Постанова від 27 квітня 2026 р. у справі №128/2932/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 128/2932/25

Провадження № 22-ц/801/880/2026

Категорія: 42

Головуючий у суді 1-ї інстанції Антонюк В. В.

Доповідач:Міхасішин І. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 квітня 2026 рокуСправа № 128/2932/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ: головуючого: Міхасішина І.В.,

суддів: Матківської М.В., Стадника І.М.

з участю секретаря судового засідання: Кахно О.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниця цивільну справу № 128/2932/25 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська факторингова компанія" до ОСОБА_1 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача ТОВ "Гроуф Капітал Факторинг", ПАТ "БМ Банк" про стягнення 3% річних та інфляційних витрат за кредитним договором №1/35/250308 від 28.03.2008 року,

за апеляційною скаргою представника позивача Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська факторингова компанія" на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 22 січня 2026 року, ухвалене у складі судді Антонюка В. В., -

ВСТАНОВИВ:

ТОВ "Українська факторингова компанія" звернулась до Вінницький районного суду Вінницької області із позовною заявою до ОСОБА_2 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача ТОВ "Гроуф Капітал Факторинг", ПАТ "БМ Банк" про стягнення 3% річних та інфляційних витрат кредитним договором №1/35/250308 від 28.03.2008 року.

Позов мотивовано тим, що 28.03.2008р. між ОСОБА_2 та ПАТ « БМ Банк » було укладено кредитний договір N? 1/35/280308 ( надалі – кредитний договір ) на підставі, якого відповідачка отримала 70 000 тис. дол. США. У зв?язку з невиконанням ОСОБА_2 зобов?язань за вказаним кредитним договором, рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 30.05.2011 року по справі N? 2-15/11 задоволено позовні вимоги ПАТ « БМ Банк » до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором N? 1/35/280308, що складає станом на 16.09.2010 року 704 854 сімсот чотири тисячі вісімсот п?ятдесят чотири) грн. 89 коп., що станом на 16.09.2010 року згідно офіційного курсу НБУ становило 89 005,82 доларів США.

Позивач зазначає, що на виконання вищевказаного рішення Першим ВДВС у м. Вінниці ЦМУ МЮ (м. Київ ) було відкрито виконавче провадження № 52326775 про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 . Вказане виконавче провадження було закінчено у зв`язку з відсутністю у боржника ліквідного майна , за яке можливо виконати рішення суду, на підставі чого була винесена постанова про повернення виконавчого листа стягувачу 30.06.2017року. Згідно з даних АСВП вбачається, що жодних коштів не надходило на виконання рішення суду. Рішення Вінницького районного суду Вінницької області по справі 2-15/11 від 30.05.2011 року, як зазначає позивач, не виконано.

Заборгованість Банком було нараховано станом на 16.09.2010 року у розмірі 704 854 (сімсот чотири тисячі вісімсот п`ятдесят чотири) грн. 89 коп., що станом на 16.09.10 року згідно офіційного курсу НБУ становить 89 005,82 доларів США.

08.05.2019 року ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області було задоволено заяву ТОВ «Гроуф Капітал Факторинг» про заміну сторони виконавчого провадження по цивільній справі N? 2-15/2011 з ПАТ «БМ Банк» на ТОВ "Гроуф Капітал Факторинг"».

15.02.2022 року між ТОВ «Українська факторингова компанія» та ТОВ «Гроуф Капітал Факторинг» укладено Договір відступлення права вимоги грошових зобов`язань за Кредитними договорами N?15.02/2022_ГКФ , відповідно до умов якого право грошової вимоги за договором про надання кредиту N?1/35/280308 від 28.03.2008 року укладеним між ПАТ «БМ Банк» та ОСОБА_2 перейшло до ТОВ «Українська факторингова компанія».

Таким чином, ТОВ «Українська факторингова компанія» являється новим кредитором ОСОБА_2 за кредитним договором N? 1/35/280308 від 28.03.2008 року.

Згідно договору про відступлення права вимоги від 15.02.2022 р., заборгованість за кредитним договором на дату відступлення становила: 89 005,82 доларів США.

Позивач зазначає, що відповідно до розрахунку заборгованості, заборгованість відповідача по 3% річних за період з 24.02.2019р. по 23.02.2022р. становить - 63 494 грн. 88 коп., а сума інфляції у період з 01.03.2019р. по 23.02.2022р. становить – 154 126 грн. 70 коп.

В добровільному порядку відповідач заборгованість не погасила, що й стало підставою для звернення позивачем до суду із даним позовом про її стягнення. Крім того, позивач просив стягнути із відповідача понесені судові витрати.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 22 січня 2026 рокупозов Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська факторингова компанія" до ОСОБА_1 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача ТОВ "Гроуф Капітал Факторинг", ПАТ "БМ Банк" про стягнення 3% річних та інфляційних витрат за кредитним договором №1/35/250308 від 28.03.2008 року - залишено без задоволення. Судові витрати залишено за позивачем.

В апеляційній скарзі представник позивача Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська факторингова компанія" просить рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 22 січня 2026 року скасувати і ухвалити нове, яким позов задовольнити, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Від представника відповідача ОСОБА_3 – адвоката Лунегова О.О. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим. Просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

В судовому засіданні представник відповідача адвокат Лунегов О.О заперечував щодо задоволення апеляційної скарги, просив суд рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились про час та місце розгляду були повідомлені завчасно та належним чином.

Колегія суддів вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції переглянувши справу за наявними в ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення скарги з огляду на наступне.

Відповідно до положень статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Проте зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення у повній мірі не відповідає.

Відмовлячи в задоволені позову суд першої інстанції виходив з того, що позивач не підтвердив більш вірогідними доказами обставини позовних вимог.

До такого висновку суд першої інстанції дійшов з порушенням норм процесуального права, а саме при складанні мотивувальної частини оскаржуваного судового рішення не виконав вимог статті 89 ЦПК України, згідно положень якої суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Фактичні обставини справи

Судом встановлено, що 28.03.2008р. між ОСОБА_2 та ТОВ «БМ Банк» було укладено кредитний договір N? 1/35/280308 на підставі, якого відповідач отримала 70 000, 00 дол. США із встановленим строком користування з 28.03.2008 року по 27.03.2030 року, та зобов`язалася повернути отримані кошти у встановлений в кредитному договорі строк і сплатити відсотки за користування кредитними коштами.

Згідно із додатком № 2 до Кредитного договору № 1/35/280308 від 28.03.2008р. умовами надання кредиту, кредит видається на підставі договору, шляхом перерахування повної суми кредиту на рахунок № НОМЕР_1 , відкритий у банку; сума кредиту 70 000,00 дол. США, строк кредиту до 27.03.2030 року, процентна ставка за кредитом (річних) 13 %.

У зв`язку з невиконанням ОСОБА_2 зобов`язань за вказаним кредитним договором рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 30.05.2011 року по справі N? 2-15/11 задоволено позовні вимоги ПАТ «БМ Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором N? 1/35/280308, що складає станом на 16 вересня 2010 року 704 854 ( сімсот чотири тисячі вісімсот п`ятдесят чотири ) гривні 89 копійок, що станом на 16.09.10 року згідно офіційного курсу НБУ становить 89 005,82 доларів США.

08.05.2019 року ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області задоволено заяву ТОВ «Гроуф Капітал Факторинг» про заміну сторони виконавчого провадження по цивільній справі N? 2-15/2011 з ПАТ «БМ Банк» на ТОВ "Гроуф Капітал Факторинг".

15.02.2022 року між ТОВ «Українська факторингова компанія» та ТОВ "Гроуф Капітал Факторинг» укладено Договір відступлення права вимоги грошових зобов`язань за Кредитними договорами N?15.02/2022_ГКФ , відповідно до умов якого право грошової вимоги за договором про надання кредиту N?1/35/280308 від 28.03.2008 року укладеним між ПАТ «БМ Банк» та ОСОБА_2 перейшло до ТОВ «Українська факторингова компанія». Згідно договору про відступлення права вимоги від 15.02.2022 р. заборгованість за кредитним договором на дату відступлення становила: 89 005,82 доларів США.

Згідно зі ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 516 ЦК України, заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Однак, ТОВ «Українська факторингова компанія» не являється новим кредитором ОСОБА_2 за кредитним договором N? 1/35/280308 від 28.03.2008 року, оскільки до Договору про відступлення права вимоги грошових зобов`язань за Кредитними договорами N?15.02/2022_ГКФ не долучено акт прийому - передачі письмових повідомлень ( листів ) про заміну кредитора Боржникам протягом 10 днів з дня внесення оплати відповідно до п. 3.2 Договору відступлення права вимоги грошових зобов`язань за Кредитними договорами № 15.02/2022_ГКФ від 15.02.2022р. та акт прийому – передачі кредитних документів, зокрема щодо Кредитного договору № 1 /35/280308 від 28 березня 2008 року укладеного з ОСОБА_2 та ПАТ «БМ Банк».

Долучену до позовної заяви квитанцію, платіжне доручення № UA 74900008 від 15.02.2022р. із призначення платежу оплата права вимоги, зг. дог. відступлення права вимоги грошових зобов`язань за Кредитними договорами № 15.02/2022_ГКФ від 15.02.2022р., суд не вважає належним та допустимим доказом того, що ТОВ "Українська факторингова компанія" сплатила - 1 828 550 ТОВ «Гроуф Капітал Факторинг», оскільки у наданому стороною позивача платіжному дорученні відсутній власноручний підпис або електронний підпис уповноваженого працівника банку, відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги».

Із наданого позивачем розрахунку заборгованості вбачається, що заборгованість відповідача із 3% річних за період з 24.02.2019р. по 23.02.2022р. становить - 63 494 грн. 88 коп., а сума інфляції період з 01.03.2019р. по 23.02.2022р. становить – 154 126 грн. 70 коп.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд та застосовані норми права

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За змістом цієї норми зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Так, підстави виникнення цивільних прав та обов`язків наведені в частині другій статті 11 ЦК України, серед яких законодавець розрізняє:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас, за загальним правилом, цивільні права та обов`язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Сторони укладають правочин з метою врегулювання певних правовідносин, що визначає виникнення у них цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) [частина перша статті 530 ЦК України].

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина друга статті 615 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до відповіді Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 24 травня 2024 року № 85106, 30 червня 2017 року відповідно до п. 2 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження » винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачу. Копію постанови разом з виконавчим листом № 2-15/11 з урахуванням вимог ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» надіслано стягувачу. Станом на 24 травня 2024 року повторно вищезазначений виконавчий документ на виконання до відділу не надходив.

Разом з цим слід зауважити, що відповідно до отриманої інформації з АСВП державним виконавцем не виносив процесуальний документ, яким змінено сторону виконавчого провадження її правонаступником, а саме ТОВ «Українська факторингова компанія».

У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.

Обов`язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).

Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.

Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції, заява №183571/91» (Case of Hornsby v. Greece) ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін.

Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.

У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи [справи «Белле проти Франції» (Bellet v. France), «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші].

Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»).

Як зазначалося вище, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».

До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

У справі, яка переглядається спір стосується вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська факторингова компанія" пред`явлених до суду у липня 2025 року на підставі частини другої статті 625 ЦК України до ОСОБА_1 _1 про стягнення з неї 3% річних за період з 24.02.2019р. по 23.02.2022р. становить - 63 494 грн. 88 коп., а сума інфляції у період з 01.03.2019р. по 23.02.2022р.за кредитним договором борг но якому відповідно до рішенням суду становить 89 005,82 доларів США., яке нею не виконано.

Як уже зазначалося вище, передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування відсотків річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.

Водночас Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21, від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 виснувала, що інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання, тому зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги.

За встановлених судом апеляційної інстанції обставин розмір заборгованості встановлений судовим рішенням у справі № 2-15/11 (рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 30 травня 2011 року), яке набрало законної сили та яким, зокрема, стягнуто з відповідача на користь банку заборгованість за кредитним договором (за тілом кредиту та процентами) у розмірі 89005,82 дол. США, що за курсом НБУ станом на 16.09.2010 року складало 704854,89 грн, і саме на цю суму позивач згідно з позовною заявою нарахував три проценти річних за частиною другою статті 625 ЦК України за період з 24.02.2019р. по 23.02.2022р. становить - 63 494 грн. 88 коп., а сума інфляції у період з 01.03.2019р. по 23.02.2022р.

Проте, як установив суд апеляційної інстанції після видачі на виконання вказаного судового рішення виконавчого листа, державний виконавець 30 червня 2017 року відповідно до п. 2 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження » винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачу.

Станом на 24 травня 2024 року повторно вищезазначений виконавчий документ на виконання до відділу не надходив.

Разом з цим слід зауважити, що відповідно до отриманої інформації з АСВП державним виконавцем не виносив процесуальний документ, яким змінено сторону виконавчого провадження її правонаступником, а саме ТОВ «Українська факторингова компанія».

Факт не перебування виконавчого листа за основним борговим зобов`язанням на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки вказана норма підлягає застосуванню судом лише за грошовим зобов`язанням, яке підлягає виконанню.

Суд апеляційної інстанції дослідивши матеріали справи з урахуванням власних висновків та врахувавши висновок Великої Палати Верховного Суду вважає, що в задоволенні позовних вимог про стягнення 3 % річних за невиконання рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, слід відмовити з тих підстав, що у відповідача немає обов`язку у грошовому зобов`язанні, який би міг бути виконаний примусово, а отже, немає правової підстави для стягнення можливого похідного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України.

Згідно із частиною 4 статті 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Відповідно до положень статті 376 ЦПК України підставами для зміни судового рішення у відповідній частині є порушення норм процесуального права, зокрема коли судове рішення не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України, тобто не є належним чином обґрунтованим та ухваленим на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Отже, встановлені апеляційним судом обставини дають підстави для зміни оскаржуваного судового рішення в частині мотивів підстав відмови у позові.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 367 374 376 381 382 384 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника позивача Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська факторингова компанія" - задовольнити частково.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 22 січня 2026 рокузмінити в частині мотивів відмови у позові з підстав, викладених у мотивувальній частині цієї постанови.

В решті рішення суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий І.В. Міхасішин

Судді: М.В. Матківська

І.М. Стадник