Рішення від 23 квітня 2026 р. у справі №646/13313/25 — Основ’янський районний суд міста Харкова

ОСНОВ`ЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ХАРКОВА

Справа № 646/13313/25

№ провадження 2/646/1408/2026

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 квітня 2026 року місто Харків

Основ`янський районний суд міста Харкова у складі

головуючої судді Іщенко О. В.,

секретар судового засідання Петренко А. О.,

учасники справи:

позивачка ОСОБА_1 ,

відповідач ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку заочного розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в приміщенні Основ`янського районного суду міста Харкова цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

Стислий виклад позиції позивача; заяви, клопотання учасників справи; інші процесуальні дії у справі

До Основ`янського районного суду міста Харкова надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 з вимогою визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

В обгрунтування позовних вимог позивачка посилається на те, що рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради № 281 від 11 червня 2025 року її визнано наймачем чотирикімнатної ізольованої квартири АДРЕСА_2 , у зв`язку з вибуттям наймача – її матері ОСОБА_3 .

Згідно із довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 09 грудня 2025 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ; ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_6 ; ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_7 .

Як зазначає позивачка, ОСОБА_2 не проживає у житловому приміщенні понад 15 років без поважних причин, не сплачує комунальні платежі, не приймає участі в утриманні житла, особистих речей у квартирі не має, квартирою не цікавиться, оскільки наразі має громадянство іншої країни, має постійне місце проживання поза межами України.

Оскільки факт реєстрації ОСОБА_2 порушує право позивачки на вільне користування та розпорядження майном, створює додаткове фінансове навантаження у вигляді збільшених комунальних платежів, які розраховуються з урахуванням кількості зареєстрованих у житловому приміщенні осіб, остання просила суд визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням – квартирою АДРЕСА_1 .

Ухвалою Основ`янського районного суду міста Харкова відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з викликом (повідомленням) сторін у відкритому судовому засіданні.

У судове засідання, призначене на 16 квітня 2026 року, відповідач не з`явився, про дату та час розгляду справи повідомлявся належним чином, заяв/клопотань на адресу суду від нього не надходило. Відзив на позовну заяву не надходив.

Позивачка ОСОБА_1 у судовому засіданні вимоги позовної заяви підтримала та просила їх задовольнити. Окрім того, зазначила, що не заперечує проти ухвалення судом заочного рішення у справі.

За загальним правилом частини першої статті 223 Цивільного процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

При цьому відповідно до частини четвертої статті 223 Цивільного процесуального кодексу України у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Частиною першою статті 280 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Суд, у зв`язку із неодноразовою неявкою відповідача у судові засідання та не повідомлення ним про причини такої неявки, не подання відзиву на позовну заяву та ураховуючи згоду позивачки на ухвалення заочного рішення по справі, постановив розглядати справу за відсутності відповідача у порядку заочного розгляду справи за наявними у справі матеріалами.

Інших процесуальних дій у справі (забезпечення доказів, вжиття заходів забезпечення позову тощо) не вчинялось.

Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини

Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради № 281 від 11 червня 2025 року ОСОБА_1 визнано наймачем чотирикімнатної ізольованої квартири АДРЕСА_2 зі складом сім`ї 7 осіб: ОСОБА_1 – наймач, ОСОБА_7 – син, ОСОБА_5 – дочка, ОСОБА_2 – брат, ОСОБА_6 – тітка, ОСОБА_4 – дочка тітки, ОСОБА_8 – онука тітки, у зв`язку з вибуттям наймача ОСОБА_3 .

Як убачається з довідки, сформованої 09 грудня 2025 року адміністратором Департаменту адміністративних послуг та споживчого ринку Харківської міської ради, у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_3 зареєстровані: ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_8 ; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ; ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_6 ; ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_7 .

З пояснень ОСОБА_10 встановлено, що їй відомо про реєстрацію ОСОБА_2 у квартирі за адресою: АДРЕСА_3 . Водночас, він фактично не проживає за цією адресою понад 10 років, орієнтовно 15-20 років. За цей період вона жодного разу не спостерігала його проживання у квартирі, не зустрічала його там, він не користувався житлом, не брав участі у веденні побуту будинку та фактично був відсутній. Їй також відомо, що у квартирі проживає ОСОБА_1 , тоді як ОСОБА_2 не з`являвся для постійного чи тимчасового проживання, тривалий час там не мешкав і не виявляв жодних ознак проживання.

З пояснень ОСОБА_11 встановлено, що їй також відомо про реєстрацію ОСОБА_2 за вказаною адресою. Вона є сусідкою цієї квартири. ОСОБА_2 фактично не проживає у квартирі приблизно 10 років, орієнтовно 15–20 років. За цей час вона не бачила його проживання у квартирі та не зустрічала його як мешканця, він не користувався житлом, не брав участі у житті будинку та фактично був відсутній. Їй також відомо, що у квартирі проживає ОСОБА_1 , а ОСОБА_2 не з`являвся, тривалий час не проживав та не виявляв ознак проживання.

26 липня 2022 року ОСОБА_2 отримав паспорт громадянина Російської Федерації серії НОМЕР_1 , виданий органом «ГУ МВД России по Ростовськой области».

Мотивована оцінка щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову; норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування

Відповідно до положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із частиною першою статті 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Докази подаються учасниками цивільної справи.

Відповідно до статті 76 Цивільного процесуального кодексу України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно із положеннями статті 77 Цивільного процесуального коденсу України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 80 Цивільного процесуального кодексу України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною другою статті 95 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що письмові докази подаються в оригіналі або належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 379 Цивільного кодексу України зазначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про основні засади житлової політики» відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України кожна особа має право на житло, захист якого гарантується законодавством, яке відповідає встановленим законодавством вимогам, зокрема щодо споживчої якості житла.

Відповідно до розділу IV. ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ Закону України «Про основні засади житлової політики» Житловий кодекс України втратив чинність, крім статей 43-46, 47-49, 51-53, 57-60, 71, 72, 127-132-2, які продовжують діяти до дня початку функціонування Єдиної інформаційно-аналітичної житлової системи.

Згідно із статтею 71 Житлового кодексу України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках: 1) призову на строкову військову службу або направлення на альтернативну (невійськову) службу, а також призову офіцерів із запасу на військову службу на строк до трьох років - протягом усього періоду проходження зазначеної військової служби; призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період - протягом усього періоду проходження військової служби, а якщо під час її проходження вони отримали поранення, інше ушкодження здоров`я та перебувають на лікуванні в закладах охорони здоров`я або потрапили в полон чи визнані безвісно відсутніми - на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у відповідних територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, відповідному підрозділі Служби зовнішньої розвідки України після звільнення з військової служби після закінчення ними лікування в закладах охорони здоров`я, незалежно від строку лікування, повернення з полону, скасування рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою чи ухвалення судом рішення про оголошення особи померлою; 2) тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання; 3) влаштування дитини (дітей) на виховання до родичів, опікуна чи піклувальника, у прийомну сім`ю, дитячий будинок сімейного типу, заклад для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, - протягом усього часу їх перебування у родичів, опікуна чи піклувальника, прийомній сім`ї, дитячому будинку сімейного типу, закладі для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; 4) виїзду у зв`язку з виконанням обов`язків опікуна чи піклувальника, наданням батькам-вихователям житлового будинку або багатокімнатної квартири для створення дитячого будинку сімейного типу - протягом усього часу виконання таких обов`язків; 5) влаштування непрацездатних осіб, у тому числі дітей з інвалідністю, у будинку-інтернаті та іншій установі соціальної допомоги - протягом усього часу перебування в них; 6) виїзду для лікування в лікувально-профілактичному закладі - протягом усього часу перебування в ньому; 7) взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі - протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім`ї.

Якщо в будинку, квартирі (їх частині) не залишилися проживати інші члени сім`ї наймача, це житло може бути надано за договором оренди (найму) у встановленому законом порядку іншому громадянину до звільнення таких осіб з-під варти або до відбуття ними покарання.

У випадках, передбачених пунктами 1-7 цієї статті, право користування жилим приміщенням зберігається за відсутнім протягом шести місяців з дня закінчення строку, зазначеного у відповідному пункті.

Вичерпного переліку поважності причин не проживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Відповідно до статті 72 Житлового кодексу України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.

Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та норм Цивільного процесуального кодексу України щодо оцінки доказів.

При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 Житлового кодексу України строки.

При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц, від 21 липня 2021 року у справі 227/1044/20, від 15 березня 2023 року у справі № 522/4382/21, від 09 січня 2024 року у справі № 761/38440/21.

Як виснує Верховний Суд у постанові від 17 жовтня 2025 року у справі № 206/1119/24, провадження № 61-7034св25, у справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Верховний Суд наголошував на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначив, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Окрім цього, на необхідності оцінки позбавлення осіб права користування житлом на предмет пропорційності в контексті передбачених статтею 8 Конвенції принципів у спорах щодо визнання осіб такими, що втратили право користування неприватизованим житловим фондом, наголошено у постановах Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 227/1044/20, провадження № 61-15632св20, від 10 листопада 2021 року у справі № 356/815/19, провадження № 61-15893св20.

Як встановлено судом, ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , однак, фактично у зазначеному житловому приміщенні не проживає протягом тривалого часу - понад 10 років.

Вказані обставини підтверджуються як довідкою про склад зареєстрованих осіб, так і узгодженими між собою показаннями сусідів ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , які безпосередньо проживають у будинку та мають можливість об`єктивно спостерігати фактичне користування квартирою.

Відсутність відповідача має системний і тривалий характер, що проявляється у тому, що він не проживає у квартирі, не користується нею, не бере участі в утриманні житла, не підтримує зв`язок із місцем реєстрації та не виявляє наміру використовувати його як своє постійне місце проживання, що свідчить про фактичну втрату інтересу до житлового приміщення.

Матеріали справи не містять відомостей про наявність обставин, передбачених статтею 71 Житлового кодексу України, які б слугували підставою для збереження за ОСОБА_2 права користування житлом понад установлений законом шестимісячний строк.

Отже, встановлений судом факт тривалої відсутності відповідача у житловому приміщенні понад визначений законом строк у поєднанні з відсутністю поважних причин такої відсутності перебуває у прямому причинно-наслідковому зв`язку із втратою ним права користування спірним житлом.

Суд ураховує, що 26 липня 2022 року ОСОБА_2 отримав паспорт громадянина Російської Федерації, виданий органом «ГУ МВД России по Ростовськой области», що свідчить про те, що він фактично пов`язав своє постійне місце проживання з іншою державою, що є додатковим підтвердженням його свідомої відмови від користування житловим приміщенням в Україні.

З урахуванням наведеного, а також ураховуючи, що реалізація права на житло іншими зареєстрованими та фактично проживаючими особами не повинна зазнавати необґрунтованих обмежень через формальну реєстрацію особи, яка фактично втратила зв`язок із житлом, суд дійшов висновку, що задоволення позову відповідає принципу пропорційності та не порушує гарантій, передбачених статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Отже, позовна заява ОСОБА_1 є обґрунтованою, доведеною належними та допустимими доказами, а тому підлягає задоволенню із визнанням ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

Відповідно до частин першої та другої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Ураховуючи те, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі, суд уважає за необхідне стягнути з ОСОБА_2 на користь позивачки сплачений нею судовий збір у розмірі 1 211,20 гривень.

Керуючись статтями 2, 76, 89, 141, 259, 263 – 265, 280, 282, 289, 352, 354 та 355 Цивільного процесуального кодексу України, -

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням – задовольнити.

Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_2 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням – квартирою АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 копійок.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не були вручені в день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених Цивільним процесуальним кодексом України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повний текст заочного рішення складено 24 квітня 2026 року.

Учасники справи:

Позивачка: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 ;

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_2 , останнє відоме місце проживання: АДРЕСА_3 .

Суддя О. В. Іщенко