Постанова від 27 квітня 2026 р. у справі №320/55641/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/55641/25 Суддя першої інстанції: Жукова Є.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 квітня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача Файдюка В.В.,

суддів: Карпушової О.В., Мєзєнцева Є.І.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2025 року про відмову у забезпечення позову до подання позовної заяви фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Департаменту територіального контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), третя особа - Комунальне підприємство «Київблагоустрій» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), -

В С Т А Н О В И В :

У листопаді 2025 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - заявник, ФОП ОСОБА_1 ) звернувся до Київського окружного адміністративного суду із заявою про забезпечення позову до подання позовної заяви до Департаменту територіального контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - відповідач, Департамент), третя особа - Комунальне підприємство «Київблагоустрій» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - третя особа, КП «Київблагоустрій»), в якій просив вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони Департаменту, його структурним підрозділам, комунальним підприємствам, а також будь-яким іншим особам вчиняти будь-які дії, спрямовані на примусове переміщення (демонтаж) майна (малих архітектурних форм): кіосків, споруд, павільйонів, на які укладені договори пайової участі в утриманні об`єктів благоустрою: №№ 2511, 2514, 2518, 6470, 6478, 6479, 6480, 6483, 6486, 6497, 7663, 7666, 7684, 7686, 7691, 7706, 7707, 7717, 2439, 2441, 2444, 2447, 2452, 2457, 2459, 2463, 2474, 2479, 2482, 2487, 2494, 2504, 2505, 2509, 2304, 2306, 2312, 2319, 2320, 2323, 2357, 2360, 2374, 2376, 2378, 2384, 2388, 2391, 2396, 2399, 2402, 2404, 2408, 2409, 2413, 2416, 2421, 2424, 2428, 2432, 2435, 1664, 1665, 1666, 2040, 2045, 2048, 2052, 2059, 2063, 2065, 2067, 2073, 2116, 2121, 2124, 2129, 2131, 2135, 2159, 2165, 2166, 2169, 2171, 2173, 2174, 2187, що належить ФОП ОСОБА_1 та розташовані за адресами: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 14.11.2025 у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовлено.

При цьому суд першої інстанції виходив з того, що винесення Департаментом приписів або направлення доручення (листа) до КП «Київблагоустрій» не є підставою для здійснення демонтажу самовільно встановлених тимчасових споруд, а сама по собі незгода ФОП ОСОБА_1 із такими діями відповідача не може свідчити про їх очевидну протиправність. Суд зауважив, що до заяви про забезпечення позову не надано жодних рішень про демонтаж тимчасових споруд, власником яких є заявник, а ймовірне настання певних негативних наслідків для ФОП ОСОБА_1 не є беззаперечним свідченням необхідності вжиття заходів забезпечення позову. Крім іншого, суд врахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 06.11.2025 у справі №910/9282/25, якою скасовано вжиті аналогічні заходи забезпечення позову у згаданій справі.

Не погоджуючись із ухваленим судовим рішенням, заявник подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу суду та прийняти постанову, якою заяву задовольнити у повному обсязі.

В обґрунтування своїх доводів зазначає, що невідкладно після отримання 10.11.2025 постанови Верховного Суду від 06.11.2025 у справі №910/9282/25 відповідач вчинив дії, направлені на демонтаж тимчасових споруд, що свідчить про необхідність вжиття заходів забезпечення позову до подання позовної заяви. Наголошує на помилковості висновків суду про те, що заявник не наводить фактичних обставин виконання ним приписів відповідача, оскільки це спростовується матеріалами справи. Підкреслює, що судом залишено поза увагою очевидну протиправність листів Департаменту щодо припинення дії договорів, прийнятих на підставі п. 6.4 Положення про тимчасове користування окремими елементами благоустрою комунальної власності для розміщення тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення та внесення змін до деяких рішень Київської міської ради, затвердженого рішенням Київської міської ради від 13.06.2024 №915/8881, яке визнано протиправним та нечинним рішенням Київського окружного адміністративного суду від 10.07.2025 у справі №320/45873/24, а згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.2022 №314 дія дозвільних документів продовжується на період воєнного стану та три місяці з дня його припинення чи скасування. Окремо стверджує, у випадку демонтажу належних заявнику тимчасових споруд буде неможливо поновити порушені права заявника, за захистом яких він звернувся.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05.01.2026 відкрито апеляційне провадження у справі, встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У відзиві на апеляційну скаргу Департамент просить відмовити в її задоволенні та залишити без змін ухвалу суду.

Свою позицію обґрунтовує тим, що заявником не надано доказів наявності права володіння чи користування спірними елементами благоустрою у кількості 87. Більше того, рішенням суду у справі №758/8953/20, яке набрало законної сили, визнано недійсним договір-купівлі продажу рухомого майна, за яким ФОП ОСОБА_1 набув у власність 57 тимчасових споруд. Підкреслює, що чинні договори пайової участі у матеріалах справи відсутні, а те, що вони продовжуються автоматично є суб`єктивним припущенням заявника. Наголошує на відсутності доказів очевидної протиправності рішень, які ФОП ОСОБА_1 визначає спірними. Окремо звертає увагу, що докази протиправності винесених відповідачем приписів відсутні. Крім іншого, зазначає про неспівмірність заходів забезпечення позову, про вжиття яких просить заявник, а також вказує на преюдиційний характер постанови Верховного Суду від 06.11.2025 у справі №910/9282/25.

У відзиві на апеляційну скаргу КП «Київблагоустрій» просить залишити її без задоволення.

Таку позицію мотивує тим, що за усталеною практикою Верховного Суду заходи забезпечення позову, про які просить заявник, є неспівмірними. Наголошує, що будь-яких доказів наявності у ФОП ОСОБА_1 права власності на 87 тимчасових споруд заявником не надано, як і не надано доказів на підтвердження наявності паспортів прив`язки та чинних договорів пайової участі. Окремо підкреслює, що можливий негативний вплив від виконання прийнятих відповідачем рішень не свідчить про наявність безумовних підстав для вжиття заходів забезпечення позову.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15.04.2026 продовжено строк розгляду справи та призначено її до розгляду у порядку письмового провадження з 28.04.2026.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а ухвала суду першої інстанції - без змін, виходячи з такого.

Відповідно до ч. 1 ст. 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Згідно з ч. 2 ст. 150 КАС України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для однозначного висновку, що заходи забезпечення позову можуть вживатися виключно у випадках, коли невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

За правилами ч. ч. 1, 2 ст. 151 КАС України позов може бути забезпечено: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

При цьому, суд може застосувати кілька заходів забезпечення позову. Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.

Отже, процесуальний закон наділяє суд повноваженнями на вжиття заходів забезпечення позову шляхом, зокрема, заборони відповідачу вчиняти певні дії, забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору. Однак, передумовою для вжиття таких заходів з урахуванням положень ч. 2 ст. 151 КАС України є існування та встановлення судом обставин, визначених ч. 2 ст. 150 КАС України.

Як вбачається із змісту заяви про забезпечення позову, ФОП ОСОБА_1 обґрунтовував необхідність застосування таких заходів тим, що у власності заявника перебуває 87 тимчасових споруд, які мають договори щодо пайової участі в утриманні об`єктів благоустрою на розміщення тимчасових споруд у Подільському районі м. Києва, строк дії яких автоматично продовжується відповідно до норм законодавства та умов договорів, за умови якщо комісією з питань розміщення тимчасових споруд, засобів пересувної дрібнороздрібної торговельної мережі, майданчиків для харчування біля стаціонарних закладів ресторанного господарства не прийнято рішення про запровадження додаткових зон обмежень на зазначеній території, станом на 25.07.2025 рішення щодо розірвання договорів пайової участі Департаментом не приймалося, заходи передбачені п.п. 7.1 та 7.2 договорів пайової участі не вживались, відповідно до п. 5 ч. 1 постанови Кабінету міністрів України від 18.03.2022 №314 «Деякі питання забезпечення провадження господарської діяльності в умовах воєнного стану» строки дії діючих строкових ліцензій та документів дозвільного характеру автоматично продовжуються на період воєнного стану та три місяці з дня його припинення чи скасування, відповідачем були винесені приписи та доручення, якими приписано вжити заходи шляхом демонтажу самовільно встановлених тимчасових споруд та елементів благоустрою, зазначених в таблиці, які заявник вважає незаконними та такими, що підлягають скасуванню, після отримання постанову Верховного Суду від 06.11.2025 у справі №910/9282/25 вже 11.11.2025 на підставі доручень відповідача продовжився демонтаж тимчасових споруд, належних позивачу, який був розпочатий до забезпечення позову у справі № 910/9282/25. Ураховуючи вже наявний факт здійснення демонтажу тимчасових споруд за адресою м. Київ, проспект Свободи, 22 та м. Київ, проспект Свободи, 26-А, де знаходяться тимчасові споруди позивача, це призведе до неможливості поновлення порушеного права виконання судового рішення (у разі задоволення позовних вимог). Тому, з метою забезпечення доступу до правосуддя та з метою недопущення неможливості відновлення своїх прав у майбутньому заявник звернувся до суду із заявою про забезпечення позову

У контексті наведеного колегія суддів зауважує, що суд першої інстанції, вирішуючи спір по суті (у випадку подання позовної заяви), у разі задоволення позову у цій справі міг ухвалити лише рішення про визнання протиправними та скасування індивідуальних актів та визнання протиправними (незаконними) дій відповідача.

Проте, зміст положень ч. 1 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження», якою визначені обов`язкові реквізити виконавчого документа, у взаємозв`язку з частиною четвертою цієї статті, якою визначені підстави для повернення без виконання виконавчого документа, свідчить, що органи державної виконавчої служби та в окремих випадках приватні виконавці здійснюють примусове виконання виключно тих судових рішень, резолютивна частина яких містить зобов`язання, що може бути виконане унаслідок застосування одного із заходів примусового виконання рішення.

Така позиція узгоджується з висновками щодо застосування норм права, викладеними у постанові Верховного Суду від 31.07.2019 у справі №826/7925/17, у якій також зазначено, що з моменту набрання судовим рішенням про скасування індивідуального акта законної сили такий індивідуальний акт втрачає юридичне значення і не породжує будь-яких юридичних наслідків, за виключенням тих, що пов`язані з його скасуванням. Чинність індивідуального акта, скасованого рішенням суду, яке набрало законної сили, не залежить від волі суб`єкта владних повноважень, який його прийняв, чи волі інших осіб.

Отже, скасування судом індивідуального акта та визнання протиправними дій суб`єкта владних повноважень без обов`язку вчинення ним дій є самостійним і вичерпним способом захисту порушених прав особи в адміністративному судочинстві, практична реалізація якого відбувається одночасно з набранням законної сили судовим рішенням і не вимагає здійснення від суб`єкта, що видав скасований акт, чи інших осіб будь-яких дій.

У зв`язку з цим, на переконання колегії суддів, відсутні підстави вважати, що невжиття заходів забезпечення позову, про які у цій справі просить заявник, може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, оскільки таке не містило б заходів примусового виконання й, відповідно, не підлягало б такому виконанню.

Крім того, колегія суддів зауважує, що власне оспорювані рішення відповідача безпосередньо не мають наслідком демонтаж відповідних споруд, які у них вказані. Такі акти зумовлюють настання юридично значимих наслідків у вигляді виникнення у зв`язку з їх прийняттям, існуванням упродовж періоду їхньої дії й до моменту практичної реалізації правової підстави для здійснення демонтажу тимчасових споруд. У спірних правовідносинах демонтаж визначених у дорученнях Департаменту об`єктів обумовлюється діями КП «Київблагоустрій», які можуть бути вчинені на виконання такого адміністративного акту. Однак дія вказаних доручень без вчинення дій на його виконання не зумовлює настання тих негативних наслідків, про які позивач зазначав у своїй заяві про забезпечення позову.

До того ж, як правильно зауважили відповідач і третя особа у відзивах на апеляційну скаргу, рішенням Подільського районного суду міста Києва від 14.09.2022 у справі №758/8953/20, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 12.03.2024, визнано недійсними договори купівлі-продажу, на підставі яких заявник набув право власності на 57 тимчасових споруд, розташованих за адресою розташування 87 тимчасових споруд, про вжиття заходів забезпечення позову щодо яких просить ФОП ОСОБА_1 .

Більше того, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що навіть у разі проведення демонтажу силами КП «Київблагоустрій» на виконання оспорюваних рішень Департаменту ФОП ОСОБА_1 матиме можливість повернути демонтовані об`єкти, оскільки такі не підлягають знищенню в результаті вказаних дій, а лише перевозяться на майданчик для тимчасового зберігання та підлягають поверненню власнику на його вимогу у встановленому законом порядку.

Саме лише твердження з приводу ускладнення в майбутньому виконання рішення суду не може бути визнано судом достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення адміністративного позову у спірних правовідносинах, оскільки є суб`єктивним судженням позивача, без зазначення існуючої очевидної небезпеки заподіяння шкоди заявнику.

Аналогічний підхід у контексті схожих за своїм змістом правовідносин у питанні можливості забезпечення позову вже застосовував Верховний Суд, зокрема, у постановах від 14.03.2024 у справі №540/7262/21, від 15.04.2025 у справі №380/12961/24.

Тобто, у цьому випадку не може йти мови про невідворотність наслідків дії оспорюваних рішень Департаменту та неможливість приведення спірних правовідносин та правового становища заявника у стан, який існував до їх прийняття.

Таким чином, визнання протиправними та скасування спірних рішень відповідача є достатнім та ефективним способом захисту прав заявника, які, на його думку, є порушеними й за захистом яких він планує звернутися до суду. Вжиття заходів забезпечення позову для цього не вимагається і не є необхідним.

У разі визнання протиправними та скасування у судовому порядку вищезгаданих адміністративних актів суб`єкта владних повноважень, то їхня дія та пов`язані з ними юридичні наслідки у вигляді існування правових підстав для демонтажу об`єктів - припиняться, що фактично відповідає наслідкам, які б настали в результаті вжитих судом першої інстанції заходів забезпечення позову.

Відтак вжиття заходів забезпечення позову у спосіб, про який просить заявник, є рівнозначними задоволенню позовних вимог, що не відповідає меті інституту забезпечення позову, цілям та завданням, на досягнення яких спрямоване застосування заходів, визначених у ст. 151 КАС України.

Щодо ймовірності понесення заявником певних матеріальних збитків, то Верховний Суд в питанні вжиття заходів забезпечення позову у подібних правовідносинах, зокрема, у постановах від 20.03.2019 у справі №826/14951/18 та від 30.09.2021 у справі №160/7358/21 дійшов таких висновків:

«Щодо ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту чи поновлення порушених прав та інтересів, Суд звертає увагу, що підприємницька діяльність передбачає ведення господарської діяльності на власний ризик, який включає в себе можливі втрати інвестицій, виникнення додаткових витрат та інше.

Відповідно до статті 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів».

Також суд апеляційної інстанції наголошує, що забезпечення позову з підстав очевидності ознак протиправності рішення є оціночними, а тому містять небезпеку застосування заходів забезпечення позову всупереч цілям цієї статті при формальному дотриманні її вимог. Необґрунтоване вжиття таких заходів може привести до негативних правових наслідків для позивача та/чи відповідача, а також інших осіб, що не є сторонами провадження.

Тобто, інститут забезпечення адміністративного позову є однією з гарантій захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб - позивачів в адміністративному процесі, механізмом, який покликаний забезпечити реальне та неухильне виконання судового рішення прийнятого в адміністративній справі.

У зв`язку з цим суд повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи є захід забезпечення позову, про який просить позивач, співрозмірним з позовними вимогами та чи відповідає від меті і завданням правового інституту забезпечення позову.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Крім того, в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі, а також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав будуть значними.

Наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10.09.2018 у справі № 804/8343/17.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, наведені ФОП ОСОБА_1 у заяві мотиви необхідності вжиття заходів забезпечення позову щодо наявності ознак очевидної протиправності спірних рішень і дій Департаменту, за своєю суттю є підставами позову, а відтак оцінка їх обґрунтованості повинна надаватися під час розгляду справи по суті. В іншому випадку, вжиття заходів забезпечення позову з викладених заявником підстав свідчило б про надання судом оцінки аргументів заявника до вирішення справи по суті, що прямо суперечить меті інституту забезпечення позову. Суб`єктивне ж сприйняття апелянтом оспорюваних рішень та дій відповідача як протиправних, на переконання суду апеляційної інстанції, не може свідчити про очевидну протиправність таких актів (дій) у розумінні п. 2 ч. 2 ст. 150 КАС України в якості підстави для вжиття заходів забезпечення позову.

У постанові від 13.03.2020 у справі № 1740/2484/18 Верховний Суд підкреслив, що у разі забезпечення позову з підстав, зокрема, передбачених пунктом 2 частини другої статті 150 КАС України необхідно враховувати, що, по-перше: виходячи з конструкції зазначеної правової норми процесуального закону, поряд з наявністю очевидних ознак протиправності рішення, яке оскаржується в судовому порядку, законодавець, як обов`язкову умову, для застосування заходів забезпечення позову, визначив існування, внаслідок цього, порушення прав або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням; а по-друге: значення вжитого законотворцем поняття «очевидні ознаки» необхідно розуміти як оціночну характеристику обставин, які сприймаються однозначно, є беззаперечними, не викликають жодних сумнівів й, не потребуючи оцінки доводів і аргументів позовної заяви, висловлених по суті спору, явно свідчать про протиправний характер адміністративного акту, який оскаржується до суду.

Таке тлумачення зазначеної п. 2 ч. 2 ст. 150 КАС України зроблено у постанові Верховного Суду від 29.01.2020 у справі № 640/9167/19.

З огляду на викладене посилання апелянта на необхідність врахування рішення суду у справі №320/45873/24 та п. 5 ч. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 18.03.2022 №314 в якості підстав стверджувати про очевидну протиправність рішень та дій відповідача, про намір оскарження яких заявляє ФОП ОСОБА_1 , є помилковим у контексті вирішення питання про необхідність вжиття заходів забезпечення позову у цій справі.

Крім іншого, суд апеляційної інстанції вважає правильним врахування судом першої інстанції висновків постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.11.2025 у справі №910/9282/25, якою задоволено касаційну скаргу Департаменту - скасовано ухвалу Господарського суду міста Києва від 29.07.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.09.2025 та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні заяви ФОП ОСОБА_1 про забезпечення позову до пред`явлення позову.

У цій постанові вказано на те, що заявник зазначає, що йому винесено приписи 10.06.2025 та 12.06.2025, у яких запропоновано у 3 - денний строк надати документи та відновити благоустрій. При цьому заяву подано 25.07.2025 року, тобто більше місяця з винесення заявнику відповідних приписів.

Водночас, заявник не наводить фактичних обставин виконання ним самим відповідних приписів, а зміст оскаржуваних рішень, а саме: ухвали Господарського суду міста Києва від 29.07.2025 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 03.09.2025 у справі №910/9282/25 свідчить, що зазначені суди, задовольняючи заяву, не навели фактичних обставин, які б свідчили про реальну ймовірність ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту порушених прав заявника, за захистом яких він має намір звернутися до суду, в разі задоволення позову, та обставин, які б підтверджували, що вжиття відповідних заходів забезпечення позову ускладнить чи унеможливить ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

Колегією суддів враховується, що у справі «Беєлер проти Італії» Європейський суд з прав людини зазначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини 1 статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, лише якщо забезпечено «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогам захисту основоположних прав конкретної особи. Питання щодо того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним.

Крім того, у рішенні від 09.01.2007 у справі «Інтерсплав» проти України» Суд наголосив, що втручання має бути пропорційним та не становити надмірного тягаря, іншими словами воно має забезпечувати «справедливий баланс» між інтересами особи і суспільства.

Тобто, інститут забезпечення адміністративного позову є однією з гарантій захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб - позивачів в адміністративному процесі, механізмом, який покликаний забезпечити реальне та неухильне виконання судового рішення прийнятого в адміністративній справі.

При цьому заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути адекватними та співмірними з позовними вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 826/8556/17.

У межах визначеної нормативної регламентації спірних правовідносин суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що заборона Департаменту та іншим особам вчиняти будь-які дії, спрямовані на примусове переміщення (демонтаж) майна (малих архітектурних форм) - кіосків, споруд, павільйонів, на які укладені договори пайової участі в утриманні об`єктів благоустрою, за відсутності об`єктивних та достатніх підстав вважати, що рішення та дії, які має намір оспорити заявник, мають ознаки очевидної протиправності та може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду чи забезпечити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, зумовить виникнення невиправданого судового втручання у діяльність суб`єкта владних повноважень, що, у свою чергу, йде у розріз з метою інституту забезпечення позову.

Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

З огляду на викладене, судова колегія приходить до висновку про правильність твердження суду першої інстанції щодо необґрунтованості поданої заяви про забезпечення позову, оскільки, як було встановлено вище, викладеними у ній доводами не підтверджується існування підстав та обставин для вжиття відповідних заходів. У зв`язку з чим вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 151, 242-244, 250, 308, 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2025 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені статтями 328-331 КАС України.

Суддя-доповідач: В.В. Файдюк

Судді: О.В. Карпушова

Є.І. Мєзєнцев

Повне судове рішення виготовлено 28 квітня 2026 року.