Постанова від 23 квітня 2026 р. у справі №380/7823/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2026 рокуЛьвівСправа № 380/7823/25 пров. № А/857/35529/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Обрізко І.М.,

суддів Глушка І.В., Пліша М.А.,

розглянувши у порядку письмового провадження у місті Львові апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 24 липня 2025 року, прийняте суддею Клименко О.М. у м. Львів, у справі за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області, Державної судової адміністрації України про стягнення суддівської винагороди, зобов`язання вчинити дії,-

встановив:

ОСОБА_1 (далі – позивачка, ОСОБА_1 ) звернулася до Львівського окружного адміністративного суду із позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області (далі - відповідач-1, ТУ ДСА України в Львівській області), Державної судової адміністрації України (далі - відповідач-2, ДСА України), в якому просить стягнути з ТУ ДСА у Львівській області в її користь суддівську винагороду за час нездійснення правосуддя у зв`язку з незаконним звільненням за період з 04 лютого 2020 по 11 лютого 2025 в сумі 10294209,90 грн, а також компенсацію на оздоровлення за період з 04 лютого 2020 по 11 лютого 2025 в сумі 471187,50 грн, а всього 10765397,40 грн.,

- стягнути з ТУ ДСА у Львівській області в її користь витрати на правову допомогу, зобов`язати ДСА України виділити ТУ ДСА у Львівській області кошти в розмірі 10765397,40 грн. в бюджетну програму КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів, працівників апаратів судів та працівників органів і установ системи правосуддя» для забезпечення виконання рішення суду, встановити судовий контроль за виконанням рішення суду відповідно до статті 381-1 КАС України.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 24 липня 2025 позов задоволено частково. Стягнуто з ТУ ДСА в Львівській області на користь ОСОБА_1 за період вимушеного прогулу з 04 лютого 2020 по 11 лютого 2025 суддівську винагороду в сумі 8213438,88 грн, а також допомогу на оздоровлення в сумі 378360,00 грн з відрахуванням податків та зборів відповідно до вимог чинного законодавства. В решті позовних вимог – відмовлено. Відмовлено також у встановленні судового контролю.

Суд виходив з того, що рішенням Верховного Суду від 22 лютого 2024 у справі № 9901/54/19, яке набрало законної сили після його перегляду Великою Палатою Верховного Суду 16 січня 2025, визнано протиправним та скасовано рішення Вищої ради правосуддя від 12 березня 2019 № 718/0/15-19 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Франківського районного суду м. Львова.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ТУ ДСА України в Львівській області подало апеляційну скаргу. Вважає, що вказане судове рішення прийняте із неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

В апеляційній скарзі зазначає, що у разі задоволення позову матиме місце виконання рішення суду про стягнення коштів, боржником за яким є державний орган, механізм якого визначається Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та «Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 845 від 03.08.2011 (далі - Порядок № 845).

Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Разом з тим зазначає, що підпунктом 2 п. 25 Порядку № 845 передбачено, що у разі наявності у боржника окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів з боржника (виконання рішень суду про стягнення коштів з боржника) здійснюється лише за цією бюджетною програмою. При цьому, положення пунктів 28-34 цього Порядку застосовуються лише щодо зазначеної бюджетної програми.

Виконання судових рішень, ухвалених на користь суддів, здійснюється у порядку черговості згідно з чинним законодавством України за рахунок коштів бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів, працівників апаратів судів та працівників органів і установ системи правосуддя» у межах передбачених асигнувань на відповідний бюджетний рік.

Просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити в позові.

Відзиву позивач не подав, що відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції по суті.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Колегія суддів заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, приходить до наступного.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що місцевий суд у повній мірі дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що Указом Президента України від 25 липня 2008 № 674/2008 «Про призначення суддів» ОСОБА_1 призначено суддею Франківського районного суду м. Львова строком на п`ять років. Постановою Верховної Ради України від 06 червня 2013 № 326-VII «Про обрання суддів» ОСОБА_1 обрано на посаду судді цього ж суду безстроково.

Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 21 грудня 2018 № 1983/ко-18 визначено, зокрема, що позивачка не відповідає займаній посаді та вирішено внести подання до Вищої ради правосуддя з рекомендацією про звільнення її з посади судді Франківського районного суду м. Львова.

12 березня 2019 Вища рада правосуддя ухвалила рішення № 718/0/15-19, яким звільнила позивачку з посади судді Франківського районного суду м. Львова на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України.

03 лютого 2020 в.о голови Франківського районного суду м. Львова ОСОБА_2 видав наказ № 20/к «Про виключення судді ОСОБА_1 зі штату суду», яким позивачку було виключено зі штату Франківського районного суду м. Львова у зв`язку із звільненням з посади судді з 03 лютого 2020.

Рішенням Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 22 лютого 2024 у справі № 9901/54/19 визнано протиправним та скасовано рішення Вищої ради правосуддя від 12 березня 2019 № 718/0/15-19 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Франківського районного суду м. Львова; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2025 у справі № 9901/54/19 визнано протиправним і скасовано рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 21 грудня 2018 № 1983/ко-18; зобов`язано Вищу кваліфікаційну комісію суддів України розглянути питання про допуск судді Франківського районного суду міста Львова ОСОБА_1 до етапу кваліфікаційного оцінювання «Дослідження досьє та співбесіда»; у решті рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 лютого 2024 у справі № 9901/54/19 залишено без змін.

11 лютого 2025 в.о голови Франківського районного суду м. Львова ОСОБА_3 видала наказ № 25/к «Про включення до штату та приступлення до виконання обов`язків судді Франківського районного суду м. Львова ОСОБА_1 », яким скасовано наказ в.о. голови суду від 03 лютого 2020 № 20/к «Про виключення судді ОСОБА_1 зі штату суду», наказано вважати позивачку такою, що включена у штат Франківського районного суду м. Львова з 04 лютого 2020 та приступила до виконання обов`язків судді Франківського районного суду м. Львова 12 лютого 2025; встановлено посадовий оклад згідно зі штатним розписом; зараховано до стажу роботи на посаді судді період нездійснення повноважень судді у зв`язку з незаконним звільненням з 13 березня 2019 по 11 лютого 2025, а також встановлено з 12 лютого 2025 щомісячну доплату за вислугу років в розмірі 80% посадового окладу як такій, що має стаж роботи станом на 12 лютого 2025 41 рік 06 місяців 25 днів.

26 лютого 2025 позивачка звернулася до ТУ ДСА України в Львівській області із заявою щодо виплати у добровільному порядку суддівської винагороди за час нездійснення нею правосуддя з підстав незаконного звільнення за період з 04 лютого 2020 по 11 лютого 2025.

Листом від 07 березня 2025 № 04-500/25 ТУ ДСА України в Львівській області повідомило позивачку у відповідь на її заяву від 26 лютого 2025 про те, що у зв`язку з відсутністю судового рішення про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у територіального управління відсутні підстави для виплати їй суддівської винагороди за час нездійснення правосуддя за вказаний період.

Позивачка, вважаючи порушеним своє право на отримання суддівської винагороди за час нездійснення нею правосуддя за період з 04 лютого 2020 по 11 лютого 2025 в сумі 10294209,90 грн, а також допомоги на оздоровлення за цей же період в сумі 471187,50 грн, а всього - 10765397,40 грн, звернулася з цим позовом до суду.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених законом, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до статті 52 Конституції України суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України та цього Закону призначений суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі. Судді в Україні мають єдиний статус незалежно від місця суду в системі судоустрою чи адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді.

Суд враховує, що спеціальним Законом не врегульовано питання виплати суддівської винагороди (середнього заробітку) за час вимушеного прогулу. Отже за загальним правилом, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини, застосуванню підлягають положення загального законодавства, зокрема норми трудового законодавства.

Колегія суддів зазначає, що у цьому випадку у позивача, якого незаконно звільнено з посади судді виникло право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що є підставою для застосування до цих правовідносин частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Вимушеним прогулом є час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію (постанова Верховного Суду України від 09 грудня 2015 у справі № 6-2123цс15).

Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання середнього заробітку.

Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

Тобто в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.

Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Спеціальним законом, що визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд є Закон України «Про судоустрій та статус суддів» від 2 червня 2016 №1402-VIII (далі - Закон № 1402).

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 24 Закону № 1402 голова місцевого суду видає на підставі акта про призначення (обрання) суддею чи звільнення судді з посади відповідний наказ.

Згідно із пунктом 1 частини п`ятої статті 48 Закону № 1402 незалежність судді забезпечується, з-поміж іншого, особливим порядком його призначення, притягнення до відповідальності, звільнення і припинення повноважень.

Положеннями частин першої - п`ятої статті 135 Закону № 1402 унормовано, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

До базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.

У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду.

Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Водночас спеціальним Законом № 1402 не врегульовано питання виплати суддівської винагороди (середнього заробітку) за час вимушеного прогулу у разі незаконного звільнення.

За загальним правилом, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини, застосуванню підлягають положення загального законодавства, зокрема норми трудового законодавства.

Судом на підставі матеріалів справи встановлено, що судовим рішенням Верховного Суду від 22 лютого 2024 у справі № 9901/54/19, яке набрало законної сили після його перегляду Великою Палатою Верховного Суду 16.01.2025, визнано протиправним та скасовано рішення Вищої ради правосуддя від 12 березня 2019 № 718/0/15-19 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Франківського районного суду м. Львова.

11 лютого 2025 в.о голови Франківського районного суду м. Львова ОСОБА_3 на підставі судового рішення у справі № 9901/54/19 видала наказ № 25/к «Про включення до штату та приступлення до виконання обов`язків судді Франківського районного суду м. Львова ОСОБА_1 », яким, зокрема скасовано наказ в.о. голови цього ж суду від 03 лютого 2020 № 20/к «Про виключення судді ОСОБА_1 зі штату суду» та наказано вважати позивачку такою, що включена у штат Франківського районного суду м. Львова з 04 лютого 2020 і приступила до виконання обов`язків судді цього ж суду 12 лютого 2025.

У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що у позивачки, яку було незаконно звільнено з посади судді, наявне право на отримання суддівської винагороди (середнього заробітку) за період вимушеного прогулу з 04 лютого 2020 по 11 лютого 2025, що є підставою для застосування до спірних правовідносин приписів частини другої статті 235 КЗпП України.

Своєю чергою, питання виплати позивачці середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з її поновленням на посаді судді Франківського районного суду м. Львова у рамках справи № 9901/54/19 не вирішувалося та такий не виплачувався позивачці під час видання наказу про включення її до штату суду.

Проте вказана обставина на спірні правовідносини не впливає, оскільки позивачка не позбавлена права після ухвалення судового рішення про поновлення її на посаді надалі звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо такі вимоги не були розглянуті у справі про поновлення на посаді (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 у справі № 755/12623/19).

Беручи до уваги викладені обставини у сукупності, ураховуючи факт поновлення позивачки на посаді судді Франківського районного суду м. Львова, яка була незаконно звільнена, без виплати їй середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд доходить висновку, що позивачка має право на отримання зазначеної виплати відповідно до вимог частини другої статті 235 КЗпП України.

На переконання суду, це відповідатиме засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприятиме дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільненої позивачки, яка була позбавлена можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу (суддівську винагороду).

Варто також відзначити, що відповідач-1 не заперечує проти права позивачки на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а свою відмову мотивує лише відсутністю відповідного судового рішення, що, як уже зазначено судом вище, не позбавляє позивачку права ініціювати відповідне питання надалі – після ухвалення судового рішення про поновлення на посаді.

Позиція суду з цього питання узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною у постанові Верховного Суду від 13 травня 2022 у справі № 160/170/20, яка на підставі частини п`ятої статті 242 КАС України враховується судом під час вирішення розглядуваної справи.

Відповідно до листа ТУ ДСА України в Львівській області від 24 лютого 2025 № 02-419/25 суддівська винагорода за період вимушеного прогулу з 04 лютого 2020 по 11 лютого 2025 була б нарахована позивачці у розмірі 8213438,88 грн (без вирахування податків та зборів), до виплати – 6600615,06 грн, а допомога на оздоровлення – в розмірі 378360,00 грн (без вирахування податків та зборів), тобто колегія суддів вважає, що відповідач-апелянт самостійно здійснив розрахунок належних позивачці сум суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за період вимушеного прогулу з 04 лютого 2020 по 11 лютого 2025 і у суду відсутні будь-які підстави ставити такий розрахунок під сумнів.

Визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення, затвердження тощо наведено у Законі України від 15 липня 1999 № 966-XIV «Про прожитковий мінімум» (далі - Закон № 966-XIV).

Згідно зі статтею 1 Закону № 966-XIV прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.

Частиною третьою статті 4 Закону № 966-XIV визначено, що прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.

Так, абзацом четвертим статті 7 Закону України від 15 грудня 2020 № 1082-IX «Про Державний бюджет України на 2021 рік» з 01 січня 2021 прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб встановлено у розмірі 2270 гривень.

Водночас згідно з абзацом п`ятим цієї статті прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, встановлено у розмірі 2102 гривні.

Абзацом четвертим статті 7 Закону України від 02 грудня 2021 № 1928-IX «Про Державний бюджет України на 2022 рік» з 01 січня 2022 прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб встановлено у розмірі 2481 гривня.

Водночас згідно з абзацом п`ятим цієї статті прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, встановлено у розмірі 2102 гривні.

Абзацом четвертим статті 7 Закону України від 03 листопада 2022 № 2710-IX «Про Державний бюджет України на 2023 рік» з 01 січня 2023 прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб встановлено у розмірі 2684 гривні.

Водночас згідно з абзацом п`ятим цієї статті прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, встановлено у розмірі 2102 гривні.

Абзацом четвертим статті 7 Закону України від 09 листопада 2023 № 3460-IX «Про Державний бюджет України на 2024 рік» з 01 січня 2024 прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб встановлено у розмірі 3028 гривень.

Водночас згідно з абзацом п`ятим цієї статті прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, встановлено у розмірі 2102 гривні.

Абзацом четвертим статті 7 Закону України 19 листопада 2024 № 4059-IX «Про Державний бюджет України на 2025 рік» з 01 січня 2025 прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб встановлено у розмірі 3028 гривень.

Водночас згідно з абзацом п`ятим цієї статті прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, встановлено у розмірі 2102 гривні.

Отже, окремими приписами законів України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік», «Про Державний бюджет України на 2023 рік», «Про Державний бюджет України на 2024 рік», «Про Державний бюджет України на 2025 рік» з 01 січня 2021, з 01 січня 2022, з 01 січня 2023, з 01 січня 2024 та з 01 січня 2025 відповідно встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 2102 гривні саме для цілей визначення базового розміру посадового окладу судді.

Наведені приписи абзацу п`ятого статті 7 законів України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік», «Про Державний бюджет України на 2023 рік», «Про Державний бюджет України на 2024 рік», «Про Державний бюджет України на 2025 рік» є чинними, не визнавалися Конституційним Судом України такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), а тому підлягають застосуванню під час обчислення розміру суддівської винагороди.

Вирішуючи спір у цій частині, суд зазначає, що питання наявності підстав для застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01 січня календарного року, під час обрахунку розміру суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, було, серед іншого, предметом розгляду Великою Палатою Верховного Суду у справі № 240/9028/24.

Так, у постанові від 24 квітня 2025 у справі № 240/9028/24 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що безсумнівно розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, поняття якого наведено у Законі № 966-XIV. Цим Законом закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, стосовно яких визначається прожитковий мінімум. І приписами цього Закону судді не віднесені до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо.

Водночас законодавець починаючи з 2021 у законах про Державний бюджет України на відповідний рік не встановлював прожитковий мінімум стосовно суддів як соціальної демографічної групи. Окремими приписами цих законів встановлювався на 01 січня відповідного календарного року саме прожитковий мінімум для працездатних осіб для цілей визначення базового розміру посадового окладу судді у розмірі 2102 гривні.

Отже, цими законами не встановлювалася розрахункова величина, відмінна від тієї, що визначена спеціальним законом для визначення розміру суддівської винагороди, а власне визначалася ця величина - встановлювався грошовий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді.

У цій справі Велика Палата Верховного Суду з метою встановлення чіткого критерію вирішення судами спорів щодо застосування розрахункової величини для визначення посадового окладу суддів починаючи із 2021, відступила від висновків, викладених у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 липня 2023 у справі № 280/1233/22 та від 21 березня 2024 у справі № 620/4971/23, і зазначила про те, що починаючи з 2021 у законах про Державний бюджет України на відповідний рік встановлювався на 01 січня відповідного календарного року грошовий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді (пункт 111).

З огляду на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 24 квітня 2025 у справі № 240/9028/24, Закони Про Державний бюджет на відповідні роки не змінювали розмір суддівської винагороди, а лише запровадили розрахункову величину для визначення базового розміру посадового окладу судді, тому саме цей грошовий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді.

Колегія суддів оцінюючи доводи апеляційної скарги відхиляє їх, оскільки ТУ ДСА в Львівській області самостійно зробило розрахунок належних позивачці сум суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за період вимушеного прогулу з 04 лютого 2020 по 11 лютого 2025 у листі від 24 лютого 2025 № 02-419/25, з яким колегія суддів погоджується.

Крім цього, суд ураховує правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2019 у справі № 2340/3023/18, за змістом якої суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку, присудженої рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем під час виконання відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку під час її виплати працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів.

Відповідно до статті 149 Закону №1402-VIII, суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

В силу приписів частин 1, 2 статті 22 Бюджетного кодексу України, за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Головними розпорядниками бюджетних коштів є ДСА України.

Пунктами 2 та 4 частини 5 статі 22 Бюджетного кодексу України передбачено, що головний розпорядник бюджетних коштів, зокрема, організовує та забезпечує на підставі Бюджетної декларації (прогнозу місцевого бюджету) та плану діяльності на середньостроковий період складання проекту кошторису та бюджетного запиту і подає їх Міністерству фінансів України (місцевому фінансовому органу); затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством.

Згідно з ч. 1 ст. 23 Бюджетного кодексу України, будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.

Згідно частин 1-4 статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють: 1) Верховний Суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; 1-1) вищий спеціалізований суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; 2) Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України; 3) Вища рада правосуддя - щодо фінансового забезпечення її діяльності. Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень виконання рішень суду про стягнення коштів», боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється Казначейством України відповідно до «Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845, який визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - рішення), прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення.

Відповідно до пункту 24 Порядку №845 стягувачі, на користь яких прийняті рішення про стягнення коштів з рахунків боржника, подають до органу Казначейства, в якому обслуговується боржник, документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку.

Абзацом 2 пункту 25 Порядку №845 визначено, що у разі наявності у боржника окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів з боржника (виконання рішень суду про стягнення коштів з боржника) здійснюється лише за цією бюджетною програмою.

Відповідно до пункту 1 Положення про ДСА України, що затверджене рішенням Вищої ради правосуддя від 17.01.2019 № 141/0/15-19, ДСА України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, установлених законом.

Пунктом 2 Положення визначено, що ДСА України здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади з метою створення належних умов функціонування судів і діяльності суддів.

Пунктом 3 Положення передбачено, що ТУ ДСА України є територіальними органами ДСА України.

З положень статей 148, 149 Закону №1402 та з урахуванням положень частин 1, 2, 5 статті 22, частини 1 статті 23 Бюджетного кодексу України слідує, що виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України.

Відповідач-апелянт - територіальний орган ДСА України як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі на відповідний рік, тому має відповідати за погашення заборгованості, яка виникла внаслідок невиплати судді у повному обсязі суддівської винагороди.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 23.12.2021 у справі №640/27139/20 дійшов висновку, що на думку колегії суддів, наявні правові підстави для стягнення на користь позивачки суми невиплаченої у спірному періоді суддівської винагороди за рахунок коштів, передбачених для виконання рішень судів на користь суддів.

Аналогічні правові висновки зазначені у постанові Верховного Суду від 07.10.2020 у справі №822/743/16.

Враховуючи вищенаведене та рішення яке набрало законної сили у справі № 9901/54/19 колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з ТУ ДСА в Львівській області на користь ОСОБА_1 за період вимушеного прогулу з 04 лютого 2020 по 11 лютого 2025 суддівську винагороду в сумі 8213438,88 грн, а також допомогу на оздоровлення в сумі 378360,00 грн з відрахуванням податків та зборів відповідно до вимог чинного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Таким чином, колегія суддів не надає оцінки судовому рішенню в частині відмови у задоволенні позовних вимог.

Апеляційний суд при прийнятті даного рішення також застосовує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в п. 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», заява №303-A, п. 29).

Отже, доводи апеляційної скарги дають підстави для висновку про правильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели до правильного вирішення справи.

Судові витрати розподілу не підлягають з огляду на результат вирішення апеляційної скарги та виходячи з вимог ст. 139 КАС України.

Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

постановив:

Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області залишити без задоволення.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 24 липня 2025 року у справі №380/7823/25 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя І. М. Обрізко

судді І. В. Глушко

М.А. Пліш