Постанова від 26 квітня 2026 р. у справі №320/54096/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/54096/25 Суддя (судді) першої інстанції: Білоноженко М.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 квітня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді Оксененка О.М.,

суддів: Говоруна О.В.,

Попової О.Г.,

При секретарі: Долинській Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні (без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу) апеляційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2026 року у справі за адміністративним позовом Головного управління ДПС у м. Києві до Товариства з обмеженою відповідальністю «Райаніт», Товариства з обмеженою відповідальністю «Хаусхолл» про визнання недійсним договору, -

В С Т А Н О В И В :

Головне управління ДПС у м. Києві звернулось до Київського окружного окружного адмістративного суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Райаніт», Товариства з обмеженою відповідальністю «Хаусхолл», в якому просило: визнати недійсним договір поставки від 19.12.2024 №2024/34, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Райаніт» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Хаусхолл».

Позов обґрунтовано тим, що за результатами перевірки поданих ТОВ «Райаніт» документів в межах процедури зупинення податкової накладної, а саме: повідомлення про подання пояснень, комісією зроблено висновок про відсутність реальних правовідносин між ТОВ «Райаніт» та ТОВ «Хаусхолл».

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2026 року провадження у справі - закрито.

В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення, а справу направити до суду першої інстанції для продовження її розгляду.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що оскільки правочини, укладені між Товариством з обмеженою відповідальністю «Райаніт» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Хаусхолл» суперечать інтересам держави та укладені з метою ухлилення від оподаткування, тому податковим органом дотримано правила предметно підсудності та вірно віднесено даний спір до адміністративної юрисдикції.

Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з`явилися.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов`язкова, а подання відзиву на апеляційну скаргу в письмовій формі відповідно до статті 304 КАС України є правом, а не обов`язком учасників справи, колегія суддів у відповідності до частини другої ст. 313 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності сторін.

Апеляційний розгляд справи здійснюється без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу у силу вимог частини четвертої ст. 229 КАС України, оскільки сторони у судове засідання не з`явились.

Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Закриваючи провадження у даній справі, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки єдиною і основою умовою для віднесення спору про визнання договору недійсним» до юрисдикції адміністративних судів в межах Кодексу адміністративного судочинства України є наявність обставин, встановлених вироком суду, втім до позовної заяви позивачем не долучено вироку суду, так і не надано доказів наявності будь якого відкритого кримінального провадження у відношенні відповідачів, який набрав законної сили, а тому відсутні підстави для розгляду заявлених позовних вимог у порядку адміністративного судочинства.

Колегія суддів не погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у справі «Zand v. Austria2» від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановленим законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …».

Частиною першою статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Згідно із частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Абзацом 3 пункту 2 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у цьому Кодексі термін публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг.

У відповідності до пункту 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

З матеріалів справи вбачається, що спірні правовідносини у даній справі стосуються визнання недійсним договору поставки від 19.12.2024 №2024/34, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Райаніт» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Хаусхолл».

У свою чергу, податковим органом за результатами перевірки поданих ТОВ «Райаніт» документів в межах процедури зупинення податкової накладної зроблено висновок про відсутність реальних правовідносин між ТОВ «Райаніт» та ТОВ «Хаусхолл».

Як наслідок, даний позов про визнання цього правочину недійсним подав територіальний орган Державної податкової служби України на підставі підпункту 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України та статті 228 ЦК України.

У відповідності до статті 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Цим Кодексом визначаються функції та правові основи діяльності контролюючих органів, визначених пунктом 41.1 статті 41 цього Кодексу, та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику (пункт 1.1. статті 1 ПК України).

За пунктом 4.1 статті 4 ПК України податкове законодавство України ґрунтується на таких принципах: 4.1.1 загальність оподаткування - кожна особа зобов`язана сплачувати встановлені цим Кодексом, законами з питань митної справи податки та збори, платником яких вона є згідно з положеннями цього Кодексу; 4.1.3. невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства.

Податком є обов`язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету або на єдиний рахунок, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу (пункт 6.1 статті 6 ПК України).

У відповідності до пункту 15.1 статті 15 ПК України платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об`єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об`єктом оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов`язок із сплати податків та зборів згідно з цим Кодексом.

Згідно підпункту 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 ПК України контролюючими органами є податкові органи (центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, його територіальні органи) - щодо дотримання законодавства з питань оподаткування (крім випадків, визначених підпунктом 41.1.2 цього пункту), законодавства з питань сплати єдиного внеску, а також щодо дотримання іншого законодавства, контроль за виконанням якого покладено на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, чи його територіальні органи.

Отже, у податкових правовідносинах контролюючий орган здійснює владні управлінські функції, а тому, як прямо зазначено в підпункті 14.1.241 пункту 14.1 статті 14 ПК України, є суб`єктом владних повноважень у значенні КАС України.

Статтею 20 ПК України визначено права контролюючих органів.

Пунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України визначено, що контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

Отож, заявляючи відповідний позов, контролюючий орган діє як суб`єкт владних повноважень, реалізуючи публічно-владні управлінські функції у публічно-правовій сфері податкових правовідносин, із забезпечення виконання конституційного обов`язку платника податків (стаття 67 Конституція України), тобто для забезпечення публічного порядку.

Аналогічний висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 08 травня 2025 року по справі № 420/12471/22.

У свою чергу, колегія суддів вважає помилковим є висновок суду першої інстанції про необхідність закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України з огляду на те, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства оскільки єдиною і основою умовою для віднесення спору про визнання договору недійсним до юрисдикції адміністративних судів в межах Кодексу адміністративного судочинства України є наявність обставин, встановлених вироком суду, з огляду на наступне.

Відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

За змістом частини третьої статті 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Згідно висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в постанові від 08 травня 2025 року по справі № 420/12471/22, при зверненні контролюючого органу з позовом про визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, особливо враховуючи положення статті 228 ЦК України, вони не є стороною оспорюваного правочину, не перебувають у цивільних правовідносинах зі сторонами договору та не є носіями власного «приватного» інтересу чи представниками приватного інтересу його сторін.

Саме недотримання податкових правил дозволяє податковому органу обґрунтовувати суперечність правочинів фіскальним інтересам держави, а позовні вимоги органів Державної податкової служби України мають обов`язково бути підкріплені нормами ПК України. Отож відповідна категорія спорів виникає не із самих норм цивільного чи господарського права. Тобто, відсутній юридичний факт, який би призводив до виникнення будь-яких цивільних прав та обов`язків між контролюючими органами та платниками податків. Втручання у відносини між учасниками правочину можливе лише тоді, коли існування відповідного правочину порушує публічний порядок у галузі оподаткування, якщо спірний правочин створює об`єктивні перешкоди в здійсненні функцій органів Державної податкової служби України - заважає правильно встановити розмір податкового обов`язку, унеможливлює чи ускладнює стягнення податкового боргу тощо.

Власне, задля належного забезпечення своїх управлінських функцій контролюючий орган через суд прагне усунути перешкоду у вигляді відповідного правочину і в такий спосіб забезпечити належну поведінку невладного суб`єкта - платника податків.

Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин, а суб`єкт владних повноважень у цих правовідносинах реалізує свої владо-управлінські функції.

Так, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень [такі самі висновки щодо предмета адміністративної судової юрисдикції сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24, 25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункти 18, 19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16, 17), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункти 19-21), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 21), від 29 вересня 2020 року у справах № 368/561/19 (пункт 22) і № 712/5476/19 (пункт 19), від 08 жовтня 2020 року у справі № 9901/393/19 (пункт 25), від 13 жовтня 2020 року у справі № 640/22013/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 175/1571/15 (пункт 72), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21(пункт 28)].

Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні та майновій самостійності. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

Якщо одна сторона в межах спірних правовідносин не здійснює владних управлінських функцій щодо іншої сторони, яка є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо скарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Тобто, норми КАС України регламентують порядок розгляду не просто публічно-правових спорів, а тих з них, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Якщо спір виник у сфері публічно-правових відносин, це виключає розгляд справи в порядку господарського судочинства.

Розгляд спорів у межах господарської юрисдикції за зверненням контролюючого органу з позовами про визнання недійсними правочинів та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами, призводить до того, що цей орган має довести порушення своїх прав та інтересів, проте оспорювані правочини в цьому випадку не зачіпають будь-яких прав та інтересів органів Державної податкової служби України, оскільки в цих правовідносинах такі органи реалізують виключно владні управлінські функції під час податкового контролю відповідно до ПК України.

Втручання у відносини між учасниками правочину можливе лише тоді, коли існування відповідного правочину порушує публічний порядок у галузі оподаткування, якщо спірний правочин створює об`єктивні перешкоди в здійсненні функцій органів Державної податкової служби України - заважає правильно встановити розмір податкового обов`язку, унеможливлює чи ускладнює стягнення податкового боргу тощо. Власне, задля належного забезпечення своїх управлінських функцій контролюючий орган через суд прагне усунути перешкоду у вигляді відповідного правочину і в такий спосіб забезпечити належну поведінку невладного суб`єкта - платника податків.

Підсумовуючи викладене, справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими.

Правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 08 травня 2025 року по справі № 420/12471/22.

У той же час, сам по собі факт реєстрації кримінального провадження не може бути доказом наявності податкового правопорушення та підставою для визнання спірних господарських операцій нереальними, оскільки податковий орган не наділений повноваженнями щодо надання правової оцінки доказам, зібраним у кримінальному провадженні, до прийняття судового рішення (вироку) у кримінальних провадженнях.

У постанові Велика Палата Верховного Суду від 07 липня 2022 року по справі № 160/3364/19 зробила висновок про те, що вирок щодо посадової особи контрагента за статтею 205 КК України, а також ухвала про звільнення особи від кримінальної відповідальності за цією статтею КК України у зв`язку із закінченням строків давності не можуть створювати преюдицію для адміністративного суду, якщо тільки суд кримінальної юрисдикції не встановив конкретні обставини щодо дій чи бездіяльності позивача.

Не зважаючи на те, що позивачем не надано вироку суду, так і не надано доказів наявності будь якого відкритого кримінального провадження у відношенні відповідачів, який набрав законної сили, у даному випадку вирок чи ухвала суду за результатами розгляду кримінального провадження мають оцінюватися адміністративним судом разом з наданими первинними документами та обставинами щодо наявності первинних документів, правильності їх оформлення, можливості виконання (здійснення) спірних господарських операцій, їх зв`язку з господарською діяльністю позивача та можливого використання придбаного товару (робіт, послуг) у подальшій діяльності.

З огляду на вказане та ураховуючи предмет позову, суб`єктний склад сторін, зміст відносин, спір у справі, яка перебуває на розгляді, підлягає розгляду саме в порядку адміністративного судочинства.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов до передчасного висновку про закриття провадження у даній справі, що свідчить про необхідність скасування такої ухвали Київського окружного адміністративного суду.

За правилами частини третьої ст. 312 КАС України у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення позовної заяви, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.

Згідно з ст. 320 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

Отже, враховуючи вищевикладене, апеляційну скаргу слід задовольнити, ухвалу суду першої інстанції - скасувати та направити справу до Київського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 312, 315, 320, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд,

УХВАЛИВ :

Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві - задовольнити.

Ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2026 року - скасувати, а справу №320/54096/25 направити до Київського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя О.М. Оксененко

Судді О.В. Говорун

О.Г. Попова