Постанова від 28 квітня 2026 р. у справі №149/3202/24 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 149/3202/24

Провадження № 22-ц/801/899/2026

Категорія: 62

Головуючий у суді 1-ї інстанції Олійник І. В.

Доповідач:Матківська М. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 квітня 2026 рокуСправа № 149/3202/24м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі:

Головуючого: Матківської М. В.

Суддів: Войтка Ю. Б., Стадника І. М.

Секретар: Закернична А. О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 29 січня 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, внесення змін до свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання права власності на спадкове майно,

Рішення суду ухвалив суддя Олійник І. В.

Рішення суду ухвалено о 16:07 в м. Хмільник Вінницької області

Повний текст рішення складено 05 лютого 2026 року,

Встановив:

У жовтні 2024 року ОСОБА_2 звернувся в суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання свідоцтва про право на спадщину за законом недійсним та визнання права власності на спадкове майно.

З урахуванням поданих заяв про зміну предмета позову від 11 лютого 2025 року та від 02 червня 2025 року, просив встановити факт постійного проживання разом із спадкодавцем ОСОБА_3 на час відкриття спадщини, тобто на день його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , внести зміни до свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 11 серпня 2011 року ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 2,3559 га, яка розташована на території Війтівецької сільської ради Хмільницького району Вінницької області, призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва і належала на праві власності ОСОБА_3 , зазначивши, що частка ОСОБА_1 у спадщині на земельну ділянку складає 1/2 частину земельної ділянки; визнати за ним в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 право власності на майно, а саме: - на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 , що належав ОСОБА_3 ; - на 1/2 частину земельної ділянки площею 2,3559 га на території Війтівецької (Мар`янівської) сільської ради Хмільницького району Вінницької області, призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та належала ОСОБА_3 .

Свої вимоги позивач мотивував наступним.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_3 . Після смерті відкрилася спадщина на належне спадкодавцю ОСОБА_3 майно: на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 та на земельну ділянку площею 2,3559 га., призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

На момент смерті батька за однією адресою із ним були зареєстровані: його дружина ОСОБА_4 , яка відмовилася від прийняття спадщини, померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , та він – ОСОБА_2 , який прийняв спадщину.

Його сестра ОСОБА_1 – відповідач у справі, подала до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

У подальшому він дізнався, що ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину на земельну ділянку.

Оскільки він був зареєстрований та проживав разом із спадкодавцем на момент його смерті, то вважає, що відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України прийняв спадщину.

Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 29 січня 2026 року позовні вимоги задоволенні частково.

Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_2 разом із спадкодавцем ОСОБА_3 , 1934 року народження, на час відкриття спадщини ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_1 .

Внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 11 серпня 2011 року в. о. державного нотаріуса Хмільницької районної державної нотаріальної контори Глуздань С. В., зареєстрованого в реєстрі за № 1691, спадкова справа № 78/2011, на земельну ділянку площею 2,3559 га, розташовану на території Мар`янівської сільської ради Хмільницького району Вінницької області, цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, належну ОСОБА_3 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 965931 від 14 травня 2005 року, зазначивши, що частка ОСОБА_1 у спадщині на земельну ділянку складає 1/2 частину земельної ділянки.

Визнано за ОСОБА_2 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 право власності на: - 1/2 житлового будинку АДРЕСА_1 ; - на 1/2 частину земельної ділянки площею 2,3559 га, розташованої на території Мар`янівської сільської ради Хмільницького району Вінницької області, цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка належала спадкодавцеві ОСОБА_3 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 965931 від 14 травня 2005 року.

В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог - 1816,80 грн.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду і ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 у задоволенні позову та стягнути з позивача на її користь судові витрати.

Зазначила, що рішення суду вважає таким, що ухвалене з істотним порушенням норм матеріального та процесуального права, при неповному з`ясуванні обставин справи та неправильній оцінці доказів.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої неправильно застосував норми матеріального права щодо позовної давності, що саме по собі є підставою для відмови у задоволенні позову. Вона заявляла про застосування позовної давності у суді першої інстанції. Суд визнав, що минуло 13 років і при цьому не застосував наслідків спливу строку позовної давності належним чином.

Суд неправильно встановив факт постійного проживання позивача із спадкодавцем та неправильно оцінив докази, допустивши порушення вимог статтей 81 і 89 ЦПК України. Так, неправильно оцінив довідку № 9 від 03 лютого 2025 року Війтівецької сільської ради про факт постійного проживання позивача із спадкодавцем, яка видана через 14-15 років після смерті спадкодавця, що підвищує ризик вторинного відтворення інформації, а не фіксації фактів.

Визнавши довідку № 73 від 20 червня 2024 року помилковою, суд не оцінив, чи не є «корекція» результатом інтересу сторони, а не об`єктивної істини, обмежившись декларацією – довідка помилкова, що суперечить принципам оцінки доказів.

Оцінюючи витяги із погосподарських книг за 2006-2010 і за 1991-1995 роки суд не встановив: на підставі яких первинних документів здійснювалися записи; ким саме і за яких обставин вони були внесені; чи здійснювалася перевірка достовірності зазначених відомостей; чи є ці записи безперервними саме на момент відкриття спадщини.

Із мотивувальної частини рішення вбачається, що суд прийняв покази свідків загальними тезами, не провівши належного критичного аналізу та без зіставлення з об`єктивними джерелами.

Позивач спадщину автоматично не прийняв, він протягом багатьох років не вчиняв жодних юридичних дій, що є істотним для оцінки добросовісності та для питання позовної давності.

У справі не встановлено фактів постійного проживання позивача у спадковому будинку разом із спадкодавцем, оскільки реєстрація позивача не свідчить про його постійне проживання.

Матеріали справи не містять належних і допустимих доказів, які б у своїй сукупності підтверджували фактично постійне проживання позивача разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_2 зазначив, що суд, вирішуючи спір, повно і всебічно дослідив обставини справи та правильно застосував норми матеріального і процесуального права, зробивши висновки, які ґрунтуються на письмових доказах та показах свідків, тому просить рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 – адвокат Захарченко В. М. заперечив проти доводів апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, а судове рішення – без змін.

Відповідач ОСОБА_1 і її представник – адвокат Липень С. В., будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання не з`явилися. При цьому відповідач ОСОБА_1 і її представник – адвокат Липень С. В. подали заяви про розгляд справи за відсутності апелянта та її представника, а також вказали, що повністю підтримують вимоги апеляційної скарги та просять її задовольнити.

Суд апеляційної інстанції, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали цивільної справи, прийшов до висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає за таких підстав.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Червона Володимирівка Хмільницького району Вінницької області помер спадкодавець ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , актовий запис № 14 від 22 жовтня 2010 року (а. с. 3).

Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 394878726 від 13 вересня 2024 року підтверджено реєстрацію права власності за власником ОСОБА_3 на житловий будинок загальною площею 62,4 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 4).

Технічний паспорт на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , виготовлений на замовлення ОСОБА_2 , дата виготовлення: 08 липня 2024 року (а. с. 7-9).

Згідно висновку про вартість майна, наданого ПП «Земля і право», ринкова вартість будинку станом на 01 жовтня 2024 року, без урахування ПДВ становить 65 970,00 грн. (а. с. 16).

Згідно свідоцтва про одруження серії НОМЕР_2 , виданого 09 січня 1977 року, актовий запис № 2, ОСОБА_3 і ОСОБА_5 зареєстрували шлюб 09 січня 1977 року; після укладення шлюбу дружині присвоєно прізвище: ОСОБА_6 (а. с. 13 зворот).

Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 , виданого повторно 22 січня 1987 року, ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в с. Червона Володимирівка Хмільницького району Вінницької області, про що зроблено запис № 3 в Книзі реєстрації актів про народження; його батьками є: батько ОСОБА_3 , мати ОСОБА_5 (а. с. 12).

14 червня 2021 року ОСОБА_2 виданий паспорт громадянина України та довідку про реєстрацію його місця проживання, відповідно до якої його місцем проживання є: АДРЕСА_1 , з 24 березня 2017 року (а. с. 14 і зворот).

Згідно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 , виданого повторно 09 липня 2021 року, ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 13).

Із копії спадкової справи № 78/2010 (а. с. 40-59), заведеної щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , вбачається, що 22 березня 2011 року із заявою про прийняття спадщини звернулася ОСОБА_1 , повідомивши нотаріуса про те, що крім неї спадкоємцем її батька ОСОБА_3 є також його дружина – ОСОБА_4 . Про інших спадкоємців першої черги – дітей, не повідомила.

В матеріалах спадкової справи є заява ОСОБА_4 – дружини спадкодавця, яку вона подала нотаріусу 22 березня 2011 року, повідомивши про те, що спадкове майно, яке складається із державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 965931, виданого 14 травня 2005 року, вона не прийняла і на нього не претендує; від отримання свідоцтва про право власності на 1/2 частку у спільному майні подружжя, як пережила дружина, вона відмовляється на користь своєї дочки ОСОБА_1 (а. с. 42).

Постановою державного нотаріуса Першої вінницької державної нотаріальної контори Сушицької А. О. про відмову у вчиненні нотаріальної дії № 230/02-31 від 26 вересня 2024 року, відмовлено ОСОБА_2 у видачі на його ім`я свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 15).

Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 21 лютого 2011 року, яке набрало законної сили 03 березня 2011 року, у цивільній справі № 2-о-7/11 встановлено факт, що ОСОБА_3 був батьком ОСОБА_1 (а. с. 44).

Відповідно до залучених до спадкової справи довідок виконавчого комітету Мар`янівської сільської ради № 591 і № 592 за листопад 2010 року, ОСОБА_3 до дня смерті проживав та був зареєстрований у будинку, який знаходиться в АДРЕСА_1 разом з дружиною ОСОБА_4 (а. с. 48, 49).

Витягом зі Спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) № 26452514 від 22 березня 2011 року підтверджено чинність заповіту № 484332817 посвідченого 15 березня 2000 року (а. с. 50).

Спадкодавцеві ОСОБА_3 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 965931, виданого 14 травня 2005 року, належала земельна ділянка площею 2,3559 га, кадастровий номер № 0524885000040010114, розташована на території Мар`янівської сільської ради (а. с 53, 54, 55).

11 серпня 2011 року виконуючою обов`язки державного нотаріуса Хмільницької районної державної нотаріальної контори Глуздань С. В., видано ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 2,3559 га, кадастровий номер №0524885000040010114, розташовану на території Мар`янівської сільської ради (а. с. 58).

Довідкою Війтівецької сільської ради № 9 від 03 лютого 2025 року підтверджено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на момент смерті був зареєстрований і постійно проживав у будинку АДРЕСА_1 . На момент його смерті за вказаною адресою була зареєстрована та постійно проживала його дружина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та постійно проживав син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , який на день смерті ОСОБА_3 був зареєстрований по АДРЕСА_1 , однак не проживав по АДРЕСА_2 у цьому ж селі. Довідка № 73 від 20 червня 2024 року, що була видана Війтівецькою сільською радою ОСОБА_2 , є помилковою (а. с. 69).

Інформація в довідці підтверджена витягами з погосподарських книг за період 2006-2010 років (а. с. 86, 87, 88), а також виписками з погосподарських книг за 1991-1995 роки (а. с. 92-98).

Відповідно до свідоцтва про спадщину за заповітом від 15 березня 2024 року спадщину після ОСОБА_7 (баби позивача) прийняла ОСОБА_8 (сестра позивача), спадщина складається з будинку АДРЕСА_1 (а. с. 100, 101-102).

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із доведеності матеріалами справи: письмовими доказами, поясненнями свідків, факту постійного проживання позивача разом із спадкодавцем ОСОБА_3 на час відкриття спадщини, а тому на підставі ч. 3 ст. 1268 ЦК України є таким, що прийняв спадщину. Суд прийшов до висновку про не застосування наслідків спливу строку позовної давності, оскільки про порушення свого права позивач дізнався після того, як зайнявся питанням оформлення своїх спадкових прав у період з липня по вересень 2024 року, з позовом він звернувся до суду 04 жовтня 2024 року, тому трирічний строк позовної давності не минув. Також суд виходив із того, що сторони є спадкоємцями першої черги за законом, їх частки є рівними, тому визнав за кожною із сторін право власності на спадкове майно: житловий будинок та земельну ділянку по 1/2 частці, задовольнивши при цьому частково вимогу позивача про визнання за ним права власності на цілий спадковий житловий будинок, оскільки частки обох спадкоємців є рівними, що стосується усього спадкового майна.

Апеляційний суд погоджується із таким висновком суду.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

За змістом статей 4, 265 ЦПК України позов може бути задоволений лише у випадку встановлення факту порушення, не визнання або оспорення відповідачем (відповідачами) прав, свобод чи інтересів позивача. Якщо такого факту не встановлено, позов не підлягає задоволенню.

Згідно з пунктом 3 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право має бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 2 ЦПК України).

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого статтею 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або невизнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

У даній справі позивач, з урахуванням поданих ним заяв від 11 лютого 2025 року і від 02 червня 2025 року про зміну предмета позову, звернувся до суду із вимогами про встановлення факту, що має юридичне значення, внесення змін до свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання права власності на спадкове майно.

Вказані правовідносини урегульовані нормами Цивільного кодексу України у Книзі шостій.

У частині 1 статті 1216 ЦК України зазначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (частина 1 статті 1217 ЦК України).

У частині першій статті 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою (частина 1 статті 1220 ЦК України).

Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті (ч. 1). У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені в статтях 1261-1265 цього Кодексу (ч. 2). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (ч. 3).

Статтею 1261 ЦК України визначено коло осіб, які відносяться до першої черги спадкоємців за законом, а саме це діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними (частина перша статті 1267 ЦК України).

За правилами статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (частина 1). Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї (частина 3). Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою-четвертою статті 1273 ЦК України (право на відмову від прийняття спадщини) (частина 4).

За правилами статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має право подати нотаріусу або в сільських населених пунктах – уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (ч. 1). Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини (ч. 5).

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина 1 статті 1270 ЦК України).

Відповідно до статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину (ч. 1). Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців (ч. 2).

Як встановлено судом, після смерті ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилася спадщина. На час відкриття спадщини спадкоємцями за законом були: його дружина ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , а 22 березня 2011 року подала нотаріусу заяву, якою повідомила нотаріуса про те, що спадкове майно, яке складається із державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 965931, виданого 14 травня 2005 року, вона не прийняла і на нього не претендує; його діти. Як пояснив у судовому засіданні представник позивача, у спадкодавця було восьмеро дітей. Заяву про прийняття спадщини нотаріусу подала дочка спадкодавця ОСОБА_1 – відповідач по справі.

Позивач ОСОБА_2 , вважаючи себе спадкоємцем першої черги за законом, як син спадкодавця, звернувшись до суду із цим позовом, надав докази того, що він дійсно є його сином, а померлий ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , був його батьком.

У позові вказав, що на момент смерті батька за адресою його проживання, разом з ним були зареєстровані і проживали: його дружина ОСОБА_4 (мати позивача) і він – позивач ОСОБА_2 (син спадкодавця). Відповідно до частини 3 статті 1268 ЦК України, як спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, він вважається таким, що прийняв спадщину, оскільки від неї не відмовився у визначений законом шестимісячний строк. При цьому надав докази прийняття ним спадщини, згідно вимог частини 3 статті 1268 ЦК України, у визначений законом шестимісячний строк.

На підтвердження факту постійного проживання із спадкодавцем ОСОБА_3 на час відкриття спадщини у будинку АДРЕСА_1 , позивач надав: довідку Війтівецької сільської ради № 9 від 03 лютого 2025 року, згідно якої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на момент смерті був зареєстрований і постійно проживав у будинку АДРЕСА_1 . На момент його смерті за вказаною адресою була зареєстрована та постійно проживала його дружина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та постійно проживав син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , який на день смерті ОСОБА_3 був зареєстрований по АДРЕСА_1 , однак не проживав по АДРЕСА_2 у цьому ж селі (а. с. 69); витяг із погосподарської книги за 2006-2010 роки (особовий рахунок № НОМЕР_5 , адреса двору – АДРЕСА_1 )), який свідчить про те, що головою домогосподарства є ОСОБА_3 , членами двору є: ОСОБА_4 – дружина, ОСОБА_2 – син (а. с. 11, 88); копію погосподарської книги за 1996-2000 роки (особовий рахунок № НОМЕР_6 , двір колгоспний) яка свідчить про те, що головою двору був ОСОБА_3 ; членами двору – ОСОБА_4 – дружина, ОСОБА_2 – син, ОСОБА_9 – син (а. с. 93-94); копію погосподарської книги за 2001-2005 роки (адреса – АДРЕСА_1 ),) яка свідчить про те, що головою двору був ОСОБА_3 ; членами двору – ОСОБА_4 – дружина, ОСОБА_2 – син (а. с. 95-96).

Такі обставини підтверджені поясненнями свідків: ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_11 , які повідомили, що ОСОБА_2 постійно проживав у батьківському будинку по АДРЕСА_1 , разом з батьком, матір`ю, у тому числі і на момент відкриття спадщини після смерті батька. Він був зареєстрований у будинку по АДРЕСА_2 , проте там не проживав, а проживали інші особи – його родичі, а після їх смерті будинок став непридатним для проживання. Також свідок ОСОБА_12 пояснила, що за відомостями погосподарських книг ОСОБА_2 був зареєстрований по АДРЕСА_2 , а фактично проживав по АДРЕСА_1 , що відповідає дійсності і їй це відомо особисто та зі слів односельців.

Наведеним спростовується інформація, викладена у довідці Війтівецької сільської ради № 73 від 20 червня 2024 року, про те, що ОСОБА_2 був зареєстрований у будинку по АДРЕСА_1 на момент смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 його батька ОСОБА_3 .

Отже, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про доведеність позивачем факту його постійного проживання разом зі спадкодавцем – його батьком ОСОБА_3 на час відкриття спадщини – ІНФОРМАЦІЯ_1 , у будинку по АДРЕСА_1 , що свідчить про прийняття позивачем ОСОБА_2 спадщини на підставі ч. 3 ст. 1268 ЦК України.

З огляду на викладене є неспроможними доводи апеляційної скарги відповідача щодо недоведеності факту прийняття спадщини позивачем після смерті їх батька ОСОБА_3 . На підтвердження такого факту позивач надав належні і достовірні докази, відповідно до вимог статтей 13, 12, 81 ЦПК України, оцінку яким надав суд першої інстанції, керуючись положеннями статті 89 ЦПК України. Відповідач, заперечуючи позов та на виконання вимог зазначеного закону – статтей 13, 12, 81 ЦПК України, розпорядившись своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, не довела належними й достовірними доказами тих обставин, на які вона посилалася як підставу своїх заперечень позовних вимог ОСОБА_2 .

За правилами статті 1267 ЦК України частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними (частина 1). Спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них (частина 2). Спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них (частина 3).

Суд першої інстанції, встановивши, що спадкоємцями ОСОБА_3 не заявлено про прийняття спадщини за заповітом, тому, згідно вимог статті 1223 ЦК України спадщина оформляється за законом; позивач і відповідач є спадкоємцями першої черги за законом, які прийняли спадщину і не відмовилися від її прийняття. Спадковим майном, як встановлено по справі, є: житловий будинок по АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею 2,3559 га, що належала спадкодавцю на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку. На підставі частини першої статті 1267 ЦК України частка кожного із спадкоємців є рівною – тобто по 1/2 для кожному: позивачу і відповідачу, з урахуванням відсутності в складі спадкового майна рухомого майна та угоди цих спадкоємців щодо зміни розміру часток у спадщині.

З урахуванням таких же обставин та зазначених вимог матеріального закону, суд першої інстанції ухвалив законне рішення щодо часткового задоволення позовної вимоги про визнання права власності на весь будинок, оскільки спадкоємців, які прийняли спадщину, є двоє, частки обох спадкоємців є рівними, і це стосується усього спадкового майна, у тому числі і будинку.

При цьому також судом враховано наступне.

За правилами частин 2 і 3 статті 1275 ЦК України якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за законом з тієї черги, яка має право на спадкування, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за законом тієї ж черги і розподіляється між ними порівну (ч. 2). Положення цієї статті не застосовуються, якщо спадкоємець відмовився від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця, а також коли заповідач підпризначив іншого спадкоємця (ч. 3).

Спадкоємець першої черги ОСОБА_4 відмовилася від належної їй частки у спадковому майні, про що подала нотаріусу у шестимісячний строк відповідну заяву, у якій вказала, що спадкове майно, яке складається із державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 965931, виданого 14 травня 2005 року, вона не прийняла і на нього не претендує. Про те, що вона відмовляється від прийняття цієї спадщини на користь ОСОБА_1 в заяві не зазначила. Водночас ОСОБА_4 відмовилася на користь своєї дочки ОСОБА_1 від отримання свідоцтва про право власності на 1/2 частку у спільному майні подружжя, як пережила дружина, а можливість такої відмови законом – статтею 1275 ЦК України не передбачена. Апеляційна скарга не містить таких доводів незаконності рішення суду в цій частині.

Відповідно до статті 1300 ЦК України за згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус або в сільських населених пунктах - уповноважена на це посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину (частина 1). На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину (частина 2). У випадках, встановлених частинами першою і другою цієї статті, нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину (частина 3).

Спадкоємець за законом ОСОБА_1 11 серпня 2011 року отримала свідоцтво про право на спадщину за законом (зареєстроване в реєстрі за № 1691), згідно якого вона успадкувала всю земельну ділянку, що на праві власності належала спадкодавцю ОСОБА_3 .

Суд першої інстанції встановивши, що позивач має право на спадкування і частки спадкоємців є рівними, вірно визначив, у відповідності до вимог частини 2 статті 1300 ЦК України, що заявлена вимога про внесення змін у видане свідоцтво, ґрунтується на законі, тому підлягає до задоволення.

На спадкове майно – житловий будинок, що належав спадкодавцю ОСОБА_3 , свідоцтво про право на спадщину за законом не видавалося.

З урахуванням викладеного суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги щодо не застосування судом першої інстанції норм матеріального права щодо позовної давності, про що відповідач заявляла у суді першої інстанції, також є неспроможними, з огляду на наступне.

Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Загальна позовна давність, за правилами статті 257 ЦК України, встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (стаття 261 ЦК України).

Наслідки спливу позовної давності визначені сттатею 267 ЦК України, відповідно до якої заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності (ч. 2). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч. 3). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4). Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (ч. 5).

У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» № 14 від 18 грудня 2009 року, роз`яснено, що, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у мотивувальній частині рішення зазначає про відмову в позову з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Суд першої інстанції в рішенні вказав, що про порушення свого права позивач дізнався після того як отримавши на його замовлення технічний паспорт на будинок АДРЕСА_1 , зібравши документи, уповноважив ОСОБА_8 на звернення до нотаріуса із заявою від його імені про видачу свідоцтва про право на спадщину. Така заява надійшла до Хмільницької державної нотаріальної контори 26 вересня 2024 року за № 196/02-31. Постановою державного нотаріуса від 26 вересня 2024 року за № 230/02-31 у видачі позивачу свідоцтва про право власності на спадкове майно відмовлено. Позивач надав довіреність на ім`я ОСОБА_8 від 09 серпня 2024 року, копію технічного паспорта, який виготовлений 08 липня 2024 року на його замовленням на спадковий будинок, що дає підстави для висновку про те, що питанням оформлення спадкових справ позивач почав займатися у період з липня по вересень 2024 року. Отже, не раніше липня 2024 починається відлік строку позовної давності. Позивач звернувся із даним позовом до суду 04 жовтня 2024 року, у зв`язку з чим трирічний строк позовної давності не минув. Крім цього суд першої інстанції врахував те, що відповідач 22 березня 2011 року звернулася до нотаріальної контори як спадкоємець за законом і, всупереч загальним засадам цивільних відносин, зокрема принципу добросовісності, повідомила нотаріуса лише про одного спадкоємця – дружину ОСОБА_4 . Про наявність інших спадкоємців вона не повідомила нотаріуса. Також із витягу зі Спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) видно, що ОСОБА_3 склав заповіт 01 грудня 2000 року, який є чинним станом на день відкриття спадщини, що також свідчить про наявність інших спадкоємців, проте нотаріус не перевірив вказаний факт. У матеріалах спадкової справи, що надані на запит суду, відсутній заповіт від 01 грудня 2000 року.

Отже за наведених обставин, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позивач звернувся у суд із позовом в межах трирічного строку позовної давності.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатися про це порушення) чинники.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Аналіз положень частини першої статті 261 ЦК України свідчить про те, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня видачі 11 серпня 2011 року спадкоємцю ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17 вказано, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

За встановлених обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності, скільки з позовом до суду позивач ОСОБА_2 звернувся у жовтні 2024 року, тобто в межах трирічного строку з моменту, коли він дізнався про порушення свого права.

Одночасно враховується і той факт, що позивач, проживаючи в одному будинку по АДРЕСА_1 разом із спадкодавцем – своїм батьком ОСОБА_3 при його житті та на час його смерті – ІНФОРМАЦІЯ_1 , продовжував безперешкодно проживати у цьому будинку і після його смерті по цей час, та згідно довідки про реєстрацію місця проживання особи, був у ньому зареєстрований з 24 березня 2017 року, де безперешкодно проживає по теперішній час, про що свідчать матеріали справи, у яких позивач зазначив лише одну свою адресу – АДРЕСА_1 , за якою він проживає, і на цю адресу йому доставлялася під розписку кореспонденція, у тому числі судова повістка про виклик до Вінницького апеляційного суду на 29 квітня 2026 року.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно встановив обставини справи, дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Спростування доводів апеляційної скарги викладені у змісті даної постанови.

При цьому суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції № 2) [ВП], § 41.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням встановлених обставин справи, правовідносин, які випливають із встановлених обставин та правових норм, що підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, у зв`язку з чим рішення суду не підлягає до скасування, а апеляційна скарга відповідача не підлягає задоволенню, оскільки викладені в ній доводи правильність висновків суду першої інстанції не спростовують, про що викладено у змісті цієї постанови.

Оскільки у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, тому за правилами статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на відповідача.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 141, 367, 374, 375, 381-382 ЦПК України, суд

Постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 29 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий:М. В. Матківська

Судді:Ю. Б. Войтко

І. М. Стадник

Повний текст судового рішення складений 01 травня 2026 року