Постанова від 28 квітня 2026 р. у справі №335/11581/25 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 29.04.2026 Справа № 335/11581/25

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 335/11581/25

Провадження №22-ц/807/903/26

Головуючий в 1-й інстанції – Стеценко А.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 квітня 2026 року місто Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідачаКухаря С.В.,

суддів:Кочеткової І.В., Полякова О.З.,

розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Стариченка Миколи Петровича на заочне рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 02 лютого 2026 року, ухвалене у м. Запоріжжі (повний текст рішення складено 16 лютого 2026 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за розсипкою,-

В С Т А Н О В И В:

В листопаді 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь суму боргу за договором, оформленим борговою розпискою від 12.09.2025, у загальному розмірі 30 400,00 грн. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 12.09.2025 ОСОБА_2 отримав від позивача в борг грошові кошти в сумі 14 400,00 грн. Факт передачі коштів підтверджується борговою розпискою, яка була складена в електронному вигляді та підписана сторонами із застосуванням кваліфікованих електронних підписів. Відповідно до умов боргової розписки від 12.09.2025 відповідач зобов`язався повернути грошові кошти, які були отримані в борг, в повному обсязі шляхом їх перерахування на картковий рахунок позивача в строк до 17.10.2025 двома переказами: 9600,00 грн — до 28.09.2025, 4800,00 грн — до 17.10.2025. У борговій розписці сторони погодили, що у разі недотримання відповідачем умов повернення боргу буде нараховано 3000,00 грн за обслуговування позики та додано до поточної суми боргу. Додатково до вищезазначеного у борговій розписці сторони погодили, що в разі незакриття боргових зобов`язань перед позивачем кожного двадцятого числа наступного місяця, починаючи з 20.10.2025, буде нараховано 5000,00 грн за обслуговування позики та додано до загальної суми боргу. Відповідач зобов`язання з повернення позики у погоджений сторонами строк не виконав, позику не повернув. З урахуванням того, що позивач звернувся до суду з позовом 25.11.2025, останній має право вимагати стягнення з відповідача 30 400,00 грн, з яких 14 400,00 грн — основний борг, 16 000,00 грн — сукупна плата за обслуговування позики. Також представник позивача просив суд стягнути з відповідача на користь позивача понесені останнім витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5000,00 грн та судовий збір у розмірі 968,96 грн.

Заочним рішенням Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 02 лютого 2026 року, позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації проживання або перебування невідоме) на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 ) 17227 (сімнадцять тисяч двісті двадцять сім) гривень 40 копійок, з яких 14400,00 грн. – заборгованість за договором позики від 12 вересня 2025 року, 458,98 грн. - судовий збір, 2368,42 грн. – витрати на професійну правничу допомогу.

В іншій частині позов залишено без задоволення.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Стариченка Миколи Петровича подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення вимог позову у повному обсязі.

Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що сторони договору обумовили плату за обслуговування позики, як плату за понадстрокове користування позикою, а не як неустойку, яка має штрафний характер, що призвело до необґрунтованої відмови у задоволенні частини вимог позову.

В силу вимог ч. 1 та ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, з 1 січня 2026 року це 99840,00 грн. (відповідно до Закону України «Про Державний бюджет на 2026 рік» з 1 січня 2026 року прожитковий мінімум для працездатних осіб складає 3328,00 грн. (3328,00 грн. Х 30 = 99840,00 грн.), крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання в порядку ч. 1 ст. 369 та ч. 13 ст. 7 ЦПК України.

Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що 12.09.2025 між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 укладено договір позики грошових коштів, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу в позику грошові кошти в сумі 14 400,00 грн, що підтверджується розпискою, складеною сторонами та підписаною їх електронними цифровими підписами 12.09.2025. Підписанням розписки відповідач підтвердив факт передання йому позивачем в позику грошових коштів у вищезазначеній сумі. Абзацами 2–4 розписки передбачено, що відповідач зобов`язався повернути позику шляхом перерахування коштів на банківський рахунок позивача двома частинами: 9600,00 грн — у строк до 28.09.2025, 4800,00 грн — у строк до 17.10.2025 (а.с. 12).

У розписці від 12.09.2025 (а.с. 12 зворот) сторони узгодили, що у разі недотримання відповідачем умов повернення боргу, визначених п. 1.1 розписки (згідно з яким відповідач зобов`язався повернути частину позики в розмірі 9600,00 грн у строк до 28.09.2025) та п. 1.2 розписки (згідно з яким відповідач зобов`язався повернути залишок позики в розмірі 4800,00 грн у строк до 17.10.2025), останньому буде нараховано 3000,00 грн за обслуговування позики та додано до поточної суми боргу. Додатково до вищезазначеного у борговій розписці сторони погодили, що в разі неповернення суми позики до кожного двадцятого числа наступного місяця, починаючи з 20.10.2025, відповідачеві буде нараховано 5000,00 грн за обслуговування позики та додано до загальної суми боргу.

Задовольняючи вимоги позову частково, суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивача про неповернення позики відповідач не спростував, доказів повного або часткового виконання зобов`язання з повернення позики суду не надав. З огляду на викладене позов у частині стягнення заборгованості за сумою позики (14 400,00 грн) є обґрунтованим та підлягає задоволенню. Проаналізувавши зміст узгодженого сторонами виду забезпечення виконання зобов`язання, суд дійшов висновку, що останній за своєю природою є неустойкою, оскільки сторонами визначено грошові суми, які відповідач повинен передати позивачеві у разі порушення зобов`язання з повернення позики. Пунктом 18 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України передбачено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні» введено воєнний стан, який у подальшому продовжувався. Указом Президента України № 40/2026 від 12.01.2026 строк дії воєнного стану продовжено з 3 лютого 2026 року строком на 90 діб. З огляду на викладене, вимоги позивача про стягнення з відповідача 16 000,00 грн неустойки, пойменованої сторонами як «сукупна плата за обслуговування позики», задоволенню не підлягають. Судові витрати стягнуті у розмірі пропорційно задоволеним вимогам позову.

З вказаними висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погоджується, виходячи з наступного.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За правилами частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), відповідно до статті 610 ЦК України.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Відповідно до статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.

Згідно з частинами 1, 2 статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Неустойка має подвійну правову природу. До настання строку виконання зобов`язання неустойка є способом його забезпечення, а у разі невиконання зобов`язання перетворюється на відповідальність, яка спрямована на компенсацію негативних для кредитора наслідків порушення зобов`язання боржником. Разом з тим пеня за своєю правовою природою продовжує стимулювати боржника до повного виконання взятих на себе зобов`язань і після сплати штрафу, тобто порівняно зі штрафом є додатковим стимулюючим фактором. Після застосування такої відповідальності, як штраф, який має одноразовий характер, тобто вичерпується з настанням самого факту порушення зобов`язання, пеня продовжує забезпечувати та стимулювати виконання боржником свого зобов`язання.

Перелік забезпечувальних заходів для належного виконання зобов`язання не є вичерпним, і сторони, використовуючи принцип свободи договору, мають право встановити й інші, крім тих, що передбачені частиною першою статті 546 ЦК України, засоби, які забезпечують належне виконання зобов`язання, за умови, що такий вид забезпечення не суперечить закону. Отже, чинне цивільне законодавство не забороняє визначення сторонами в договорі різних видів забезпечення зобов`язань.

Сторонами у справі укладено договір позики на загальну суму 14400,00 грн. зі строком повернення суми 9600,00 грн. до 28.09.2025, суми 4800,00 грн до 17.10.2025. Плата за користування кредитом не у відсотковому виразі, не у визначеній грошовій сумі не передбачена.

У розписці від 12.09.2025 (а.с. 12 зворот) сторони узгодили, що у разі недотримання відповідачем умов повернення боргу, визначених п. 1.1 розписки (згідно з яким відповідач зобов`язався повернути частину позики в розмірі 9600,00 грн у строк до 28.09.2025) та п. 1.2 розписки (згідно з яким відповідач зобов`язався повернути залишок позики в розмірі 4800,00 грн у строк до 17.10.2025), останньому буде нараховано 3000,00 грн за обслуговування позики та додано до поточної суми боргу. Додатково до вищезазначеного у борговій розписці сторони погодили, що в разі неповернення суми позики до кожного двадцятого числа наступного місяця, починаючи з 20.10.2025, відповідачеві буде нараховано 5000,00 грн за обслуговування позики та додано до загальної суми боргу.

Таким чином, сторонами договору позики узгоджено суму, яка нараховується одразу після закінчення строку користування кредитними коштами у разі їх неповернення – 3000,00 грн., та сума, яка нараховується щомісяця у разі подальшого неповернення кредитних коштів 5000,00 грн.

Колегія суддів апеляційного суду, погоджується з висновками суду першої інстанції, що розмір обслуговування позики, як це визначили сторони договору є неустойкою (штрафом та пенею), оскільки сторонами визначено, що вказані суми сплачуються позичальником на користь позикодавця у разі порушення зобов`язання з повернення позики, одна така сума має одноразовий характер (штраф), а інша нараховується щомісяця до повного виконання зобов`язань.

У разі невиконання грошового зобов`язання наступають наслідки передбачені ст. 625 ЦК України, між тим таких вимог позивачем не заявлено, а доводи, що спірні суми є платою за понадстрокове користування позикою є безпідставними, оскільки платою за користування позикою є відсотки, які не визначені в договорі позики, укладеному між сторонами у справі, крім того така плата за користування позикою, якщо б і була визначена нараховувалась в межах строку користування позикою, а не поза її межами.

Таким чином, визначивши, що плата за обслуговування позики є неустойкою, а п.18 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України передбачено, що у період дії в Україні воєнного стану позичальники звільняється від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені), суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні цієї частини вимог позову.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахування наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,-

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Стариченка Миколи Петровича залишити без задоволення.

Заочне рішенням Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 02 лютого 2026 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повна постанова складена 29 квітня 2026 року.

Судді: С.В. Кухар

І.В. Кочеткова

О.З. Поляков