарантованого добровільного відселення протягом 3 років станом на 01.01.1993 необхідно обраховувати з 26.04.1986 по 01.01.1993. Вказане пов`язане із поняттям виникнення зони гарантованого добровільного відселення, яке згідно чинного законодавства нерозривно пов`язано із моментом аварії на Чорнобильській АЕС.

Частиною 3 статті 55 Закону № 796-XII визначено, що призначення та виплата пенсій названим категоріям провадиться відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" і цього Закону.

Пунктом 4.7 розділу ІV Порядку № 22-1 передбачено, що право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію.

Згідно з абзацом 9 підпункту 5 пункту 2.1 розділу ІІ Порядку № 22-1 документами, які засвідчують особливий статус особи є, зокрема, посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи та довідка про період (періоди) проживання (роботи) на територіях радіоактивного забруднення, видана органами місцевого самоврядування (підприємствами, установами, організаціями) (при призначенні пенсії за віком із застосуванням норм статті 55 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи").

Таким чином, вказаними вище положеннями Порядку № 22-1 чітко передбачено, які саме документи засвідчують особливий статус особи, що потерпіла внаслідок Чорнобильської катастрофи. Підтвердження іншими документами такого статусу, як і визначення права на призначення пенсії за віком із зниженням відповідного пенсійного віку з урахуванням інших відомостей не передбачено чинним законодавством.

Пунктом 20 Порядку № 637 визначено, що у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників.

Аналіз зазначених нормативно-правових актів свідчить про те, що надання уточнюючої довідки підприємства, установи або організації необхідне лише у двох випадках: за відсутності трудової книжки як такої або необхідних записів у ній, які визначають право на пільгове пенсійне забезпечення.

Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постановах від 20.02.2018 у справі № 234/13910/17 та від 07.03.2018 у справі № 233/2084/17, від 16.05. 2019 року в справі № 161/17658/16-а, від 27.02.2020 в справі № 577/2688/17, від 31.03.2020 в справі № 446/656/17, від 21.05.2020 в справі № 550/927/17, від 10.12.2020 в справі № 195/840/17.

Як зазначено в оскаржуваному рішенні про відмову у призначенні пенсії, відповідачем не враховано до страхового стажу позивача період навчання з 01.09.1985 по 30.06.1989 згідно з дипломом серії НОМЕР_2 від 30.06.1989 з підстав наявності виправлення у даті вступу, що, на думку відповідача, унеможливлює підтвердження відповідного періоду.

Втім, як вірно встановлено судом першої інстанції, з наявних у матеріалах справи доказів убачається, що позивачем на підтвердження періоду навчання подано диплом від 30.06.1989 № 269421, у якому наявні виправлення щодо року вступу. Водночас на підтвердження достовірності відомостей, зазначених у вказаному документі, подано довідку уповноваженого органу - Міністерства освіти і науки Калузької області від 11.01.2021 № 2, яка підтверджує факт навчання позивача у відповідному навчальному закладі, здобуття нею освіти та видачу диплома за результатами завершення навчання.

Колегія суддів звертає увагу, що зазначена довідка є належним та допустимим доказом у розумінні процесуального закону, оскільки видана компетентним органом та спрямована саме на підтвердження юридично значимих обставин, пов`язаних із навчанням особи. Такий документ має уточнюючий характер та усуває будь-які сумніви щодо правильності або повноти відомостей, відображених у первинному документі про освіту.

Разом із тим, наявність у дипломі виправлень, які за своєю суттю мають технічний характер, сама по собі не свідчить про недостовірність цього документа і не може бути безумовною підставою для неврахування відповідного періоду до страхового стажу. Відповідачем не надано жодних доказів, які б спростовували факт навчання позивача або свідчили про фальсифікацію поданих документів.

Суд апеляційної інстанції також виходить з того, що у спірних правовідносинах вирішальним є встановлення факту перебування особи у відповідному періоді в статусі такої, що навчалась, а не формальна відповідність оформлення окремих реквізитів документа. За наявності підтвердження такого факту іншими належними доказами, зокрема архівними та уточнюючими довідками, відмова у зарахуванні відповідного періоду до стажу суперечить принципу верховенства права та призводить до необґрунтованого обмеження права особи на соціальний захист.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що сумніви пенсійного органу щодо наявності виправлень у дипломі не є достатньою правовою підставою для відмови у зарахуванні періоду навчання до страхового стажу, за умови його підтвердження належними доказами.

Щодо позовних вимог позивача про зарахування проживання з липня 1989 року по березень 1990 року на підставі акту про підтвердження факту проживання з підтвердженням (підписами) від сусідів.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам в цій частині, колегія суддів зазначає, що відповідно до частини 1 статті 5 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Відповідно до статті 14 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські, районні в місті (у разі їх створення) ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна. Правовий статус, порядок організації та діяльності органів самоорганізації населення за місцем проживання визначаються законом.

У частині 3 статті 3 Закону України “Про органи самоорганізації населення” від 11.07.2001 № 2625-ІІІ з наступними змінами та доповненнями, у редакції на час виникнення спірних правовідносин, зазначено, що основними завданнями органів самоорганізації населення є:

1) створення умов для участі жителів у вирішенні питань місцевого значення в межах Конституції і законів України;

2) задоволення соціальних, культурних, побутових та інших потреб жителів шляхом сприяння у наданні їм відповідних послуг;

3) участь у реалізації соціально-економічного, культурного розвитку відповідної території, інших місцевих програм.

Оцінюючи наведені обставини та доводи апеляційної скарги у цій частині, колегія суддів зазначає, що відсутність у позивача офіційної реєстрації місця проживання у спірний період сама по собі не спростовує факту її реального проживання на відповідній території, оскільки реєстрація є лише одним із можливих засобів доказування, а не виключною умовою підтвердження такого факту.

Матеріалами справи підтверджується, що після закінчення навчання у червні 1989 року позивач фактично повернулася до місця проживання батьків, а з березня 1990 року її проживання у зоні гарантованого добровільного відселення вже набуло офіційного підтвердження шляхом реєстрації. Наданий акт, підписаний сусідами, узгоджується з іншими доказами у справі, є логічним та послідовним, а відповідачем не подано жодних належних і допустимих доказів, які б спростовували викладені у ньому обставини або свідчили про проживання позивача в інший період в іншому місці.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що зазначений акт є належним та достатнім доказом фактичного проживання позивача, а тому період з липня 1989 року по березень 1990 року обґрунтовано підлягає зарахуванню до загального строку проживання у зоні гарантованого добровільного відселення.

Суд також зауважує, що відповідачем при розгляді заяви позивача не враховано періоди проживання з 29.03.1990 по 30.08.1995 та з 01.06.1995 по теперішній час.

Встановлено, що відмовляючи позивачу в призначенні пенсії зі зниженням пенсійного віку Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області посилалось на те, що у довідці від 14.07.2025 № 12930 відсутня пряма вказівка на «постійне проживання».

Відповідно до положень Закону України № 796-XII, право на призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку пов`язується із фактом проживання особи на відповідній території у визначені законом періоди, при цьому закон не встановлює вимоги щодо підтвердження такого проживання виключно документами, які містять буквальне формулювання «постійне проживання».

Натомість, згідно із Законом України № 1871-IX та Порядком декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 265, саме реєстрація місця проживання є передбаченим державою офіційним механізмом фіксації місця проживання фізичної особи та має юридичне значення для підтвердження такого факту.

Матеріалами справи підтверджується, що довідка від 14.07.2025 № 12930 видана уповноваженим органом - відділом реєстрації місця проживання виконавчого комітету Коростенської міської ради, є чинною, не скасованою та не визнаною недійсною у встановленому законом порядку, а відтак містить офіційні та достовірні відомості щодо місця проживання позивача.

При цьому відповідачами не надано жодних належних та допустимих доказів, які б спростовували відомості, зазначені у вказаній довідці, або свідчили про її недостовірність, що відповідно до вимог процесуального закону свідчить про недоведеність обставин, покладених в основу прийнятого рішення про відмову.

Колегія суддів також виходить з того, що ототожнення апелянтом необхідності підтвердження «постійного проживання» із обов`язковим використанням саме такого формулювання у довідці не ґрунтується на вимогах закону, оскільки у правовому регулюванні спірних правовідносин саме факт реєстрації місця проживання є юридичним фактом, який підтверджує проживання особи.

Отже, відсутні правові підстави ставити під сумнів достовірність відомостей, зазначених у довідці від 14.07.2025 № 12930, виданій відділом реєстрації місця проживання виконавчого комітету Коростенської міської ради, а тому відповідні періоди проживання підлягають зарахуванню до періоду проживання у зоні гарантованого добровільного відселення.

Крім того, колегія суддів вказує, що відповідно до частини третьої статті 65 Закону України № 796-ХІІ документами, що підтверджують статус громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, є посвідчення встановленого зразка. Аналогічне правове регулювання міститься у Порядках, затверджених постановами Кабінету Міністрів України № 501, № 51 та № 551, відповідно до яких саме посвідчення є документом, що не лише засвідчує статус особи, але й надає право користування пільгами та компенсаціями, встановленими законодавством.

З наведених норм вбачається, що законодавець чітко визначив правову природу посвідчення як офіційного документа, що посвідчує юридичний факт належності особи до відповідної категорії потерпілих, який встановлюється уповноваженими державними органами на підставі перевірки сукупності первинних документів. Видача такого посвідчення означає, що держава вже здійснила належну перевірку обставин, зокрема факту проживання чи роботи у відповідній зоні у визначений законом період.

Як встановлено матеріалами справи, позивач має посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (категорія 3), яке є чинним, не анульоване та не визнане недійсним, що прямо підтверджує його статус та відповідність критеріям, встановленим законодавством, зокрема щодо проживання у зоні гарантованого добровільного відселення не менше трьох років станом на 01.01.1993.

З урахуванням цього, доводи апелянта щодо необхідності додаткового підтвердження факту проживання позивача у відповідній зоні шляхом дослідження реєстраційних даних або інших документів є такими, що суперечать наведеним нормам права. Такі доводи фактично спрямовані на повторну перевірку обставин, які вже були встановлені компетентним органом при видачі посвідчення, що виходить за межі повноважень відповідача у спірних правовідносинах.

Суд апеляційної інстанції враховує також правову позицію Верховного Суду, відповідно до якої посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи має преюдиційне значення для підтвердження відповідного статусу та не потребує додаткового доказування, якщо відсутні докази його недійсності чи анулювання.

Крім того, положення статті 55 Закону України № 796-ХІІ визначають, що умовами призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку є: наявність необхідного страхового стажу, досягнення відповідного віку та підтвердження проживання у зоні гарантованого добровільного відселення у встановлений період. У даному випадку одна з ключових умов є проживання у відповідній зоні, яка підтверджена належним доказом, а саме посвідченням встановленого зразка.

Водночас відповідачем не надано жодних належних та допустимих доказів, які б спростовували встановлений статус позивача або свідчили про недійсність виданого посвідчення, як і не доведено факту проживання позивача у спірний період в іншій місцевості.

Отже, за встановлених обставин, суд першої інстанції правильно виснував, що позивач має необхідний страховий стаж для призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України № 796-ХІІ.

За таких обставин рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області від 24.07.2025 № 064250011084 обґрунтовано визнано протиправним та скасовано, оскільки воно прийняте без урахування всіх юридично значимих обставин справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Щодо способу захисту порушеного права, суд апеляційної інстанції зазначає, що зобов`язання відповідача призначити пенсію у даному випадку є належним та ефективним способом захисту, який відповідає вимогам статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України. Такий спосіб захисту не є втручанням у дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень, оскільки за встановлених судом обставин відповідач не мав альтернативних правомірних варіантів поведінки, окрім призначення позивачу відповідного виду пенсії.

Суд апеляційної інстанції також погоджується з висновком щодо дати призначення пенсії. Оскільки позивач досягла пенсійного віку 31.08.2024, а із заявою про призначення пенсії звернулася 16.07.2025, саме з цієї дати у відповідача виник обов`язок щодо призначення пенсії, що узгоджується з вимогами Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".

Оскільки, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.315, ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 02 березня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.

Головуючий Слободонюк М.В.

Судді Канигіна Т.С. Кузьмишин В.М.