Рішення від 29 квітня 2026 р. у справі №333/9063/24 — Шевченківський районний суд м. Запоріжжя

ЄУН: 333/9063/24

Провадження №: 2/336/110/2026

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Запоріжжя 30 квітня 2026 року

Шевченківський районний суд м. Запоріжжя

у складі: головуючого судді Зарютіна П.В.,

при секретарі Гордейченко Р.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , представники: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ) до ОСОБА_4 (представник ОСОБА_5 ) про припинення режима спільної сумісної власності майна частини квартири та визнання права особистої приватної власності на частину квартири,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач, ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрована в АДРЕСА_1 , в особі представника - адвоката Очкур К.І., звернулася до суду з вищезгаданим позовом, в якому просила суд визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на частину квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , яка була зареєстрована за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 09.09.2020, зареєстрованого в реєстрі за №501 та посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Горбашко М.В., судові витрати покласти на відповідача.

В обґрунтування позовних вимог позивач ОСОБА_1 зазначила, що вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з відповідачем з 10 жовтня 19992 року по 06 люте 2024 року. 09.09.2000 року подружжям було укладено договір купівлі-продажу частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , яка була оформлена на відповідача. Позивачка вважає, що частина квартири є її особистою приватною власністю, зазначає, що 14.08.2020 вона продала квартиру АДРЕСА_2 , яка належала їй на праві приватної власності на підставі договору дарування від 25.02.2008, зареєстрованого в реєстрі за №159 та посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Сенченко К.В., за 657000 грн. і за ці кошти придбала у сестри відповідача частини спірної квартири. Частка була оформлена на відповідача через те, що він вже є власником іншої частини квартири і згодом, за устною домовленістю, він мав переоформити вказану частину на позивачку.

Ухвалою суду від 04 листопада 2024 року відкрито провадження по справі та визначено справу розглядати за правилами загального позовного провадження.

29.11.2024 року представник відповідача адвокат Мазур Г.В. подала до суду відзив на позовну заяву, де зазначила, що не визнає позов в повному обсязі, та зазначила, що позивачкою не доведено, що грошові кошти, отримані позивачкою від продажу належної їй на праві особистої приватної власності квартири були направлені саме на купівлю спірної частини квартири, враховуючи, що продаж цієї частки здійснено за 217000 грн., які були перераховані в безготівковому порядку з рахунку відповідача на рахунок продавця. Також, відповідач зазначає, що спірна частка була оформлена на відповідача за нотаріально посвідченою згодою позивачки, придбання частки квартири відбувалось в інтересах сім`ї, що не заперечується позивачкою, а тому частка квартири є об`єктом спільної сумісної власності.

24.03.2025 представник позивачки адвокат Очкур К.І. подала уточнену позовну заяву в якій просить припинити режим майна спільної сумісної власності подружжя на частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровану за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 09.09.2020, визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власногсті на частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Представник позивачки подала клопотання про витребування від Запорізької державної податкової інспекції ГУ ДПС у Запорізькій області інформацію щодо доходів відповідача отриманих ним за період з 10.10.1992 по 06.02.2024.

Ухвалою суду від 07.05.2025 року витребувано від Запорізької державної податкової інспекції ГУ ДПС у Запорізькій області інформацію щодо доходів відповідача отриманих ним за період з 10.10.1992 по 06.02.2024.

Представник позивачки подала клопотання про витребування у приватного нотаріуса Горбашко М.В. копію договору купівлі-продажу частки квартири.

Ухвалою суду від 16.06.2025 року витребувано у приватного нотаріуса Запорізького нотаріального округу Горбашко М.В. засвідчену належним образом копію договору купівлі-продажу частки квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою сулу від 17.09.2025 року підготовче провадження у справі закрите та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивач та її представник у судовому засіданні просили суд позовну заяву задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві.

Представник відповідача адвокат Мазур Г.В. просила суд у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Суд, дослідивши матеріали цивільної справи, вислухавши пояснення представника позивачки адвоката Очкур К.І., представника відповідача адвоката Мазур Г.В., вислухавши пояснення свідка ОСОБА_6 , з`ясувавши всі обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, що мають значення для вирішення справи по суті, дійшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з наступних підстав.

Так, судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що з 10 жовтня 1992 року по 06 люте 2024 року ОСОБА_7 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі. 14 лютого 2024 року ОСОБА_7 укладено новий шлюб зі ОСОБА_8 , після чого ОСОБА_7 присвоєно прізвище чоловіка – ОСОБА_9 .

За період шлюбу, а саме 09 вересня 2020 року ОСОБА_4 та ОСОБА_10 уклали договір купівлі-продажу частки квартири, а саме частки квартири АДРЕСА_3 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Горбашко М.В. та зареєстровано в реєстрі за №501.

Відповідно до п. 3 вказаного Договору продаж зазначеної частки квартири здійснено за 217000 грн., які отримані Продавцем від Покупця до підписання цього договору шляхом безготівкового розрахунку відповідно до вимог чинного законодавства України. Факт перерахування коштів підтверджується платіжним дорученням №530 від 09.09.2020, відповідно до якого ОСОБА_4 зі свого поточного рахунку перерахував кошти в розмірі 217000 грн. на користь ОСОБА_10 , призначення платежу – перерахування коштів за нерухоме майно згідно договору купівлі-продажу від 09.09.2020.

У пункті 7 Договору визначено, що цю купівлю-продаж вчинено за заявою про згоду дружини Покупця – ОСОБА_7 , справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Горбашко М.В. 09 вересня 2020 року за реєстром №500.

Інша частина квартири належить ОСОБА_4 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом №І-103, видане 23.05.2013 Шостою Запорізькою державною конторою. У вказаній квартирі подружжя проживало з 1992 року.

14 серпня 2020 року позивачка продала квартиру АДРЕСА_2 , яка належала їй на праві приватної власності на підставі договору дарування від 25.02.2008, зареєстрованого в реєстрі за №159 та посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Сенченко К.В.

Відповідно до п. 3 вказаного договору продаж здійснено за 657600 грн., які отримані продавцем від покупця до підписання цього договору шляхом безготівкового розрахунку.

Згідно з заявою на видачу готівки №61088 від 14.08.2020 позивачка зняла зі свого поточного рахунку грошові кошти в розмірі 657600 грн., отримані за продаж нерухомого майна за адресою АДРЕСА_4 .

Згідно зі ст. 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Відповідно до ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У відповідності до ст. 60 СК України, майно набуте подружжям під час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Вважається , що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ч. 3 ст. 368 ЦК України, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 69 СК України).

Положення ст. 70 СК України передбачає, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Пленум Верховного Суду України в своїй постанові № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» зазначає, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені із цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що: «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і ст. 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».

У постанові від 03.06.2024 року у цивільній справі № 712/3590/22 Верховний Суд дійшов наступного висновку: «Вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором.

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору іншим з подружжя, який є стороною договору, з його контрагентом. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з своїм контрагентом права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.

Сприйняття волевиявлення іншого з подружжя на розпорядження спільним майном відбувається шляхом відображення такої згоди у відповідному договорі. У такому випадку регулюючий ефект договору поширюється як на сторони договору, так і на іншого з подружжя (співвласника), який надав згоду на розпорядження спільним майном.

Згода одного з подружжя на вчинення другим з подружжя договору з розпорядження спільним майном як односторонній правочин є одним із правомірних обмежень свободи договору, оскільки визначена законодавцем необхідність одержання згоди обмежує як того з подружжя, хто укладає договір з розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і контрагента за договором, оскільки він має переконатися, що особа, з якою укладається договір, перебуваючи в шлюбі, має згоду на укладення такого договору.

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності.

Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності.

Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.

У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність».

Згідно з ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Оцінивши відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України подані учасниками справи докази, суд вважає, що вказане майно є спільним майном подружжя та що презумпція права спільної сумісної власності позивачем не спростована.

Так, твердження позивача про придбання спірного майна за її особисті кошти, отримані від продажу квартири АДРЕСА_2 , яка належала їй на праві приватної власності, суд вважає безпідставними, оскільки відповідно до заяви на видачу готівки №61088 від 14 серпня 2020 року ОСОБА_7 отримала з поточного рахунку грошові кошти у розмірі 657 600 грн., отримані за продаж нерухомого майна. Позивачкою не надано достатніх та допустимих доказів на підтвердження подальшого руху коштів. При цьому, розрахунок за частки квартири здійснювався в безготівковому порядку з поточного рахунку Відповідача (п.3 Договору купівлі-продажу частки квартири).

В Постанові Верховного Суду від 29.01.2020 по справі №463/5183/17-ц вказано, що наявність в одного з подружжя особистих грошових коштів на момент придбання майна не доводить той факт, що вони були витрачені саме на придбання спірного майна.

Щодо аргументів позивача стосовно фінансової неспроможності відповідача у придбанні спірного нерухомого майна, оскільки він не був працевлаштований і у нього таких коштів не було, то суд вважає доцільним зазначити наступне.

Спростування презумпції спільності майна подружжя потребує доведення обставин придбання спірного майна за рахунок особистих (не подружніх) коштів, а не шляхом доведення відсутності доходів у іншого з подружжя, адже відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вказаних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 27.12.2024 року у справі № 686/21098/22.

За таких обставин, суд вважає, що позивачем не спростовано презумпції спільності майна подружжя.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч. 1ст. 12 ЦПК України).

Відповідно до положень ч. 3 ст.12, ч. 1 ст.81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 6ст. 81 ЦПК Українидоказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. ст.76,77 ЦПК України

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч. ч. 1, 3ст. 89 ЦПК України).

З наведеного суд вважає, що позов ОСОБА_1 в особі представника адвоката Очкур К.І. про визнання за права особистої приватної власності на 1/2 частину спірної квартири є не обгрунтованим та таким що не підлягає задоволенню, оскільки сторони придбали таке нерухоме майно під час перебування у шлюбі, при укладенні договору купівлі-продажу частини квартири дружина надала згоду на придбання чоловіком майна, придбання частки квартири відбувалось в інтересах сім`ї, презумпція спільності майна подружжя не спростована, а тому вказане майно є спільною сумісною власністю подружжя, частки в якому не визначались, а відтак є підстави вважати, що ОСОБА_1 в силу закону належить 1/2 частина вказаного майна, підстав відступлення від рівних часток судом не встановлено.

При цьому, на висновок суду не впливають показання свідка ОСОБА_6 , адже як пояснила остання суду саме позивач у кімнаті для розрахунків отримала грошові кошти від продажу належної їй квартири АДРЕСА_2 , а відповідно до п. 3 Договору договір купівлі-продажу частки квартиривід 09 вересня 2020 року грошові кошти були отримані Продавцем від Покупця (відповідача) до підписання цього договору шляхом безготівкового розрахунку, а достовірних відомостей про несення таких коштів саме позивачем з продажу належного їй майна суду надано не було.

Керуючись ст.ст.60, 61, 70 СК України, ст.ст. 180-182, 184 СК України, ст. 1-5, 12,13, 76-82, 89, 258, 263-265, 354 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 , представники: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ) до ОСОБА_4 (представник ОСОБА_5 ) про припинення режима спільної сумісної власності майна частини квартири та визнання права особистої приватної власності на частину квартири.

Роз`яснити, що датою ухвалення рішення є дата складення повного судового рішення, що зазначена у вступній частині судового рішення.

Рішення може бути оскаржене до Запорізького апеляційного суду. Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається до суду апеляційної інстанції через Шевченківський районний суд м. Запоріжжя протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частину другій статті 358 ЦПК України.

Суддя П.В. Зарютін