Постанова від 03 травня 2026 р. у справі №600/5525/24-а — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 600/5525/24-а

Суддя-доповідач Яремчук К.О.

04 травня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: судді-доповідача Яремчукa К.О., суддів - Гнап Д.Д., Сушка О.О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 на рішення Чернівецького окружного адміністративного суду (ухвалене суддею Анісімовим О.В. в м. Чернівці) від 26 лютого 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції

ОСОБА_1 звернувся до Чернівецького окружного адміністративного суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії.

Рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року позов задоволено.

Так, рішенням суду:

визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суми місячного грошового забезпечення за весь час затримки виплати з лютого 2020 року по день фактичної виплати;

зобов`язано військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суми місячного грошового забезпечення за весь час затримки виплати з лютого 2020 року по день фактичної виплати.

Ухвалюючи судове рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач, не здійснивши нарахування та виплату позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, допустив тим самим протиправну бездіяльність.

Короткий зміст апеляційної скарги

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги її автор зазначив, що головним розпорядником коштів є Міністерство внутрішніх справ України, а відповідач є лише розпорядником коштів третього рівня, що унеможливлює нарахування та виплату позивачу компенсації втрати частини доходів.

Крім того, відповідно до частини 3 статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили.

На думку скаржника, запроваджений в Україні воєнний стан та збільшення оборонних видатків є обставинами непереборної сили в розумінні наведеного вище Закону, що не дозволяє роботодавцю здійснити нарахування та виплату відповідної компенсації, а тому він звільняється від відповідальності за порушення зобов`язань щодо виплати позивачеві компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Також, на думку апелянта, право на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати виникає лише у діючого військовослужбовця, а не у звільненого працівника. Якщо ж працівник звільнений з роботи, то він має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, але аж ніяк не на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати. В іншому разі військовослужбовець, який працював і звільнився, матиме перевагу перед іншими військовослужбовцями, оскільки матиме змогу отримати як компенсацію втрати частини доходів, так і середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Інших заяв від учасників справи до суду не надходило.

Стислий виклад встановлених обставин

ОСОБА_1 проходив військову службу в органах Державної прикордонної служби України.

Згідно з витягом з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 05 липня 2023 року № 503-ОС ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас.

Відповідно до витягу з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 07 липня 2023 року № 507-ОС ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення з 07 липня 2023 року

Рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 10 червня 2024 року у справі № 600/6238/23-а визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_2 ) щодо здійснення ОСОБА_1 з січня 2020 року по травень 2023 року обчислення грошового забезпечення, надбавок та доплат, у тому числі нарахованих та виплачених у зв`язку із проходженням військової служби, із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, а також зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_2 ) здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 з січня 2020 року по травень 2023 року грошового забезпечення, у тому числі надбавок та доплат, нарахованих та виплачених у зв`язку із проходженням військової служби, із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, 01 січня 2021 року, 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року.

30 жовтня 2024 року на виконання рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 10 червня 2024 року у справі № 600/6238/23-а відповідачем здійснено нарахування та виплату позивачу грошового забезпечення на загальну суму 3 185,63 гривень, що підтверджується випискою по надходженням по картці/рахунку акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк".

23 листопада 2024 року на виконання згаданого вище судового рішення відповідачем здійснено донарахування та виплату позивачеві грошового забезпечення на загальну суму 205158,95 гривень, що підтверджується випискою по надходженням по картці/рахунку акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк".

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції

Приписами частин першої - третьої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги та виходячи з меж апеляційного перегляду, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України, виходить з наступного.

Спір у цій справі стосується бездіяльності військової частини щодо невиплати позивачеві компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строку виплати грошового забезпечення.

Звертаючись до суду з позовом, позивач доводив, що відповідач із затримкою виплатив грошове забезпечення, проте обов`язок, передбачений статтями 2, 4 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати", нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів не виконав.

Так, правове регулювання порядку нарахування та виплати громадянам компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати врегульовано Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" (далі - Закон № 2050-ІІІ).

Стаття 1 Закону № 2050-ІІІ передбачає, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

За приписами статті 2 Закону № 2050-ІІІ компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.

Відповідно до статті 3 Закону № 2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Зі змісту вказаних норм слідує, що їх дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).

Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць (стаття 4 Закону № 2050-ІІІ).

На реалізацію положень Закону № 2050-ІІІ постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 затверджено Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі - Порядок № 159).

Пункти 1, 2 Порядку № 159 подібні за змістом положенням Закону № 2050-ІІІ та конкретизують підстави та механізм виплати компенсації.

Згідно з абзацом 1 пункту 4 Порядку № 159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Відтак підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких основних умов: нарахування належних доходів (заробітної плати, пенсії, соціальних виплат, стипендії); порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців; зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги; доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата). При цьому компенсація за порушення строків виплати такого доходу не відповідає ознакам платежу, що має разовий характер, оскільки зумовлена порушенням строків сплати відповідачем заробітної плати за час вимушеного прогулу, що носило триваючий характер. У зв`язку з цим виплата компенсації проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

Наведене нормативне регулювання не встановлює першочерговості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

Використане у статті 3 Закону № 2050 та в пункті 4 Порядку № 159 формулювання, що компенсація обчислюється як добуток "нарахованого, але не виплаченого грошового доходу" за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

Отже, основною умовою для виплати громадянину компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі невірно обрахованого розміру складових грошового забезпечення). Водночас компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією (у цій справі - військовою частиною) добровільно чи на виконання судового рішення.

При цьому зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 Закону № 2050-ІІІ, окремих положень Порядку № 159 дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але невиплачені.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду у постановах від 30 вересня 2020 року у справі № 2-а-1/11, від 31 серпня 2021 року у справі № 264/6796/16-а та ряду інших.

Таким чином, колегія суддів вважає слушними висновки суду першої інстанції, згідно з якими відповідач, з вини якого не було вчасно нараховано та виплачено позивачеві грошове забезпечення в повному обсязі, повинен був здійснити виплату таких коштів з одночасною виплатою сум компенсації. Невиплата позивачеві суми компенсації у тому ж місяці, у якому здійснена виплата окремих складових грошового забезпечення позивача, є порушенням прав військовослужбовця на отримання такої компенсації.

Судом критично оцінюються доводи апелянта про те, що після звільнення працівника належним способом захисту його прав є стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а не компенсації втрати частини доходів, адже чинне законодавство не встановлює заборону звільненому працівнику звертатись із вимогами про нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (стаття 117 Кодексу законів про працю України) та про виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (Закон України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати»).

Варто врахувати, що наведені вище виплати мають різну правову природу та підстави для їх нарахування, адже стягнення середнього заробітку пов`язано із затримкою розрахунку працівника при звільненні (відповідальність роботодавця); в свою чергу, компенсація втрати частини доходів насамперед пов`язана з інфляційними процесами, зростанням споживчих цін на товари, послуги тощо (тобто має компенсаторний характер).

За таких обставин безпідставно стверджувати, що лише діючий військовослужбовець набуває право на звернення до суду щодо нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів, оскільки право на виплату такої компенсації не ставиться в залежність від факту продовження проходження служби.

Доводи апелянта про те, що головним розпорядником коштів є Міністерство внутрішніх справ України, а відповідач є лише розпорядником коштів третього рівня жодним чином не спростовують висновків суду першої інстанції про допущення військовою частиною НОМЕР_2 протиправної бездіяльності щодо ненарахування та невиплати позивачу компенсації втрати частини доходів.

Не заслуговують на увагу і посилання скаржника на приписи частини 3 статті 10 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", адже такою врегульовано звільнення роботодавця від відповідальності за порушення строків оплати праці за умови, якщо останній доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили.

Натомість ця справа не пов`язана із порушенням роботодавцем строків оплати праці, оскільки в даному випадку спір пов`язаний із виплатою військовослужбовцю компенсації втрати частини доходів у зв`язку із затримкою виплати грошового забезпечення на виконання судового рішення.

Таким чином, апеляційний суд повністю погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо ненарахування та невиплати позивачеві компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати грошового забезпечення, а доводи апеляційної скарги не спростовують таких висновків.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до частин 1 - 3 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Окрім того, частина перша статті 2 та частина четверта статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, що полягає у справедливому, неупередженому та своєчасному вирішенні судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

На переконання колегії суддів, рішення суду першої інстанції, що оскаржується, відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону.

Доводи апеляційної скарги, які були підставою для відкриття апеляційного провадження, не знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду та не спростовують висновки суду першої інстанції по суті справи, а тому не приймаються судом як належні.

Водночас слід врахувати, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов`язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (див. рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00, пункт 23).

Тому за наведених вище підстав, якими суд обґрунтував своє рішення, немає потреби давати докладну відповідь на інші аргументи, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у цій справі.

Відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що не дає підстав вважати оскаржуване рішення помилковим.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини 6 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення вимог апеляційної скарги, тому з урахуванням положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати перерозподілу не підлягають.

Керуючись статтями 139, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року - без змін.

Відповідно до частини 1 статті 325 Кодексу адміністративного судочинства України постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення.

Згідно з пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження, крім випадків, передбачених цим пунктом.

Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду касаційної інстанції (частина 1 статті 329, стаття 331 Кодексу адміністративного судочинства України).

Суддя-доповідач Яремчук К.О.

Судді Гнап Д.Д. Сушко О.О.