Постанова від 27 квітня 2026 р. у справі №179/1256/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/2996/26 Справа № 179/1256/25 Суддя у 1-й інстанції - Кравченко О. Ю. Суддя у 2-й інстанції - Макаров М. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 квітня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого – судді Макарова М.О.

суддів – Городничої В.С., Пищиди М.М.

при секретарі – Пікос А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 13 листопада 2025 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Магдалинівської селищної ради про визнання права власності на нерухоме майно, -

В С Т А Н О В И Л А :

У серпні 2025 року позивач звернувся до суду із позовом до Магдалинівської селищної ради про визнання права власності на нерухоме майно.

Позов мотивовано тим, що у 1961 році нею було побудоване домоволодіння – житловий будинок з господарськими спорудами в АДРЕСА_1 та з 17.08.1972 позивачка зареєстрована за даною адресою. Після закінчення будівництва будинку, незважаючи на внесення записів у погосподарські книги, право власності в БТІ не було зареєстроване.

У травні 2025 року позивач звернулася до реєстраційної служби Магдалинівської селищної ради для реєстрації права власності в Державному реєстрі речових прав, однак посадовою особою реєстраційної служби було надано відмову в проведенні реєстраційних дій та роз`яснено про неможливість реєстрації права власності в зв`язку з відсутністю документа, що посвідчує право власності на домоволодіння.

Позивачка зазначає, що право власності на побудований нею будинок виникло з моменту завершення будівництва. Однак правовстановлюючий документ – свідоцтво про право власності органом місцевого самоврядування їй не було видано.

Вказані обставини перешкоджають їй здійснити державну реєстрацію права власності на належне їй домоволодіння та отримати витяг з Державного реєстру речових прав про реєстрацію права власності.

Просила суд визнати за нею право власності на домоволодіння в АДРЕСА_1 , яке складається із житлового будинку загальною площею 57,2 м2, житловою – 37м2 (позначений в технічному паспорті літ.А1-1), прибудови (літ.А2,б2,з2), літньої кухні (літ.Б,З), сараю (літ.В,Е), погріба з шийкою (літ.Г,ПГ), гаража (літ.Д,Ж), скважини (літ.К), огорожі (№1-3).

Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 13 листопада 2025 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано недоведеністю позовних вимог.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не повно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав.

Так, судом встановлено, що ОСОБА_1 , згідно запису в погосподарській книзі №2 Топчинського старостинського округу №13, зареєстрована та проживає за адресою АДРЕСА_1 з 17.08.1972 року, що підтверджується довідкою виконавчого комітету Магдалинівської селищної ради (Старостинський округ) №13 (а.с.11).

Згідно з виписки (витягу з погосподарської книги), виданої виконавчим комітетом старостинського округу №13 Магдалинівської селищної ради №03-16/43 від 24 березня 2025 року, в АДРЕСА_1 в погосподарській книзі №2 номер об`єкта ПГО 0141-1 відкритий на ім`я ОСОБА_1 . Власник будівлі – ОСОБА_1 , житловий будинок – 1961 р. забудови, саманний. Характеристика житлової площі: загальна площа- 70 кв.м., житлова площа – 60 кв.м. (а.с.12).

КП «Новомосковське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради 12 травня 2025 року, на замовлення позивача ОСОБА_1 , виготовлено технічний паспорт на житловий будинок садибного типу за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 3-7).

З копії технічного паспорту на житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 від 12 травня 2025 року вбачається, що домоволодіння складається із: житлового будинку (літ А1-1) загальною площею 57,2 кв.м., житловою площею 37,8 кв.м., який побудований у 1945 році, а також побудованих у 1990 році: прибудови (літ.а2,б2,з2), літньої кухні (літ.Б,З), сараю (літ.В,Е), погріба з шийкою (літ.Г,ПГ), гаража (літ.Д,Ж), скважини (літ.К), огорожі (№1-3).

З інформаційної довідки КП «Самарівське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради за вих.№0/323/03-25 від 12 травня 2025 року вбачається, що право власності на нерухоме майно, розташоване за адресою АДРЕСА_1 в КП «Самарівське МБТІ» ДОР» не зареєстровано (а.с. 9).

Згідно рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Горобець О.П. Магдалинівської селищної ради про відмову в проведенні реєстраційних дій № 79906078 від 15 липня 2025 року слідує, що державним реєстратором відмовлено в проведенні реєстраційних дій за заявою від 30 травня 2025 року за реєстраційним номером 67210977, оскільки після завершення строку, встановленого ч.3 ст. 23 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не усунені обставини, що були підставою для прийняття рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що Позивачкою не доведено той факт, що спірний будинок з господарськими будівлями та спорудами вона набула на законних підставах, з матеріалів справи судом з достовірністю не встановлено, коли саме був побудований будинок, оскільки різняться дані виписки (витягу з погосподарської книги); в матеріалах справи відсутні дані про те, що відповідною комісією будинок приймався в експлуатацію, БТІ був складений висновок про технічний стан будинку (будівлі) з господарськими будівлями та спорудами, не була проведена реєстрація такого будинку в бюро технічної інвентаризації виконкому місцевої Ради депутатів трудящих саме на час його будівництва; враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов до висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Частиною першою статті 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

З приписів ст. 392 ЦК України слідує, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Тобто передумовою для застосування ст. 392 ЦК України є відсутність іншого, крім судового, шляху для відновлення порушеного права. Позивачами у позові про визнання права власності є особи, які вже є власниками. Вказана стаття не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

У пунктах 106-107 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19) вказано, що «відповідно до статті 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права); у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Передумовою для застосування статті 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права».

Відповідно до частини четвертої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, яке не передбачало обов`язкової реєстрації таких прав.

Державна реєстрація права власності на житлові будинки регулювалась підзаконними нормативними актами, зокрема, Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу України від 13 грудня 1995 року № 56, передбачала обов`язкову реєстрацію (інвентаризацію) будинків і домоволодінь у межах міст і селищ (пункт 4 Інструкції), у тому числі й на підставі записів у погосподарських книгах (пункт 20 Інструкції).

Записи у погосподарських книгах визнавались як акти органів влади (публічні акти), що підтверджують право приватної власності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі № 640/21456/18 (провадження № 61-18157св19).

Зазначені нормативні акти передбачали державну реєстрацію будівель, споруд, державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, проте виникнення права власності на будинки, споруди не залежало від державної реєстрації до часу набрання чинності ЦК України в редакції 2004 року та Законом України від 1 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

До компетенції виконкомів місцевих Рад відносилось також питання узаконення будівель та внесення записів про право власності громадян на будинки до погосподарських книг місцевих Рад, погосподарські книги є особливою формою статистичного обліку, що здійснювалось в Україні (УРСР) з 1979 року.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року у справі № 752/14334/19 (провадження № 61-5090св21) зроблено висновок, що «право власності на збудоване до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» нерухоме майно набувається в порядку, який існував на час його будівництва, а не виникає у зв`язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому цим законом. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2012 року № 6-54цс12 та постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 557/1209/16-ц. До 05 серпня 1992 року закон не передбачав процедуру введення нерухомого майна в експлуатацію при оформленні права власності. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 05 серпня 1992 року № 449 «Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів державного замовлення», яка втратила чинність 30 грудня 2004 року, було встановлено порядок та умови прийняття в експлуатацію об`єктів будівництва, при цьому введення приватних житлових будинків в експлуатацію при оформленні права власності, збудованих до 05 серпня 1992 року, не передбачалося. Належним документом, що засвідчує факт існування об`єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики, є технічний паспорт на такий об`єкт, виготовлений за результатом його технічної інвентаризації. Аналогічний правовий висновок висловлено Верховним Судом у постановах від 15 липня 2019 року у справі № 263/8226/16-ц і від 01 квітня 2020 року у справі № 760/1651/16-ц».

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України,законів України,міжнародних договорів,згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з ч.ч.1-4 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з ч.3 ст.13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ч.ч.1,5,6 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Подавши свої докази, позивач реалізував своє право на доказування і одночасно виконав обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено, як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставин.

Доводи апеляційної скарги з приводу невідповідності дати побудови будинку зазначені в позовній заяві та дати яка зазначена у технічному паспорті у зв`язку з технічною помилкою, колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки наявні в матеріалах справи докази позивачем було особисто додано до позовної заяви і посилання на те, що позивачу на момент будівництва будинку в 1945 році було 9 років у зв`язку з чим відбулась помилка з зазначенням дати будівництва будинку, колегія суддів відхиляє.

Інші доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення позову, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.

Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).

Суд з дотриманням приписів процесуального законодавства правильно і повно встановив фактичні обставини справи, правильно визначив правовідносини сторін, які виникли із встановлених ним обставин, правові норми що підлягають застосуванню до цих правовідносин та вирішив спір відповідно до закону.

Враховуючи зазначене, відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 13 листопада 2025 року — залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Вступна та резолютивна частина постанови проголошена 28 квітня 2026 року.

Повний текст судового рішення складено 30 квітня 2026 року.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді В.С. Городнича

М.М. Пищида