Постанова від 28 квітня 2026 р. у справі №460/14633/24 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 квітня 2026 рокуЛьвівСправа № 460/14633/24 пров. № А/857/28377/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді Курильця А.Р.,

суддів Матковської З. М., Мікули О. І.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 05 червня 2025 року в справі № 460/14633/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинення певних дій,-

суддя в 1-й інстанції – Нор У.М.,

час ухвалення рішення – 05 червня 2025 року,

місце ухвалення рішення – м. Рівне,

дата складання повного тексту рішення – 05 червня 2025 року,

в с т а н о в и в:

У листопаді 2024 року ОСОБА_1 (далі – позивач) звернувся в суд з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якому просив:

визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за 28 діб за 2023-2024 роки;

зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки за 28 діб за 2023-2024 роки;

визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.10.2024 по 23.11.2024;

зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.10.2024 по 23.11.2024.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 05 червня 2025 року адміністративний позов задоволено.

Визнано протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2023 – 2024 року.

Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2023 – 2024 року.

Визнано протиправними дії військова частина НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.10.2024 по 23.11.2024.

Зобов`язано військова частина НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.10.2024 по 23.11.2024 в сумі 31344,42 грн.

Не погоджуючись з таким рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосуванням норм матеріального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове про відмову в задоволенні позову.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що на день виключення із списків особового складу військової частини НОМЕР_1 (11.10.2024) позивач погодив здійснені з ним розрахунки та претензій до військової частини НОМЕР_1 не мав. Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (з адміністративно-господарської діяльності) від 04.11.2024 №1377 “Про виплату додаткової винагороди військовослужбовцям військової частини НОМЕР_1 та запасної батареї військової частини НОМЕР_1 на період дії воєнного стану”, ОСОБА_2 виплачено додаткову винагороду в розмірі 30 000 грн. у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань, передбачену постановою Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022 (далі за текстом Постанова №168).

З метою врегулювання виплати військовослужбовцям додаткової винагороди, передбаченої Постановою № 168, Міністром оборони України видано Окреме доручення від 23.06.2022 №912/з/29, п. 1 якого вказано, що накази про виплату додаткової винагороди за минулий місяць видаються до 5 числа поточного місяця на підставі рапортів командирів підрозділів.

Таким чином, дотримуючись вимог щодо нарахування та виплати додаткової винагороди, передбаченої Постановою №168, командиром військової частини НОМЕР_1 , 04.11.2024 видано наказ ( адміністративно-господарської діяльності) №1377, відповідно до якого, позивачу нараховано, та після надходження фінансування, здійснено виплату зазначеної додаткової винагороди, тобто проведено остаточний розрахунок.

Зазначає апелянт про неспівмірність присудженої судом компенсації, яка в 3 рази більша за суму недоотриманого грошового забезпечення.

Також вказує, що позивач не звертався до військової частини НОМЕР_1 із рапортом про виплату йому компенсації за невикористану відпустку, передбачену п.121 ч.1 ст.12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”

Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що відповідно до частини 4 статті 304 КАС України, не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів вважає можливим розглянути дану справу в порядку письмового провадження відповідно до п.3 ч.1 ст. 311 КАС України.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, позивач має статус учасника бойових дій з 12.12.2023, відповідно до копії посвідчення серія НОМЕР_2 від 12.12.2023.

ОСОБА_1 проходив військову службу і військовій частині НОМЕР_1 з 10.06.2022 по 11.10.2024.

Згідно з копією витягу наказу (по особовому складу) командира військової частини НОМЕР_1 від 11.10.20245 №284 старшого солдата ОСОБА_1 старшого водія автомобільного відділення підвозу боєприпасів взводу забезпечення другого самохідного артилерійського дивізіону військової частини НОМЕР_1 відповідно до пп. «г» через сімейні обставини або з інших поважних причин, якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу – необхідність здійснювати постійний догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю І чи ІІ групи) п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» звільнити з військової служби у запас та вважати таким, що 11.10.2024 справи і посаду у військовій частині НОМЕР_1 здав і вибув до ІНФОРМАЦІЯ_1 для постановки на військовий облік. 11.10.2024 виключити зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та з 11.10.2024 зняти з усіх видів забезпечення.

За змістом вказаного наказу ОСОБА_1 виплачено грошову компенсацію за 18 діб невикористаної щорічної основної відпустки за 2022 рік, виплачено грошову компенсацію за 05 діб невикористаної щорічної основної відпустки за 2023 рік,

У відповідь на звернення позивача відповідач листом від 07.11.2024 №4087 повідомило йому, що виплата сум належних позивачу при звільненні проведено військовою частиною НОМЕР_1 після надходження відповідного фінансування, а тому правові підстави для виплати середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) при звільненні за період з 11.10.2024 по 23.10.2024 відсутні.

Вважаючи протиправною бездіяльність щодо невиплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2023-2024, позивач звернувся із цим позовом до суду.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з таких підстав.

Спеціальним законом, який визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі є Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон № 2011-XII, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частин першої та другої статті 9 Закону № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Щодо грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2023-2024 роки, передбаченої Законом України "Про статус ветеранів війни гарантії їх соціального захисту", апеляційний суд вказує наступне.

Згідно з пунктом 12 статті 12 Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (далі - Закон № 3551-XII, у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Статтею 4 Закону України "Про відпустки" від 5 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР, у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

У силу вимог статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Згідно з абзацом першим пункту 8 статті 10-1 Закону № 2011-XII військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону № 2011-XII в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.

В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець (пункт 18 статті 10-1 Закону № 2011-XII).

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, зокрема додаткової соціальної відпуски. Однак Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.

Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.

Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-XII у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", статтею 16-2 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР "Про відпустки".

Така правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 серпня 2019 року у справі № 620/4218/18.

При цьому, абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-XII передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 7 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Порядок № 260, у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Отже, військовослужбовцям можуть надаватися додаткові відпустки, та у разі невикористання ними додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні додаткової відпустки, зокрема за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-XII.

Аналогічна правова позиція у подібних правовідносинах викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 серпня 2019 року у справі № 620/4218/18 та Верховним Судом у постанові від 22 грудня 2021 року № 640/21771/20.

Обґрунтовуючи такий висновок, Верховний Суд у постанові від 22 грудня 2021 року № 640/21771/20 додатково зазначив, що у наступному календарному році, в тому числі, і за умови, що він є роком звільнення, військовослужбовці мають право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток, незалежно від часу набуття права на такі відпустки, оскільки відпустки за попередні роки, також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з військовослужбовцями, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.

Матеріалами справи стверджується, що позивач має статус учасника бойових дій з 12.12.2023, відповідно до копії посвідчення серія НОМЕР_2 від 12.12.2023.

За змістом вказаного наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 11.10.2024 ОСОБА_1 виплачено грошову компенсацію за 18 діб невикористаної щорічної основної відпустки за 2022 рік, виплачено грошову компенсацію за 05 діб невикористаної щорічної основної відпустки за 2023 рік

Водночас сторонами визнається, що додаткова відпустка як учаснику бойових дій не надавалась та компенсація за таку позивачу не виплачувалася.

Зважаючи на висловлену Верховним Судом правову позицію щодо застосування положень абзацу третього пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-XII, пункту 3 розділу XXXI Порядку № 260 (постанови від 28 серпня 2019 року у справі № 620/4218/18, від 22 грудня 2021 року № 640/21771/20), колегія суддів у вимірі встановлених обставин цієї справи констатує, що відповідач безпідставно не нарахував та не виплатив позивачу грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, на яку позивач набув право у період проходження військової служби у 2023-2024 роках, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку при звільненні військовослужбовця з військової служби.

Щодо апеляційної скарги про нарахування та виплату середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку, колегія суддів виходить з наступного.

Згідно зі ст. 116 цього Кодексу, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

За приписами ст. 117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Закріплені у цих статтях норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку з працівником.

Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

З метою забезпечення єдності судової практики у цій категорії спорів суд враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, як таку, що ухвалена пізніше і якою змінені чинні підходи щодо застосування приписів статей 116, 117 КЗпП України. На такому підході до досягнення зазначеної мети наголосила Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, в якій зазначено, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Послідовною є практика Верховного Суду про наявність підстав при вирішенні спору про стягнення невиплаченої у строки, встановлені статтею 116 КЗпП України, належної працівнику заробітної плати (її частини), одночасно вирішувати питання про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення невиплаченої (не своєчасно виплаченої) працівнику заробітної плати (її частини) при звільненні (постанови Верховного Суду від 09.02.2023 у справі № 620/2338/20; від 25.04.2023 у справі № 460/49364/22).

Судом першої інстанції встановлено, з 11.10.2024 позивач звільнений у запас, а також виключений зі списків особового складу частини. Натомість остаточний розрахунок з позивачем всіх належних сум при звільненні здійснений відповідачем лише 23.11.2024.

Апелянт (відповідач) звертає увагу суду на те, що відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (з адміністративно-господарської діяльності) від 04.11.2024 №1377 “Про виплату додаткової винагороди військовослужбовцям військової частини НОМЕР_1 та запасної батареї військової частини НОМЕР_1 на період дії воєнного стану”, ОСОБА_2 виплачено додаткову винагороду в розмірі 30 000 грн. у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань, передбачену постановою Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022.

Накази про виплату додаткової винагороди за минулий місяць видаються до 5 числа поточного місяця на підставі рапортів командирів підрозділів (п. 1. Окремого доручення МО Україин від 23.06.2022 №912/з/29)

Вказує, що дотримуючись вимог щодо нарахування та виплати додаткової винагороди, передбаченої Постановою №168, командиром військової частини НОМЕР_1 , 04.11.2024 видано наказ (адміністративно-господарської діяльності) №1377, відповідно до якого, позивачу нараховано, та після надходження фінансування, здійснено виплату зазначеної додаткової винагороди, тобто проведено остаточний розрахунок.

Так, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.

Колегія суддів не заперечує право позивача на стягнення середнього заробітку, однак системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статтею 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Встановлення останнього є вкрай необхідним для точного визначення періоду затримки розрахунку при звільненні, оскільки день фактичного розрахунку є кінцевою датою нарахування середнього заробітку за весь час затримки всіх виплат при звільненні.

Аналогічний підхід застосував Верховний Суд в постанові від 29 квітня 2021 року в справі № 240/6583/20.

Так, період затримки розрахунку при звільненні розпочинається з першого дня після звільнення, а закінчується днем, що передує дню остаточного розрахунку, оскільки саме в цей період у роботодавця існує заборгованість перед звільненим працівником.

Отже наявність спору щодо нарахування та виплати компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення свідчить про відсутність факту проведення відповідачем повного розрахунку з позивачем.

Верховний Суд в постанові від 23 грудня 2020 року в справі № 807/1525/16 зауважив, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Відсутність проведення остаточного розрахунку з позивачем, свідчить про безпідставність задоволення вимог позову в цій частині.

Передусім такий висновок відповідає висновку Верховного Суду висловленому, зокрема, у справах № 802/28/16-а (постанова від 20 червня 2018 року) та № 823/761/17 (постанова від 25 липня 2019 року), № 440/2896/19 (постанова від 25 червня 2020 року).

Апеляційний суд наголошує про передчасність заявлення позовних вимог про нарахування та виплату позивачу середній заробіток(середнє грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.10.2024 по 23.11.2024 з огляду на неможливість до проведення з позивачем остаточного розрахунку обчислення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з урахуванням таких критеріїв, як розумність, справедливість та пропорційність. Необхідність застосування такого підходу при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, постановах Верховного Суду від 30 листопада 2020 року в справі №480/3105/19, від 20 січня 2021 року у справі №200/4185/20-а, від 04 вересня 2020 року у справі №260/348/19, від 12 серпня 2020 року у справі №400/3365/19 та ін.

Колегія суддів зауважує, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).

Розвиваючи цю тезу, Велика Палата Верховного Суду провела аналогію між відшкодуванням за статтею 117 КЗпП України та такими цивільно-правовими інститутами, як збитки та неустойка. Суд зазначив, що дійсний розмір збитків працівника від затримки розрахунку довести складно або неможливо. Тому законодавець з метою захисту інтересів постраждалої сторони встановлює правила, що дозволяють стягнути компенсацію у заздалегідь визначеному розмірі (середній заробіток) у спрощеному порядку, без необхідності доведення працівником точного розміру його втрат (пункти 83, 84, 86 постанови).

Таке правове регулювання подібне до інституту неустойки (статті 549-552 Цивільного кодексу України), яка також є способом забезпечення виконання зобов`язання та компенсації втрат кредитора без доведення їх розміру. Водночас аби неустойка не набула ознак каральної санкції, цивільне законодавство надає суду право зменшити її розмір, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити (частина третя статті 551 Цивільного кодексу України). Це право суду є проявом принципу пропорційності у цивільному праві (пункт 85 постанови).

Отже, ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципи права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.

З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку, що "виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України".

При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16), яка пов`язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу, адже Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно. Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.

При цьому відступаючи від висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, Велика Палата Верховного Суду сформулювала такий правовий висновок:

"Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців".

Апеляційний суд повторює, що обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Отже, для цілей обчислення середнього заробітку у цій справі з урахуванням наведених позицій суду касаційної інстанції підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних при звільненні виплат.

Також у справі № 489/6074/23 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум.

У справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що стягнута судом сума може не відображати дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

Колегія суддів враховує, що формула, визначена у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 в складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян, є орієнтиром для адміністративних судів у питанні розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку у відносинах, пов`язаних з проходженням публічної служби.

Водночас доводи відповідача про неспівмірність розраховано середнього заробітку заслуговують на увагу, адже присуджена компенсація (31344,42 грн) більше ніж у 3 рази перевищує суму недоотриманого грошового забезпечення (9532,24 грн).

Однак, враховуючи відсутність факту проведення з позивачем остаточного розрахунку при звільненні, оскільки цим судовим розглядом встановлено порушення прав позивача на отримання грошової компенсації за невикористані дні відпустки, суд позбавлений можливості стягнути на користь позивача середній заробіток за весь період затримки розрахунку при звільненні, а тому вказані вимоги задоволенню не підлягають.

Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відображено принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до п.4 ч.1, ч.2 ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Переглянувши рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення підлягає частковому скасуванню з ухваленням нового про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання протиправними дій військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.10.2024 по 23.11.2024, та зобов`язання військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.10.2024 по 23.11.2024 в сумі 31344,42 грн.

Керуючись ст.ст.308,315,317,321,322,325,328,329 КАС України, суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 задовольнити частково.

Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 05 червня 2025 року в справі № 460/14633/24 в частині визнання протиправними дій військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.10.2024 по 23.11.2024; та зобов`язання військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.10.2024 по 23.11.2024 в сумі 31344,42 грн., – скасувати та ухвалити постанову, якою в задоволенні цих позовних вимог відмовити.

У решті рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 05 червня 2025 року в справі № 460/14633/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду лише з підстав, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя А. Р. Курилець

судді З. М. Матковська

О. І. Мікула

Повне судове рішення складено 29 квітня 2026 року.