Рішення від 30 квітня 2026 р. у справі №201/3141/26 — Соборний районний суд міста Дніпра

№ 201/3141/2026

провадження 2/201/3331/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 травня 2026 року місто Дніпро

суддя Соборного районного суду міста Дніпра Антонюк О.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін в приміщенні Соборного районного суду міста Дніпра у місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення стягнення аліментів, поновлення стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей і стягнення витрат,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 10 березня 2026 року звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про поновлення стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей і стягнення витрат, позовні вимоги змінювалися, доповнювалися і уточнювалися: спочатку були позовні вимоги про припинення стягнення аліментів, в подальшому позов був доповнений шляхом зміни предмету позову, додатково заявлені вимоги про поновлення стягнення аліментів.

Ухвалою Соборного районного суду міста Дніпра від 13 березня 2026 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, а також надано відповідачеві строк для подання відзиву на позовну заяву. Заява про зміну предмету позову, подана 20 березня 2026 року, прийнята судом до розгляду в межах строку, передбаченого частиною 3 статті 49 ЦПК України.

Позивач в своїх позовних вимогах посилається на те, що сторони перебували в стосунках без реєстрації шлюбу, від яких мають трьох спільних дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2023 року у справі № 201/8220/22, залишеним без змін постановою апеляційного суду від 11 липня 2023 року, з відповідача на користь позивача були стягнуті аліменти на утримання трьох дітей у твердій грошовій сумі по 10 прожиткових мінімумів на кожну дитину.

У жовтні 2023 року, як зазначає позивач, відповідач без її згоди вивіз дітей з місця їх постійного проживання в Шотландії, після чого виник спір про їх місце проживання. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 лютого 2024 року у справі № 201/13012/23, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 жовтня 2024 року, було припинено стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 до визначення місця проживання дітей. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуті аліменти на утримання трьох дітей у твердій грошовій сумі по 12 000 грн на кожну дитину, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи стягнення з 16 квітня 2024 року до досягнення дітьми повноліття.

Позивач вказує, що постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23 визначено місце проживання дітей разом з матір`ю ОСОБА_1 . На цій підставі позивач просить припинити з 16 квітня 2024 року стягнення з неї аліментів на утримання дітей у розмірі по 12 000 грн на кожну дитину, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, що стягуються на користь ОСОБА_2 за рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24, а також, в порядку зміни предмету позову, поновити стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання тих самих дітей у розмірі по 10 прожиткових мінімумів на кожну дитину, на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2023 року у справі № 201/8220/22.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що у зв`язку з визначенням рішенням суду місця проживання дітей з матір`ю відпали підстави для стягнення з неї аліментів, та постала необхідність відновити стягнення аліментів з батька дітей. Позивач посилається на положення статей 7, 141, 150, 153, 155, 159, 182, 192, 197, 273 Сімейного кодексу України, статей 11, 15 Закону України «Про охорону дитинства», частини 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини, частини 4 статті 273 ЦПК України, постанову Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 307/1186/17 та інші постанови Верховного Суду.

Отже, на час подання позову місце мешкання їх неповнолітніх дітей визначено судом з нею, а тому і аліменти на їх утримання відповідач повинен сплачувати на її користь, В добровільному порядку відповідач цього не виконує, виник спір. Просила поновити стягнення вказаних аліментів з відповідача, припинити стягнення аліментів з неї, задовольнивши змінений та уточнений позов в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 в установлений судом строк подав відзив на позовну заяву та на заяву про зміну предмету позову, в якому категорично заперечив проти задоволення як первісних позовних вимог, так і додаткових вимог, заявлених у порядку зміни предмету позову. Заперечуючи проти позову, відповідач посилається на те, що троє дітей - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - безперервно проживають з ним з жовтня 2023 року, тобто понад два з половиною роки, і протягом усього цього часу повністю і виключно перебувають на його утриманні. Цей факт встановлений рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року, де зафіксовано, що «з 06.10.2023 діти мешкають окремо від неї ( ОСОБА_1 ), разом з батьком», що згідно з частиною 4 статті 82 ЦПК України має преюдиціальне значення для цієї справи.

Відповідач також зазначив, що рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24 про стягнення з ОСОБА_1 аліментів є чинним і виконується в рамках виконавчого провадження № 76831474, відкритого 20 січня 2025 року державним виконавцем Соборного відділу ДВС у місті Дніпрі. Заборгованість позивача зі сплати аліментів станом на дату подання відзиву становить понад 700 000 гривень, у зв`язку із чим до позивача застосовані заходи примусового виконання: накладено арешт на її кошти (07.02.2025) та майно (13.02.2025), додатковий арешт коштів на 400 000 грн (03.07.2025), встановлена заборона виїзду за межі України (21.05.2025). Сама позивач визнає, що сплатила лише 128 055,55 грн, що становить менше 20% нарахованих аліментів.

Відповідач звертає увагу, що постанова Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23, на яку посилається позивач як на єдину підставу позову, оскаржена ним у касаційному порядку. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2026 року в справі № 201/13014/23 (провадження № 61-16028ск25) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 та зупинено виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку. Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2026 року у тій самій справі відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про скасування ухвали від 08 квітня 2026 року в частині зупинення виконання. При цьому Верховний Суд постановою від 15 травня 2025 року у тій самій справі вже одного разу скасовував попередню постанову Дніпровського апеляційного суду і направив справу на новий розгляд. Сама постанова від 25 лютого 2026 року не змінила фактичного стану речей: діти продовжують безперервно проживати з батьком і перебувають на його повному утриманні.

Відповідач вказує, що визначення місця проживання дітей не є тотожним припиненню обов`язку утримання, оскільки за статтею 180 СК України обов`язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття є абсолютним та існує незалежно від того, з ким визначено місце проживання дитини. Стаття 141 СК України прямо вказує, що проживання батьків окремо від дитини не звільняє їх від обов`язків щодо дитини. Аліменти у розмірі по 12 000 грн на кожну дитину є єдиною формою фінансової участі позивача в утриманні дітей, які проживають з батьком.

Щодо вимоги про припинення стягнення з 16 квітня 2024 року, тобто ретроспективно майже за два роки до подання позову, відповідач посилається на пряму заборону повороту виконання у справах про стягнення аліментів, встановлену частиною 2 статті 445 ЦПК України, та на положення рішення Жовтневого районного суду від 02 лютого 2024 року у справі № 201/13012/23, в якому суд спеціально зазначив про недопустимість повороту виконання рішення про стягнення аліментів. Задоволення вимоги позивача про припинення стягнення з 16 квітня 2024 року фактично призвело б до анулювання заборгованості розміром понад 700 000 грн та до повороту виконання, прямо забороненого законом.

Стосовно вимоги про поновлення стягнення аліментів з ОСОБА_2 , відповідач звертає увагу, що така вимога є безпідставною, оскільки рішенням Жовтневого районного суду від 02 лютого 2024 року у справі № 201/13012/23 була передбачена окрема процедура подальших дій сторін, а саме: «Кожна з сторін, маючи виконавчі листи про стягнення аліментів на свою користь, мають право пред`явити їх до виконання у випадку визначення місця проживання дітей в судовому порядку». Зазначене означає, що належним механізмом дій після визначення місця проживання дитини є пред`явлення виконавчого листа до виконання, а не подання нового позову про «поновлення стягнення». Водночас сам спосіб захисту шляхом «поновлення стягнення аліментів» прямо не передбачений ні нормами Сімейного кодексу України, ні нормами ЦПК України.

Відповідач також посилається на встановлену рішенням Соборного районного суду від 03 вересня 2025 року у справі № 201/8785/25, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 березня 2026 року, недобросовісність позивача, яка полягає у поданні нею до Державної міграційної служби України завідомо недостовірних заяв про нібито втрату паспортів дітей, з огляду на що з позивача стягнуто 130 872,57 грн збитків та 5 000 грн моральної шкоди.

З огляду на викладене, відповідач просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог про припинення стягнення аліментів та про поновлення стягнення аліментів у повному обсязі та стягнути з позивача витрати на правничу допомогу.

З`ясувавши думку сторін, перевіривши матеріали справи, оцінивши надані, представлені та добуті докази, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими та не підлягаючими задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Зважаючи на ці обставини, суд керується ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, є обов`язковими для судів та учасників судових процесів, оскільки визначають тривалість кожної стадії процесу або час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію (наприклад, строк оскарження судового рішення, строк подачі зауважень щодо журналу судового засідання). Зазначене є завданням цивільного судочинства та кримінального провадження (стаття 1 ЦПК, стаття 2 КПК). Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про дотримання права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, у контексті оцінки дій сторони в справі, спрямованих на захист свого права, або її бездіяльності, дійшов з урахуванням принципів, що випливають з прецедентної практики суду, висновків про те, що: одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності; «право на суд» не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави; сторона в розумні інтервали часу має вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їй судового провадження; право на вчинення процесуальних дій стороною або щодо певної сторони не є необмеженим, позаяк обмежується, зокрема, необхідністю дотримання прав іншої сторони в процесі та власне необхідністю забезпечити дотримання права на справедливий суд у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (п.п. 52, 53, 57 та ін.); рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (п.п. 40, 41, 42 та ін.). У рішенні Європейського Суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьова проти України» зазначено, що сторони мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження.

Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).

Таким чином, суд вважає за можливе розглянути цю справу в порядку спрощеного провадження в судовому засіданні без виклику сторін.

Судом з наданих позивачем і відповідачем документів та позиції сторін з`ясовано, що дійсно сторони у справі - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - перебували у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу, від яких мають трьох спільних дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2023 року у справі № 201/8220/22, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 липня 2023 року, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуті аліменти на утримання трьох дітей у твердій грошовій сумі по 10 прожиткових мінімумів на кожну дитину відповідно до їх віку, починаючи з 27 жовтня 2022 року до досягнення дітьми повноліття.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 лютого 2024 року у справі № 201/13012/23, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 жовтня 2024 року, припинено стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на підставі рішення від 16 березня 2023 року у справі № 201/8220/22, а також відкликано виконавчий лист по вказаній справі з органів виконавчої служби. У вказаному рішенні суд спеціально зазначив, що «суд не звільняє позивача від сплати аліментів»; що «суд не допускає поворот виконання рішення про стягнення аліментів, це є недопустимим»; що припинення стягнення аліментів здійснюється «з метою того, щоб кошти, які сплачуються або мають сплачуватися на їх утримання, залишилися в розпорядженні особи, яка здійснює утримання і витрачалися на потреби дітей до визначення їх місця проживання або судовим рішенням, яке набрало законної сили, або за згодою сторін, тобто до визначення особи стягувача»; та що «кожна з сторін, маючи виконавчі листи про стягнення аліментів на свою користь, мають право пред`явити їх до виконання у випадку визначення місця проживання дітей в судовому порядку».

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуті аліменти на утримання трьох дітей у твердій грошовій сумі по 12 000 (дванадцять тисяч) гривень 00 копійок на кожну дитину, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи стягнення з 16 квітня 2024 року до досягнення дітьми повноліття. Зазначеним рішенням, яке набрало законної сили та має преюдиціальне значення відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України, встановлено, що з 06 жовтня 2023 року діти мешкають окремо від матері ОСОБА_1 , разом із батьком - ОСОБА_2 .

На виконання рішення від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24 державним виконавцем Соборного відділу державної виконавчої служби у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Мельником Л.Л. 20 січня 2025 року було відкрито виконавче провадження № 76831474. У межах виконавчого провадження державним виконавцем вжито заходи примусового виконання: 07 лютого 2025 року постановою державного виконавця накладено арешт на кошти боржника ОСОБА_1 ; 13 лютого 2025 року - накладено арешт на майно боржника; 03 липня 2025 року - накладено додатковий арешт коштів на суму 400 000 грн; 21 травня 2025 року - встановлено заборону виїзду ОСОБА_1 за межі України. Заборгованість позивача зі сплати аліментів станом на час подання позову та звернення відповідача з відзивом становить понад 700 000 гривень. Сама позивач у позовній заяві визнає, що нею за весь період стягнення сплачено в якості аліментів лише 128 055,55 грн, що становить менше 20% від нарахованих сум аліментів.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23 апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 задоволено; рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 березня 2024 року в зазначеній справі скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким визначено місце проживання дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 разом з матір`ю - ОСОБА_1 ; у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дітей з батьком - відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2026 року у справі № 201/13014/23 (провадження № 61-16028ск25) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року, задоволено заяву ОСОБА_2 про зупинення виконання зазначеної постанови та зупинено виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23 до закінчення її перегляду в касаційному порядку. Зазначеною ухвалою Верховний Суд виходив з характеру спірних правовідносин, предмета спору, з метою забезпечення збалансованості інтересів сторін та з огляду на найкращі інтереси дітей.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2026 року у тій самій справі відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про скасування ухвали Верховного Суду від 08 квітня 2026 року в частині зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку. Зазначена ухвала Верховного Суду оскарженню не підлягає.

Таким чином, виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23, на яку як на єдину правову підставу своїх вимог посилається позивач, на час розгляду цієї справи зупинене Верховним Судом до закінчення касаційного перегляду цієї постанови.

З моменту винесення апеляційним судом постанови від 25 лютого 2026 року реальної передачі дітей від батька до матері не відбулось. Діти продовжують перебувати разом з батьком і на його утриманні.

Рішенням Соборного районного суду м. Дніпра від 03 вересня 2025 року у справі № 201/8785/25, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 березня 2026 року, встановлено, що ОСОБА_1 подала до Державної міграційної служби України завідомо недостовірні заяви про нібито втрату паспортів дітей, тоді як паспорти фактично були не втрачені. Дії ОСОБА_1 кваліфіковано як недобросовісні; з неї стягнуто 130 872.57 грн збитків та 5 000 грн моральної шкоди.

Сама позивач у позовній заяві визнає, що в межах виконавчого провадження № 76831474 нею сплачено в якості аліментів 128 055.55 грн. та що вся попередня заборгованість, накопичена за період з 16 квітня 2024 року і до часу звернення з позовом, залишається невиконаною.

При цьому позивачка стверджує, що у зв`язку з визначенням рішенням суду місця проживання дітей з матір`ю відпали підстави для стягнення з неї аліментів, та постала необхідність відновити стягнення аліментів з батька дітей. На час подання позову місце мешкання їх неповнолітніх дітей визначено судом з нею, а тому і аліменти на їх утримання відповідач повинен сплачувати на її користь, В добровільному порядку відповідач цього не виконує, виник спір.

В добровільному порядку вирішити спір не вдалося, на звернення до відповідача позивач отримав відмову, звернення до інших органів ні до чого не призвели і вона вимушена була звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини другої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно з частиною 7 статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку.

Згідно зі статтею 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Стаття 180 СК України встановлює, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до частини 3 статті 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Згідно з частинами 1, 2 статті 179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Той із батьків або інших законних представників дитини, на ім`я якого виплачуються аліменти, розпоряджається аліментами виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини.

Частина 1 статті 192 СК України передбачає, що розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частини 4 статті 273 ЦПК України, якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред`явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них.

Згідно з частиною 2 статті 445 ЦПК України у справах про стягнення аліментів, а також у справах про стягнення заробітної плати чи інших виплат, що випливають з трудових правовідносин, поворот виконання не допускається незалежно від того, у якому порядку ухвалено рішення, за винятком випадків, коли рішення було обґрунтоване на підроблених документах або на завідомо неправдивих відомостях позивача.

Відповідно до частини 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Судом по заявленим позивачкою вимогам встановлено наступне.

Стосовно вимоги про припинення стягнення аліментів з ОСОБА_1 з 16 квітня 2024 року.

Звертаючись до суду з вимогою про припинення стягнення аліментів, позивач у якості єдиної підстави для задоволення позову зазначає постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23, якою визначено місце проживання дітей з матір`ю. Інших обставин на обґрунтування своїх вимог позивач не наводить. Тобто фактично позивач вважає, що сам по собі факт визначення апеляційним судом місця проживання дітей з нею є достатньою підставою для припинення стягнення з неї аліментів, причому ретроспективно з 16 квітня 2024 року.

Однак суд не може погодитися з такою позицією з низки самостійних і взаємодоповнюючих підстав.

На дату ухвалення цього рішення обставини, які лежали в основі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24, фактично не змінились. Як встановлено зазначеним рішенням, що має преюдиціальне значення відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України, з 06 жовтня 2023 року діти мешкають окремо від ОСОБА_1 , разом з батьком ОСОБА_2 . Цей факт залишається незмінним і станом на час розгляду справи: діти продовжують безперервно проживати з батьком, відвідувати навчальні заклади, отримувати медичну допомогу та виховання, перебувати на повному утриманні батька. Жодних доказів зворотного позивач до суду не надала. Постанова Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23 не змінила і об`єктивно не могла миттєво змінити цього фактичного стану. Зазначений судовий акт стосується юридичного питання визначення місця проживання дітей з матір`ю; натомість фактичне переміщення дітей до матері та реальна передача їх на її утримання є самостійним процесом, який після ухвалення апеляційним судом постанови не відбувся.

Частина 4 статті 273 ЦПК України, на яку посилається позивач, прямо передбачає, що для звільнення сторони від періодичних платежів необхідною умовою є зміна обставин, які впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення. Тобто закон вимагає реальної, а не лише формально-юридичної зміни обставин. У цій же справі діти, як і на момент ухвалення рішення від 02.07.2024 у справі № 201/4351/24, продовжують проживати з батьком і перебувати на його утриманні. Постанова апеляційного суду від 25.02.2026 у справі № 201/13014/23 не призвела до фактичної зміни цих обставин і ніяк не позбавила позивача обов`язку утримувати дітей у період, коли вони фактично перебувають на утриманні іншого з батьків.

Виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23 зупинене Верховним Судом до закінчення її перегляду в касаційному порядку. Як встановлено судом, Верховний Суд ухвалою від 08 квітня 2026 року у справі № 201/13014/23 (провадження № 61-16028ск25) відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року та зупинив виконання цієї постанови до закінчення її перегляду в касаційному порядку. Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2026 року ОСОБА_1 відмовлено у скасуванні ухвали від 08.04.2026 в частині зупинення виконання.

Ці обставини мають принципове значення для вирішення цієї справи. Зупинення Верховним Судом виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року означає, що до закінчення касаційного перегляду цей судовий акт не підлягає виконанню, а тому не може породжувати правових наслідків, на які посилається позивач, в тому числі - не може виступати самодостатньою підставою для припинення стягнення з неї аліментів. Інакше склалась би парадоксальна ситуація, за якої постанова, виконання якої зупинено Верховним Судом, водночас застосовувалась би судом першої інстанції як єдина підстава для іншого, спрямованого на її користь, рішення.

За таких обставин ухвалення судом рішення про припинення стягнення аліментів з позивача виключно на підставі постанови апеляційного суду від 25 лютого 2026 року , виконання якої зупинене Верховним Судом і яка ще не пройшла касаційного перегляду, при цьому з огляду на те, що попередня постанова в тій самій справі вже одного разу була скасована Верховним Судом, було б очевидно передчасним і не відповідало б принципу правової визначеності. У разі скасування Верховним Судом постанови від 25 лютого 2026 року єдина правова підстава, на яку посилається позивач, втратила б силу, що зумовило б необхідність перегляду рішення суду в цій справі.

Також, припинення стягнення аліментів з ОСОБА_1 ретроактивно з 16 квітня 2024 року прямо суперечить імперативному правилу частини 2 статті 445 ЦПК України. Вимога про припинення стягнення з 16 квітня 2024 року - тобто майже за два роки до звернення з позовом 10 березня 2026 року - за своєю правовою природою є нічим іншим як вимогою про поворот виконання рішення про стягнення аліментів. Адже задоволення такої вимоги потягло б за собою анулювання заборгованості, яка вже накопичилась у сумі понад 700 000 гривень, та визнання сплачених позивачем 128 055.55 грн такими, що були сплачені без правової підстави.

Між тим, частина 2 статті 445 ЦПК України прямо встановлює: у справах про стягнення аліментів поворот виконання не допускається, за винятком випадків, коли рішення було обґрунтоване на підроблених документах або на завідомо неправдивих відомостях позивача. Жодних обставин, які б свідчили про те, що рішення Жовтневого районного суду від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24 було ухвалене на підставі підроблених документів або завідомо неправдивих відомостей, у цій справі не встановлено, і самі позивачем такі обставини не наводяться.

Окрім того, на цю саму обставину суд звертав увагу і у рішенні Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 02 лютого 2024 року у справі № 201/13012/23, де прямо зазначено: «Суд не допускає поворот виконання рішення про стягнення аліментів, це є недопустимим». Позивач, посилаючись у своєму позові на зазначене рішення, фактично просить суд вчинити саме те, що цим рішенням прямо заборонено. Така позиція є внутрішньо суперечливою.

Слід також враховувати, що навіть за наявності правових підстав для задоволення вимоги про припинення стягнення аліментів, таке припинення могло б діяти лише на майбутнє - не раніше дати набрання рішенням законної сили, а не ретроспективно за два роки з накопиченою заборгованістю. Інше тлумачення суперечило б загальним засадам цивільного процесу, принципу правової визначеності та інтересам утримуваних дітей, на користь яких ці аліменти присуджені.

Припинення стягнення аліментів з матері при тому, що діти фактично проживають з батьком і перебувають на його утриманні, суперечить найкращим інтересам дитини.

Згідно з частиною 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Стаття 180 СК України встановлює абсолютний обов`язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття; цей обов`язок не може бути припинений лише через зміну юридичної форми правовідносин між батьками щодо місця проживання дитини, якщо фактично один із батьків продовжує перебувати з дитиною і нести всі витрати на її утримання.

Стаття 141 СК України прямо встановлює, що проживання батьків окремо від дитини не звільняє їх від обов`язків щодо дитини. Тлумачення частини 4 статті 273 ЦПК України та частини 3 статті 181 СК України у системному зв`язку зі статтею 180 СК України та статтею 3 Конвенції ООН про права дитини унеможливлює таке застосування цих норм, при якому один з батьків звільняється від обов`язку утримання дитини в той період, коли дитина фактично перебуває на утриманні іншого з батьків.

Аліменти, що стягуються з ОСОБА_1 за рішенням суду від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24, у розмірі по 12 000 грн на кожну дитину - це єдина і мінімальна форма участі позивача в утриманні власних дітей в період, коли вони фактично проживають з батьком. Припинення стягнення цих аліментів призвело б до того, що позивач повністю звільнялась би від будь-якої участі в утриманні дітей за час їх фактичного проживання з батьком, що прямо суперечить імперативним нормам сімейного законодавства та найкращим інтересам дітей.

Звертає на себе увагу і та обставина, що позивач, мотивуючи свій позов винятково постановою апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23, водночас не стверджує і не доводить, що з моменту її ухвалення вона фактично почала утримувати дітей, нести витрати на їх життєзабезпечення, освіту, медичне обслуговування та інші потреби. Натомість у позовній заяві сама позивач вказує, що з 07 жовтня 2023 року не бачила дітей жодного разу.

Стосовно посилання позивача на постанови Верховного Суду.

Позивач посилається на постанови Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 307/1186/17, від 04 вересня 2019 року у справі № 711/8561/16-ц, від 26 вересня 2019 року у справі № 760/32225/18, від 26 грудня 2019 року у справі № 219/6287/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 583/5413/18, від 03 лютого 2021 року у справах № 520/21069/18 та № 125/2525/18, від 21 липня 2021 року у справі № 477/1165/20, від 29 червня 2022 року у справі № 596/826/21, наводячи їх як підтвердження своєї правової позиції про те, що зміна обставин, що впливають на місце проживання дітей, є підставою для припинення стягнення аліментів.

Однак фактичні обставини, що були предметом перегляду Верховного Суду у наведених справах, суттєво відрізняються від обставин цієї справи. У справах, на які посилається позивач, факт реального фактичного проживання дітей з тим з батьків, на користь якого здійснювалось припинення стягнення аліментів, не оспорювався сторонами. У цій же справі ситуація прямо протилежна: попри юридичне визначення апеляційним судом місця проживання дітей з матір`ю, фактично діти продовжують перебувати з батьком і перебувають на його утриманні, що встановлено преюдиціально - рішенням від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24. При цьому виконання постанови від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23 зупинене Верховним Судом до закінчення касаційного перегляду, а попередня постанова в тій самій справі вже одного разу була скасована Верховним Судом.

Сама норма частини 2 статті 141 СК України прямо визначає, що проживання батьків окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє їх від обов`язків щодо дитини. Аналогічну правову позицію щодо абсолютного характеру обов`язку утримання дитини послідовно застосовує і Верховний Суд у своїй практиці.

У сукупності викладеного суд приходить до висновку, що жодна із обставин, на які посилається позивач, не утворює достатньої правової підстави для припинення стягнення з неї аліментів за рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24. У задоволенні цієї частини позовних вимог слід відмовити.

Стосовно вимоги про поновлення стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , заявленої в порядку зміни предмету позову. Заявою про зміну предмету позову від 20 березня 2026 року позивач просить суд поновити стягнення аліментів з ОСОБА_2 на її користь на утримання трьох дітей у розмірі по 10 прожиткових мінімумів на кожну дитину на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2023 року у справі № 201/8220/22, стягнення за яким припинено рішенням від 02 лютого 2024 року у справі № 201/13012/23. У якості правового обґрунтування цієї вимоги позивач посилається на той же факт визначення апеляційним судом місця проживання дітей з нею.

Суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення і цієї частини позовних вимог з огляду на наступне. Позивачем обрано неналежний спосіб захисту. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 лютого 2024 року у справі № 201/13012/23, яким було припинено стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , є чинним. У зазначеному рішенні суд чітко передбачив механізм подальших дій сторін на випадок визначення місця проживання дітей: «Кожна з сторін, маючи виконавчі листи про стягнення аліментів на свою користь, мають право пред`явити їх до виконання у випадку визначення місця проживання дітей в судовому порядку».

Тобто належним способом захисту прав позивача в разі настання зазначених у рішенні від 02 лютого 2024 року умов є пред`явлення наявного виконавчого документа до виконання. Саме за цим механізмом позивач і звернулась до Соборного районного суду м. Дніпра з клопотанням про видачу виконавчого листа за рішенням у справі № 201/8220/22, проте отримала відмову листом суду від 12 березня 2026 року, з посиланням на чинне рішення у справі № 201/13012/23 від 02 лютого 2024 року.

Належним способом захисту в разі незгоди з відмовою у видачі виконавчого листа є оскарження відповідних дій (бездіяльності) суду у встановленому законом процесуальному порядку, а не подання нового позову з вимогою про «поновлення стягнення аліментів» в межах іншої справи. Спроба позивача обійти зазначену відмову шляхом висунення відповідної вимоги у цій справі є недостатнім обґрунтуванням для задоволення позову, оскільки суд не може створювати засіб правового захисту, не передбачений законом.

Спосіб захисту у вигляді «поновлення стягнення аліментів» прямо не передбачений чинним законодавством.

Аналіз положень Сімейного кодексу України та Цивільного процесуального кодексу України свідчить про те, що жодна з його норм не передбачає такого способу захисту, як «поновлення стягнення аліментів» за раніше припиненим рішенням суду. Частина 4 статті 273 ЦПК України, на яку посилається позивач, дозволяє кожній стороні шляхом пред`явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них, але не «поновлення» раніше припинених платежів за рішенням суду, яке набрало законної сили.

Конструкція «поновлення стягнення», запропонована позивачем, не узгоджується ні з характером інституту аліментних зобов`язань, ні з нормами процесуального права. Належний механізм у цьому випадку, як вже зазначалось, передбачений рішенням від 02 лютого 2024 року у справі № 201/13012/23, і ним є пред`явлення виконавчого документа до виконання у випадку визначення місця проживання дітей у судовому порядку. У разі ж потреби стягнення аліментів за новими підставами або у новому розмірі - стороні належить звернутись до суду з відповідним позовом про стягнення аліментів у загальному порядку.

Також, обов`язковою передумовою задоволення вимоги, заявленої в порядку частини 4 статті 273 ЦПК України, є реальна, а не лише формально-юридична зміна обставин. Як уже зазначалось вище, на дату ухвалення цього рішення фактичний стан речей залишається тим самим, що і на момент ухвалення рішення від 02 лютого 2024 року у справі № 201/13012/23, та рішення від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24: діти безперервно проживають з батьком і перебувають на його повному утриманні. Постанова Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23, виконання якої зупинене ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2026 року до закінчення касаційного перегляду, не може вважатись такою зміною обставин, яка б мала наслідком безумовне поновлення стягнення аліментів з відповідача за рішенням від 16 березня 2023 року у справі № 201/8220/22, ухваленим в інший період і за інших фактичних обставин.

Крім того, задоволення вимоги про поновлення стягнення аліментів з ОСОБА_2 одночасно зі стягненням аліментів з ОСОБА_1 за рішенням від 02.07.2024 призвело б до подвійного стягнення та суперечило би цільовому призначенню аліментів.

Згідно з частиною 1 статті 179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Той із батьків, на ім`я якого виплачуються аліменти, розпоряджається ними виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини (частина 2 статті 179 СК України). Принципово важливим є те, що аліменти за своєю правовою природою спрямовані на компенсацію фактичних витрат того з батьків, який безпосередньо здійснює утримання дитини, та на забезпечення можливості особі, яка з дитиною не проживає, опосередковано брати участь у її утриманні.

У ситуації, коли діти фактично проживають з батьком, який повністю несе витрати на їх утримання, поновлення стягнення аліментів з нього на користь матері означало б, що батько, який повністю утримує дітей за свій рахунок, додатково перераховуватиме кошти матері, яка з дітьми не проживає і фактичних витрат на них не несе. Такі кошти не мали б ні цільового, ні фактичного призначення для покриття витрат на утримання дітей, оскільки ці витрати вже несе батько. Це суперечить статті 179 СК України, частині 3 статті 181 СК України та вимозі статті 3 Конвенції ООН про права дитини щодо першочергового забезпечення інтересів дитини.

З огляду на наведене, поновлення стягнення аліментів з відповідача за рішенням від 16 березня 2023 року у справі № 201/8220/22 без попередньої реальної передачі дітей матері і без початку фактичного утримання дітей нею було б не лише процесуально невірним способом захисту, але й суперечило б цільовому призначенню інституту аліментних зобов`язань.

Стосовно посилань позивача на обставини, пов`язані з переміщенням дітей у жовтні 2023 року. Позивач у позовній заяві значну увагу приділяє опису обставин, пов`язаних з переміщенням дітей з ОСОБА_6 у жовтні 2023 року, провадженням у судах Канади та Шотландії, неналежним виконанням ухвал про забезпечення позову та іншим обставинам, які, за її твердженням, свідчать про неправомірну поведінку відповідача.

Однак суд відзначає, що предметом цієї справи є виключно правові підстави для припинення/поновлення стягнення аліментів, а не оцінка правомірності переміщення дітей чи інших обставин, які стали або можуть стати предметом окремих судових проваджень. Питання, пов`язані з порядком переміщення дітей, із застосуванням Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, з виконанням ухвал про забезпечення позову, з відповідальністю за невиконання судових рішень та інші - підлягають вирішенню в межах відповідних спеціалізованих проваджень. У цій справі суд оцінює правові підстави, передбачені частиною 4 статті 273 ЦПК України, частиною 1 статті 192, статтями 179, 180, 181 СК України та частиною 2 статті 445 ЦПК України.

Зазначене узгоджується із засадами цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України), згідно з якими суд розглядає справу в межах заявлених вимог, та принципом процесуальної економії, який не дозволяє переоцінювати в межах однієї справи обставини, що є предметом інших проваджень.

Таким чином, суд приходить до висновку, що обидві заявлені позивачем вимоги - як вимога про припинення стягнення аліментів з 16 квітня 2024 року, так і вимога (заявлена в порядку зміни предмету позову) про поновлення стягнення аліментів з ОСОБА_2 - є необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню.

Вимога про припинення стягнення аліментів з 16 квітня 2024 року не може бути задоволена, оскільки: фактичний стан речей з моменту ухвалення рішення від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24 не змінився; виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23, на яку як на єдину підставу посилається позивач, зупинене ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2026 року до закінчення касаційного перегляду; ретроспективне припинення стягнення з 16 квітня 2024 року є нічим іншим, як поворот виконання, прямо заборонений частиною 2 статті 445 ЦПК України; задоволення позову суперечило б найкращим інтересам дітей, які фактично перебувають на утриманні іншого з батьків.

Вимога про поновлення стягнення аліментів з ОСОБА_2 не може бути задоволена, оскільки: позивачем обрано неналежний спосіб захисту замість пред`явлення наявного виконавчого документа до виконання, як це прямо передбачено рішенням від 02 лютого 2024 року у справі № 201/13012/23; конструкція «поновлення стягнення аліментів» не передбачена чинним законодавством; реальної зміни фактичних обставин, з якими частина 4 статті 273 ЦПК України пов`язує можливість зміни режиму періодичних платежів, не сталося; задоволення вимоги призвело б до подвійного стягнення та суперечило цільовому призначенню аліментів.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…». Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно із ст. 77-81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст. 16 ЦК України на законодавчому рівні закріплені способи захисту цивільних прав та інтересів.

Захист цивільних прав – це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміються закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений ст. 16 ЦК України.

Особа, право якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Положеннями ст. 15 ЦК України визначено, що судовому захисту підлягає лише порушене, оспорюване або невизнане право.

Відповідно до ч. 1 ст. 175 ЦПК України, у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Під предметом позову розуміється певна матеріально - правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, у зв`язку з чим, суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

При цьому, особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких грунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки стаття 81 ЦПК України закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності. Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов як в первісно заявленому вигляді, так і з урахуванням заяви про зміну предмету позову не підлягає задоволенню.

Не може суд прийняти до уваги доводи позивача, оскільки вони спростовуються вищенаведеним та об`єктивно нічим не підтверджуються; натомість докази, надані відповідачем, у сукупності з матеріалами справи свідчать про необґрунтованість позовних вимог.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За приписами ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року; Пронина проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

При таких обставинах суд приходить до висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення стягнення аліментів та про поновлення стягнення аліментів у повному обсязі.

При цьому, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 29 червня 2006 у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини вказав нате, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування.

Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Крім того, Конституційний Суд України у п. 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року №3- рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Стосовно судових витрат. Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Згідно з частиною 2 цієї статті інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на те, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 слід відмовити повністю, понесені нею судові витрати у вигляді сплаченого судового збору відшкодуванню за рахунок відповідача не підлягають.

Відповідач у відзиві заявив про орієнтовний розмір судових витрат у зв`язку із розглядом справи у сумі 40 000 грн (витрати на правничу допомогу), зазначивши, що докази та детальний опис витрат буде надано додатково. Згідно з частиною 8 статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів. Оскільки на час ухвалення цього рішення такі докази до суду не подані, питання про розподіл судових витрат відповідача може бути вирішено судом у порядку, передбаченому частиною 8 статті 141 та статтею 246 ЦПК України, після подання відповідних доказів та заяви про їх стягнення у встановлений законом строк.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про припинення і поновлення стягнення аліментів відмовити.

Таким чином обставини позовних вимог, стосовно яких у позивача є спір, не знайшли своє підтвердження в ході судового засідання і вони не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 8, 19, 51, 55, 124, 129 Конституції України, статтями 3, 7, 10, 141, 150, 179, 180, 181, 191, 192, 197 Сімейного кодексу України, статтями 8, 11, 15 Закону України «Про охорону дитинства», частиною 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини, статтями 4, 5, 12, 13, 18, 43, 44, 49, 76-82, 84, 89, 141, 178, 191, 258, 259, 263-265, 268, 273, 274, 279, 444, 445 Цивільного процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 ) в задоволенні позову до ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 ) про припинення з 16 квітня 2024 року стягнення аліментів з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на утримання дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у твердій грошовій сумі в розмірі по 12 000 (дванадцять тисяч) гривень 00 копійок на кожну дитину, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, що стягуються на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24, - відмовити повністю.

ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) в задоволенні позову до ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 ), заявленого в порядку зміни предмету позову про поновлення стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у твердій грошовій сумі в розмірі по 10 (десять) прожиткових мінімумів на кожну дитину відповідно їх віку, що стягуються на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2023 року у справі № 201/8220/22, - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 273 ЦПК України.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Суддя -