Постанова від 16 березня 2026 р. у справі №367/12137/24 — Київський апеляційний суд

справа № 367/12137/24

провадження № 22-ц/824/4988/2026

головуючий у суді І інстанції Одарюк М.П.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 березня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Писаної Т.О.

суддів - Приходька К.П., Журби С.О.

за участю секретаря судового засідання - Івкової Д.Л.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 24 жовтня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним,

В С Т А Н О В И В:

В листопаді 2024 року позивач звернулась до суду з позовом, в якому просила суд: визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , загальна площа якої 58,5 кв.м, житлова площа 36,3 кв.м, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 06 листопада 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Іщук І.В., за яким ОСОБА_3 передав у власність ОСОБА_4 кімнату площею 11,9 кв.м у квартирі АДРЕСА_1 та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності за 36931176 від 06.09.2017 року, винесено приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Іщук І.В.

В обґрунтування позову посилалась на те, що 18 квітня 2014 року розпорядженням Коцюбинської селищної ради Київської області за № 32 було надано розпорядження про передачу квартири у власність громадян ОСОБА_5 (дядько позивачки) та члену його сім`ї ОСОБА_6 (позивачці), було передано безкоштовно у власність дві кімнати в квартирі АДРЕСА_1 .

В 2014 році розпорядженням Коцюбинської селищної ради Київської області одну кімнату в квартирі було передано ОСОБА_3 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, не встигнувши зареєструвати право власності на належну йому частку майна. ОСОБА_7 - батько позивачки, помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вказані обставини встановлені рішенням Ірпінського міського суду, відповідно до якого за позивачем визнано право власності на 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 . 06 вересня 2017 року ОСОБА_3 здійснив відчуження своєї частки квартири на користь ОСОБА_2 (відповідач). Позивач на той момент була неповнолітньою, але зберегла право користування об`єктом нерухомості, частка ОСОБА_3 в натурі виділена не була, квартира, як об`єкт спільної сумісної власності мав приміщення спільного користування, для вчинення відповідного правочину потрібно було отримати дозвіл органу опіки та піклування Ірпінської міської ради. Водночас, за наявною інформацією ОСОБА_3 до Органу опіки та піклування Ірпінської міської ради не звертався, дозволу на вчинення правочину не отримував. Крім цього, набувши на праві власності частку в квартирі, відповідач змінила замки та перестала пускати позивачку до приміщень квартири, мотивуючи це тим, що нібито позивач не має права користуватися квартирою. Відповідач систематично не оплачує комунальні послуги, накопичуючи борги, та створюючи умови щодо можливого звернення на нерухоме майно з боку постачальників комунальних послуг. В сукупності дії дарувальника та відповідача призвели до порушення прав позивача на користування майном, відносно якого вона набула права користування, що дає підставу стверджувати, що оспорюваний правочин був вчинений не лише без дозволу органу опіки та піклування, але й був вчинений всупереч інтересам самої дитини.

Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 24 жовтня 2025 року відмовлено у задоволені позовних вимог у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним.

Не погоджуючись із указаним заочним рішенням адвокат Єрмак Олег Віталійович в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вказує на те, що 06 вересня 2017 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 належну йому на праві приватної власності квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (п.1 договору дарування), який було посвідчено приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області та зареєстровано в реєстрі за № 860 ( а.с.75), однак, відповідно до наданих до матеріалів справи доказів, квартира АДРЕСА_1 , не належала ОСОБА_3 на праві особистої власності, відповідно до розпорядження виконавчого комітету Коцюбинської селищної ради Київської області № 16 від 25 лютого 2014 року, оскільки у його власність було виділено лише одну кімнату, крім нього, одну кімнату надано у власність Скаржнику (яка на той момент ще була неповнолітньою), а нежитлові приміщення квартири (туалет, ванна, кухня, коридор) були залишені в загальному користуванні інших співвласників, в т.ч. неповнолітньої Скаржниці.

Вказує, що висновок про те, що оскаржуваний правочин не порушив прав чи інтересів Скаржниці є помилковим, оскільки, окрім кімнати, фактично у власність Відповідача були передані в т.ч. і приміщення загального користування, оскільки виділ частки з квартири є технічно не можливим, а Скаржник, як співвласник, мала право користуватися приміщеннями на рівні всіх інших співвласників. Тому фактично, укладений договір обмежив її право користування, оскільки призвів до відчуження частини батьківської квартири сторонній особі, яка фізично обмежила Скаржницю у можливості користування належною їй часткою квартири.

Крім цього вказує, що дотримання прав та інтересів непоновлітніх при вчиненні правочинів з нерухомим майном, право власності чи користування яким вони мають право, здійснюється органом опіки та піклування, який надає дозвіл на вчинення відповідного правочину.

Зазначає, що висновки суду першої інстанції про те, що ОСОБА_3 при укладенні оспорюваного правочину гарантував, відсутність дітей або інших недієздатних чи обмежено дієздатних осіб, які б мали право користування відчужуваною квартирою як обставину, що мала значення для правильного вирішення справи по суті, є помилковими, оскільки спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, зокрема, розпорядженням Коцюбинської селищної ради Київської області за № 32 було надано розпорядження про передачу квартири у власність громадян ОСОБА_5 (дядько позивачки) та члену його сім`ї ОСОБА_6 (позивачці), було передано безкоштовно у власність дві кімнати в квартирі АДРЕСА_1 .

Також вважає, що судом першої інстанції було неправильно застосовано положення ст.ст. 317, 321 ЦК України.

Не погоджується із правомірністю висновку суду першої інстанції, що нотаріальне посвідчення оспорюваного договору, наявності у ОСОБА_8 права власності на кімнату у квартирі АДРЕСА_1 свідчить про правомірність дій дарувальника та Відповідача при відчуженні спірної квартири, оскільки право розпорядження дарувальника на належну йому частину квартири було обмежене необхідністю згоди на вчинення договору дарування частини квартири, за умови, що іншою частиною мала право володіти і користуватися неповнолітня Скаржниця.

Таким чином вважає, що недотримання вимог ст. 12 ЗУ «Про основи соціального захисту бездомних осіб та безпритульних дітей» свідчить про порушення вимог ст. 203 ЦК України під час укладення спірного правочину та є підставою для його скасування.

Відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив.

У судовому засіданні представник апелянта ОСОБА_1 - Єрмак О.В. просив апеляційну скаргу задовольнити заочне рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання призначене на 17 березня 2026 року не з`явилась, будучи належним чином повідомленою про час, день та місце розгляду справи.

Надіслана судова повістка-повідомлення на судове засідання повернулася до апеляційного суду не врученою з причини «адресат відсутній за вказаною адресою».

У пункті 91-1 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270 (далі - Правила), передбачено, що рекомендовані листи з позначкою «Судова повістка», адресовані фізичним особам, під час доставки за зазначеною адресою вручаються особисто адресату, а у разі його відсутності - будь-кому з повнолітніх членів його сім`ї, який проживає разом з ним. У разі відсутності адресата (будь-кого із повнолітніх членів його сім`ї) за зазначеною на рекомендованому листі адресою працівник поштового зв`язку інформує адресата за наявним номером телефону та/або вкладає до абонентської поштової скриньки повідомлення про надходження рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка». Якщо протягом трьох робочих днів після інформування адресат не з`явився за одержанням рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка», працівник поштового зв`язку робить позначку «адресат відсутній за вказаною адресою», яка засвідчується підписом з проставленням відбитка календарного штемпеля і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає його до суду.

За змістом пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України, відмітка про відсутність особи за адресою місця проживання вважається врученням судової повістки цій особі.

Отже, наведена норма права дає підстави вважати, що врученою судова повістка вважається в день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, що узгоджується з висновками, викладеними в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17 (провадження № 14-507цс18), від 12 лютого 2019 року у справі № 906/142/18 (провадження № 12-233гс18) та постановах Верховного Суду від 27 лютого 2020 року у справі №814/1469/17 (провадження № К/9901/28703/19), від 01 квітня 2021 року у справі №826/20408/14 (провадження № К/9901/16143/20), від 09 липня 2020 року у справі №751/4890/19 (провадження № 61-2583св20), від 10 листопада 2021 року у справі №756/2137/20 (провадження №61-3782св21).

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність порушення ОСОБА_3 прав ОСОБА_1 під час укладення договору дарування належної йому на праві власності кімнати, з тих підстав, що він не отримував дозволу на вчинення відповідного правочину у Органу опіки та піклування. Суд першої інстанції виходив із того, що у договорі дарування міститься посилання на предмет договору дарування, яким є кімната, яка передається у дар, що належить дарувальнику на праві особистої приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданого Коцюбинською селищною радою 25 лютого 2014 року згідно з розпорядженням №16 від 25 лютого 2014 року, відтак жодного правочину щодо дарування належної позивачці власності ОСОБА_3 не вчинив.

Колегія апеляційного суду погоджується із таким висновком з огляду на таке.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оскаржуваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оскаржуваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Відповідно до частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оскаржуваним.

У позовній заяві позивачка як на підставу для визнання недійсним оспорюваного правочину посилалась на відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на вчинення такого правочину.

Правовий висновок щодо застосування вказаних норм права при вирішенні спорів про недійсність правочинів щодо майна, право на яке має дитина, викладено Верховним Судом України у постанові 22 червня 2016 року у справі № 6-1024цс16.

Відповідно до частини другої статті 177 Сімейного кодексу України, частини третьої статті 17 Закону України "Про охорону дитинства" батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Відповідно до статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.

Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло.

Також Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 підтримала правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 504/294/14-ц (провадження № 6-2940ц15). Цей висновок зводиться до наступного: правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним (пункти 88-90).

На час розгляду цієї справи відступу від наведених правових висновків не було. (див. постанову Верховного Суду України від 20 лютого 2026 року у справі № 205/688/23.

Судом першої інстанції було встановлено, що батьками ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 є ОСОБА_7 та ОСОБА_11 .

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 03 липня 2012 року ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , оголошено померлим ( а.с.87-89).

ОСОБА_10 22 лютого 2022 року уклала шлюб з ОСОБА_12 та після реєстрації шлюбу їй присвоєно прізвище ОСОБА_13 ( а.с.11).

Відповідно до архівного витягу Розпорядження виконавчого комітету Коцюбинської селищної ради № 32 від 18 квітня 2014 року (пункт 4,1-4) згідно поданих заяв громадянам ОСОБА_5 (дядьку позивачки) передано безкоштовно (з доплатою) в спільну сумісну, часткову (приватну) власність та члену сім`ї: ОСОБА_10 ( склад сім`ї-2 особи) безоплатно у спільну часткову власність (в рівних частинах, по частині кожному) дві кімнати квартири АДРЕСА_1 . (Загальна площа квартири 58,5 кв.м., площа, що безкоштовно передається у власність 24,4 кв.м., при нормі -52,0 кв.м. Житлова площа -36,3 кв.м. Відновна вартість 04,39 грн). Кожен член сім`ї має право на отримання приватизаційних житлових чеків на суму 02 грн.48 коп., на всю сім`ю -04,97 грн. Приміщення1 (9,0 кв.м.), 2(2,4 кв.м.),36 (1,3 кв.м.),7 (7,4 кв.м.) залишити в загальному користуванні… (а.с.12).

На підставі вказаного розпорядження Коцюбинською селищною радою було видано свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_2 від 31 серпня 2021 року з приміткою щодо набуття позивачкою та ОСОБА_5 права часткової власності по 1/2 за кожним на дві кімнати У квартирі АДРЕСА_1 . (а.с.14).

Також судом встановлено, що відповідно до витягу з Розпорядження Виконавчого комітету Коцюбинської селищної ради Київської області № 16 від 25 лютого 2014 року передано безкоштовно (з доплатою) в спільну сумісну, часткову (приватну) власність згідно поданих заяв гр. ОСОБА_3 , 1946 року народження, безоплатно в приватну власність одну кімнату в квартирі АДРЕСА_1 . Загальна площа квартири 58,5 кв.м., площа, що безкоштовно передається у власність 11,9 кв.м., при нормі -31,0 кв.м. Житлова площа -36,3 кв.м. Відновна вартість 02,14 грн. Має право на отримання приватизаційних житлових чеків на суму 03,44 грн. Приміщення 1 (9,0 кв.м.), 2(2,4 кв.м.),36 (1,3 кв.м.),7 (7,4 кв.м.) залишити в загальному користуванні… (а.с.81 оборот).

На підставі вказаного розпорядження Коцюбинською селищною радою було видано свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_1 від 25 лютого 2014 року, яке було зареєстровано в Держаному реєстрі речових прав на нерухоме майно 16.05.2014 року (а.с.79 оборот -85).

Таким чином, судом встановлено та не спростовано сторонами цього спору, що спірна квартира мала три житлові кімнати, які було передано у часткову власність шляхом виділення в натурі окремо ОСОБА_5 та члену сім`ї: ОСОБА_10 на дві кімнати у часткову власність (по 1/2 кожному) та ОСОБА_3 в особисту власність щодо третьої кімнати окремо. Решта приміщень була передана у спільне загальне користування.

06 вересня 2017 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 належну йому на праві приватної власності квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (п.1 договору дарування), який було посвідчено приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області та зареєстровано в реєстрі за № 860 ( а.с.75).

Відповідно до п.1.2 наведеного договору у власність обдаровуваної передається одна кімната, площею 11.9 кв.м. В загальному користуванні залишаються приміщення №1, площею 9.0 кв.м, приміщення №2, площею 2.4 кв. м, приміщення №3, площею 1.3 кв. м, приміщення №7, площею 7.4 кв.м.

За даними правовстановлюючих документів, вказаних в п.2 цього договору, та технічного паспорту інвентаризаційної справи № 546, складеного Комунальним підприємством Київської обласної ради «Північне бюро технічної інвентаризації» 25.12.2013 року, квартира, що є предметом цього договору, в цілому складається з трьох житлових кімнат та має житлову площу 36,3 кв.м., загальну площу 58,5 кв.м. (п.1.1 договору дарування).

Квартира, що відчужується, належить ОСОБА_3 на праві особистої приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданого Коцюбинською селищною радою 25 лютого 2014 року згідно з розпорядженням № 16 від 25 лютого 2014 року ( п.2 договору дарування).

ОСОБА_3 також гарантує, що дітей або інших недієздатних чи обмежено дієздатних осіб, які б мали право користування відчужуваною квартирою, не має, що підтверджується довідкою № 1178, виданою УЖКГ «Білічі» 06.09.2017 року (п.5.1 договору дарування).

Таким чином, як правильно було встановлено судом, доказів того, що укладення спірного правочину призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права дитини позивачкою не надано. Право власності, яке було набуте позивачкою та ОСОБА_5 щодо часткової власності на дві кімнати (визначені в натурі), внаслідок укладення спірного правочину дарування не було змінене.

ОСОБА_3 , який є співвласником стосовно користування приміщеннями квартири, які визначені у спільне користування, та який є одноосібним власником належної йому та визначеної в натурі кімнати, не є батьком, чи законним представником позивачки. Спірним правочином ОСОБА_3 не розпорядився майном, яке належить позивачці. Порядок користування приміщеннями квартири, які виділені у спільне (загальне) користування, залишився незмінним, про що застережено у п. 1.2 спірного договору дарування.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що вчиненням оспорюваного правочину права позивачки порушено не було, оскільки даний правочин не суперечив її правам та інтересам.

До матеріалів справи стороною позивача було додано рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 серпня 2023 року у справі №367/945/22 за позовом ОСОБА_10 до Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області, Ірпінської міської ради Київської області про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування, яким за позивачкою було визнано право власності в порядку спадкування за законом після її дядька ОСОБА_5 на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 в цілому.

Положенням ч. 4 ст. 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

З огляду на положення наведеної норми процесуального права, додане позивачем до матеріалів справи рішення не є преюдиційним для цієї справи, оскільки суб`єктний склад сторін у наведеній справі №367/945/22 та справі, що є предметом цього апеляційного перегляду, є різним.

Крім того, у справі №367/945/22 встановлювались обставини щодо визначення частки у праві власності у порядку спадкування за законом щодо майна, яке входило до спадкової маси, як належного майна спадкодавцю ОСОБА_5 . Жодних висновків щодо зміни часток та режиму права власності, яке належало ОСОБА_3 у наведеній справі не встановлено.

Таким чином, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно із ст. 375 наведеного Кодексу Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 24 жовтня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий Т.О. Писана

Судді К.П. Приходько

С.О. Журба