Рішення від 22 квітня 2026 р. у справі №483/1144/21 — Очаківський міськрайонний суд Миколаївської області

ОЧАКІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 483/1144/21

Провадження № 2/483/13/2026

РІШЕННЯ

Іменем України

14 квітня 2026 року м. Очаків

Очаківський міськрайонний суд Миколаївської області у складі:

головуючого – судді Рак Л.М.,

за участю секретаря Гречки С.Є.,

представника позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом – адвоката Плотнікова С.О.,

представника відповідачки за первісним позовом та позивачки за зустрічним позовом – адвоката Михайленко Н.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в режимі відеоконференції з використанням представниками сторін комплексу технічних засобів та програмного забезпечення «EasyCon» за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики, -

В С Т А Н О В И В:

19 липня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики в сумі 851553 грн. В обґрунтування позову позивач зазначив, що 26 квітня 2012 року між ним та відповідачкою було укладено договір позики, за умовами якого відповідачка отримала у позику 250000 грн., що на час укладення договору складало 31250 доларів США з умовою їх повернення після скасування мораторію на розпорядження належної відповідачці земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Сторони договору визначили валюту зобов`язання в доларах США. Вказані обставини підтверджуються власноручно виконаною розпискою відповідачки. Посилаючись на невиконання відповідачкою ОСОБА_2 свого обов`язку щодо повернення коштів за договором позики в обумовлений сторонами строк, позивач просив стягнути з відповідачки на свою користь 851553 грн. в рахунок заборгованості за договором позики, а також 8515 грн. 53 коп. судових витрат.

29 липня 2021 року суддею Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області Куцаровим В.І. відкрито провадження у вказаній справі за правилами загального позовного провадження.

12 серпня 2021 року представником відповідачки – адвокатом Стинкою С.О. подано відзив на позовну заяву, в якому представником зазначено, що відповідачка ОСОБА_2 проти позову заперечує, вважає його безпідставним та таким, що не підлягає задоволенню, розписка про отримання грошових коштів не містить зобов`язання про їх повернення, не має конкретної дати їх повернення та є неналежним доказом. Доводи позивача про те, що між ним та відповідачкою укладено договір позики, який оформлений розпискою, і на підставі цього у відповідачки виник обов`язок повернути йому отримані у борг кошти, є необґрунтованими, оскільки зміст розписки не підтверджує передачу позивачем коштів у борг та обов`язок їх повернути. При цьому твердження позивача про те, що в розписці відповідачка визнала свій обов`язок повернути кошти після продажу земельної ділянки, не спростовують того, що відповідачка розписку написала як підтвердження своєї обіцянки передати позивачу кошти після продажу земельної ділянки а не у зв`язку з отриманням від нього коштів у борг. Ніяких грошових коштів ОСОБА_2 від ОСОБА_1 не отримувала. Посилаючись на викладене, представник відповідачки просив відмовити у задоволенні позову.

25 серпня 2021 року представником відповідачки – адвокатом Стинкою С.О. подано зустрічну позовну заяву, предметом якої є: визнання недійсним договору позики укладеного 26 квітня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Вимоги зустрічної позовної заяви обґрунтовані тим, що правочин є удаваним і був вчинений під впливом обману, оскільки ОСОБА_2 грошових коштів від відповідача за зустрічним позовом не отримувала, а долучена ним розписка не містить даних про укладення договору позики та його умови. Крім того, зазначена розписка є удаваним правочином, оскільки справжня воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені за договором позики. Розписка фактично виступала гарантією того, що ОСОБА_2 належним чином виконає зобов`язання за майбутнім договором купівлі-продажу земельної ділянки.

Ухвалою від 31 серпня 2021 року позови об`єднано в одне провадження.

09 вересня 2021 року відповідачем за зустрічним позовом ОСОБА_1 подано відзив на зустрічну позовну заяву, за змістом якого він заперечує проти задоволення зустрічної позовної заяви, оскільки сторонами додержано усіх умов договору позики та ОСОБА_2 власноруч написано розписку про отримання грошових коштів.

Також, того ж дня відповідачем за зустрічним позовом надано заяву про застосування позовної давності до зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 .

Станом на 30 вересня 2021 року справа перебувала у провадженні судді Куцарова В.І., у якого закінчився п`ятирічний строк, на який Указом Президента України № 425/2016 від 29 вересня 2016 року його було призначено суддею.

Ухвалою судді від 04 жовтня 2021 року справу прийнято до свого провадження суддею Рак Л.М. та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою суду від 04 листопада 2021 року було закрито підготовче судове засідання та справу призначено до розгляду по суті.

В подальшому справа неодноразово призначалась до судового розгляду, однак через об`єктивні обставини за заявами учасників справи відкладалась.

28 вересня 2023 року представником позивача за первісним позовом ОСОБА_1 – адвокатом Сидоренко Т.В. подано заяву про збільшення позовних вимог, та стягнення з відповідачки суми позики, виходячи з курсу долара США в розмірі 38,4 грн. за 1 долар США, що становить 1200000 грн. в якій представник крім того, просила повернутися до стадії підготовчого засідання для надання позивачу можливості збільшити позовні вимоги у зв`язку зі зміною курсу долара США до української гривні. При цьому позивачем за збільшення позовних вимог було сплачено судовий збір в розмірі 3484 грн. 47 коп.

Ухвалою Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 31 січня 2024 року, у задоволенні клопотання представника позивача за первісним позовом ОСОБА_1 – адвоката Сидоренко Т.В. про повернення до стадії підготовчого судового засідання відмовлено, а також відмовлено у прийнятті позовної заяви (про збільшення позовних вимог) ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики та її повернуто позивачу за первісним позовом.

26 лютого 2024 року представник позивача за первісним позовом ОСОБА_1 – адвокат Сидоренко Т.В. звернулася до суду із клопотанням про повернення позивачу ОСОБА_1 сплаченого судового збору по вказаній вище позовній заяві за збільшення позовних вимог.

Ухвалою від 06 березня 2024 року судовий збір за збільшення позовних вимог було повернуто.

Представник позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом – адвокат Плотніков С.О. в судовому засіданні просив позовні вимоги за первісним позовом задовольнити та відмовити в задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом.

Представник відповідачки за первісним позовом та позивачки за зустрічним позовом – адвокат Михайленко Н.М. в судовому засіданні підтримала позовні вимоги за зустрічним позовом, в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 просила відмовити.

Заслухавши пояснення представників сторін, допитавши свідків, розглянувши подані сторонами заяви по суті спору, дослідивши долучені до матеріалів справи письмові докази, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Вирішуючи цивільно-правовий спір, що переданий на розгляд суду, слід виходити з такого.

За змістом ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Так, судом встановлено, що ОСОБА_2 відповідно до державного акту на право власності на землю серії IV-МК № 038566 є власницею земельної ділянки площею 28,19 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Острівської сільської ради Очаківського району Миколаївської області (том 1 а.с. 11).

З матеріалів справи вбачається, що 26 квітня 2012 року відповідачка за первісним позовом ОСОБА_2 заповнила бланк розписки, за змістом якої отримала у борг від ОСОБА_1 250000 грн., що еквівалентно 31250 доларам США, які зобов`язалася повернути після появи у неї можливості розпорядитися належною їй на підставі державного акту на право власності на землю серії IV-МК №038566 земельною ділянкою, тобто після скасування мораторію на продаж землі сільськогосподарського призначення, оскільки вона планує отримати дохід від її продажу та розрахуватися по своїм боргам. Моментом після якого ОСОБА_1 має право на витребування грошових коштів є один місяць після набрання чинності закону про скасування мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення.

На підтвердження вказаного факту позивачем за первісним позовом надано розписку, яка міститься в матеріалах справи (а.с. 4).

Однак даних про те, що ОСОБА_2 повернула ОСОБА_1 позичені грошові кошти матеріали справи не містять.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей ( ч. 2 ст. 1047 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Наслідки порушення договору позичальником визначені ч. 1 ст. 1050 ЦК України, відповідно до якої, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

За змістом ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Статтею 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Отже, за своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування ст.ст. 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК України).

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «реальним (від лататинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19) зазначено, що: «за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона – позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона – позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 369/11450/19 (провадження № 61-10412св21) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких висновків Верховний Суд не встановив».

Тлумачення правочину – це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 3 ст. 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17, провадження № 61-37390свп18).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 провадження № 61-17583св20).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц, провадження № 61-2276св19).

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17, провадження № 61-17583св20).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч.ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України).

Отже, надана позивачем за первісним позовом розписка підтверджує умови укладеного сторонами правочину, які відповідають ознакам саме договору позики, а тому є доказом не лише укладення договору позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику - ОСОБА_2 .

При цьому, матеріали справи не містять доказів факту неотримання позичальником ОСОБА_2 грошових коштів від ОСОБА_1 .

Грошове зобов`язання складається, зокрема, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов`язок боржника сплатити кошти на користь кредитора. І саме такий обов`язок відповідачки ОСОБА_2 зазначений у борговій розписці.

Заперечуючи проти позову, представник відповідачки за первісним позовом зазначила про іншу природу правовідносин, які виникли між сторонами, а саме про користування належною ОСОБА_2 земельною ділянкою з подальшим її викупом.

Відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням її повернення та дати отримання коштів. Тому у справах про стягнення боргу за договором позики позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання, а суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Разом з тим, матеріали справи не містять доказів, що між сторонами виникли якісь інші правовідносини, на підставі яких могла бути написана розписка від 26 квітня 2012 року.

При цьому у розписці від 26 квітня 2012 року ОСОБА_2 зазначила, що вона бере кошти саме у позику, а тому між сторонами наявні правовідносини з договору позики. Також в розписці відповідачка за первісним позовом ОСОБА_2 зазначила, що грошові кошти зобов`язується повернути після скасування мораторію на розпорядження земельною ділянкою, оскільки планує отримати дохід від її продажу і розрахуватися за боргами. Отже, умови договору не містять обов`язку передати належну відповідачці ОСОБА_2 земельну ділянку у користування позивача ОСОБА_1 з подальшим відчуженням на користь останнього.

Крім того, ані відповідачкою за первісним позовом ОСОБА_2 , ані її представником суму заборгованості не спростовано та не надано доказів повернення коштів за договором позики, як частково, так і у повному обсязі.

Покази допитаних у судовому засіданні свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , які пояснили, що ОСОБА_1 ввів їх в оману під час написання розписок, суд оцінює критично з огляду на наступне.

Відповідно до статті 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Враховуючи, що договір позики на суму 250000 грн. у 2012 році мав бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження позиції ОСОБА_2 про те, що гроші або речі насправді не були нею одержані від ОСОБА_1 .

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтями 611, 612, 623-625, 1049, 1050 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцю позику (кредит) у строк та в порядку, що встановлені договором.

В разі несвоєчасного повернення позики або її чергової частини (прострочення боржника) він не звільняється від обов`язку виконання зобов`язання, зокрема повинен достроково повернути суму позики разом з процентами та іншими нарахуваннями, відшкодувати позикодавцю збитки та сплатити неустойку.

Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).

Таким чином, оскільки у справі належними та допустимими доказами підтверджено факт укладання між сторонами договору позики у передбаченій законом формі, надання позивачем за первісним позовом позичальнику – відповідачці ОСОБА_2 коштів у користування, а також, що ОСОБА_2 у передбачений договором строк кошти не повернула, а тому позовні вимоги за первісним позовом є доведеними та такими, що підлягають задоволенню.

Вирішуючи вимоги за зустрічним позовом, суд дійшов наступного.

Вимоги зустрічної позовної заяви обґрунтовані тим, що правочин є удаваним і був вчинений під впливом обману, посилаючись на те, що позивачка за зустрічним позовом ОСОБА_2 грошових коштів від відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_1 не отримувала, а долучена останнім розписка не містить даних про укладення договору позики та його умови. Крім того, зазначена розписка є удаваним правочином, оскільки справжня воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені за договором позики. Розписка фактично виступала гарантією того, що ОСОБА_2 належним чином виконає зобов`язання за майбутнім договором купівлі-продажу земельної ділянки.

В своїх поясненнях щодо обґрунтування позову ОСОБА_2 зазначила, що між нею та ОСОБА_1 були інші відносини, ніж ті, про які зазначає останній у своєму позові, між сторонами виникли відносини пов`язані з користуванням ОСОБА_1 належною їй земельною ділянкою, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Ніяких грошових коштів в борг вона не отримувала, та вважала, що уклала довгостроковий договір оренди земельної ділянки з ОСОБА_1 . Однак, в зв`язку з тим, що на час виникнення правовідносин між нею та ОСОБА_1 , діяв мораторій на купівлю-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення, ОСОБА_1 надав бланк розписки їй на підпис для того щоб в незаконний спосіб заволодіти її земельною ділянкою.

Проте, такі твердження позивачки за зустрічним позовом суперечать фактичним обставинам справи та нормам матеріального права.

Відповідно до ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням (ч. 1 ст. 229 ЦК України).

Згідно з п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт оману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Отже, вимоги про визнання правочину недійсним на підставі ст. 230 ЦК України можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів оману, а також наявності його безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Разом з тим, на думку суду, наявність зазначених обставин не доведена позивачкою за зустрічним позовом належними, допустимими, достовірними і достатніми доказами у справі відповідно до вимог п. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України.

Самі лише твердження позивачки про укладення договору позики під впливом обману не є в розумінні ч. 2 ст. 76 ЦК України засобом доказування. Наявність обставин, які зумовлюють недійсність правочину відповідно до ст. 230 ЦК України, спростовуються обставинами справи і поданими відповідачем за зустрічним позовом доказами.

Позивачкою у позовній заяві не наведено жодних доказів на підтвердження наявності обману щодо обставин, які мають істотне значення, під час укладення між сторонами договору позики від 26 квітня 2012 року, що виключає підстави для застосування до спірних правовідносин норм ст. 229 ЦК України.

Таким чином, укладення договору позики на визначених у ньому умовах є результатом вільного волевиявлення сторін, в тому числі позивачки за зустрічним позовом, шляхом вчинення свідомих дій та не суперечить вимогам чинного законодавства.

Щодо застосування строку позовної давності, заявленого відповідачем за зустрічним позовом суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

У статті 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

У даній справі позивачка за зустрічним позовом просить визнати недійсним договір позики укладений 26 квітня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Тобто в даному випадку перебіг позовної давності почався у позивачки за зустрічним позовом ОСОБА_2 27 квітня 2012 року.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, а якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (ч.ч. 3, 4, 5 ст. 267 ЦК України).

Про необхідність застосування наслідків спливу строку позовної давності відповідачем за зустрічним позовом ОСОБА_1 подано заяву від 09 вересня 2021 року.

Оскільки позивачка звернулась до суду з вказаним позовом лише 25 серпня 2021 року, тобто поза межами загального строку позовної давності, даний строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини.

У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз`яснено, що установивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.05.2018 року у справі №369/6892/15-ц виклала правовий висновок про те, що виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

З огляду на наведене, дослідивши фактичні обставини справи, виходячи із меж заявлених зустрічних позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що в задоволенні зустрічного позову слід відмовити з підстави його необґрунтованості.

Враховуючи, що позовні вимоги за первісним позовом підлягають задоволенню, судові витрати зі сплати судового збору, сплаченого при зверненні з позовною заявою за первісним позовом, відповідно до ст. 141 ЦПК України слід стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в сумі 8515 грн. 53 коп.

Судові витрати за зустрічним позовом віднести на рахунок позивачки за зустрічним позовом.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 12, 13, 259, 263-265 ЦПК України, –

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, – задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 , в рахунок заборгованості за договором позики – 851553 (вісімсот п`ятдесят одну тисячу п`ятсот п`ятдесят три) гривні, а також в рахунок сплаченого судового збору 8515 (вісім тисяч п`ятсот п`ятнадцять) гривень 53 копійки.

У задоволені зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики – відмовити.

Судові витрати зі сплати судового збору за зустрічним позовом віднести на рахунок позивачки за зустрічним позовом.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Миколаївського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.

Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст судового рішення складено 23 квітня 2026 року.

Головуючий: