Постанова від 22 квітня 2026 р. у справі №380/4279/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 квітня 2026 рокуЛьвівСправа № 380/4279/25 пров. № А/857/36299/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:

Головуючого судді – Димарчук Т.М.,

суддів – Гінди О.М., Москаля Р.М.,

за участі секретаря судового засідання – Чорної І.Б.,

представника відповідача - Страхоцької О.Я.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 липня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 у березні 2025 року звернулася в суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (далі – ГУПФУ у Львівській області) у якому просила:

визнати протиправним та скасувати наказ Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Львівській області №269-к від 11.04.2023, яким вирішено звільнити ОСОБА_1 18.04.2023 у зв`язку зі скороченням чисельності і штату працівників на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України);

поновити ОСОБА_1 в ГУПФУ у Львівській області на рівнозначній посаді;

стягнути з ГУПФУ у Львівській області на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу, а саме з 19.04.2023 по дату поновлення позивача на посаді виходячи з розрахунку 1354,20 грн середньоденної заробітної плати позивача.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28.07.2025 відмовлено в задоволенні позову.

Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, його оскаржила позивач, яка із покликанням на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову. В обґрунтування апеляційних вимог зазначає, що з моменту попередження позивачки про наступне вивільнення до дати звільнення у ГУПФУ у Львівській області вакантними були ряд посад державної служби та три посади недержавної служби, однак позивачку не було ознайомлено з переліком усіх вакантних посад. Натомість, при інформуванні про перелік вакантних посад відповідач мав би, з огляду на положення ч. 5 ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», роз`яснити позивачу її право подати заяву, заповнити особову картку встановленого зразка та документи, що підтверджують наявність у неї громадянства України, освіти та досвіду роботи згідно з вимогами законодавства, встановленими щодо відповідних вакантних посад, чого здійснено не було. Вказує, що ситуація, коли працівнику УВД ФССУ у Львівській області не надається жодного пріоритету по відношенню до інших осіб, які ніколи не були працівниками ні ФССУ, ні ПФУ, ні їх територіальних органів, на зайняття вакантних посад в ГУПФУ у Львівській області, за ситуації безконкурсного добору, не відповідає ні вимогам трудового законодавства, одним з принципів якого є збереження трудових відносин, ні принципу безперервності державного управління.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторони, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час розгляду апеляційної скарги, що 20.01.2023 позивач отримала попередження за підписом голови комісії з реорганізації М. Білецької про наступне звільнення. У такому попередженні зазначено, що на виконання п. 2 Розділу VII Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та постанови Кабінету Міністрів України від 27.12.2022 № 1442 «Питання припинення Фонду соціального страхування України та управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України», на підставі наказу комісії з реорганізації Фонду соціального страхування України № 9-ОД від 16.01.2023 «Про скорочення чисельності та штату працівників Виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України та працівників управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України», керуючись ч. 4 Цивільного кодексу України, ст. ст. 49 - 2, 49 – 4 КЗпП України, ст. 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», головою комісії з реорганізації управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Львівській області видано наказ «Про скорочення чисельності та штату працівників відділень управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Львівській області» від 16.01.2023 за №15-ОД. Повідомлено, що з 18.04.2023 посада, яку займала позивач буде скорочена.

11.04.2023 управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Львівській області видано наказ № 280-к «Про звільнення Лариси Подуфалої (Самбірське відділення управління ВД ФСС України у Львівській області)», яким звільнено позивача з посади виконуючої обов`язків начальника Самбірського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Львівській області з 18.04.2023 у зв`язку із скороченням чисельності та штату працівників згідно п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України.

Позивач вважає незаконним наказ про її звільнення, відтак звернулась з позовом до суду.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що законодавством не передбачено переведення працівника, посада якого скорочується та на якого поширюється дія законодавства про працю, на посаду державної служби в державному органі.

Колегія суддів вважає такі висновки суду першої інстанції підставними та обгрунтованими з огляду на наступне.

У відповідності до положень ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України гарантовано право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб

Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996, ратифікована Законом України від 14.09.2006 №137-V, яка набрала чинності з 01.02.2007, визначає, що кожна людина повинна мати можливість заробляти собі на життя професією, яку вона вільно обирає (пункт 1 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

Отже, право особи на працю як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов`язаннями України.

Відповідно до частини шостої статті 36 КЗпП України у разі зміни роботодавця, а також у разі їх реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи роботодавця можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини 6 статті 40 КЗпП України).

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Розірвання трудового договору за зазначеною підставою відбувається в разі реорганізації підприємства (через злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення), зміни його власника, ухвалення власником або уповноваженим ним органом рішення про скорочення чисельності або штату у зв`язку з перепрофілюванням, а також з інших причин, які супроводжуються змінами у складі працівників за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професією.

Відповідно до частини другої - четвертою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті (зокрема у разі ліквідації, реорганізації), допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Не допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктами 5 і 13 частини першої цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці (крім звільнення за пунктом 13 частини першої цієї статті). Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації. Положення статей 42, 42-1 і 49-2 цього Кодексу не поширюються на звільнення за пунктом 13 частини першої цієї статті. Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Відповідно до частин першої, третьої статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган, фізична особа, яка використовує найману працю, пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, у фізичної особи. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, у фізичної особи працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Верховний Суд у постанові від 05.10.2020 у справі №451/1028/18 зазначив, що розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з`ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник, або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

Колегія суддів зазначає, що 01.01.2023 набрав чинності Закон №2620-ІХ, яким Закон №1105-XIV викладено в новій редакції.

Пунктом 2 розділу VII Прикінцеві та перехідні положення Закону №1105-XIV (в редакції Закону №2620-ІХ, що діє з 01.01.2023) передбачено припинити Фонд соціального страхування України та управління виконавчої дирекції Фонду, реорганізувавши їх шляхом приєднання до Пенсійного фонду України з 1 січня 2023 року. Пенсійний фонд України та його територіальні органи є Фонду соціального страхування України, його виконавчої дирекції, управлінь виконавчої дирекції Фонду та їх відділень.

Таким чином, законодавцем в особі Верховної Ради України прийнято рішення про припинення Фонду соціального страхування України та управління виконавчої дирекції Фонду, а тому, як наслідок, виникли законні підстави для проведення заходів з реорганізації Фонду соціального страхування України, його виконавчої дирекції, управлінь виконавчої дирекції Фонду та їх відділень.

Відповідно до частини першої, п`ятої статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення де єдиного державного реєстру запису про її припинення.

З урахуванням наведених приписів постановою Кабінету Міністрів України №1442 припинено з 01.01.2023, реорганізувавши шляхом приєднання до Пенсійного фонду України: Фонд соціального страхування України; управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в областях (у т.ч. управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Львівській області) та у м. Києві; утворено комісію з реорганізації Фонду соціального страхування України та комісії з реорганізації управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в областях та у м. Києві (пункти 1- 3 Постанови №1442). Також пунктом 6 цієї Постанови установлено, що до голови комісії з реорганізації Фонду та голів комісій з реорганізації управлінь виконавчої дирекції Фонду переходять повноваження щодо управління справами Фонду та управлінь виконавчої дирекції Фонду на період до завершення їх реорганізації. У пункті 7 Постанови №1442 голову комісії з реорганізації Фонду та голів комісій з реорганізації управлінь виконавчої дирекції Фонду зобов`язано здійснити заходи з припинення Фонду та управлінь виконавчої дирекції Фонду у чотиримісячний строк з дня набрання чинності Законом №2620-IX.

На виконання п. 2 Розділу VII Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та постанови Кабінету Міністрів України від 27.12.2022 № 1442 «Питання припинення Фонду соціального страхування України та управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України», на підставі наказу комісії з реорганізації Фонду соціального страхування України № 9-ОД від 16.01.2023 «Про скорочення чисельності та штату працівників Виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України та працівників управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України», керуючись ч. 4 Цивільного кодексу України, ст. ст. 49 - 2, 49 - 4 КЗпП України, ст. 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», головою комісії з реорганізації управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Львівській області видано наказ «Про скорочення чисельності та штату працівників відділень управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Львівській області» від 16.01.2023 за №15-ОД.

На виконання вимог статей 40, 49-2 КЗпП України, наказу комісії з реорганізації Фонду соціального страхування України № 9-ОД від 16.01.2023 «Про скорочення чисельності та штату працівників Виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України та працівників управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України» ОСОБА_1 19.01.2023 попереджена про наступне звільнення за пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, з 18.04.2023 та про скорочення усього штату та чисельності виконавчої дирекції, у зв`язку із чим інша робота не пропонується.

Тобто, Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Львівській області були виконані вимоги статей 40, 49-2 КЗпП України. У цьому випадку відсутні порушення вимог частини шостої статті 36 КЗпП України, згідно з якою припинення трудового договору з ініціативи роботодавця можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників.

Таким чином, беззаперечно встановлено той факт, що оспорюваний наказ від №269-к від 11.04.2023 про звільнення позивача відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України видано саме у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників; його положення не суперечать чинному законодавству.

Як вбачається з відомостей Єдиного державного реєстру фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 27.04.2023 внесено запис про припинення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Львівській області.

При розгляді цієї справи, колегія суддів враховує позиції Верховного Суду у постановах від 16.01.2018 у справі №519/160/16-ц, від 06.02.2018 у справі №696/985/15-ц, від 12.06.2019 у справі №297/868/18, від 28.04.2021 у справі №373/2133/17, відповідно до яких суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність скорочення штату та чисельності працівників. Право визначати чисельність і штат працівників належить винятково власнику або уповноваженому ним органу, суд зобов`язаний тільки з`ясувати наявність підстав для звільнення.

З доводами апелянта про обов`язок правонаступника роботодавця запропонувати вакантні посади в ГУ ПФУ у Львівській області та вимоги позивачки на поновлення на іншій рівнозначній посаді в Пенсійному фонді України суд погодитись не може з таких мотивів та підстав.

Відповідно до частин 1, 2 статті 4 Закону №1105-XIV (в редакції до 01.01.2023) Фонд соціального страхування України є органом, який здійснює керівництво та управління загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності та медичним страхуванням, провадить акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечує фінансування виплат за цими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування та здійснює інші функції згідно із затвердженим статутом. Фонд є некомерційною самоврядною організацією, що діє на підставі статуту, який затверджується його правлінням.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону №1105-XIV (у редакції з 01.01.2023) уповноваженим органом управління в системі загальнообов`язкового державного соціального страхування у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності та від нещасного випадку (уповноважений орган управління) є Пенсійний фонд України.

Правові основи організації та діяльності Пенсійного фонду України визначаються, зокрема, Законом України від 09.07.2003 №1058-IV Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування (Закон №1058-IV) та Положенням про Пенсійний фонд України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2014 №280.

Пунктами 1, 14 Положення про Пенсійний фонд України визначено, що Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню. Пенсійний фонд України є юридичною особою публічного права, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, власні бланки, рахунки в органах Казначейства та уповноважених банках.

Відповідно до пункту 12 розділу XV Закону №1058-IV у період до перетворення в неприбуткову самоврядну організацію Пенсійний фонд функціонує як центральний орган виконавчої влади на підставі норм цього Закону (крім норм, зазначених в абзаці шостому пункту 1 цього розділу) та Положення про Пенсійний фонд України; на працівників Пенсійного фонду та його територіальних органів, які здійснюють повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань i функцій Пенсійного фонду, поширюється дія Закону України Про державну службу.

Колегія суддів також звертає увагу, що часткове правонаступництво, зокрема публічне правонаступництво, є окремим, особливим видом правонаступництва, під яким розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов`язків одного суб`єкта права іншому.

У постанові від 09.12.2024 у справі №712/4776/23 Об`єднана палата Верховного Суду виклала правовий висновок, за змістом якого внаслідок реорганізації Фонду та Управління шляхом приєднання до Пенсійного фонду України відбулося специфічне правонаступництво, за якого згідно з ухваленим Верховною Радою України Законом №2620-ІХ Фонд як юридична особа приватного права припинився, однак його повноваження, що стосувалися чутливої для держави сфери загальнообов`язкового державного соціального страхування, набув Пенсійний фонд України як юридична особа публічного права та центральний орган виконавчої влади, що також був наділений функціями у сфері загальнообов`язкового державного страхування (пенсійне страхування).

Внаслідок передачі Пенсійному фонду України та його територіальним органам функцій Фонду соціального страхування України, його виконавчої дирекції, управлінь виконавчої дирекції Фонду та їх відділень з 01.01.2023 виникло специфічне публічне правонаступництво, тобто передання адміністративної компетенції одного суб`єкта приватного права до іншого суб`єкта публічного права внаслідок припинення виконання першим суб`єктом покладеної на нього функції. За часткового правонаступництва від одного до іншого суб`єкта переходять лише окремі права i обов`язки.

У контексті наведеного можна сказати, що відбулось приєднання Фонду, що за своєю природою тяжіє до юридичної особи приватного права та юридичної особи публічного права. Прийнявши рішення про припинення Фонду соціального страхування України, законодавець не передбачив спеціального механізму переведення його працівників, на яких поширюється законодавство про працю, на посади державної служби в Пенсійному фонді України чи його територіальних управліннях.

В такому випадку при вирішенні трудового спору слід дотримуватись балансу загальних норм трудового права та спеціальних норм права, які регламентують порядок прийняття та проходження публічної служби.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 41 Закону №889-VIII без обов`язкового проведення конкурсу переведений може бути лише державний службовець: на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - рішенням керівника державної служби або суб`єкта призначення; на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенню суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.

Апеляційний суд зазначає, що саме Закон №889-VIII визначає поняття рівнозначної посади як посади державної служби, що належать до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу. Натомість, КЗпП України такого поняття як рівнозначна посада не містить. Необхідність розрізнення у законі проходження державної служби та звичайної трудової діяльності зумовлена тим, що державні службовці, виконуючи завдання i функцій держави, мають особливий статус, забезпечують права та свободи громадян, захист публічного інтересу. Крім того, на державного службовця поширюються обмеження запроваджені для уникнення конфлікту інтересів, суміщення державної служби з іншими видами діяльності. Оскільки штат працівників апарату Пенсійного фонду України та територіальних органів складають посади державної служби (посади, які безпосередньо пов`язані з виконанням завдань i функцій Пенсійного фонду), то умови призначення (переведення) на такі посади визначаються Законом №889-VIII, тобто для їх зайняття кандидат повинен відповідати вимогам Закону №889-VIII. На відміну від посад працівників Пенсійного фонду посади працівників Фонду соціального страхування України (як і посада позивача) не належали до посад державної служби. За таких умов переведення працівників Фонду соціального страхування України на посади державної служби в Пенсійному фонді України чи його територіальних управліннях суперечило б Закону №889-VIII.

Суд апеляційної інстанції також враховує, що частиною 5 статті 10 Закону №389-VIII визначено, що у період дії воєнного стану особи призначаються на посади державної служби, посади в органах місцевого самоврядування, посади керівників суб`єктів господарювання державного сектору економіки, комунальних підприємств, установ, організацій керівником державної служби або суб`єктом призначення, сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради, начальником відповідної військової адміністрації без конкурсного відбору, обов`язковість якого передбачена законом, на підставі поданої заяви, заповненої особової картки встановленого зразка та документів, що підтверджують наявність у таких осіб громадянства України, освіти та досвіду роботи згідно з вимогами законодавства, встановленими щодо відповідних посад. Державні службовці та посадові особи місцевого самоврядування, призначені відповідно до абзацу першого цієї частини, не можуть бути переведені на інші посади державної служби або посади в органах місцевого самоврядування.

Колегія суддів зауважує, що спрощення процедури прийняття на посади державної служби під час воєнного стану не свідчить про можливість прямого переведення на посаду державної служби з ігноруванням інших вимог у зазначеній вище нормі закону.

Відповідно до абзацу 3 частини 7 статті 10 Закону №389-VIII після припинення чи скасування воєнного стану, але не пізніше шести місяців з дня його припинення чи скасування, на посади державної служби, посади в органах місцевого самоврядування, посади керівників суб`єктів господарювання державного сектору економіки, посади керівників комунальних підприємств, установ, організацій, на які особи призначені відповідно до абзацу першого частини п`ятої цієї статті, оголошується конкурс. Граничний строк перебування особи на посаді, на яку її призначено відповідно до абзацу першого частини п`ятої цієї статті, становить 12 місяців з дня припинення чи скасування воєнного стану.

Апеляційний суд звертає увагу, що вказана норма передбачає саме призначення на посаду державної служби, яке з урахуванням абзацу третього частини сьомої статті 10 є строковим. Зазначена норма не врегульовує умови та порядок переведення працівників підприємств (установ, організацій), що ліквідуються (припиняються) на посади державної служби.

Таким чином, законодавством не передбачено переведення працівника, посада якого скорочується та на якого поширюється дія законодавства про працю, на посаду державної служби в державному органі.

Разом з тим, позивачка, яка перебувала на посаді виконуючої обов`язків начальника Самбірського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Львівській області, не могла бути автоматично введена до штату, який затверджується Пенсійним фондом України, в установі, яка є юридичною особою публічного права, на посаду аналогічну тій, яку вона обіймала в Управлінні виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Львівській області в некомерційній самоврядній організації, яка не підпадає під дію норм Закону №889-VIII.

З огляду на вказане, суд вважає помилковими доводи позивача щодо обов`язку правонаступника роботодавця пропонувати вакантні посади в Пенсійному фонді України чи його територіальних органах та вимоги позивача на переведення на іншу рівнозначну посаду в Пенсійному фонді України, оскільки відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються саме Законом №889-VIII, якщо інше не передбачено цим же законом (частина 2 статті 5 Закону), тобто для зайняття посад державної служби кандидат повинен відповідати вимогам, викладеним в Законі №889-VIII.

За обставин цієї справи, де присутня конкуренція загальних норм трудового права та спеціального щодо прийняття та проходження публічної служби, для його врегулювання позивачу слід було як мінімум виконати вимоги частини 5 статті 10 Закону №389-VIII.

Як вбачається з матеріалів справи, пенсійним фондом максимально вживались заходи щодо забезпечення трудових прав працівників Фонду та їх організованого призначення на роботу до пенсійного фонду.

Відповідно до роз`яснення зі сайту Національного агентства з питань державної служби (https://nads.gov.ua/vidpovidi-na-zapitannya-shcho-nadhodili-vidsluzhbupravlinnya-personalom-shchodo-priznachennya-osib-na-posadi-derzhavnoyisluzhbi-pidchas-voyennogo-stanu) державний орган самостійно визначає, у який спосіб він планує організувати призначення на такі вакансії.

Залежно від обраного способу, державний орган може розмістити інформацію на офіційному вебсайті та сторінках в соціальних мережах державного органу, зробити розсилку серед кандидатів, які успішно пройшли усі етапи оцінювання під час останніх конкурсів державному органі, повідомити про вакансію працівникам державного органу за допомогою внутрішніх каналів комунікації державного органу тощо.

Інформація щодо наявності вакантних посад та умови прийому було розміщено на Facebook сторінці Головного управління (facebook.com/lvivpеns) та надіслана листом Головного управління № 1300-01-8/42719 від 24.03.2023 голові комісії Фонду.

Всі особи, які виявили бажання прийняти участь у відборі кандидатів на зайняття вакантних посад державної служби категорій «Б» та «В», мали можливість надіслати до пенсійного фонду резюме.

При цьому, варто звернути увагу, що жодним нормативно-правовим актом України не визначено процедури та форми щодо пропозиції роботи проте, такі пропозиції здійснювалися у спосіб, що гарантував доведення інформації до позивача.

З апеляційної скарги вбачається, що позивачка не заперечує, що не подавала до ГУ ПФУ у Львівській області заяву та необхідні документи для вирішення питання про призначення її на вакантні посади державної служби. Так само матеріали справи не містять доказів, що позивач виявила бажання для її працевлаштування на посади не державної служби (які не є рівнозначними займаній нею), а без її згоди вона не могла бути переведена на будь-яку з них.

Тобто, позивачка не вчинила активних дій для отримання бажаної роботи в ГУ ПФУ у Львівській області, а обрала тип поведінки у відносинах з правонаступником роботодавця пасивного очікування на автоматичне переведення її на рівнозначну посаду в ГУ ПФУ у Львівській області, яке є юридичною особою публічного права. Неотримання позивачем при її звільненні з роботи бажаного для неї результату - отримання роботи в ГУ ПФУ у Львівській області, не свідчить про порушення її трудових прав.

Посилання позивача на відсутність законодавчих заборон на його переведення як працівника без проведення конкурсу у випадку реорганізації юридичної особи (працівники якої не є державними службовцями) на посаду державної служби до органу, приєднання якого здійснюється внаслідок реорганізації, притому що установа-правонаступник поряд зі своїми функціями, здійснює функції реорганізованої особи, суд вважає необґрунтованими, оскільки порядок призначення особи на державну службу законодавчо визначений і будь-яких виключень не містить.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, що наказ від №269-к від 11.04.2023 в частині звільнення позивача відповідає вимогам законодавства та не підлягає скасуванню. Як наслідок, не підлягали задоволенню позовні вимоги в частині поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки ці вимоги є похідними.

Обставини у справах №340/222/20, №761/23325/17, 3761/23325/17, 591/3054/16-а, 638/14165/21, на висновки Верховного Суду у яких покликається апелянт не є подібними до обставин розглядуваної справи, оскільки в жодній із них Суд не надавав оцінки застосуванню норм статей 36, 40, 49-2 КЗпП України в умовах реорганізації установи, посади працівників якої не належать до посад державної служби та на яких поширюється законодавство про працю, шляхом приєднання до установи, на посади якої поширюється законодавство про державну службу, а спеціального механізму переведення таких працівників законодавцем не передбачено. Тому висновки Верховного Суду у наведених справах не можуть слугувати прикладом неправильного застосування судом першої інстанцій норм матеріального права у цій справі.

Суд звертає увагу на те, що посилання на практику Верховного Суду без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судом першої інстанції у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.

Отже, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про відмову у задоволенні адміністративного позову.

В підсумку, апеляційний суд переглянув оскаржуване рішення суду і не виявив порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й ухвалити нове.

Міркування і твердження апелянта не спростовують правильності правових висновків цього рішення, у зв`язку з чим його апеляційна скарга на рішення суду не підлягає задоволенню.

Згідно із статтею 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 242 КАС України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги колегією суддів не встановлено.

Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними.

Керуючись ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 липня 2025 року у справі №380/4279/25 - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя Т. М. Димарчук

судді О. М. Гінда

Р. М. Москаль

Повне судове рішення складено 28.04.26