Рішення від 29 квітня 2026 р. у справі №420/4228/26 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/4228/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 квітня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді ТанцюриК.О., розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною відмову Військової частини НОМЕР_1 у звільненні ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу” у зв`язку із необхідністю здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи; зобов`язання Військову частину НОМЕР_1 звільнити з військової служби ОСОБА_1 на підставі підпункту “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу”.

Ухвалою суду від 23.02.2026 відкрито провадження у справі, розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

В обґрунтування позовних вимог представник позивача вказала, що відповідач протиправно відмовив у звільненні ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу” у зв`язку із необхідністю здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи. Як вказала представник, в обґрунтування підстав для звільнення позивачем у рапорті було зазначено, що родинні зв`язки з батьком підтверджуються свідоцтвом про народження № НОМЕР_2 . І група інвалідності підгрупа Б у ОСОБА_2 підтверджується витягом з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи №85/25/784/В від 29.07.2025, також підтверджується пенсійним посвідченням № НОМЕР_3 . Щодо інших членів першого та другого ступеню споріднення, які можуть здійснювати догляд за ОСОБА_2 : дружина ОСОБА_2 – ОСОБА_3 , шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було розірвано 23 вересня 2025 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_4 . Окрім позивача, у ОСОБА_2 є син – ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 , який не проживає на території України та працює за кордоном з 05 вересня 2021 року, а наданий момент перебуває у рейсі, що підтверджується довідкою ТОВ «МарлоуНавігейшен Україна» від 11.02.2026, а також сертифікатом про надання послуг від 10.02.2026. Даний факт, як вказала представник позивача, унеможливлює здійснення догляду ОСОБА_4 за власним батьком, про що повідомлено у заяві ОСОБА_4 від 10.02.2026. Як зазначила представник позивача, у цьому випадку, хоча формально існує інший член сім`ї першого ступеня споріднення (брат позивача), його неможливість здійснювати догляд за батьком через перебування не на території України з 2021 року є не лише об`єктивною підставою, що унеможливлює виконання такого обов`язку, а й фактичним підтвердженням відсутності іншої особи, спроможної забезпечити необхідний догляд. Перебування ОСОБА_4 за кордоном, є фактичною підставою того, що він позбавлений можливості здійснювати постійний догляд за батьком. За таких обставин ОСОБА_4 не може забезпечити реальний та безперервний догляд, який необхідний батькові за станом здоров`я.

23.03.2026 до суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, згідно якого відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову. Так, відповідач зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_2 було складено акт, яким підтверджено, що батько позивача, ОСОБА_2 , є особою з інвалідністю І групи та потребує стороннього догляду. Разом з тим, у позивача є повнорідний брат, який належить до членів сім`ї першого ступеня споріднення. Позивачем не надано документів, які підтверджують, що його брат не може здійснювати догляд за батьком або що він сам потребує постійного догляду за висновком медико- соціальної експертної комісії, лікарсько-консультативної комісії чи рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи. Таким чином, як вказав відповідач, відсутні передбачені законом умови для звільнення ОСОБА_1 зі служби за сімейними обставинами. Наявність іншого члена сім`ї першого ступеня споріднення, який може здійснювати догляд, виключає можливість застосування підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 проходить військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 .

ОСОБА_1 звернувся до Військової частини НОМЕР_1 із рапортом (без дати та номеру) про звільнення з військової служби у запас за сімейними обставинами на підставі п.п. “г” п. 2, ч.4 п. 3 ч. 12 ст. 26 ЗУ “Про військовий обов`язок і військову службу”, у зв`язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за рідним батьком – ОСОБА_2 , який є особою з інвалідністю I групи.

Згідно відповіді Військової частини НОМЕР_1 від 17.01.2026 №76/331 відмовлено позивачу у звільненні з військової служби, повідомлено ОСОБА_1 , що Комісія не може підтвердити необхідність здійснення такого догляду саме заявником, оскільки не встановлено, що відповідний догляд не може здійснювати повнорідний брат заявника.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 65 Конституції України визначено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

Також Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 оголошено загальну мобілізацію, яка проводиться на всій території України протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом.

В подальшому Указами Президента України воєнний стан продовжувався. Станом на дату розгляду справи воєнний стан в Україні триває.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України “Про військовий обов`язок і військову службу” від 25 березня 1992 року № 2232-XII в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 2232-ХІІ).

Визначення військової служби міститься у частині першій статті 2 Закону № 2232-ХІІ та означає державну службу особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

За приписами частини другої цієї ж статті Закону проходження військової служби громадянами України здійснюється у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Згідно з частинами третьою і четвертою статті 2 Закону № 2232-ХІІ громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями.

Порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Так, пунктом 233 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, передбачено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

Підстави звільнення з військової служби визначені статтею 26 Закону України “Про військовий обов`язок та військову службу” від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ.

Звертаюсь з рапортом до командира військової частини, позивач послався на п.п. “г” п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-ХІІ, відповідно до приписів яких, військовослужбовці, військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Так, згідно п.3 ч.12 ст.26 під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, зокрема, необхідність здійснювати постійний догляд за членом сім`ї другого ступеня споріднення, який є особою з інвалідністю I або II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого та другого ступенів споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого та другого ступенів споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, у батька позивача ОСОБА_2 є син, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який згідно довідки №48 від 11.02.2026 перебуває у рейсі з 23.01.2026 на посаді боцмана.

Суд зазначає, що статтею 51 Конституції України визначено, що батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов`язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Згідно ч. 1 ст. 172 Сімейного кодексу України дитина, повнолітні дочка, син зобов`язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу.

Статтею 202 Сімейного кодексу України визначено, що повнолітні дочка, син зобов`язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов`язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає.

Згідно ст. 203 Сімейного кодексу України дочка, син крім сплати аліментів зобов`язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю.

Варто зауважити, що в силу вимог частини 1 статті 1 Закону № 2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Тому небажання сина особи, яка потребує догляду, виконати свій обов`язок щодо здійснення догляду за батьком не може нівелювати обов`язку, визначеного частиною 1 статті 1 Закону № 2232-XII.

З огляду на те, що за спірних правовідносин брат позивача є тією особою, яка відповідно до закону може здійснювати догляд за своїм батьком, самостійно, або ж на професійній основі, суд приходить висновку про помилковість твердження позивача, що у ОСОБА_2 відсутні інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення, крім позивача.

Враховуючи вищевикладене, положення п.3 ч.12 ст.26 Закону №3543-XII, а також те, що повнолітні діти зобов`язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків і їх перебування закордоном не звільняє їх від виконання вказаного обов`язку, суд дійшов висновку, що відмовляючи у звільненні позивачу з військової служби у запас за сімейними обставинами на підставі п.п. “г” п. 2, ч.4 п. 3 ч. 12 ст. 26 ЗУ “Про військовий обов`язок і військову службу”, у зв`язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за рідним батьком , відповідач діяв правомірно у межах його повноважень, а тому позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Разом з тим, постанова Верховного Суду від 27.02.2025 по справі №380/16966/24, на яку посилається представник в обґрунтування позовних вимог, не є релевантною до спірних правовідносин, оскільки правовідносини у наведеній справі та поточній справі не є подібними, та предметом розгляду справи є відмова у звільненні з військової служби, у зв`язку з наявністю у позивача рідного брата, що також проходе військову службу.

З урахуванням викладеного, позовні вимоги позивача про визнання протиправною відмову Військової частини НОМЕР_1 у звільненні ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу” у зв`язку із необхідністю здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи; зобов`язання Військову частину НОМЕР_1 звільнити з військової служби ОСОБА_1 на підставі підпункту “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу”, є такими, що задоволенню не підлягають.

Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі Бендерський проти України від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.

Відповідно до статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи викладене, суд вважає, що адміністративний позов позивача не підлягає задоволенню.

Керуючись ст.ст. 241-246, 250, 255, 295, 382 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 -відмовити.

Рішення набирає законної сили згідно ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295 та п. 15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя К.О. Танцюра

.