Постанова від 04 березня 2026 р. у справі №755/11160/23 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

4 березня 2026року місто Київ

справа № 755/11160/23

провадження № 22-ц/824/2015/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання Хасанової А.Р.,

сторони:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Хомишиним Максимом Анатолійовичем,

на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 4 липня 2025 року, ухвалене у складі судді Гончарука В.П., -

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача ОСОБА_2 заборгованість за договором позики в розмірі 1 634 285, 51 грн. мотивуючи свої вимоги тим, що 16.04.2014 позивач надав відповідачу позику в розмірі 671550 грн.

Позивач повернула позивачу тільки частку боргу, що підтверджується відповідними розписками, а саме від 20.10.2015, 27.10.2016, 3.11.2017, 12.11.2018, 1.10.2019, 15.11.2020, 2.12.2021 та 14.01.2022, а всього відповідач повернула позивачу суму боргу в розмірі 80 тис. грн., в зв`язку з чим тіло кредиту складає 591 550 грн .

Відповідач взяті на себе обов`язки щодо повернення боргу не виконала, вказану суму боргу в повному обсязі не повернула, у зв`язку чим позивач просив суд стягнути з ОСОБА_2 на користь позивача заборгованість за договором позики від 16.04.2014, посвідченим приватним нотаріусом Футуймою В.Б. з реєстровим номером 435, суму основного залишку бору 591 550 грн., 875 408, 4 грн. - інфляційні втрати, 167 327,11 грн. - 3% річних за прострочення виконання грошового зобов`язання, а всього 1634285,51 грн. та стягнути судові витрати.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 4 липня 2025 року в задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики - відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Хомишин М.А. 30.07.2025 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити. Посилається на те, що рішення прийняте з грубим порушенням вимог матеріального та процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що відповідачем не доведено факту повернення коштів. Суд всупереч клопотання відповідача та з власної ініціативи не витребував у особи, у якої знаходились оригінали розписок про повернення відповідачем 80 000 грн., які позивач визнає як такими, що отримані ним в якості погашення заборгованості за договором позики від 16.04.2014.

У відзиві на апеляційну скаргу, поданому представником відповідача ОСОБА_2 адвокатом Грушком О.О., викладені заперечення проти її задоволення.

В судовому засіданні в режимі відеоконференції представник позивача адвокат Хомишин М.А. підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити.

В судовому засіданні представник відповідача адвокат Грушко О.О. заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив рішення суду, як законне та обґрунтоване залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., вислухавши пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків.

Судом установлено, що 16.04.2014 позивач ОСОБА_1 надав відповідачу ОСОБА_2 671 550 грн., що складало за обмінним курсом купівлі ПАТ «Міський комерційний банк» 60500 доларів США, з кінцевою датою повернення суми боргу до 16.10.2014, що підтверджується нотаріально посвідченим договором від 16.04.2014.

Вказана обставина не була оспорена учасниками судового розгляду.

Як убачається з умов договору позики, кінцевий строк виконання зобов`язання за вказаним вище договором є 16.10.2014.

Позивач звернувся до суду з позовом щодо стягнення заборгованості тільки 01.08.2023, вказуючи на те, що відповідач частково виконувала умови договору позики до 2022 року, надавши в обґрунтування своєї позиції копії розписок написаних безпосередньо позивачем ОСОБА_1 про те, що за період часу з 2015 рік по 2022 рік він отримав від відповідачки ОСОБА_2 кошти на загальну суму в розмірі 80000 грн. в рахунок виконання зобов`язань по договору позики від 16.04.2014.

На вимогу відповідача позивач не надав оригіналів вказаних розписок, вказуючи на те, що вони знаходяться у відповідача, в свою чергу відповідач заперечувала дану обставину.

Строк позовної давності по даній справі повинен вираховуватися з 16.10.2014, а кінцевим терміном повернення грошових коштів, визначеного в договорі позики та строк позовної давності минув 17.10.2017.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не виконані взяті на себе зобов'язання щодо повернення позивачу коштів за договором від 16.04.2014. Але, оскільки позивач звернувся до суду з позовом поза межами визначеного законом строку позовної давності, про застосування якої просила сторона відповідача, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову саме з цих підстав.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

За вимогами статей 263, 264 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Як установлено судом та підтверджується сторонами, 16.04.2014 позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 уклали нотаріально посвідчений договір позики на суму 671 550 грн., що складало за обмінним курсом купівлі ПАТ «Міський комерційний банк» 60500 доларів США, з кінцевою датою повернення суми боргу відповідачем до 16.10.2014.

Відповідачкою ОСОБА_2 факт укладення договору не оспорюється.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках коли позикодавцем є юридична особа - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначено кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчує отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Статтею 530 ЦК України визначено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Згідно з частини першої статті 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такий самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Установлено, що ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 у борг грошові кошти, які остання мала повернути 16.10.2014.

Належних та допустимих доказів на підтвердження повернення відповідачкою коштів позивачеві у визначений договором строк ОСОБА_2 суду не надала.

За таких обставин висновок суду першої інстанції в частині того, що ОСОБА_2 своїх зобов'язання за договором позики не виконала є правильним.

Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові ( ч.4 ст.267 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Разом з тим, згідно з абз.1 ч.5 цієї статті за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Оскільки договором позики строк виконання зобов'язань по поверненню коштів визначений і таким є 16.10.2014, і зобов'язання позичальником не виконані, перебіг позовної давності для пред'явлення вимог для позикодавця ОСОБА_1 розпочався з 17.10.2014.

Позивач звернувся до суду з позовом 01.08.2023, тобто поза межами позовної давності.

Таким чином, з урахуванням заяви сторони відповідача про застосування позовної давності до вимог позивача, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог саме з цих підстав.

Щодо доводів позивача про безпідставне не застосування судом першої інстанції положень ч.1 ст.264 ЦК України, так як саме з зазначених норм права виходив позивач, надаючи можливість відповідачу невеликими сумами повертати позику, та видаючи відповідачу оригінали розписок для підтвердження виконання нею свого обов'язку, то такі не можуть бути прийняті в якості підстав для скасування оскаржуваного рішення, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 264 ЦПК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

Позивачем до позовної заяви надані копії розписок від 20.10.2015, 27.10.2016, 3.11.2017, 12.11.2018, 1.10.2019, 15.11.2020, 2.12.2021 та 14.01.2022 про отримання ОСОБА_1 грошових коштів в якості погашення відповідачем боргу на загальну суму в розмірі 80000 грн.

Відповідачка ОСОБА_2 заперечувала отримання від позивача зазначених розписок, а так само заперечувала повернення будь-яких коштів в зазначений період.

З копії розписок, що містяться в матеріалах справи, вбачається, що вони написані та підписані позивачем, підпису чи будь - яких відміток зроблених ОСОБА_2 такі розписки не містять.

Крім того, позивачем не надано доказів на підтвердження того, що у період з 2015 по 2022 роки він спілкувався з ОСОБА_2 , підтримував відносини, висловлював свою згоду на повернення останньою боргу частинами.

Зважаючи на те, що відповідачка ОСОБА_2 заперечувала наявність у неї оригіналів розписок від 20.10.2015, 27.10.2016, 3.11.2017, 12.11.2018, 1.10.2019, 15.11.2020, 2.12.2021 та 14.01.2022, суд першої інстанції обґрунтовано не взяв надані позивачем копії розписок до уваги.

Обов`язок з доказування потрібно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає у правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

З урахуванням того, що позивачем окрім копій розписок, отримання оригіналів яких заперечує відповідачка, не надано жодних інших доказів на підтвердження виконання останньою свого обов'язку по поверненню боргу у період з 2015 по 2022 роки, колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що позивач звернувся до суду з пропуском позовної давності, яка не переривалася, оскільки відповідачкою не вчинялися дії, які б свідчили про визнання останньою боргу.

В такому випадку підстави для застосування наслідків, передбачених частиною 10 статті 84 ЦПК України відсутні.

З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції повно та всебічно досліджено обставини цієї справи, здійснено системний аналіз наданих доказів, що мало наслідком ухвалення обґрунтованого рішення про відсутність підстав для задоволення позову у зв`язку з пропуском позовної давності позивачем.

Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 4 липня 2025 року ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до ст.375 ЦПК України є підставою для залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Хомишиним Максимом Анатолійовичем, залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 4 липня 2025 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повна постанова складена 27 квітня 2026 року.

Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна

Судді: Л.Д. Поливач

А.М. Стрижеус