Постанова від 28 квітня 2026 р. у справі №357/11146/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження № 22-ц/824/8012/2026

Справа № 357/11146/25

П О С Т А Н О В А

Іменем України

29 квітня 2026 року

м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Кашперської Т.Ц. (суддя - доповідач), Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, ухвалене у складі судді Бондаренко О.В. у м. Біла Церква 13 січня 2026 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,

в с т а н о в и в :

У липні 2025 року позивач ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» звернувся до суду з даним позовом, просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за кредитним договором № 100140494 від 07 січня 2021 року у розмірі 24510 грн., судовий збір 2422,40 грн., витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8000 грн.

Позов мотивував тим, що 07 січня 2021 року між ТОВ «Мілоан» та ОСОБА_1 укладено в електронній формі договір про споживчий кредит № 100140494, згідно з умовами якого відповідач отримав 5700 грн. на умовах, визначених кредитним договором, а позичальник зобов`язався повернути кредит, сплатити комісію за надання кредиту та проценти за користування кредитом на умовах і в терміни, що визначені договором.

Згідно п. 7.1 кредитного договору, цей договір складається з Правил та індивідуальної частини (з додатками № 1 та № 2), набуває чинності з моменту його укладення в електронній формі, а права та обов`язки сторін, що ним обумовлені, з моменту отримання кредиту, який визначається згідно Правил та відповідно до способу надання кредиту, визначеному у п. 2.1 цього договору.

Товариство свої зобов`язання за кредитним договором виконало в повному обсязі, а саме надало відповідачу грошові кошти в обсязі та у строк, визначений умовами кредитного договору. Однак відповідач умов кредитного договору належним чином не виконав, у порушення вимог ст. 509, 526, 1054 ЦК України не вносив платежі, передбачені умовами кредитного договору, на повернення отриманих коштів, не здійснював сплату процентів за користування кредитом, в зв`язку з чим у нього утворилась заборгованість за кредитним договором.

18 жовтня 2021 року ТОВ «Мілоан» та ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» укладено договір відступлення прав вимоги № 77-МЛ, за умовами якого ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» набуло статусу нового кредитора та отримало право грошової вимоги по відношенню до осіб, які являлись боржниками ТОВ «Мілоан», включно і до ОСОБА_1 за кредитним договором № 100140494 від 07 січня 2021 року.

Термін повернення кредиту у повному обсязі настав, заборгованість у встановлений строк погашена не була, в зв`язку з чим ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» вимушене звернутись з даним позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості в судовому порядку з метою захисту та поновлення порушених прав, а саме повернення кредитних коштів, відсотків та комісії у зв`язку із неналежним виконанням позичальником зобов`язання за кредитним договором.

Станом на дату подання позову заборгованість відповідача перед позивачем становить 24510 грн., а саме заборгованість за тілом кредиту 5700 грн., за процентами 18810 грн.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 січня 2026 року в позові відмовлено.

Позивач ТОВ «ФК «Кредит-Капітал», не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на необґрунтованість рішення, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 січня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов, покласти на відповідача судові витрати.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, наводив зміст ст. 263, 89 ЦПК України, не погоджувався з висновками суду першої інстанції про те, що в матеріалах справи відсутні належні, допустимі та достатні докази перерахування кредитних коштів відповідачу ОСОБА_1 , відповідно до вимог ст. 526, 1054, 1088 ЦК України, а тому позивачем не доведено, що позичальнику було надано кредитні кошти у розмірі 5700 грн. на умовах, встановлених договором.

Зазначав, що 07 січня 2021 року ТОВ «Мілоан» та ОСОБА_1 уклали договір про споживчий кредит № 100140494, відповідно до умов якого відповідачу було надано грошові кошти у розмірі 5700 грн. на умовах, визначених кредитним договором, а позичальник зобов`язався повернути кредит, сплатити комісію за надання кредиту та проценти за користування кредитом на умовах та в терміни, що визначені договором. На підтвердження успішного перерахування коштів ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» надало платіжне доручення № 24901517, у якому зазначено, що 07 січня 2021 року було проведено платіж на картку № НОМЕР_1 у розмірі 5700 грн.

Судом встановлено, що укладений між сторонами в електронній формі договір має силу договору, який укладено в письмовій формі та підписано сторонами, які узгодили всі умови, так як без проходження реєстрації та отримання одноразового ідентифікатора, без здійснення входу відповідачем на веб-сайт за допомогою логіна особистого кабінету, пароля особистого кабінету кредитний договір між відповідачем і первісним кредитором не було би укладено.

Оскільки ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» не мало інших доказів, які б підтверджували перерахування коштів на рахунок ОСОБА_1 , позивач був вимушений звернутися до суду з клопотанням про витребування необхідних документів на підтвердження заборгованості.

Вказував, що відомість про щоденні нарахування і погашення, яка є додатком до поданої Товариством позовної заяви, містить усі необхідні відомості для того, аби ідентифікувати його як такий, що підтверджує суму боргу саме по цьому кредитному договору, адже містить відомості про позичальника, номер та дату кредитного договору. Судова практика свідчить про те, що розрахунок заборгованості може бути належним доказом існування боргу лише у взаємозв`язку з іншими доказами, зокрема, позивачем було надано платіжне доручення про успішне перерахування коштів.

Наводив зміст ст. 76 ЦПК України, вказував, що зазначені документи відповідають вимогам належності і допустимості доказів, визначених статтями 76 - 80 ЦПК України, оскільки безпосередньо пов`язані з предметом спору та дозволяють одночасно встановити розмір заборгованості саме за спірним кредитним договором.

Вважав, що за таких обставин висновок суду першої інстанції про нібито відсутність належних доказів перерахування коштів є помилковим і суперечить нормам матеріального та процесуального права. Повідомлення про перерахування коштів у цьому випадку є достатнім доказом факту надання кредитних коштів боржнику, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню.

Посилався на правові висновки Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 204/7787/21 згідно яких, недоведення суми заборгованості не є підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки заборгованість визначається умовами кредитного договору та вимогами закону. Встановивши факт існування між сторонами не виконаних позичальником кредитних зобов`язань, суд у будь-якому разі має стягнути ту суму, яка була доведена і щодо якої у суду не має сумніву.

Посилався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що факт надання кредитних коштів може підтверджуватися будь-якими належними та допустимими доказами, які дають змогу встановити зміст та обсяг господарської операції, навіть за відсутності оригіналів первинних бухгалтерських документів.

Вказував, що суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов висновку, що згідно інформації, наданої АТ КБ «ПриватБанк» на виконання вимог ухвали про витребування доказів, вбачається, що на ім`я ОСОБА_1 не емітовано картку № НОМЕР_1 , тобто зазначена картка в банку не обслуговується за клієнтом ОСОБА_1 , що свідчить про те, що картка № НОМЕР_1 не належить відповідачу.

Посилався на положення ст. 1050, 526, 527, 530 ЦК України, вказував, що кредитор має довести надання позичальникові грошових коштів у розмірі та на умовах, встановлених договором, що узгоджується з позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від 30 січня 2018 року в справі № 161/16891/15-ц.

Ознайомившись із відповіддю АТ КБ «ПриватБанк», вважав за необхідне зазначити, що відповідно до п. 2.1 кредитного договору кредитні кошти надаються позичальнику шляхом переказу на картковий рахунок.

Наводив зміст п. 4.2, 4.3, 4.5 Правил надання фінансових кредитів ТОВ «Мілоан», вказував, що обрання конкретної банківської картки для зарахування кредитних коштів повністю перебуває у сфері волевиявлення позичальника та не залежить від кредитора.

Відтак, ТОВ «Мілоан» не створює окремий рахунок для позичальника, а надає кошти на вже існуючий рахунок, а отже не може мати доступу до таких рахунків для того, аби отримати інформацію щодо вчинених фінансових операцій, зазначене об`єктивно унеможливлює отримання кредитором розширеної банківської інформації щодо руху коштів по рахунку позичальника та виключає покладення на нього обов`язку надавати такі відомості суду.

Зазначав, що кредитор не отримує повні реквізити банківської картки, які необхідні для здійснення операцій по картці через Інтернет. Для платіжних операцій по картках Товариством використовуються відповідні сертифіковані платіжними системами сервіси. Захист реквізитів карт у базах даних таких сервісів відповідає міжнародному стандарту PCІ DSS, в зв`язку з чим вищезазначене повідомлення не містить повних реквізитів банківської картки.

Зазначав, що номер банківської картки, на яку були перераховані грошові кошти, був самостійно введений позичальником під час реєстрації електронного кабінету. ТОВ «Мілоан» виконало умови кредитного договору зі своєї сторони, а саме здійснило перерахунок кредитних коштів на банківську картку, вказану самим позичальником.

Посилався на правову позицію Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 334/3056/15 про те, що у справах про стягнення кредитної заборгованості кредитор зобов`язаний довести належне виконання ним зобов`язань за кредитним договором, а саме факт надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у визначеному розмірі та на умовах, передбачених договором, тоді як на позичальника покладається обов`язок щодо повернення отриманих грошових коштів у відповідному розмірі та на встановлених умовах.

Наводив зміст ч. 1 ст. 1046 ЦК України, якою передбачено, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Крім того, виходячи з рішення суду першої інстанції, можна зробити висновок, що факт укладення договору між ТОВ «Мілоан» та ОСОБА_1 є доведеним, а отже, згідно постанови Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 204/7787/21, встановивши факт існування між сторонами не виконаних позичальником кредитних зобов`язань, суд у будь-якому разі має стягнути ту суму, яка була доведена і щодо якої у суду не має сумніву.

Зазначав, що в оскаржуваному рішенні суд звернув увагу на те, що номер платіжної картки є частково зашифрованим і не містить всіх позначень 16-значного номеру.

НБУ в листі від 31 жовтня 202 року № 18-0006/75942 роз`яснює, що основні засади регулювання правовідносин щодо банківської таємниці визначено ЦК України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 1076 ЦК України відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їх представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Посилався на ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» щодо банківської таємниці, п. 10 постанови Правління НБУ «Про затвердження Положення про додаткові вимоги до договорів небанківських фінансових установ про надання коштів у позику (споживчий, фінансовий кредит)» від 03 листопада 2021 року № 113, яким передбачено, що договори, умови яких передбачають безготівкове перерахування кредитодавцем коштів у рахунок кредиту на рахунок споживача, включаючи використання реквізитів електронного платіжного засобу споживача, з урахуванням вимог пункту 9 розділу II цього Положення повинні містити номер такого рахунку споживача за стандартом IBAN, сформований відповідно до вимог нормативно-правових актів Національного банку України з питань запровадження міжнародного номера рахунку, та/або номер такого особистого електронного платіжного засобу споживача у форматі ХХХХ ХХ** **** ХХХХ (перші шість знаків і останні чотири знаки номера електронного платіжного засобу).

Тобто, зазначення повного номеру платіжної картки відповідача в кредитному договорі є неможливим.

Висновував, що відсутність повного номера платіжної картки в матеріалах справи зумовлена прямою законодавчою забороною та не може бути розцінена як відсутність доказів надання кредитних коштів або неналежне виконання кредитором своїх зобов`язань, ураховуючи наведене, позивач надав докази перерахування коштів на номер картки, який відповідач зазначав у кредитному договорі.

Посилався на правові висновки Верховного Суду в постанові від 10 січня 2019 року у справі № 526/405/13 про те, що факт невчинення жодних дій щодо розірвання кредитного договору або визнання їх недійсним тривалий час, а також користування кредитними коштами та сплати відповідачем в рахунок часткового погашення заборгованості за кредитними договорами, є нічим іншим як визнання кредитного договору таким, що укладений з досягненням всіх істотних умов, а також підтвердженням отримання всіх благ, передбачених кредитним договором.

Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 369 ЦПК України з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.

Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Враховуючи вищевикладене, оскільки із матеріалів справи не вбачається обставин, які б унеможливлювали розгляд справи без повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив із того, що у матеріалах справи відсутні належні, допустимі і достатні докази перерахування кредитних коштів саме відповідачу - ОСОБА_1 , відповідно до вимог ст. 526, 1054, 1088 ЦК України, а тому позивачем не доведено, що позичальнику було надано кредитні кошти у строк, у розмірі 5700 грн. та на умовах, встановлених договором.

Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.

З матеріалів справи вбачається та судом встановлено, що 07 січня 2021 року ОСОБА_1 заповнив анкету-заяву на кредит №100140494, згідно якої надав про себе всю загальну інформацію, персональні дані, адресу місця проживання та реєстрації, місце роботи, засоби зв`язку, бажаний розмір кредиту - 5700 грн., строк кредиту, комісію (а. с. 15).

07 січня 2021 року ТОВ «Мілоан» та ОСОБА_1 укладено договір про споживчий кредит №100140494 (а. с. 17 - 24), відповідно до умов якого позикодавець зобов`язується на умовах визначених цим Договором, на строк визначений п. 1.3. Договору надати Позичальнику грошові кошти (фінансовий кредит) у сумі, визначеній у п. 1.2. Договору, а Позичальник зобов`язується повернути Позикодавцю кредит, сплатити комісію за надання кредиту та проценти за користування кредитом (далі - плата), у встановлений п.1.4. Договору термін та виконати інші зобов`язання у повному обсязі на умовах та в строки/терміни, що визначені Договором. Кредит надається з метою задоволення потреб позичальника, не пов`язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю та виконанням обов`язків найманого працівника. Типом кредиту є кредит. Відповідно до п. 1.2 Договору сума кредиту становить 5700,00 грн у валюті українська гривня. Відповідно до п. 1.3 Договору кредит надається строком на 30 днів з 07 січня 2021 року. Відповідно до п. 6.1 Договору, цей кредитний договір укладається в електронній формі в Особистому кабінеті Позичальника, що створений в інформаційно-телекомунікаційній системі Товариства та доступний зокрема через сайт Товариства та/або відповідний мобільний додаток чи інші засоби. Згідно п. 6.5 Договору, цей Договір прирівнюється до такого, що укладений у письмовій формі.

ОСОБА_1 підписано графік платежів та паспорт споживчого кредиту, що є додатком № 1 та додатком №2 до договору про споживчий кредит №100140494 від 07 січня 2021 року (а. с. 25 - 26).

Згідно довідки ТОВ «Мілоан» клієнта - ОСОБА_1 , з яким укладено договір №100140494 від 07 січня 2021 року, ідентифіковано товариством (одноразовий ідентифікатор R16071 та номер телефону НОМЕР_3 ) та здійснено акцепт договору (а. с. 28).

ТОВ «Мілоан» на підтвердження укладення договору з відповідачем надало копію платіжного доручення №24901517 від 07 січня 2021 року, з якого вбачається, що кредитні кошти у розмірі 5700,00 грн були перераховані згідно кредитного договору №100140494 від 07 січня 2021 року на картковий рахунок (№ НОМЕР_1 ) (а. с. 29).

Також ТОВ «Мілоан» надало відомість про щоденне нарахування та погашення заборгованості за кредитним договором від 07 січня 2021 року № №100140494 за період з 07 січня 2021 року до 07 квітня 2021 року (а. с. 30 - 32).

13 травня 2021 року ТОВ «Мілоан» та ТОВ «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» укладено договір відступлення права вимоги №71-МЛ/Т, відповідно до якого первісний кредитор відступає (передає) новому кредитору за плату, а новий кредитор приймає (набуває) належні первісному кредитору права грошової вимоги до боржників, за кредитними договорами вказаними у реєстрі, укладеними між кредитором та боржниками (а. с. 49 - 62).

Згідно з п. 6.2.3 Договору, права вимоги переходять до нового кредитора з моменту підписання сторонами цього договору, після чого новий кредитор стає кредитором по відношенню до боржників стосовно їх заборгованостей.

Згідно витягу з реєстру боржників від 13 травня 2021 року відповідно до договору відступлення права вимоги №71-МЛ/Т від 13 травня 2021 року, вбачається, що до переліку входить кредитний договір №100140494 від 07 січня 2021 року, позичальником за яким є ОСОБА_1 та загальна сума заборгованості за договором становить 24510 грн. (а. с. 60).

Згідно інформації, яка надана АТ КБ «ПриватБанк» на виконання вимог ухвали про витребування доказів, на ім`я ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_4 ) в банку не емітовано картку № НОМЕР_1 (а. с. 128).

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відновлення становища, яке існувало до порушення.

Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частиною 1 ст. 1055 ЦК України визначено, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію».

У статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» визначено, що електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

За змістом ч. 3, 4, 6 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

Відповідно до ч. 12 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі.

Статтею 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

При цьому одноразовий ідентифікатор - це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб`єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв`язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір (п. 12 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію»).

Відповідно до ч. 1 - 4 ст. 13 Закону України «Про електронну комерцію» розрахунки у сфері електронної комерції здійснюються відповідно до законів України «Про платіжні послуги», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», інших законів та нормативно-правових актів Національного банку України.

Розрахунки у сфері електронної комерції можуть здійснюватися з використанням платіжних інструментів, електронних грошей, шляхом переказу коштів або оплати готівкою з дотриманням вимог законодавства щодо оформлення готівкових та безготівкових розрахунків, а також в інший спосіб, передбачений законодавством України, що регулює надання платіжних послуг.

Способи, строки та порядок розрахунків у сфері електронної комерції визначаються в електронному договорі з урахуванням вимог законодавства України.

Продавець (виконавець, постачальник), надавач платіжних послуг, оператор платіжної системи або інша особа, яка отримала плату за товар, роботу, послугу відповідно до умов електронного договору, повинні надати покупцеві (замовнику, споживачу) електронний документ, квитанцію, товарний чи касовий чек, квиток, талон або інший документ, що підтверджує факт отримання коштів, із зазначенням дати здійснення розрахунку.

У постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року (справа № 372/223/17) міститься правовий висновок, згідно з яким факт отримання кредиту може бути доведено не лише заявою про видачу готівки, а й сукупністю інших доказів, зокрема: кредитним договором, меморіальними ордерами на видачу коштів, виписками про рух коштів по рахунку, заявами на переказ готівки, тощо.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Відповідно до пункту 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку в банках України затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року № 75 виписки з клієнтських рахунків є підтвердженням виконаних за операційний день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.

Таким чином, банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку, містять записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій. Також, виписки за картковими рахунками (по кредитному договору) можуть бути належними доказами щодо заборгованості по тілу кредиту за кредитним договором.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15-ц, від 17 грудня 2020 року у справі №278/2177/15ц, від 25 травня 2021 року у справі № 554/4300/16-ц та від 15.01.2025 у справі № 753/16762/15-ц.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Стаття 80 ЦПК України передбачає, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Отже, за змістом цих норм процесуального права сторона справи зобов`язана та має право довести обставини, на які вона посилається на підставі доказів, які вона надає самостійно або за допомогою суду.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом (ч. 2 ст. 13 ЦПК України).

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч. 3 ст. 13 ЦПК України).

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Аналізуючи у сукупності докази, які містяться в матеріалах справи, суд першої інстанції визнав доведеним факт підписання ОСОБА_1 договору про споживчий кредит №100140494 від 07 січня 2021 року в електронному вигляді за допомогою одноразового ідентифікатора.

Водночас, кредитний договір має консенсуальний характер, оскільки на відміну від договору позики набирає чинності з моменту, коли сторони в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов (ч. 1 ст. 638 ЦК). Це, в свою чергу, надає сторонам кредитного договору право на відмову від надання або одержання кредиту за вже укладеним договором. Таким чином, укладення кредитного договору підтверджує наявність правовідносин, що наділяє сторін певними правами і обов`язками, однак сам факт укладення договору не є беззаперечним доказом наявності заборгованості.

Виходячи із правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року по справі №342/180/17 (провадження №14-131цс19), згідно ч. 1 ст. 1050 ЦК України, з урахуванням положень статей 526, 527, 530 ЦК України, кредитор має довести надання позичальникові грошових коштів у розмірі та на умовах, встановлених договором.

У справах про стягнення кредитних коштів на банк або іншу фінансову установу покладений обов`язок довести факт передачі коштів позичальнику у розмірі та на умовах, встановлених договором, в іншому випадку, без доведення цього факту, втрачається право банку на пред`явлення будь-якої вимоги. Доведення позивачем умов кредитування і наявності заборгованості є обов`язком позивача, виходячи з принципу змагальності сторін, закріпленого статтею 12 ЦПК України.

Так, судом першої інстанції встановлено, що на підтвердження укладення договору з відповідачем позивач надав копію платіжного доручення № 24901517 від 07 січня 2021 року, з якого вбачається, що кредитні кошти у розмірі 5700 грн. були перераховані згідно кредитного договору №100140494 від 07 січня 2021 року на картковий рахунок (№ НОМЕР_1 ).

Однак, згідно інформації, яка надана АТ КБ «ПриватБанк» на виконання вимог ухвали про витребування доказів, судом першої інстанції встановлено, що на ім`я ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_4 ), які відповідають відомостям, зазначеним у кредитному договорі, в банку не емітовано картку № НОМЕР_1 , тобто зазначена картка в банку не обслуговується за клієнтом ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції звернув увагу, що номер платіжної картки є частково зашифрованим і всіх позначень 16 значного номеру картки останній не містить. Банківські реквізити позичальника, згідно матеріалів справи є невизначеними, адже ні в змісті кредитного договору, ні в будь-яких інших документах оформлених при наданні кредитних коштів, всупереч викладених вище вимог Закону, реквізити повного карткового рахунку відповідача не зазначено.

Дослідивши надані докази у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, з яким погоджується апеляційний суд, що встановити з наявних в матеріалах справи доказів, що відповідач отримав суму кредитних коштів, не видається за можливе, та відмовив у недоведеному та необґрунтованому позові.

Доводи апеляційної скарги, що ТОВ «Мілоан» виконало умови кредитного договору зі своєї сторони, а саме здійснило перерахунок кредитних коштів на банківську картку, вказану самим позичальником, не підтверджуються будь-якими доказами та відхиляються апеляційним судом як припущення.

Доводи апеляційної скарги, що відомість про щоденні нарахування і погашення, яка є додатком до поданої ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» позовної заяви, містить усі необхідні відомості для того, аби ідентифікувати його як такий, що підтверджує суму боргу саме по цьому кредитному договору, адже містить відомості про позичальника, номер та дату кредитного договору, зазначених висновків суду першої інстанції не спростовують та відхиляються апеляційним судом.

Вказана відомість (фактично розрахунок заборгованості) із зазначенням конкретних розмірів заборгованості не є первинним документом, який підтверджує отримання кредиту, користування ним, укладення договору на умовах, які вказані в позовній заяві, а є документом, що створений первісним кредитором, тобто внутрішнім документом фінансової установи, не є безспірним доказом існування боргу, а є лише арифметичним обрахунком позовних вимог, а відтак, інформація, зазначена в цьому доказі, за умови відсутності первинних документів, на підставі яких вони були складені, не може бути доказом наявності заборгованості, на якій наполягає позивач. Таким чином, відомість про щоденні нарахування і погашення лише констатує наявність заборгованості у фіксованій сумі, але не підтверджує її наявність, походження і розмір.

Посилання позивача на те, що судова практика свідчить про те, що розрахунок заборгованості може бути належним доказом існування боргу лише у взаємозв`язку з іншими доказами, зокрема, позивачем було надано платіжне доручення про успішне перерахування коштів, відхиляються апеляційним судом як неспроможні, враховуючи, що належність відповідачу ОСОБА_1 картки № НОМЕР_1 , на яку, згідно наданого позивачем платіжного доручення № 24901517 від 07 січня 2021 року, було здійснено переказ кредитних коштів, під час розгляду справи в суді першої інстанції не підтвердилась.

Оцінюючи докази апеляційної скарги, що повідомлення про перерахування коштів у цьому випадку є достатнім доказом факту надання кредитних коштів боржнику, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню, апеляційний суд констатує, що такий доказ, як повідомлення про перерахування коштів, в матеріалах справи відсутній, позивач на цей доказ у позові не посилався, а суд першої інстанції, відповідно, його не оцінював.

Доводи апеляційної скарги, що згідно правових висновків Великої Палати Верховного Суду, факт надання кредитних коштів може підтверджуватися будь-якими належними та допустимими доказами, які дають змогу встановити зміст та обсяг господарської операції, навіть за відсутності оригіналів первинних бухгалтерських документів, відхиляються апеляційним судом як безпідставні, з огляду на відсутність таких висновків Великої Палати Верховного Суду.

Натомість, у постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року (справа № 372/223/17), на яку в мотивувальній частині рішення послався суд першої інстанції, міститься правовий висновок, згідно з яким факт отримання кредиту може бути доведено не лише заявою про видачу готівки, а й сукупністю інших доказів, зокрема: кредитним договором, меморіальними ордерами на видачу коштів, виписками про рух коштів по рахунку, заявами на переказ готівки, тощо.

Також у постанові Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі 219/7527/16-ц (провадження № 61-17922св20) вказано, що розрахунок заборгованості за кредитним договором разом з випискою з карткового рахунку підтверджує виникнення заборгованості з боргових зобов`язань та їх розмір, отже, є належним доказом на підтвердження наявності заборгованості.

Проте, таких належних та допустимих доказів видачі кредиту ОСОБА_1 та користування ним кредитними коштами позивачем під час розгляду справи в суді першої інстанції не здобуто, а сам по собі розрахунок заборгованості не може підтверджувати цих обставин та має доказову цінність лише разом з іншими доказами.

Враховуючи, що у справі, яка переглядається, факту видачі кредитних коштів, а отже і будь-яких невиконаних позичальником кредитних зобов`язань не встановлено, є нерелевантними посилання позивача:

- на правові висновки Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 204/7787/21 згідно яких, недоведення суми заборгованості не є підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки заборгованість визначається умовами кредитного договору та вимогами закону. Встановивши факт існування між сторонами не виконаних позичальником кредитних зобов`язань, суд у будь-якому разі має стягнути ту суму, яка була доведена і щодо якої у суду не має сумніву;

- на правові висновки Верховного Суду в постанові від 10 січня 2019 року у справі № 526/405/13 про те, що факт невчинення жодних дій щодо розірвання кредитного договору або визнання їх недійсним тривалий час, а також користування кредитними коштами та сплати відповідачем в рахунок часткового погашення заборгованості за кредитними договорами, є нічим іншим як визнання кредитного договору таким, що укладений з досягненням всіх істотних умов, а також підтвердженням отримання всіх благ, передбачених кредитним договором.

Не звільняють позивача від обов`язку довести факт надання позичальникові грошових коштів і не спростовують правильних висновків суду першої інстанції доводи апеляційної скарги, що обрання конкретної банківської картки для зарахування кредитних коштів повністю перебуває у сфері волевиявлення позичальника та не залежить від кредитора, а ТОВ «Мілоан» не створює окремий рахунок для позичальника, а надає кошти на вже існуючий рахунок, а отже не може мати доступу до таких рахунків для того, аби отримати інформацію щодо вчинених фінансових операцій, зазначене об`єктивно унеможливлює отримання кредитором розширеної банківської інформації щодо руху коштів по рахунку позичальника та виключає покладення на нього обов`язку надавати такі відомості суду; а також про те, що відсутність повного номера платіжної картки в матеріалах справи зумовлена прямою законодавчою забороною та не може бути розцінена як відсутність доказів надання кредитних коштів або неналежне виконання кредитором своїх зобов`язань.

Апеляційний суд звертає увагу, що договір №100140494 від 07 січня 2021 року взагалі не містить посилань на будь-який номер картки або рахунку, належних відповідачу, як у повному форматі, так і з частково зашифрованими реквізитами.

Таким чином, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, проаналізувавши всі доводи сторін, дослідивши та надавши правову оцінку всім зібраним у справі доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справах доказів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, не спростованого доводами апеляційної скарги, про відмову в позові.

Неподання стороною позивача на підтвердження своїх позовних вимог належних і допустимих доказів укладення кредитного договору та надання кредитних коштів відповідачу стало підставою для вмотивованого висновку суду про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, адже зазначені позивачем обставини ґрунтуються на припущеннях.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги в цілому, апеляційний суд звертає увагу, що звертаючись до суду з даним позовом, позивач разом з позовом подав клопотання про витребування доказів, в якому просив витребувати у АТ КБ «ПриватБанк» інформацію, чи належить банківська карта з прихованим номером № НОМЕР_1 ОСОБА_1 та чи була успішною транзакція від 07 січня 2021 року на банківську картку № НОМЕР_1 у сумі 5700 грн. з призначенням платежу «Кошти згідно договору №100140494», якщо так, то чи були зараховані грошові кошти за цією транзакцією на відповідний рахунок власника банківської карти № НОМЕР_1 та чи проводилась верифікація особи власника банківської карти № НОМЕР_1 .

Обґрунтовуючи клопотання про витребування доказів, позивач ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» посилався на необхідність повного, всебічного, об`єктивного розгляду справи та зазначав, що крім платіжного доручення не має інших доказів, які б підтверджували перерахування коштів на рахунок ОСОБА_1 , в зв`язку з чим вважає за необхідне звернутись до суду з клопотанням про витребування необхідних документів на підтвердження заборгованості.

Зазначене клопотання було задоволено судом першої інстанції, а отже суд повністю виконав свій процесуальний обов`язок, передбачений ст. 12 ЦПК України щодо сприяння учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

Заперечуючи в подальшому у апеляційній скарзі необхідність підтвердження належності ОСОБА_1 банківської карти, на яку згідно доводів позивача було здійснено переказ кредитних коштів, шляхом розкриття банківської таємниці та витребування відповідної інформації, що було виконано судом першої інстанції за клопотанням позивача, та намагаючись довести факт надання відповідачу кредитних коштів на підставі наявних у справі інших засобів доказування, які не можуть підтвердити ці обставини, ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» вдався до суперечливої процесуальної поведінки.

Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з судовим рішенням та відхиляються апеляційним судом.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст. 7, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» залишити без задоволення.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Судді : Кашперська Т.Ц.

Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.