Постанова від 11 березня 2025 р. у справі №369/14640/20 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________

Справа № 369/14640/20

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/2437/2025

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2025 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Рейнарт І.М.

суддів Ратнікової В.М., Ящук Т.І.

при секретарі Кононовій Н.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 липня 2024 року (суддя Янченко А.В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом,

встановив:

у листопаді 2020 року позивач звернувся до суду з позовом про визнання за ним права власності на 5/6 частин квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом, який посвідчений 18 травня 2017 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Швецовою О.С., після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також просив здійснити розподіл судових витрат.

Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько - ОСОБА_3 , який на момент свого життя проживав та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 . Він, його брат ОСОБА_4 та дружина померлого - ОСОБА_1 є спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_3 30 квітня 2020 року приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Мізірною (Тамарею) Я.В. на підставі заяви ОСОБА_1 була заведена спадкова справа № 02/2020. 12 травня 2020 року він також звернувся до приватного нотаріуса Мізірної (Тамарі) Я.В. із заявою про прийняття спадщини після смерті батька та про перевірку наявності заповіту. Його брат ОСОБА_4 разом із спадкодавцем на момент смерті останнього не проживав, із заявою про прийняття спадщини у встановлений законом строк не звертався. Таким чином спадкоємцями, що прийняли спадщину у встановлений законом строк, є він та ОСОБА_1 . Серед іншого до спадкового майна відноситься квартира АДРЕСА_1 .

Позивач посилався на те, що при перевірці приватним нотаріусом Мізірною (Тамарею) Я.В. наявності заповітів було встановлено, що за життя ОСОБА_3 щодо вказаної квартири було складено заповіт, посвідчений 18 травня 2017 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Швецовою О.С., згідно якого ОСОБА_3 на випадок своєї смерті заповідав йому майнові права на квартиру

АДРЕСА_1 , право власності на яку виникне у майбутньому, або квартиру, яка стане належною йому в майбутньому. При цьому, заповідальним розпорядженням ОСОБА_3 поклав на нього обов`язок надати право довічного користування (проживання) вказаною квартирою ОСОБА_1 .

Позивач зазначав, що згідно відомостей, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, право власності на зазначену квартиру зареєстровано на ім`я ОСОБА_3 8 листопада 2019 року на підставі договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру № 7/ЛУ20-Б від 22 травня 2017 року, який було ним укладено з ТОВ «Петрівський Квартал 2». Відповідно до письмової відповіді ТОВ «Петрівський Квартал 2» № 194 від 20 жовтня 2020 року на адвокатський запит, для укладення договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру № 7/ЛУ20-Б від 22 травня 2017 року, ОСОБА_3 було надано паспортні дані, реєстраційний номер облікової картки платника податків та заяву від ОСОБА_1 про згоду на укладення договорів від 18 травня 2017 року, грошові зобов`язання за договором ОСОБА_3 виконані 23 травня 2017 року шляхом сплати грошових коштів у розмірі 554 194,50грн. Зі змісту заяви про надання згоди на укладання договорів вбачається, що вона складена 18 травня 2017 року від імені ОСОБА_1 , нею підписана, справжність підпису засвідчена приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Швецовою О.С. У цій заяві ОСОБА_1 підтвердила, що квартира АДРЕСА_1 набувається її чоловіком ОСОБА_3 за кошти, що є його особистою приватною власністю. ОСОБА_1 підтвердила, що грошові кошти, які витрачатимуться на придбання зазначеної квартири, є особистою приватною власністю ОСОБА_3 , а тому квартира набувається ОСОБА_3 в особисту приватну власність.

Позивач стверджував, що за життя спадкодавець ОСОБА_3 та його дружина ОСОБА_1 чітко визначились із видом власності щодо цієї квартири та грошових коштів, які були витрачені на її придбання, тому з урахуванням волі спадкодавця, яка викладена у заповіті, а також враховуючи, що ОСОБА_1 має право на обов`язкову частку у спадщині, він просить визнати за ним право власності на 5/6 частин спірної квартири.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 липня 2024 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право на 5/6 часток у квартирі АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом, який 18 травня 2017 року посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Швецовою О.С., після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 10 153грн судового збору за подання позовної заяви.

У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково, визнавши за ОСОБА_2 право на 2/6 частки у квартирі АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом, який 18 травня 2017 року посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Швецовою О.С., після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 .

Відповідачка посилається на неправильність та неповноту встановлення обставин, що мають значення для справи, а також невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи.

Відповідачка зазначає, що суд не встановив джерел походження коштів, за які

ОСОБА_3 придбав спірну квартиру, а позивач не надав будь-яких належних та допустимих доказів того, що спірна квартира дійсно була придбана за особисті кошти ОСОБА_3 , не надав позивач і доказів наявності у ОСОБА_3 такої суми грошових коштів на момент придбання спірної квартири. Також, матеріали справи не містять будь-яких відомостей про отримання ОСОБА_3 доходів, які б в розумінні частини 3 статті 57 СК України, були його особистим майном. Вони з ОСОБА_3 разом працювали до вересня 2019 року, обоє мали дохід та планували придбати квартиру.

Також, відповідачка вважає, що суд першої інстанції безпідставно прийняв до уваги її заяву про згоду на укладення договорів, посвідчену приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Швецовою О.С., оскільки нотаріус не має права засвідчувати справжність підпису фізичної особи на документі, у якому стверджуються обставини, право на посвідчення яких належить лише відповідному державному органові, зокрема право власності на майно. Таким чином, суд першої інстанції необґрунтовано визнав зазначену заяву допустимим доказом, оскільки в ній стверджуються обставини про право власності ОСОБА_3 на грошові кошти, за які була придбана спірна квартира, при цьому нотаріус не мала права засвідчувати справжність її підпису на цій заяві в силу вимог п. 6.4 глави 7 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, відтак у цій частині заява про згоду на укладення договорів є юридично нікчемною. Таким чином, за відсутності офіційних документів, які б підтверджували наявність у спадкодавця ОСОБА_3 грошових коштів, які були його особистою власністю, всі отримані ОСОБА_3 доходи є спільною сумісною власністю подружжя.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Жуковська Т.Р. просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, посилаючись на те, що питання щодо придбання спадкодавцем спадкової квартири та щодо правового режиму власності, який на цю квартиру розповсюджується, вирішувались в іншій цивільній справі № 369/8926/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на 1/2 частку квартири у спільній сумісній власності, визнання права власності на обов`язкову частку в спадщині у розмірі 1/8 частки квартири, за результатами розгляду якоїКиєво-Святошинським районним судом Київської області було ухвалено рішення від 20 березня 2023 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року. Суди у даній справі прийшли до висновку, що презумпція права спільної сумісної власності спростована наданими суду достатніми доказами про те, що майно придбано за особисті кошти одного з подружжя, і вказану обставину особисто підтвердила ОСОБА_1 в наданій нею заяві, а тому спірна квартира не є спільною сумісною власністю подружжя.

Відповідачка ОСОБА_1 , будучи належним чином повідомленою про день, час та місце розгляду апеляційної скарги (с.с.225 т.3., с.с. 1 т.4), двічі у судове засідання не з`явилася, причини неявки суду не повідомила, тому відповідно до положень статті 372 ЦПК України колегія суддів провела судовий розгляд у її відсутність.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача - адвоката Жуковської Т.Р., яка просила залишити рішення суду без змін, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть, виданого 21 березня 2020 року виконавчим комітетом Святопетрівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

18 травня 2017 року ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Швецовою О. С., згідно якого ОСОБА_3 на

випадок своєї смерті зробив таке розпорядження: майнові права на квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку виникне у майбутньому, або квартиру, яка стане йому належною в майбутньому, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , заповідає - ОСОБА_2 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в місті Макіївка Донецької області. Цим заповідальним розпорядженням покладає обов`язок на ОСОБА_2 надати право довічного користування (проживання) квартирою в цілому, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 1 липня 2020 року квартира АДРЕСА_1 зареєстрована на праві власності за ОСОБА_3 8 листопада 2019 року на підставі договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру від 22 травня 2017 року № 7/ЛУ20-Б.

30 квітня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса Києво-Святошинського районного нотаріального округу Тамарі Я. В. із заявою про прийняття спадщини після померлого чоловіка ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку із чим була заведена спадкова справа № 02/2020.

12 травня 2020 року заяву про прийняття спадщини ОСОБА_3 приватному нотаріусу Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Тамарі Я.В. подав ОСОБА_2 .

Постановою приватного нотаріуса Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Мізірної (Тамарі) Я.В. від 26 вересня 2020 року відмовлено ОСОБА_2 у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, а саме на 5/6 частки квартири АДРЕСА_1 , що належала ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Підставою для відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом стало звернення ОСОБА_1 про видачу їй свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя на зазначену квартиру, а також твердження ОСОБА_2 , що це майно є особистою власністю померлого, що підтверджується копією заяви ОСОБА_1 від 18 травня 2017 року, а відтак нотаріус не має можливості встановити належність/неналежність спірного майна до спільного майна подружжя, що тягне за собою неможливість визначення часток спадщини.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 березня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року та постановою Верховного Суду від 18 червня 2024 року, позов ОСОБА_1 про визнання квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на 1/2 частку квартири у спільній сумісній власності, визнання права власності на обов`язкову частку в спадщині у розмірі 1/8 частки квартири залишено без задоволення (справа № 369/8926/21).

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 з 2 квітня 1997 року, що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу, виданого Мінським відділом реєстрації актів цивільного стану м. Макіївки Донецької області.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач є спадкоємцем ОСОБА_3 за заповітом, який прийняв спадщину, однак, нотаріусом відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на квартиру, тому у

нього існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку, що є підставою для захисту такого права у судовому порядку.

Також суд врахував, що відповідачка відповідно до положень статті 1241 ЦК України має право на обов`язкову частку у спадщині ОСОБА_3 .

Колегія суддів вважає, що такі висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, наданим доказам та ґрунтуються на нормах матеріального та процесуального права.

У статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Таким чином, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою (ч.1 ст. 1220 ЦК України).

Статтею 1223 ЦК України передбачено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Відповідно до статті 1261 ЦК Україниу першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Частиною другою статті 1236 ЦК України визначено, що заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.

Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини (частина третя статті 1235 ЦК України).

Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Розмір обов`язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 1241 ЦК України).

Згідно ч. 1 ст. 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняття спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного

органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (ч.5 ст.1268 ЦК України).

З матеріалів справи вбачається, що спірну квартиру ОСОБА_3 заповів сину ОСОБА_2 , який у визначений законом строк подав заяву до нотаріуса про прийняття спадщини.

Відповідно до частини першої статті 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно до нотаріуса, який відповідно до вимог статті 68 Закону України «Про нотаріат» при видачі свідоцтва про право на спадщину за законом перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства за законом осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва та склад спадкового майна.

У п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснено, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.

У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.). По своїй суті такий спосіб захисту як визнання права охоплює собою і визнання права відсутнім (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22).

Отже, визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення у нотаріальному порядку.

Враховуючи, що приватний нотаріус Мізірна (Тамаря) Я.В. постановою від 26 вересня 2020 року відмовила позивачу ОСОБА_2 у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що порушене право позивача підлягає захисту шляхом задоволення його позовних вимог про визнання права власності на спадкове майно.

Встановивши, що відповідачка ОСОБА_1 має право на обов`язкову частку у спадщині ОСОБА_3 , що спадкоємцями за законом, які могли б спадкувати, якщо порядок спадкування не був би змінений заповітом, є ОСОБА_1 та сини спадкодавця - ОСОБА_2 і ОСОБА_4 , тобто кожний спадкоємець за законом мав би спадкувати по 1/3 частині спадкового майна, таким чином обов`язкова частка ОСОБА_1 у спадщині складає 1/6 частину (половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом), суд першої інстанції правомірно визначив, що частка позивача у спадщині ОСОБА_3 за заповітом на спірну квартиру складає 5/6 її часток.

Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції не встановив джерел походження коштів, за які ОСОБА_3 придбав спірну квартиру, а позивач не надав будь-яких належних та допустимих доказів того, що спірна квартира дійсно була придбана за особисті кошти ОСОБА_3 , що у ОСОБА_3 була у наявності сума грошових коштів, необхідних для придбання спірної квартири, та не врахував, що матеріали справи не

містять будь-яких відомостей про отримання ОСОБА_3 доходів, які б в розумінні частини 3 статті 57 СК України були його особистим майном, колегія суддів вважає безпідставними.

Частина 4 статті 82 ЦПК України передбачає, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання спірної квартири їх з ОСОБА_3 спільним майном подружжя та визнання за нею права власності на частину квартири, як спільне майно.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 березня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено. Дане рішення було залишено без змін постановами судів апеляційної та касаційної інстанції (справа № 369/8926/21).

При розгляді зазначеної справи було встановлено, що відповідно до заяви від 18 травня 2017 року, посвідченої приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Швецовою О. С., зареєстрованою в реєстрі за № 1029, ОСОБА_1 , згідно із частиною другою статті 65 СК України, відповідно до якої згода подружжя на укладення договору, що потребує нотаріального посвідчення та (чи) державної реєстрації, має бути нотаріально посвідченою, повністю розуміючи значення своїх дій, відповідно до власного волевиявлення, володіючи обсягом цивільної дієздатності, маючи на меті реальне настання правових наслідків, дала свою згоду на придбання її чоловіком ОСОБА_3 нерухомого майна (майнових прав), а саме квартири АДРЕСА_1 , а також надала згоду на укладення та підписання ним договорів купівлі-продажу деривативу, купівлі-продажу нерухомого майна, при цьому вона погодилася на те, щоб умови договорів (в тому числі і ціна) визначалася її чоловіком (його представником) самостійно.

Цю згоду просила вважати дійсною за будь-яких умов та незалежно від того, за яку суму та в які строки буде здійснюватися придбання нерухомого майна. При цьому вона заявила, що зазначені договори укладатимуться її чоловіком в інтересах сім`ї на умовах, які вони вважають вигідними для них, і укладання зазначених договорів відповідає їхньому дійсному та вільному волевиявленню.

Також, ОСОБА_1 , згідно із частиною третьою статті 57 СК України, відповідно до якої майно набувається за час шлюбу, але за кошти які належать особисто чоловіку, повністю розуміючи значення своїх дій та без будь-якого тиску з боку інших осіб, відповідно до власного волевиявлення, володіючи повним обсягом цивільної дієздатності, маючи на меті реальне настання правових наслідків, цією заявою стверджувала, що квартира АДРЕСА_1 набувається її чоловіком ОСОБА_3 за кошти, що є його особистою приватною власністю.

Підтвердила, що грошові кошти, які витрачаються на придбання зазначеної квартири, є його особистою власністю, а тому придбана квартира набувається ним у його особисту приватну власність.

Отже,рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 березня 2023 рокубуло встановлено, що спірна квартира була набута спадкодавцем за його власні кошти і є його особистою власністю, з чим відповідачка ОСОБА_1 погодилася, надавши відповідну заяву, яка була посвідчена нотаріально, а відтак суд першої інстанції не мав правових підстав повторно з`ясовувати джерела походження коштів, за які ОСОБА_3 придбав спірну квартиру, а відповідно до положень частини 4 статті 82 ЦПК України позивач був звільнений від необхідності доводити та надавати докази, що спірна квартира була придбана за особисті кошти спадкодавця.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції безпідставно прийняв до уваги її заяву про згоду на укладення договорів, посвідчену приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Швецовою О.С., оскільки нотаріус не має права засвідчувати справжність підпису фізичної особи на документі, у якому стверджуються обставини, право на посвідчення яких належить лише відповідному державному органові, зокрема право власності на майно, а відтак суд першої інстанції необґрунтовано визнав зазначену заяву допустимим доказом, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки оцінка зазначеній заяві, як належному доказу, була надана судами при розгляді справи № 369/8926/21.

При цьому колегія суддів зазначає, що приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Швецовою О.С. була посвідчена справжність підпису ОСОБА_1 , який був зроблений у її присутності, на заяві від 18 травня 2017 року, що передбачено Порядком вчинення нотаріальних дій, який діяв на час вчинення зазначеної нотаріальної дії.

Крім того, відповідачкою ОСОБА_1 не порушувалося питання про визнання недійсним цієї заяви, як одностороннього правочину, а правові підстави для визнання зазначеної заяви нікчемною відсутні.

Твердження в апеляційній скарзі про те, що під час апеляційного розгляду справи підлягають встановленню джерела походження особистих коштів спадкодавця ОСОБА_3 , за які він міг придбати спірну квартиру, не ґрунтуються на нормах процесуального права, оскільки такі докази ОСОБА_1 повинна була надавати при розгляді її позову про визнання спірної квартири спільним майном подружжя.

Разом з цим, у постанові Верховного Суду від 18 червня 2024 року у справі № 369/8926/21 зазначено, що «презумпція права спільної сумісної власності спростована наданими суду достатніми доказами про те, що майно придбано за особисті кошти одного з подружжя, і вказану обставину особисто підтвердила позивачка в наданій нею заяві, отже спірна квартира не є спільною сумісною власністю подружжя».

В основі принципу правової визначеності, як одного з істотних елементів принципу верховенства права, лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. "вирішена справа"), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися (пар.61 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Brumarescu v. Romania" (заява №28342/95).

Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку (постанова Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 638/18026/19).

У постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17 Верховний Суд зробив висновки про те, що преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу.

У постанові від 04 липня 2025 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/10365/15 дійшов висновку, що «правило про звільнення від доказування, передбачене ч.4 ст.75 ГПК ( ч.4 ст. 82 ЦПК), має абсолютний характер, така його дія спрямована на те, щоб спір між сторонами вирішувався в одній судовій справі, а не був штучно розбитий на декілька позовів/справ, де сторони мали би можливість подавати нові докази на підтвердження чи спростування тих самих фактів.

Інше тлумачення, яке вказує на можливість "спростування преюдиційних обставин" за допомогою нових доказів, призводить до розмивання змісту ч.4 ст.75 ГПК, а відтак до правової невизначеності - адже не зрозуміло, за яких умов, керуючись якими критеріями, суд, замість застосування приписів ч.4 ст.75 ГПК, має надати стороні можливість доводити/спростовувати за допомогою нових доказів ті чи інші обставини, що входять до предмету доказування і були вже встановлені в іншій справі за участю тих самих сторін.»

Зазначене узгоджується із висновком Об`єднаної палати, викладеним у постанові від 18.06.2021 у справі №910/16898/19:

"Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Цей правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 у справі №922/2391/16".

Таким чином, обставини, встановлені судами під час розгляду справи № 369/8926/21, є преюдиційними для розгляду даної справи і не підлягають повторному встановленню та доказуванню у даній справі, так як спір вирішується між тими ж сторонами і стосовно того ж спірного майна.

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи та наданим доказам, суд правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, тому правових підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду апеляційним судом не встановлено.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 липня 2024 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 27 квітня 2026 року.

Суддя-доповідач І.М. Рейнарт

Судді В.М. Ратнікова

Т.І. Ящук