Постанова від 27 квітня 2026 р. у справі №213/273/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/4866/26 Справа № 213/273/25 Суддя у 1-й інстанції - Хмельова С.М. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 квітня 2026 року м. Кривий Ріг

справа № 213/273/25

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Остапенко В.О.

суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П.

секретар судового засідання Дяченко Д.П.

сторони:

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Касьян Микола Степанович, на рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 січня 2026 року, яке ухвалено суддею Хмельовою С.М. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 19 січня 2026 року,

УСТАНОВИВ:

В січні 2025 року ОСОБА_1 зверулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про вселення.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що сторони перебували у шлюбі, від якого мають сина ОСОБА_3 . Рішенням Інгулецького районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 листопада 2024 року шлюб між сторонами розірвано. Під час шлюбу, 12 жовтня 2018 року, сторонами за спільні кошти придбано спірну квартиру. Позивач зареєстрована за адресою спірної квартири. До розірвання шлюбу позивачка разом із сином проживала у цій квартирі, сплачувала комунальні послуги.

З вересня 2024 року відповідач перешкоджає позивачу та їхній дитині проживати в квартирі, змінив замки на вхідних дверях.

Позивачка з цього приводу неодноразово зверталася до поліції, проте відповідач продовжує чинити перешкоди у користуванні житлом.

На підставі наведенного вище позивач просила суд вселити ОСОБА_1 з її неповнолітнім сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у квартиру АДРЕСА_1 .

Рішенням Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 січня 2026 року позовні вимоги задоволено, вселено ОСОБА_1 та малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у квартиру АДРЕСА_1 .

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Касьян М.С., просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення по справі про відмову в задоволенні позовних вимог позивачки.

Апеляційна скарга мотивована тим, що під час судового розгляду справи було встановлено, що ОСОБА_1 самостійно покинула квартиру АДРЕСА_1 та перестала в ній проживати, при цьому спільний син сторін по справи покинув квартиру разом із позивачкою.

Після цього відповідач у справі не чинив жодних перешкод у користування квартирою, однак позивачка кожного разу коли приїздила до квартири влаштовувала сварки, внаслідок чого відповідачу неодноразово доводилось викликати поліцію.

Саме в присутності поліції Сидоренко Є.Е. забирала свої речі та виїхала у невідомому для відповідача напрямку.

Щодо сина сторін у справі - ОСОБА_4 , то у нього є в квартирі облаштована кімната і відповідач жодного разу не заперечував проти того, щоб він там проживав. Однак, у зв`язку з діями позивачки син перестав спілкуватись з батьком та не проживає у квартирі.

Апелянт вважає, що сторона позивача, під час розгляду справи не довела жодними доказами, зокрема належними та допустимими, той факт, що відповідач перешкоджав користуватись спірною квартирою для неї та їх спільного сина.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу представника відповідача – залишити без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача ОСОБА_2 – адвоката касьяна М.С., який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону рішення суду відповідає в повній мірі.

Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, 04 серпня 2007 року ОСОБА_2 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб. Прізвище дружини після реєстрації шлюбу – « ОСОБА_6 ».

ІНФОРМАЦІЯ_2 у сторін народився син – ОСОБА_4 .

12 жовтня 2018 року за ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі-продажу, зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до відмітки у паспорті громадянина України ОСОБА_1 з 01 листопада 2018 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

21 серпня 2024 року, 03 вересня 2024 року, 21 вересня 2024 року, 23 вересня 2024 року, 13 жовтня 2024 року, 20 жовтня 2024 року ОСОБА_1 зверталася до ВП № 7 Криворізького РУП ГУНП в Дніпропетровській області. Усі звернення, крім від 03 вересня 2024 року, зареєстровані як домашнє насильство, звернення від 03 вересня 2024 року – як інші кримінальні правопорушення проти життя та здоров`я особи. Звернення ОСОБА_1 розглянуті згідно із Законом України «Про звернення громадян» та списані до справи.

Рішенням Інгулецького районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 листопада 2024 року шлюб між сторонами розірвано.

Згідно з відомостями з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна квартира АДРЕСА_1 на праві власності належить ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 12 жовтня 2018 року.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про вселення, суд першої інстанції вказав на те, що позивачці чиняться перешкоди у користуванні житлом, співвласником якого вона є. Позивачка упродовж тривалого часу постійно проживала у спірній квартирі. Відповідач не заперечує факт заміни ним ключів. Відтак, наявні всі правові підстави для задоволення позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 січня 2026 року відповідає.

Так, житло має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення "житлом", яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (частина перша статті 29 ЦК України).

Фізична особа може мати кілька місць проживання (частина шоста статті 29 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

Згідно із частиною першою статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до частини другої статті 60 СК України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У разі, якщо спірне майно учасниками справи набуто в період перебування в шлюбі, той факт, що воно зареєстровано на одного з подружжя, не позбавляє іншого права на частку в такому майні. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Статтями 358, 361 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньої згоди і кожний співвласник самостійно розпоряджається своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Згідно із статтею 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).

У справі, що переглядається, судом встановлено, що спірна квартира набута ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за час шлюбу, станом на час розгляду цієї справи відсутнє рішення суду про те, що спірне житлове приміщення є особистою власністю відповідача, а отже, позивач має право вільно користуватись вказаною квартирою.

Заперечення співвласника щодо задоволення позову про усунення перешкод у користуванні майном або заперечення щодо вселення співвласника та відсутність можливості у власника самостійно без звернення до співвласників реалізувати свої права (відсутність ключів від квартири, тощо) за відсутності вільного доступу до належного йому майна є підставою вважати, що інший співвласник чинить перешкоди у користуванні належною позивачу власністю (див. постанови Верховного Суду від 20 листопада 2023 року у справі № 397/355/22, від 18 листопада 2024 року у справі № 727/8103/23).

За наведених обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні та вселення її, та спільної дитини сторін у справі в квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваний прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Верховний Суд зауважує, що у цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц зазначено, що кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 15, 16 ЦК України). Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003). При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Відтак ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 826/7380/15, провадження № 11-778апп18).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

Так, посилання апелянта в апеляційній скарзі на те, що сторона позивача, під час розгляду справи не довела жодними доказами, зокрема належними та допустимими, той факт, що відповідач перешкоджав користуватись спірною квартирою для неї та їх спільного сина, спростовуються наявністю данного спору та наявністю звернень позивача до ВП № 7 Криворізького РУП ГУНП в Дніпропетровській області зі зверненнями, які були зареєстровані як домашнє насильство, а одне звернення як інші кримінальні правопорушення проти життя та здоров`я особи, що в тому числі свідчить про невирішений спір щодо спільного їх спілкування.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Таким чином доводи, викладені представником відповідача в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 січня 2026 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги представника відповідача.

Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційну скаргу представника відповідача залишено без задоволення, а судове рішення без змін, розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Касьян Микола Степанович, залишити без задоволення.

Рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 січня 2026 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 28 квітня 2026 року.

Головуючий:

Судді: