Рішення від 23 квітня 2026 р. у справі №712/10816/20 — Соснівський районний суд м. Черкаси

712/10816/20

2/712/19/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2026 року Соснівський районний суд м. Черкаси у складі:

судді Борєйко О.М.

за участю секретаря судового засідання Чорнуцької І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Черкаси в порядку загального позовного провадження цивільну справу за первісним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання відсутнім обов`язку боржника за договорами позики,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Соснівського районного суду м. Черкаси з позовною заявою до ОСОБА_3 про стягнення боргу, процентів та штрафних санкцій за невиконання договору позики.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03 листопада 2020 року, головуючим у справі визначено суддю Соснівського районного суду м. Черкаси Токову С.Є.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 16 грудня 2020 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу, процентів та штрафних санкцій за невиконання договору позики та призначено підготовче судове засідання.

ОСОБА_2 звернувся до Соснівського районного суду м. Черкаси з позовною заявою до ОСОБА_3 про стягнення боргу, процентів та штрафних санкцій за невиконання договору позики.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 березня 2021 року, головуючим у справі визначено суддю Соснівського районного суду м. Черкаси Токову С.Є.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 17 травня 2021 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу, процентів та штрафних санкцій за невиконання договору позики, призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 07 вересня 2021 року цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних (справа № 712/3086/21) об`єднано в одне провадження зі справою за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних (справа № 712/10816/20), з присвоєнням об`єднаній справі єдиного унікального номеру 712/10816/20.

22 лютого 2022 року ОСОБА_3 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договорів позики недійсними.

Ухвалою Соснівського районного суду м, Черкаси від 04 травня 2023 року зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів позики № 1 та № 2 від 15 лютого 2018 року повернуто позивачу у зв`язку з пропуском процесуального строку, встановленого для звернення з зустрічним позовом (у строк, визначений для надання відзиву) та відсутністю клопотання про продовження строку на подання зустрічного позову.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 12 квітня 2024 року заяву ОСОБА_3 про відвід головуючого судді у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних - задоволено.

Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08 травня 2024 року головуючим у справі визначено суддю Соснівського районного суду м. Черкаси Пироженка С.А.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 10 травня 2024 року заяву головуючого судді Пироженка С.А. про самовідвід від розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних - задоволено.

Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 травня 2024 року, головуючим у справі визначено суддю Соснівського районного суду м. Черкаси Борєйко О.М.

17 травня 2024 року керівником апарату Соснівського районного суду м. Черкаси ОСОБА_4 видано довідку про допущену описку в ухвалі Соснівського районного суду м. Черкаси від 04 травня 2023 року про повернення зустрічного позову ОСОБА_3 , а саме: помилково зазначено номер справи «712/10861/20» замість правильного «712/10816/20».

Відповідно до ч.12 ст.33 ЦПК України, в разі зміни складу суду на стадії підготовчого провадження розгляд справи починається спочатку, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 20 травня 2024 року цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних прийнято до провадження; вирішено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 22 листопада 2024 року прийнято зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договорів позики недійсними до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних та об`єднано їх в одне провадження.

Короткий зміст заявлених позовних вимог в позовній заяві ОСОБА_1 та відзиву на позовну заяву:

ОСОБА_1 звернувся до Соснівського районного суду м. Черкаси з позовною заявою до ОСОБА_3 про стягнення боргу, процентів та штрафних санкцій за невиконання договору позики.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначає, що 15 лютого 2018 року ОСОБА_3 отримав у позику від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 66 900 гривень доларів США.

На підтвердження зазначеного, 15 лютого 2018 року між позивачем - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладений договір позики №1, згідно п.2 якого ОСОБА_3 зобов`язується повернути грошові кошти готівкою в термін до 01 вересня 2018 року. Проте, у встановлений термін ОСОБА_3 отримані в позику грошові кошти ОСОБА_1 не повернув.

Відповідно до п.1 договору позики №1 від 15 лютого 2018 року, позикодавець – ОСОБА_1 передав, а позичальник – ОСОБА_3 отримав у якості позики 66 900 доларів США. Сума позики прийнята ОСОБА_3 від ОСОБА_1 у повному обсязі до підписання цього договору.

Згідно п.3 договору позики № 1 від 15 лютого 2018 року, за цим договором позичальник - ОСОБА_3 зобов`язаний сплатити позикодавцю – ОСОБА_1 проценти за користування позикою в розмірі 8(вісім) відсотків річних від суми позики (або її частини, з урахуванням п.4 цього договору). Проценти сплачуються в момент повернення суми позики.

Відповідно до п.4 договору позики №1 від 15 лютого 2018 року, у разі дострокового повернення частини позики про центи продовжують сплачуватися з неповернутої суми.

Згідно п.5 договору позики № 1 від 15 лютого 2018 року, повернення позики має бути здійснено за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до п. 9 договору позики № 1 від 15 лютого 2018 року, якщо позичальник – ОСОБА_3 своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити на вимогу позикодавця – ОСОБА_1 суму боргу з урахуванням 3% річних від простроченої суми.

Згідно п.10 договору позики № 1 від 15 лютого 2018 року, у разі порушення позичальником – ОСОБА_3 зобов`язання щодо строків повернення суми позики останній сплачує позикодавцю – ОСОБА_1 штраф у розмірі 10% від суми простроченого грошового зобов`язання.

Позивач ОСОБА_1 у своїй позовній заяві зазначив, що відповідачем – ОСОБА_3 умови договору позики № 1 від 15 лютого 2081 року не виконані і отримані в позику грошові кошти до цього часу не повернуті; останній уникає спілкування з позикодавцем - ОСОБА_1 .

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 звернувся до Соснівського районного суду з позовною заявою, в якій просив стягнути з ОСОБА_3 заборгованість за договором позики № 1 від 15 лютого 2018 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , в розмірі 92 379 доларів США 19 центів, у тому числі: 66 900 доларів США – основний борг (сума позики), 14 456 доларів США 86 центів – проценти за користування позикою; 4 333 долари США 33 центи – 3% річних, 6 690 доларів США – штраф.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03 листопада 2020 року, головуючим у справі визначено суддю Соснівського районного суду м. Черкаси Токову С.Є.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 16 грудня 2020 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу, процентів та штрафних санкцій за невиконання договору позики та призначено підготовче судове засідання.

Відповідачем - ОСОБА_3 подано відзив на позовну заяву, в якому останній просив відмовити в задоволенні заявлених позовних вимог у зв`язку з їх необгрунтованістю та безпідставністю.

Підтвердив, що між ним та ОСОБА_1 дійсно був укладений договір позики №1 від 15 лютого 2018 року. Разом з тим, заперечив факт отримання ним грошових коштів від ОСОБА_1 за договором позики № 1 від 15 лютого 2018 року. Позивачем ОСОБА_1 не надано розписки на підтвердження отримання відповідачем – ОСОБА_3 грошових коштів за вказаним договором позики.

Зазначив, що поставивши свій підпис у договорі позики №1 від 15 лютого 2018 року, відповідач – ОСОБА_3 грошові кошти не отримав та фактично не мав правових підстав для їх отримання,оскільки не отримав на це згоду від своєї дружини – ОСОБА_5 .

Позивач – ОСОБА_1 не направляв на адресу відповідача – ОСОБА_3 претензії щодо виконання договору позики № 1 від 15 лютого 2018 року.

Короткий зміст заявлених позовних вимог в позовній заяві ОСОБА_2 та відзиву на позовну заяву:

ОСОБА_2 звернувся до Соснівського районного суду м. Черкаси з позовною заявою до ОСОБА_3 про стягнення боргу, процентів та штрафних санкцій за невиконання договору позики.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначає, що 15 лютого 2018 року ОСОБА_3 отримав у позику від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 66 900 гривень доларів США.

На підтвердження зазначеного, 15 лютого 2018 року між позивачем – ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір позики №2, згідно п.2 якого ОСОБА_3 зобов`язується повернути грошові кошти готівкою в термін до 01 вересня 2018 року. Проте, у встановлений термін ОСОБА_3 отримані в позику грошові кошти ОСОБА_2 не повернув.

Відповідно до п.1 договору позики №2 від 15 лютого 2018 року, позикодавець – ОСОБА_1 передав, а позичальник – ОСОБА_3 отримав у якості позики 66 900 доларів США. Сума позики прийнята ОСОБА_3 від ОСОБА_2 у повному обсязі до підписання цього договору.

Згідно п.3 договору позики № 2 від 15 лютого 2018 року, за цим договором позичальник - ОСОБА_3 зобов`язаний сплатити позикодавцю – ОСОБА_2 проценти за користування позикою в розмірі 8(вісім) відсотків річних від суми позики (або її частини, з урахуванням п.4 цього договору). Проценти сплачуються в момент повернення суми позики.

Відповідно до п.4 договору позики №2 від 15 лютого 2018 року, у разі дострокового повернення частини позики проценти продовжують сплачуватися з неповернутої суми.

Згідно п.5 договору позики № 2 від 15 лютого 2018 року, повернення позики має бути здійснено за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до п. 9 договору позики № 2 від 15 лютого 2018 року, якщо позичальник – ОСОБА_3 своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити на вимогу позикодавця - ОСОБА_2 суму боргу з урахуванням 3% річних від простроченої суми.

Згідно п.10 договору позики № 2 від 15 лютого 2018 року, у разі порушення позичальником - ОСОБА_3 зобов`язання щодо строків повернення суми позики останній сплачує позикодавцю - ОСОБА_2 штраф у розмірі 10% від суми простроченого грошового зобов`язання.

Позивач ОСОБА_2 у своїй позовній заяві зазначив, що відповідачем – ОСОБА_3 умови договору позики № 2 від 15 лютого 2081 року не виконані і отримані в позику грошові кошти до цього часу не повернуті; останній уникає спілкування з позикодавцем – ОСОБА_2 .

Враховуючи викладене, ОСОБА_2 звернувся до Соснівського районного суду з позовною заявою, в якій просив стягнути з ОСОБА_3 заборгованість за договором позики № 2 від 15 лютого 2018 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , в розмірі 95 260 доларів США 97 центів, у тому числі: 66 900 доларів США – основний борг (сума позики), 16 551 долар США 14 центів – проценти за користування позикою; 5 119 доларів США 83 центи – 3% річних, 6 690 доларів США – штраф.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 17 травня 2021 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу, процентів та штрафних санкцій за невиконання договору позики, призначено підготовче судове засідання.

Відповідачем - ОСОБА_3 подано відзив на позовну заяву, в якому останній просив відмовити в задоволенні заявлених позовних вимог у зв`язку з їх необгрунтованістю та безпідставністю.

Підтвердив, що між ним та ОСОБА_2 дійсно був укладений договір позики №2 від 15 лютого 2018 року. Разом з тим, заперечив факт отримання ним грошових коштів від ОСОБА_2 за договором позики № 2 від 15 лютого 2018 року. Позивачем ОСОБА_2 не надано розписки на підтвердження отримання відповідачем – ОСОБА_3 грошових коштів за вказаним договором позики.

Зазначив, що поставивши свій підпис у договорі позики №2 від 15 лютого 2018 року, відповідач – ОСОБА_3 грошові кошти не отримав та фактично не мав правових підстав для їх отримання, оскільки не отримав на це згоду від своєї дружини – ОСОБА_5 .

Позивач – ОСОБА_2 не направляв на адресу відповідача – ОСОБА_3 претензії щодо виконання договору позики № 2 від 15 лютого 2018 року.

Позивачем - ОСОБА_6 надано відповідь на відзив, в якій останній заперечив проти доводів відповідача – ОСОБА_3 , викладених у відзиві останнього у зв`язку з їх необґрунтованістю та безпідставністю, підтримав заявлені позовні вимоги.

Зазначив, що згідно п.1 договору позики № 1 від 15 лютого 2018 року, ОСОБА_3 , який є позичальником за цим договором, отримав у якості позики грошові кошти в сумі 66 900 доларів США. Сума прийнята ОСОБА_3 у повному обсязі до підписання цього договору позики.

Отже, підписуючи договір позики № 1 від 15 лютого 2018 року, ОСОБА_3 підтвердив факт отримання ним позики. Вказані грошові кошти були передані позикодавцем – ОСОБА_1 позичальнику – ОСОБА_3 у присутності ОСОБА_2 , у якого ОСОБА_3 також взяв у позику 66 900 доларів США.

ОСОБА_3 не заперечує факт укладення та підписання ним договору позики №1 від 15 лютого 2018 року.

Верховний Суд в постанові 592/11194/14-ц від 27 лютого 2020 року виснував, що договір позики, з огляду на його реальний характер, є доказом на підтвердження не лише укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику, оскільки підписаний позичальником та позикодавцем, містить умови отримання позичальником у борг грошових коштів та зобов`язання щодо їх повернення.

У п.12 договору позики №1 від 15 лютого 2018 року зазначено, що дружина кожної із сторін згодна з укладенням цього договору.

У постанові від 23 травня 2018 року у справі № 753/11374/15-ц Верховний Суд азначає, що згода позивача на укладення її чоловіком оспорюваних договорів позики не є обов`язковою, оскільки відповідно до умов вказаних правочинів позичальник набув у власність грошові кошти, а не розпорядився майном подружжя без згоди на це другого з подружжя.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 07 вересня 2021 року цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних (справа № 712/3086/21) об`єднано в одне провадження зі справою за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних (справа № 712/10816/20), з присвоєнням об`єднаній справі єдиного унікального номеру 712/10816/20.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 12 квітня 2024 року заяву ОСОБА_3 про відвід головуючого судді у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних - задоволено.

Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08 травня 2024 року головуючим у справі визначено суддю Соснівського районного суду м. Черкаси Пироженка С.А.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 10 травня 2024 року заяву головуючого судді Пироженка С.А. про самовідвід від розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних - задоволено.

Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 травня 2024 року, головуючим у справі визначено суддю Соснівського районного суду м. Черкаси Борєйко О.М.

Відповідно до ч.12 ст.33 ЦПК України, в разі зміни складу суду на стадії підготовчого провадження розгляд справи починається спочатку, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 20 травня 2024 року цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних прийнято до провадження; вирішено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

Щодо зустрічного позову ОСОБА_3

ОСОБА_3 звернувся до суду з зустрічною позовною заявою, в якій просив визнати недійсним договір позики №1 від 15 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , та визнати недійсним договір позики № 2 від 15 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 22 листопада 2024 року прийнято зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договорів позики недійсними до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних та об`єднано їх в одне провадження.

ОСОБА_3 звернувся до суду з заявою про зміну предмету позову, яку було прийнято судом.

В обґрунтування заявлених у зустрічній позовній заяві вимог (з у рахуванням поданої ним та прийнятої судом заяви про зміну предмету зустрічного позову), зазначив, що підставою звернення до суду із зустрічним позовом про визнання недійсними вказаних договорів позики є той факт, що насправді грошові кошти не були отримані ОСОБА_3 від позикодавців, а укладення сторонами спільних договорів позики було пов`язане зі сплатою суми вкладу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 замість ОСОБА_3 у правовідносинах, що були врегульовані акціонерною угодою від 30 січня 2018 року, сторонами якої є ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1

ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , дійсно було підписано два договори позики від 15 лютого 2018 року № 1 та № 2. Однак грошові кошти, за вказаними договорами відповідач за первісним позовом не отримував, та не мав їх повертати, так як сторони даних правочинів від самого початку їх укладення мали намір повернути ці кошти з відсотками в рахунок реалізації обумовлених сторонами активів: елеватора, сушильного комплексу, офісного приміщення, що було обумовлено в акціонерній угоді від 30 січня 2018 року.

15 лютого 2018 року сторони акціонерної угоди від 30 січня 2018 року підписали додаток до неї, згідно якого у зв`язку зі зміною обставин у ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 будуть оформлені відсоткові позики у рівних частинах зі сплатою 8% річних у доларах США з терміном повернення до 01 вересня 2018 року на суму 133 800 доларів США, що відповідатиме сумі внеску ОСОБА_3 , якої не вистачатиме для купівлі майна у розмірі 4 454 тисячі гривень за курсом НБУ на день продажу.

15 лютого 2018 року, тобто в день підписання ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 додатку від 15 лютого 2018 року до акціонерної угоди від 30 січня 2018 року, між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений договір позики №1 на суму 66 900 доларів США , а також між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір позики №2 на суму 66 900 доларів США.

Верховний Суд в постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц зазначив, що договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей,у разі відсутності цієї істотної умови, договір вважається неукладеним,а сам по собі факт підписання сторонами тексту договору без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальник обов`язку повернути обумовлену угодою суду грошей.

Враховуючи правовий висновок Верховного Суд в постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц, спірні договори позики №1 та №2 від 15 лютого 2018 року є неукладеними, оскільки за цими договорами грошові кошти ніколи не передавались ОСОБА_3 .

Виходячи з викладеного, відповідно до правового висновку Верховного Суду в постанові від 05 березня 2025 року у справі № 554/11260/21 щодо належного способу захисту цивільних прав, позивач за зустрічним позовом ОСОБА_3 з урахуванням заяви про зміну предмету зустрічного позову, остаточно просив:

визнати обов`язок боржника за договором позики №1 від 15 лютого 2018 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , відсутнім;

визнати обов`язок боржника за договором позики №2 від 15 лютого 2018 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , відсутнім.

Представник відповідачів за зустрічним позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокатом Сініченко І.С заперечив проти задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 .

В обґрунтування заперечень проти заявлених у зустрічному позові вимог зазначив, що сама назва «акціонерна угода» та її предмет (покупка елеватора, офісу тощ , а не акцій/часток) – не відповідають суті корпоративних відносин.

Назва «акціонерна угода» не означає сама по собі, що спір між її сторонами є таким, що виник з корпоративних відносин в тому числі між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, або таким, що виник з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі.

Сторони акціонерної угоди не є і не були одночасно учасниками (засновниками, акціонерами тощо) однієї і тієї ж юридичної особи.

Доказів створення в результаті виконання акціонерної угоди від 30 січня 2018 року юридичної особи, засновниками (учасниками, акціонерами) якої є одночасно ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , позивачем за зустрічним позовом – ОСОБА_3 не надано.

Посилання позивача за зустрічним позовом – ОСОБА_3 в обґрунтування заявлених у ньому вимог на інші спори, між іншими особами та з приводу інших обставин не можуть бути визнані належними доказами у справі № 712/10816/20, що розглядається Соснівським районним судом м. Черкаси.

ОСОБА_3 з позовом з приводу виконання, визнання недійсною, розірвання тощо акціонерної угоди від 30 січня 2018 року та/або додатку від 15 лютого 2018 року до цієї акціонерної угоди до суду не звертався.

Текст акціонерної угоди складений не на державній мові і має назву

«Акционерное соглашение

30.02.1018 г. г.Киев». (мовою оригіналу)

Офіційний переклад тексту акціонерної угоди від 30 січня 2018 року - відсутній і позивачем за зустрічним позовом – ОСОБА_3 до зустрічної позовної заяви не додано.

Крім того, спочатку ОСОБА_3 у відзивах на позовні заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_7 посилався виключно на відсутність згоди його дружини на укладення спірних договорів позики і лише у 2024 році у ОСОБА_3 з`явились нові обставини, якими останній обгрунтовує свої заперечення проти заявлених у первісних позовах ОСОБА_2 та ОСОБА_1 позовних вимог.

Представником ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було надано суду оригінал договору позики №1 від 15 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_7 і ОСОБА_3 , та оригінал договору позики №2 від 15 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 .

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 червня 2025 року закрито підготовче провадження у цивільній справі за первісним позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення боргу за договорами позики, процентів та 3% річних та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договорів позики недійсними (з урахуванням заяви про зміну предмету позову – про визнання відсутнім обов`язку боржника - ОСОБА_3 за договорами позики), призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) ОСОБА_1 у судові засідання не з`являвся, про дату, час і місце проведення судових засідань повідомлений належним чином.

Позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) ОСОБА_2 у судові засідання не з`являвся, про дату, час і місце проведення судових засідань повідомлений належним чином.

У судових засіданнях представник ОСОБА_2 та ОСОБА_1 - адвокат Сініченко І.С заявлені позовні вимоги у первісних позовах підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити з підстав, викладених у позовних заявах ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . У задоволенні заявлених у зустрічній позовній заяві вимог просив відмовити повністю з підстав, викладених у відзиві на зустрічну позовну заяву.

У судових засіданнях позивач за зустрічним позовом (відповідач за первісним позовом) ОСОБА_3 та представник ОСОБА_3 – адвокат Руднічук Д.В. заявлені у зустрічній позовній заяві вимоги підтримали та просили їх задовольнити з викладених у ній підстав.

Заперечили проти задоволення позовних вимог, заявлених у первісних позовах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у зв`язку з їх необґрунтованістю та безпідставністю.

Зазначили, що ОСОБА_3 не отримував грошові кошти від ОСОБА_1 за договором позики № 1 від 15 лютого 2018 року, а також не отримував грошові кошти від ОСОБА_2 за договором позики №2 від 15 лютого 2018 року.

Вказані договори позики є частиною корпоративної угоди, сторонами якої є ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , і грошові кошти в зазначених у цих договорах позики сумах були сплачені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за ОСОБА_3 по 66 900 доларів США кожний, саме на виконання умов акціонерної угоди, в рамках якої й було укладено спірний договір позики №1 між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та спірний договір позики №2 від 15 лютого 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а тому вказаний спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства.

Згода дружини ОСОБА_3 на укладення вказаних договорів позики відсутня.

ОСОБА_3 та представник ОСОБА_3 – адвокат Руднічук Д.В. звернулись до суду з клопотанням про допит дружини ОСОБА_8 в якості свідка безпосередньо в судовому засіданні, яке було задоволено судом.

З метою виконання вимог ч.5 ст. 263 ЦПК України, забезпечення винесення обґрунтованого рішення у справі, ухваленого з урахуванням всіх обставин справи на підставі доказів, досліджених судом безпосередньо в судовому засіданні, судові засідання у справі відкладались п`ять разів у зв`язку з неявкою свідка ОСОБА_5 , якого було належним чином повідомлено про дату час і місце проведення судових засідань у справі, призначених на 01 грудня 2025 року о 08 годині 20 хвилин, на 08 грудня 2025 року о 08 годині 20 хвилин, на 30 січня 2026 року на 09 годину 45 хвилин, на 27 лютого 2026 року на 12 годину 00 хвилин, на 15 квітня 2026 року на 09 годину 00 хвилин (шляхом направлення повісток, відправлення смс-повідомлень, які були отримані ) за усними та письмовими клопотаннями ОСОБА_3 та представника ОСОБА_3 – адвоката Руднічука Д.В., які заявлялись останніми як безпосередньо у судових засіданнях, так і шляхом подання до суду письмових клопотань про відкладення розгляду справи, в яких спочатку посилались на хворобу свідка (клопотання представника ОСОБА_3 - адвоката Руднічука Д.В. від 08 грудня 2025 року), пізніше на неможливість прибути у судове засідання у зв`язку з проживанням свідка у м. Києві (судом було роз`яснено у судовому засіданні право свідка приймати участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції), пізніше було повідомлено суду, що свідок проживає у Сполучених Штатах Америки. Доказів на підтвердження вказаних фактів і обставин (хвороби свідка, зміни місця проживання тощо) особами які ініціювали виклик свідка для його допиту безпосередньо у судовому засіданні – ОСОБА_3 та представником ОСОБА_3 – адвокатом Руднічуком Д.В. суду не надано.

В подальшому присутні безпосередньо у судовому засіданні 15 квітня 2026 року ОСОБА_3 та представник ОСОБА_3 - адвокат Руднічук Д.В. від допиту свідка ОСОБА_5 відмовились.

Представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 – адвокат Сініченко І.М. 30 листопада 2025 року звернувся до суду з клопотанням, у якому просив допит свідка здійснювати без участі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх представника – адвоката Сініченка І.С. у зв`язку з відсутністю у останніх питань до свідка ОСОБА_5 , про виклик якого заявлено клопотання ОСОБА_3 та його представником.

Зазначив, що Верховний Суд у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17, від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18 виснував, що поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитись факт виконання зобов`язання за договором позики.

Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, надані сторонами та їх представниками докази, дослідивши їх всебічно, повно, об`єктивно, безпосередньо в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши всі обставини справи, приходить до наступного.

ОСОБА_1 звернувся до Соснівського районного суду м. Черкаси з позовною заявою до ОСОБА_3 про стягнення боргу, процентів та штрафних санкцій за невиконання договору позики.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначив, що 15 лютого 2018 року ОСОБА_3 отримав у позику від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 66 900 гривень доларів США.

На підтвердження зазначеного, 15 лютого 2018 року між позивачем - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладений договір позики №1, згідно п.2 якого ОСОБА_3 зобов`язується повернути грошові кошти готівкою в термін до 01 вересня 2018 року. Проте, у встановлений термін ОСОБА_3 отримані в позику грошові кошти ОСОБА_1 не повернув.

Відповідно до п.1 договору позики №1 від 15 лютого 2018 року, позикодавець – ОСОБА_1 передав, а позичальник – ОСОБА_3 отримав у якості позики 66 900 доларів США. Сума позики прийнята ОСОБА_3 від ОСОБА_1 у повному обсязі до підписання цього договору.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 16 грудня 2020 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу, процентів та штрафних санкцій за невиконання договору позики та призначено підготовче судове засідання.

ОСОБА_2 звернувся до Соснівського районного суду м. Черкаси з позовною заявою до ОСОБА_3 про стягнення боргу, процентів та штрафних санкцій за невиконання договору позики.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначає, що 15 лютого 2018 року ОСОБА_3 отримав у позику від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 66 900 гривень доларів США.

На підтвердження зазначеного, 15 лютого 2018 року між позивачем – ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір позики №2, згідно п.2 якого ОСОБА_3 зобов`язується повернути грошові кошти готівкою в термін до 01 вересня 2018 року. Проте, у встановлений термін ОСОБА_3 отримані в позику грошові кошти ОСОБА_2 не повернув.

Відповідно до п.1 договору позики №2 від 15 лютого 2018 року, позикодавець – ОСОБА_2 передав, а позичальник – ОСОБА_3 отримав у якості позики 66 900 доларів США. Сума позики прийнята ОСОБА_3 від ОСОБА_2 у повному обсязі до підписання цього договору.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 17 травня 2021 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу, процентів та штрафних санкцій за невиконання договору позики, призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 07 вересня 2021 року цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних (справа № 712/3086/21) об`єднано в одне провадження зі справою за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних (справа № 712/10816/20), з присвоєнням об`єднаній справі єдиного унікального номеру 712/10816/20.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 12 квітня 2024 року заяву ОСОБА_3 про відвід головуючого судді у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних - задоволено.

Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08 травня 2024 року головуючим у справі визначено суддю Соснівського районного суду м. Черкаси Пироженка С.А.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 10 травня 2024 року заяву головуючого судді Пироженка С.А. про самовідвід від розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних - задоволено.

Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 травня 2024 року, головуючим у справі визначено суддю Соснівського районного суду м. Черкаси Борєйко О.М.

Відповідно до ч.12 ст.33 ЦПК України, в разі зміни складу суду на стадії підготовчого провадження розгляд справи починається спочатку, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 20 травня 2024 року цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних прийнято до провадження; вирішено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

Відповідачем - ОСОБА_3 подано відзиви на позовні заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 аналогічного змісту, в яких останній просив відмовити в задоволенні заявлених позовних вимог у зв`язку з їх необгрунтованістю та безпідставністю.

Підтвердив, що між ним та ОСОБА_1 і ОСОБА_2 дійсно були укладені договори позики №1 та № 2 від 15 лютого 2018 року. Разом з тим, заперечив факт отримання ним грошових коштів від ОСОБА_1 та/або від ОСОБА_2 за цими договорами позики. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не надано розписки на підтвердження факту отримання відповідачем – ОСОБА_3 грошових коштів за вказаними договорами позики.

Зазначив, що поставивши свій підпис у договорах позики №1 та № 2 від 15 лютого 2018 року, відповідач – ОСОБА_3 грошові кошти не оимав та фактично не мав правових підстав для їх отримання, оскільки не отримав на це згоду від своєї дружини – ОСОБА_5 .

Позивач – ОСОБА_1 не направляв на адресу відповідача – ОСОБА_3 претензії щодо виконання договору позики № 1 від 15 лютого 2018 року.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено частиною другою вказаної статті.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до положень статті 11 ЦК України договір є основною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який підтверджує укладення договору, визначає його умови, а також засвідчує отримання позичальником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передання грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.

Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.

Щодо наявності підстав для визнання договору позики недійсним у зв`язку з відсутністю згоди другого з подружжя на укладення договору позики, за умовами якого один із подружжя отримує грошові кошти в борг.

Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, є підставою вважати правочин недійсним (стаття 215 ЦК України).

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Відповідно до частин першої - третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Приписи статті 65 СК України регулюють правовідносини щодо розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя (наприклад, передачу спільних коштів у позику), на чому, зокрема, наголошено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19.

Відповідно до п.1 договору позики №1 від 15 лютого 2018 року, позикодавець – ОСОБА_1 передав, а позичальник – ОСОБА_3 отримав у якості позики 66 900 доларів США. Сума позики прийнята ОСОБА_3 від ОСОБА_1 у повному обсязі до підписання цього договору.

Згідно п.1 договору позики №2 від 15 лютого 2018 року, позикодавець – ОСОБА_2 передав, а позичальник – ОСОБА_3 отримав у якості позики 66 900 доларів США. Сума позики прийнята ОСОБА_3 від ОСОБА_2 у повному обсязі до підписання цього договору.

Враховуючи викладене, у справі , що розглядається Соснівським районним судом м. Черкаси, ОСОБА_3 на підставі спірних договорів позики №1 та № 2 від 15 лютого 2018 року отримав у позику грошові кошти, а не розпоряджався спільним майном подружжя.

Згідно ч.4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові у справі 473/4406/24 від 01 жовтня 2025 року, у якій судами першої та апеляційної інстанцій було відмовлено у визнанні договору позики недійсним як укладеного без згоди другого з подружжя на його укладення, виснував наступне:

«Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Відповідно до частин першої - третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Приписи статті 65 СК України регулюють правовідносини щодо розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя (наприклад, передачу спільних коштів у позику), на чому, зокрема, наголошено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19.

У справі, що переглядається, позивачка оспорила договір позики, на підставі якого її чоловік отримав у позику грошові кошти, а не розпоряджався спільним майном подружжя, отже посилання судів на висновки, висловлені Верховним Судом у постановах від 26 вересня 2018 року в справі № 713/285/2012 (провадження № 61-10345св18), від 18 листопада 2019 року в справі № 569/7631/15-ц (провадження № 61-1261св18), від 27 листопада 2019 року в справі № 133/3928/14-ц (провадження № 61-33048св18), від 24 березня 2020 року в справі № 521/20211/16-ц (провадження № 61-47423св18), від 09 червня 2020 року в справі № 522/20907/16-ц (провадження № 61-1595св17), є правильними».

Крім того, посилаючись на відсутність згоди дружини ОСОБА_3 – ОСОБА_5 на укладення спірних договорів позики, ОСОБА_3 та представник ОСОБА_3 – адвокат Руднічук Д.В. звернулись до суду з клопотанням про допит дружини ОСОБА_8 в якості свідка безпосередньо в судовому засіданні, яке було задоволено судом.

З метою виконання вимог ч.5 ст. 263 ЦПК України, забезпечення винесення обґрунтованого рішення у справі, ухваленого з урахуванням всіх обставин справи на підставі доказів, досліджених судом безпосередньо в судовому засіданні, судові засідання у справі відкладались п`ять разів у зв`язку з неявкою свідка ОСОБА_5 , якого було належним чином повідомлено про дату час і місце проведення судових засідань у справі, призначених на 01 грудня 2025 року о 08 годині 20 хвилин, на 08 грудня 2025 року о 08 годині 20 хвилин, на 30 січня 2026 року на 09 годину 45 хвилин, на 27 лютого 2026 року на 12 годину 00 хвилин, на 15 квітня 2026 року на 09 годину 00 хвилин (шляхом направлення повісток, відправлення смс-повідомлень, які були отримані ) за усними та письмовими клопотаннями ОСОБА_3 та представника ОСОБА_3 – адвоката Руднічука Д.В., які заявлялись останніми як безпосередньо у судових засіданнях, так і шляхом подання до суду письмових клопотань про відкладення розгляду справи, в яких спочатку посилались на хворобу свідка (клопотання представника ОСОБА_3 - адвоката Руднічука Д.В. від 08 грудня 2025 року), пізніше на неможливість прибути у судове засідання у зв`язку з проживанням свідка у м. Києві (судом було роз`яснено у судовому засіданні право свідка приймати участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції), пізніше було повідомлено суду, що свідок проживає у Сполучених Штатах Америки. Доказів на підтвердження вказаних фактів і обставин (хвороби свідка, зміни місця проживання тощо) особами які ініціювали виклик свідка для його допиту безпосередньо у судовому засіданні – ОСОБА_3 та представником ОСОБА_3 – адвокатом Руднічуком Д.В. суду не надано.

В подальшому присутні безпосередньо у судовому засіданні 15 квітня 2026 року ОСОБА_3 та представник ОСОБА_3 - адвокат Руднічук Д.В. від допиту свідка ОСОБА_5 відмовились.

Представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 – адвокат Сініченко І.М. 30 листопада 2025 року звернувся до суду з клопотанням, у якому просив допит свідка здійснювати без участі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх представника – адвоката Сініченка І.С. у зв`язку з відсутністю у останніх питань до свідка ОСОБА_5 , про виклик якого заявлено клопотання ОСОБА_3 та його представником.

Зазначив, що Верховний Суд у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17, від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18 виснував, що поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитись факт виконання зобов`язання за договором позики.

Ні ОСОБА_3 та його представник, ні інші особи до суду з клопотаннями про залучення ОСОБА_5 як сторони чи учасника справи до суду не звертались.

ОСОБА_5 , яка обізнана про існування справи (викликалась судом для допиту в якості свідка за клопотанням ОСОБА_3 у судові засідання п`ять разів) до суду не з`явилась, з заявами, клопотаннями чи зустрічним позовом до суду не зверталась.

Враховуючи викладене, у суду відсутні докази порушення прав та охоронюваних законом інтересів ОСОБА_5 внаслідок укладення та виконання договору позики №1 від 15 лютого 2018 року, укладеного між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 та договору позики № 2 від 15 лютого 2018 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Щодо відсутності розписки на підтвердження отримання грошових коштів за договором позики.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина другої статті 640 ЦК України.

У постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16 зроблено висновок, що договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов`язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України).

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «реальним (від лататинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії».

У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 зазначено, що «залишаючи без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення боргу, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду, який застосував до спірних правовідносин статті 1046, 1047 ЦК України й виходив із того, що: з договору позики не вбачається, що ОСОБА_2 взяв кошти та зобов`язався повернути їх до 05 грудня 2008 року, оскільки в договорі вказано, що ОСОБА_2 "бере" у ОСОБА_1 кошти в розмірі 300 тис. доларів; договір позики не відповідає вимогам, установленим для правочинів, які укладаються в письмовій формі, а саме: договір позики в цій справі підписаний лише однією стороною - ОСОБА_2 - і не підписаний позикодавцем (позивачем); на другій сторінці договору біля запису щодо зобов`язання повернути кошти до 5 грудня 2008 року відсутній підпис ОСОБА_2; договір не містить назви та коду валюти. Судом першої інстанції встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли правовідносини на підставі договору позики. Від імені ОСОБА_2 написано документ, який названо договором позики та згідно з яким останній брав у ОСОБА_1 300 тис. доларів і зобов`язався в разі несвоєчасного погашення позики виплатити борг шляхом продажу свого майна тощо. Позичальник свої зобов`язання не виконав, борг не повернув, про що свідчив наявний у позивача оригінал зазначеного договору позики. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, передчасно погодився з висновками апеляційного суду, який: не врахував, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику; не визначився, який саме документ складений відповідачем - договір позики чи розписка про отримання від позикодавця грошових коштів, та не встановив справжньої правової природи зазначеного документа, незалежно від його найменування».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09 жовтня 2018 року в справі № 924/1096/17 вказано, що «договір позики є класичним прикладом реального договору, про що свідчить положення абзацу 2 частини 1 статті 1046 ЦК України. Така норма сформульована імперативно. Окрім того, із дефініції даного договору, яка закріплена в абзаці 1 частини 1 статті 1046 ЦК України, можна зробити висновок, що оскільки позика спрямована до обов`язку повернути взяте в позику, то немає позики там, де не було заздалегідь взято в позику, тому що тоді не може бути мови про повернення. Суди попередніх інстанцій, встановивши, що сторонами справи не було доведено факту передання позикодавцем (відповідачем) грошових коштів позичальнику (позивачу), дійшли висновку, що наявні договори між позивачем та відповідачем в якості договорів позики є неукладеними».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19) зазначено, що: «за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18) зроблено висновок щодо застосування положень статті 545 ЦК України і вказано, що «у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 369/11450/19 (провадження № 61-10412св21) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких висновків Верховний Суд не встановив».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19) зазначено: «судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року продаж частки 80 % у статутному капіталі товариства за домовленістю сторін вчиняється за 5 520 000,00 грн. Гроші у вказаній сумі продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання зазначеного договору. Підписання цього договору свідчить про те, що розрахунки за частки у статутному капіталі товариства здійснені повністю та про те, що немає претензій до покупців щодо оплати з боку продавців. Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей пункт договору в тій його частині, в якій він містить відомості про отримання покупцями грошей, суму цих грошових коштів та пропорції, в якій вони отримані кожним з продавців, є даними, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи. Отже, положення договору, які містять зазначені відомості, відповідають визначенню доказів, наведеному в частині першій статті 73 ГПК України, а тому вони є доказом. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 73 ГПК України вони є письмовим доказом. Щодо правової оцінки пункту 5 спірного договору як розписки Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що під розпискою на практиці, як правило, розуміється письмовий документ, який містить відомості про певні обставини, наприклад про отримання однією особою від іншої грошей, іншого майна тощо. Розписка у такому значенні є письмовим доказом згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 73 ГПК України. Таке розуміння узгоджується із законом. Так, відповідно до частини першої статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Відповідно до частини першої статті 545 ЦК України в разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання; у цьому разі настає прострочення кредитора. Відповідно до абзацу третього частини першої статті 937 ЦК України письмова форма договору зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчено розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Відповідно до частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Тому пункт 5 спірного договору в тій його частині, у якій він містить відомості про отримання покупцями грошей до підписання договору, суму цих грошових коштів та пропорції, у якій вони отримані кожним з продавців, є розпискою».

Згідно ч.4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до п.1 договору позики №1 від 15 лютого 2018 року, позикодавець – ОСОБА_1 передав, а позичальник – ОСОБА_3 отримав у якості позики 66 900 доларів США. Сума позики прийнята ОСОБА_3 від ОСОБА_1 у повному обсязі до підписання цього договору.

Згідно п.1 договору позики №2 від 15 лютого 2018 року, позикодавець – ОСОБА_2 передав, а позичальник – ОСОБА_3 отримав у якості позики 66 900 доларів США. Сума позики прийнята ОСОБА_3 від ОСОБА_2 у повному обсязі до підписання цього договору.

Враховуючи викладене, у справі, що розглядається Соснівським районним судом м. Черкаси, п.1 договору позики №1 від 15 лютого 2018 року. укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , а також п.1 договору позики № 2 від 15 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , у тій частині, в якій він містить відомості про отримання ОСОБА_3 грошей до підписання договору та суму цих грошових коштів, є розпискою.

Представником ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було надано суду оригінал договору позики №1 від 15 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_7 і ОСОБА_3 , та оригінал договору позики №2 від 15 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , які знаходяться у матеріалах цивільної справи № 712/10816/20.

Щодо посилання на «акціонерну угоду».

ОСОБА_3 звернувся до суду з зустрічною позовною заявою, в якій просив визнати недійсним договір позики №1 від 15 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , та визнати недійсним договір позики № 2 від 15 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 22 листопада 2024 року прийнято зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договорів позики недійсними до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних та об`єднано їх в одне провадження.

ОСОБА_3 звернувся до суду з заявою про зміну предмету позову, яку було прийнято судом, остаточно просив:

визнати обов`язок боржника за договором позики №1 від 15 лютого 2018 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , відсутнім;

визнати обов`язок боржника за договором позики №2 від 15 лютого 2018 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , відсутнім.

В обґрунтування заявлених у зустрічній позовній заяві вимог (з у рахуванням поданої ним та прийнятої судом заяви про зміну предмету зустрічного позову), позивач за зустрічним позовом – ОСОБА_3 зазначає, що підставою звернення до суду із зустрічним позовом про визнання недійсними вказаних договорів позики є той факт, що насправді грошові кошти не були отримані ОСОБА_3 від позикодавців, а укладення сторонами спільних договорів позики було пов`язане зі сплатою суми вкладу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 замість ОСОБА_3 у правовідносинах, що були врегульовані акціонерною угодою від 30 січня 2018 року, сторонами якої є ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1

ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , дійсно було підписано два договори позики від 15 лютого 2018 року № 1 та № 2. Однак грошові кошти, за вказаними договорами відповідач за первісним позовом не отримував, та не мав їх повертати, так як сторони даних правочинів від самого початку їх укладення мали намір повернути ці кошти з відсотками в рахунок реалізації обумовлених сторонами активів: елеватора, сушильного комплексу, офісного приміщення, що було обумовлено в акціонерній угоді від 30 січня 2018 року.

15 лютого 2018 року сторони акціонерної угоди від 30 січня 2018 року підписали додаток до неї, згідно якого у зв`язку зі зміною обставин у ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 будуть оформлені відсоткові позики у рівних частинах зі сплатою 8% річних у доларах США з терміном повернення до 01 вересня 2018 року на суму 133 800 доларів США, що відповідатиме сумі внеску ОСОБА_3 , якої не вистачатиме для купівлі майна у розмірі 4 454 тисячі гривень за курсом НБУ на день продажу.

15 лютого 2018 року, тобто в день підписання ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 додатку від 15 лютого 2018 року до акціонерної угоди від 30 січня 2018 року, між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений договір позики №1 на суму 66 900 доларів США , а також між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір позики №2 на суму 66 900 доларів США.

Верховний Суд в постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц зазначив, що договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови, договір вважається неукладеним, а сам по собі факт підписання сторонами тексту договору без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальник обов`язку повернути обумовлену угодою суду грошей.

Враховуючи правовий висновок Верховного Суд в постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц, спірні договори позики №1 та №2 від 15 лютого 2018 року є неукладеними, оскільки за цими договорами грошові кошти ніколи не передавались ОСОБА_3 .

Виходячи з викладеного, відповідно до правового висновку Верховного Суду в постанові від 05 березня 2025 року у справі № 554/11260/21 щодо належного способу захисту цивільних прав, позивач за зустрічним позовом ОСОБА_3 з урахуванням заяви про зміну предмету зустрічного позову, остаточно просив:

визнати обов`язок боржника за договором позики №1 від 15 лютого 2018 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , відсутнім;

визнати обов`язок боржника за договором позики №2 від 15 лютого 2018 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , відсутнім.

Представник відповідачів за зустрічним позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокатом Сініченко І.С заперечив проти задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 .

В обґрунтування заперечень проти заявлених у зустрічному позові вимог зазначив, що сама назва «акціонерна угода» та її предмет (покупка елеватора, офісу тощо, а не акцій/часток) – не відповідають суті корпоративних відносин.

Назва «акціонерна угода» не означає сама по собі, що спір між її сторонами є таким, що виник з корпоративних відносин в тому числі між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, або таким, що виник з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі.

Сторони акціонерної угоди не є і не були одночасно учасниками (засновниками, акціонерами тощо) однієї і тієї ж юридичної особи.

Доказів створення в результаті виконання акціонерної угоди від 30 січня 2018 року юридичної особи, засновниками (учасниками, акціонерами) якої є одночасно ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , позивачем за зустрічним позовом – ОСОБА_3 не надано.

Посилання позивача за зустрічним позовом – ОСОБА_3 в обґрунтування заявлених у ньому вимог на інші спори, між іншими особами та з приводу інших обставин не можуть бути визнані належними доказами у справі № 712/10816/20, що розглядається Соснівським районним судом м. Черкаси.

ОСОБА_3 з позовом з приводу виконання, визнання недійсною, розірвання тощо акціонерної угоди від 30 січня 2018 року та/або додатку від 15 лютого 2018 року до цієї акціонерної угоди до суду не звертався.

Текст акціонерної угоди складений не на державній мові і має назву

«Акционерное соглашение

30.02.1018 г. г.Киев». (мовою оригіналу)

Офіційний переклад тексту акціонерної угоди від 30 січня 2018 року - відсутній і позивачем за зустрічним позовом – ОСОБА_3 до зустрічної позовної заяви не додано.

Крім того, спочатку ОСОБА_3 у відзивах на позовні заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_7 посилався виключно на відсутність згоди його дружини на укладення спірних договорів позики і лише у 2024 році у ОСОБА_3 з`явились нові обставини, якими останній обгрунтовує свої заперечення проти заявлених у первісних позовах ОСОБА_2 та ОСОБА_1 позовних вимог.

Перелік справ, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначений у частині першій статті 20 Господарського процесуального кодексу України.

Так, згідно п.3) ч.1 ст. 20 ГПК України, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах.

Відповідно до ч.1-3 ст.5 Цивільного кодексу України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Згідно Закону України «Про акціонерні товариства» № 514-VІ в редакції від 01 січня 2018 року, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, цей Закон визначає порядок створення, діяльності, припинення, виділу акціонерних товариств, їх правовий статус, права та обов`язки акціонерів.

Відповідно до ч.1 п.8) ч.1 ст. 2 Закону України «Про акціонерні товариства» № 514-VІ в редакції від 01 січня 2018 року, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, корпоративні права - сукупність майнових і немайнових прав акціонера - власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами.

Згідно ч.1 ст. 3 Закону України «Про акціонерні товариства» № 514-VІ в редакції від 01.01.2018, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, акціонерне товариство - господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями.

Відповідно до ч.1 ст. 4 «Акціонери товариства» Закону України «Про акціонерні товариства» № 514-VІ в редакції від 01 січня 2018 року, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, акціонерами товариства визнаються фізичні і юридичні особи, а також держава в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, або територіальна громада в особі органу, уповноваженого управляти комунальним майном, які є власниками акцій товариства.

Предметом акціонерної угоди від 30 січня 2018 року, на яку посилається у своєму зустрічному позові ОСОБА_3 , є викуп ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 майна , а саме: комплексу сушарки, офісного приміщення, пташників, офісних приміщень, забійного цеху, обладнання, відповідної інфраструктури шляхом участі у заставному аукціоні,ки проводиться Фондом гарантування вкладів фізичних осіб. Предметом купівлі є право вимоги, забезпечене вказаним майном, достатнє для оформлення права власності.

Згідно ч.1,2 ст.9 «Створення акціонерного товариства» Закону України «Про акціонерні товариства» № 514-VІ в редакції від 01 січня 2018 року, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, засновниками акціонерного товариства визнаються держава в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, територіальна громада в особі органу, уповноваженого управляти комунальним майном, а також фізичні та/або юридичні особи, що прийняли рішення про його заснування. Засновниками акціонерного товариства можуть бути одна, дві чи більше осіб.

Засновниками може укладатися засновницький договір, у якому визначаються порядок провадження спільної діяльності щодо створення акціонерного товариства, кількість, тип і клас акцій, що підлягають придбанню кожним засновником, номінальна вартість і вартість придбання цих акцій, строк і форма оплати вартості акцій, строк дії договору.

Для створення акціонерного товариства засновники повинні провести закрите (приватне) розміщення його акцій, установчі збори та здійснити державну реєстрацію акціонерного товариства.

Засновницький договір не є установчим документом товариства і діє до дати реєстрації Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій.

Засновницький договір укладається в письмовій формі. Якщо товариство створюється за участю фізичних осіб, їх підписи на засновницькому договорі підлягають нотаріальному засвідченню.

Враховуючи викладене, незважаючи на назву, «акціонерна угода від 30 січня 2018 року» та додаток до неї від 15 лютого 2018 року не є засновницьким договором чи іншим правочином, у якому визначаються порядок провадження спільної діяльності щодо створення акціонерного товариства, кількість, тип і клас акцій, що підлягають придбанню кожним засновником, номінальна вартість і вартість придбання цих акцій, строк і форма оплати вартості акцій, строк дії договору.

Матеріали справи не містять доказів створення акціонерного товариства на підставі вказаної акціонерної угоди як засновницького договору, а також доказів, що ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є чи були одночасно акціонерами такого акціонерного товариства.

Крім того, всупереч вимогам ст.9 Закону України «Про акціонерні товариства» № 514-VІ в редакції від 01 січня 2018 року, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, якщо товариство створюється за участю фізичних осіб, підписи фізичних осіб – ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , не засвідчені нотаріально.

Предметом «акціонерної угоди від 30 січня 2018 року» є купівля-продажу майнової вимоги, забезпеченої заставним майном, в ході процедури ліквідації ПАТ «Банк «Київська Русь».

Враховуючи викладене, підстави для передачі справи за первісним позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення боргу за договорами позики, процентів та 3% річних та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договорів позики недійсними (з урахуванням заяви про зміну предмету позову – про визнання відсутнім обов`язку боржника - ОСОБА_3 за договорами позики), до господарського суду для розгляду в порядку господарського судочинства – відсутні.

Крім того, документ під назвою «Дополнение к Акционерному соглашению от 30 января 2018 г.» (мовою оригіналу), копію якого надано ОСОБА_3 і на умови якого останній посилається в обґрунтування своїх доводі щодо пов`язаності спірних договорів позики та цієї угоди, складений не на державній мові, а тому суд позбавлений можливості досліджувати її зміст та умови.

Враховуючи викладене, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 необхідно відмовити.

Щодо стягнення заборгованості за договором позики №1 від 15 лютого 2018 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_3

ОСОБА_1 звернувся до Соснівського районного суду м. Черкаси з позовною заявою до ОСОБА_3 про стягнення боргу, процентів та штрафних санкцій за невиконання договору позики.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначає, що 15 лютого 2018 року ОСОБА_3 отримав у позику від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 66 900 гривень доларів США.

На підтвердження зазначеного, 15 лютого 2018 року між позивачем - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладений договір позики №1, згідно п.2 якого ОСОБА_3 зобов`язується повернути грошові кошти готівкою в термін до 01 вересня 2018 року. Проте, у встановлений термін ОСОБА_3 отримані в позику грошові кошти ОСОБА_1 не повернув.

Відповідно до п.1 договору позики №1 від 15 лютого 2018 року, позикодавець – ОСОБА_1 передав, а позичальник – ОСОБА_3 отримав у якості позики 66 900 доларів США. Сума позики прийнята ОСОБА_3 від ОСОБА_1 у повному обсязі до підписання цього договору.

Згідно п.3 договору позики № 1 від 15 лютого 2018 року, за цим договором позичальник - ОСОБА_3 зобов`язаний сплатити позикодавцю – ОСОБА_1 проценти за користування позикою в розмірі 8(вісім) відсотків річних від суми позики (або її частини, з урахуванням п.4 цього договору). Проценти сплачуються в момент повернення суми позики.

Відповідно до п.4 договору позики №1 від 15 лютого 2018 року, у разі дострокового повернення частини позики про центи продовжують сплачуватися з неповернутої суми.

Згідно п.5 договору позики № 1 від 15 лютого 2018 року, повернення позики має бути здійснено за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до п. 9 договору позики № 1 від 15 лютого 2018 року, якщо позичальник – ОСОБА_3 своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити на вимогу позикодавця – ОСОБА_1 суму боргу з урахуванням 3% річних від простроченої суми.

Згідно п.10 договору позики № 1 від 15 лютого 2018 року, у разі порушення позичальником – ОСОБА_3 зобов`язання щодо строків повернення суми позики останній сплачує позикодавцю – ОСОБА_1 штраф у розмірі 10% від суми простроченого грошового зобов`язання.

Позивач ОСОБА_1 у своїй позовній заяві зазначив, що відповідачем – ОСОБА_3 умови договору позики № 1 від 15 лютого 2081 року не виконані і отримані в позику грошові кошти до цього часу не повернуті; останній уникає спілкування з позикодавцем - ОСОБА_1 .

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 звернувся до Соснівського районного суду з позовною заявою, в якій просив стягнути з ОСОБА_3 заборгованість за договором позики № 1 від 15 лютого 2018 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , в розмірі 92 379 доларів США 19 центів, у тому числі: 66 900 доларів США – основний борг (сума позики), 14 456 доларів США 86 центів – проценти за користування позикою; 4 333 долари США 33 центи – 3% річних, 6 690 доларів США – штраф.

Згідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду в постанові від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19), п.1 договору позики №1 від 15 лютого 2018 року. укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , а також п.1 договору позики № 2 від 15 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , у тій частині, в якій він містить відомості про отримання ОСОБА_3 грошей до підписання договору та суму цих грошових коштів, є розпискою.

Крім того, згідно правового висновку Верховного Суду від 01 жовтня 2025 року у справі 753/4406/24, договір позики №1 від 15 лютого 2018 року, за яким ОСОБА_3 отримав грошов кошти у позику від ОСОБА_1 , не правочином щодо розпорядження спільним сумісним майном подружжя, а тому не потребує згоди другого з подружжя на його укладення.

Представником ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було надано суду оригінал договору позики №1 від 15 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_7 і ОСОБА_3 , та оригінал договору позики №2 від 15 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , які знаходяться у матеріалах цивільної справи № 712/10816/20.

Враховуючи викладене, позивачем з первісним позовом ОСОБА_1 доведений належними доказами факт отримання ОСОБА_3 в позику у ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 66 900 доларів США за договором позики № 1 від 15 лютого 2018 року укладеним між позикодавцем – ОСОБА_1 та позичальником – ОСОБА_3 .

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одним із елементів належного виконання зобов`язання є його виконання у валюті, погодженій сторонами.

Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які укладаються та виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц зазначає наступне.

«Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені ст.193, ч. 4 ст. 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення ч. 1 ст. 1046 ЦК України, а також ч. 1 ст. 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.

При обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України».

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 500/5194/16 та інших постановах висновувала, що у цивільному законодавстві відсутня заборона на укладення правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги.

Такий підхід до розуміння правової природи іноземної валюти як валюти зобов`язання є усталеним і послідовним у практиці Великої Палати Верховного Суду (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16, від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16, від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17), а підстави для відступу від нього відсутні.

В постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 500/5194/16 Велика Палата Верховного Суду зазначає, що на переконання Великої Палати Верховного Суду, гривня є єдиним засобом платежу незалежно від валюти зобов`язання, що виникло між фізичними особами - резидентами.

Отже, Велика Палата Верховного Суду констатує, що належним виконанням зобов`язання, яке виникло між сторонами є повернення грошових коштів у національній валюті, сума яких є еквівалентною сумі в доларах США на момент платежу.

Стягнення заборгованості за договором у судовому рішенні підтверджує наявність між сторонами невиконаного зобов`язання та обов`язок боржника сплатити кошти на користь кредитора в межах процедури виконання судового рішення (виконавчого провадження).

Тому, формулюючи висновок щодо застосування частини другої статті 533 ЦК України у спірних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду констатує, що якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що у випадку наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення.

Стягнення судом першої інстанції з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості у сумі, еквівалентній 65 000 дол. США за курсом Національного банку України на день виконання рішення, повною мірою відповідає приписам частини другої статті 533 ЦК України.

На користь цього висновку свідчить і те, що Велика Палата Верховного Суду вже висновувала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які підлягають стягненню з боржника, вносить двозначність у розуміння суті обов`язку боржника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 761/12665/14).

Водночас при стягненні судом заборгованості в еквіваленті іноземної валюти за курсом Національного банку України на день виконання рішення в судовому рішенні зазначається лише одна сума боргу (в іноземній валюті), а сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається державним / приватним виконавцем на момент здійснення боржником платежу в ході виконання судового рішення.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно наданого в позовній заяві розрахунку, позивачем заявлено вимоги про стягнення 3% річних за період з дня укладення договору позики – 15 лютого 2018 року до дати звернення позивача до суду з вказаним позовом - 27 жовтня 2020 року.

Разом з тим, відповідно до ст. 625 ЦК України «Відповідальність за порушення грошового зобов`язання», боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

15 лютого 2018 року між позивачем - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладений договір позики №1, згідно п.2 якого ОСОБА_3 зобов`язується повернути грошові кошти готівкою в термін до 01 вересня 2018 року.

Враховуючи викладене, з урахуванням ч.1 ст. 13 ЦПК України, відповідно до п.2 договору позики № 1 від 15 лютого 2018року, з відповідача ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню 3% річних за період з 02 вересня 2018 року по 27 жовтня 2018 року, що становить 4 327 доларів США 42 центи (за 787 календарних днів з розрахунку 3% річних від суми 66 900 доларів США).

Крім того, позивачем заявлені вимоги по стягнення процентів за користування позикою.

Згідно п.3 договору позики № 1 від 15 лютого 2018 року, за цим договором позичальник - ОСОБА_3 зобов`язаний сплатити позикодавцю – ОСОБА_1 проценти за користування позикою в розмірі 8 (вісім) відсотків річних від суми позики (або її частини, з урахуванням п.4 цього договору).

Згідно п.2 договору позики № 1 від 15 лютого 2018 року, строк користування позикою визначений умовами договору з 15 лютого 2018 року по 01 вересня 2018 року, а тому вимоги про стягнення процентів за користування позикою підлягають задоволенню частково в розмірі 2197 доларів США 94 центи (66900 доларів США х 8% річних за період з 15 лютого 2018 року по 01 вересня 2018 року).

Також позивачем ОСОБА_1 заявлено вимоги про стягнення з відповідача ОСОБА_3 штрафу в розмірі 10% від суми позики.

Згідно ст. 256-258 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Згідно ч.3 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідач ОСОБА_3 та представник ОСОБА_3 – адвокат Руднічук Д.В. з заявами про застосування строку позовної давності до вимог про стягнення неустойки (штрафу) до суду не звертались.

Враховуючи викладене, вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_3 неустойки (штрафу) підлягають задоволенню.

Виходячи з викладеного, з урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду в постанові від 11 вересня 202 року у справі № 500/5194/16 щодо єдиного належного засобу платежу на території України, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково в сумі, еквівалентній 80 115 доларів США 36 центів на момент платежу (тобто на момент виконання рішення суду) в тому числі : 66 900 доларів США – сума основного боргу ( сума позики); 3% річних в розмірі 4 327 доларів США 42 центи; штраф в розмірі 6 690 доларів США; проценти за користування позикою в розмірі 2 197 доларів США 94 центи.

Відповідно до ч. 1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно квитанції про сплату № 50971 від 27 жовтня 2020 року, позивачем ОСОБА_1 при зверненні до суду з вказаною позовною заявою сплачений судовий збір в розмірі 10 510 гривень 00 копійок.

Враховуючи, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково в розмірі 80 115 доларів США 36 центів (тобто 86,72% від розміру заявлених позовних вимог 92 379 доларів США 19 центів), розмір судового збору, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, становить 9 114 гривень 27 копійок (10 510 гривень 00 копійок х 86,72%).

Щодо стягнення заборгованості за договором позики №2 від 15 лютого 2018 року, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_3

ОСОБА_1 звернувся до Соснівського районного суду м. Черкаси з позовною заявою до ОСОБА_3 про стягнення боргу, процентів та штрафних санкцій за невиконання договору позики.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначає, що 15 лютого 2018 року ОСОБА_3 отримав у позику від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 66 900 гривень доларів США.

На підтвердження зазначеного, 15 лютого 2018 року між позивачем – ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір позики №2, згідно п.2 якого ОСОБА_3 зобов`язується повернути грошові кошти готівкою в термін до 01 вересня 2018 року. Проте, у встановлений термін ОСОБА_3 отримані в позику грошові кошти ОСОБА_2 не повернув.

Відповідно до п.1 договору позики №2 від 15 лютого 2018 року, позикодавець – ОСОБА_2 передав, а позичальник – ОСОБА_3 отримав у якості позики 66 900 доларів США. Сума позики прийнята ОСОБА_3 від ОСОБА_2 у повному обсязі до підписання цього договору.

Згідно п.3 договору позики №2 від 15 лютого 2018 року, за цим договором позичальник - ОСОБА_3 зобов`язаний сплатити позикодавцю – ОСОБА_2 проценти за користування позикою в розмірі 8(вісім) відсотків річних від суми позики (або її частини, з урахуванням п.4 цього договору). Проценти сплачуються в момент повернення суми позики.

Відповідно до п.4 договору позики №2 від 15 лютого 2018 року, у разі дострокового повернення частини позики про центи продовжують сплачуватися з неповернутої суми.

Згідно п.5 договору позики № 2 від 15 лютого 2018 року, повернення позики має бути здійснено за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до п. 9 договору позики № 2 від 15 лютого 2018 року, якщо позичальник – ОСОБА_3 своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити на вимогу позикодавця – ОСОБА_2 суму боргу з урахуванням 3% річних від простроченої суми.

Згідно п.10 договору позики № 2 від 15 лютого 2018 року, у разі порушення позичальником – ОСОБА_3 зобов`язання щодо строків повернення суми позики останній сплачує позикодавцю – ОСОБА_2 штраф у розмірі 10% від суми простроченого грошового зобов`язання.

Позивач ОСОБА_2 у своїй позовній заяві зазначив, що відповідачем – ОСОБА_3 умови договору позики № 2 від 15 лютого 2081 року не виконані і отримані в позику грошові кошти до цього часу не повернуті; останній уникає спілкування з позикодавцем – ОСОБА_2 .

Враховуючи викладене, ОСОБА_2 звернувся до Соснівського районного суду з позовною заявою, в якій просив стягнути з ОСОБА_3 заборгованість за договором позики № 2 від 15 лютого 2018 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , в розмірі 95 260 доларів США 97 центів, у тому числі: 66 900 доларів США – основний борг (сума позики), 16 551 долар США 14 центів – проценти за користування позикою; 5 119 доларів США 83 центи – 3% річних, 6 690 доларів США – штраф.

Згідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду в постанові від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19), п.1 договору позики №1 від 15 лютого 2018 року. укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , а також п.1 договору позики № 2 від 15 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , у тій частині, в якій він містить відомості про отримання ОСОБА_3 грошей до підписання договору та суму цих грошових коштів, є розпискою.

Крім того, згідно правового висновку Верховного Суду від 01 жовтня 2025 року у справі 753/4406/24, договір позики №1 від 15 лютого 2018 року, за яким ОСОБА_3 отримав грошов кошти у позику від ОСОБА_1 , не правочином щодо розпорядження спільним сумісним майном подружжя, а тому не потребує згоди другого з подружжя на його укладення.

Представником ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було надано суду оригінал договору позики №1 від 15 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_7 і ОСОБА_3 , та оригінал договору позики №2 від 15 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , які знаходяться у матеріалах цивільної справи № 712/10816/20.

Враховуючи викладене, позивачем за первісним позовом ОСОБА_2 доведений належними доказами факт отримання ОСОБА_3 в позику у ОСОБА_2 грошових коштів в сумі 66 900 доларів США за договором позики № 2 від 15 лютого 2018 року укладеним між позикодавцем – ОСОБА_2 та позичальником – ОСОБА_3 .

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одним із елементів належного виконання зобов`язання є його виконання у валюті, погодженій сторонами.

Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які укладаються та виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц зазначає наступне.

«Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені ст.193, ч. 4 ст. 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення ч. 1 ст. 1046 ЦК України, а також ч. 1 ст. 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.

При обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України».

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 500/5194/16 та інших постановах висновувала, що у цивільному законодавстві відсутня заборона на укладення правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги.

Такий підхід до розуміння правової природи іноземної валюти як валюти зобов`язання є усталеним і послідовним у практиці Великої Палати Верховного Суду (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16, від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16, від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17), а підстави для відступу від нього відсутні.

В постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 500/5194/16 Велика Палата Верховного Суду зазначає, що на переконання Великої Палати Верховного Суду, гривня є єдиним засобом платежу незалежно від валюти зобов`язання, що виникло між фізичними особами - резидентами.

Отже, Велика Палата Верховного Суду констатує, що належним виконанням зобов`язання, яке виникло між сторонами є повернення грошових коштів у національній валюті, сума яких є еквівалентною сумі в доларах США на момент платежу.

Стягнення заборгованості за договором у судовому рішенні підтверджує наявність між сторонами невиконаного зобов`язання та обов`язок боржника сплатити кошти на користь кредитора в межах процедури виконання судового рішення (виконавчого провадження).

Тому, формулюючи висновок щодо застосування частини другої статті 533 ЦК України у спірних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду констатує, що якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що у випадку наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення.

Стягнення судом першої інстанції з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості у сумі, еквівалентній 65 000 дол. США за курсом Національного банку України на день виконання рішення, повною мірою відповідає приписам частини другої статті 533 ЦК України.

На користь цього висновку свідчить і те, що Велика Палата Верховного Суду вже висновувала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які підлягають стягненню з боржника, вносить двозначність у розуміння суті обов`язку боржника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 761/12665/14).

Водночас при стягненні судом заборгованості в еквіваленті іноземної валюти за курсом Національного банку України на день виконання рішення в судовому рішенні зазначається лише одна сума боргу (в іноземній валюті), а сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається державним / приватним виконавцем на момент здійснення боржником платежу в ході виконання судового рішення.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно наданого в позовній заяві розрахунку, позивачем заявлено вимоги про стягнення 3% річних за період з дня укладення договору позики – 15 лютого 208 року до дати звернення позивача до суду з вказаним позовом - 23 березня 2021 року.

Разом з тим, відповідно до ст. 625 ЦК України «Відповідальність за порушення грошового зобов`язання», боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

15 лютого 2018 року між позивачем – ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір позики №2, згідно п.2 якого ОСОБА_3 зобов`язується повернути грошові кошти готівкою в термін до 01 вересня 2018 року.

Враховуючи викладене, з урахуванням ч.1 ст. 13 ЦПК України, відповідно до п.2 договору позики № 2 від 15 лютого 2018року, з відповідача ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню 3% річних за період з 02 вересня 2018 року по 03 березня 2021 року, що становить 5 025 доларів США 75 центів (за 914 календарних днів з розрахунку 3% річних від суми 66 900 доларів США).

Крім того, позивачем заявлені вимоги по стягнення процентів за користування позикою.

Згідно п.3 договору позики № 2 від 15 лютого 2018 року, за цим договором позичальник - ОСОБА_3 зобов`язаний сплатити позикодавцю – ОСОБА_2 проценти за користування позикою в розмірі 8 (вісім) відсотків річних від суми позики (або її частини, з урахуванням п.4 цього договору).

Згідно п.2 договору позики № 2 від 15 лютого 2018 року, строк користування позикою визначений умовами договору з 15 лютого 2018 року по 01 вересня 2018 року, а тому вимоги про стягнення процентів за користування позикою підлягають задоволенню частково в розмірі 2197 доларів США 94 центи (66900 доларів США х 8% річних за період з 15 лютого 2018 року по 01 вересня 2018 року).

Також позивачем ОСОБА_2 заявлено вимоги про стягнення з відповідача Головатенка штрафу в розмірі 10% від суми позики.

Згідно ст. 256-258 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Згідно ч.3 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідач ОСОБА_3 та представник ОСОБА_3 – адвокат Руднічук Д.В. з заявами про застосування строку позовної давності до вимог про стягнення неустойки (штрафу) до суду не звертались.

Враховуючи викладене, вимоги ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_3 неустойки (штрафу) підлягають задоволенню.

Виходячи з викладеного, з урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду в постанові від 11 вересня 202 року у справі № 500/5194/16 щодо єдиного належного засобу платежу на території України, позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають задоволенню частково в сумі, еквівалентній 80 813 доларів США 69 центів на момент платежу (тобто на момент виконання рішення суду) в тому числі : 66 900 доларів США – сума основного боргу (сума позики); 3% річних в розмірі 5 025 доларів США 75 центів; штраф в розмірі 6 690 доларів США; проценти за користування позикою в розмірі 2 197 доларів США 94 центи.

Відповідно до ч. 1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно квитанції № 19-430044/1 від 19 березня 2021 року, позивачем ОСОБА_2 при зверненні до суду з вказаною позовною заявою сплачений судовий збір в розмірі 11 350 гривень 00 копійок.

Враховуючи, що позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають задоволенню частково в розмірі 80 813 доларів США 69 центів (тобто 84,83% від розміру заявлених позовних вимог 95 260 доларів США 97 центів), розмір судового збору, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, становить 9 628 гривень 21 копійка (11 350 гривень 00 копійок х 84,83%).

На підставі вищевикладеного, відповідно до ст. 15, 16, 256 - 258, 267, 625, 1046, 1049 Цивільного кодексу України, згідно ст. 60,61,65 Сімейного кодексу України та керуючись ст. ст. 13, 76-81, 83, 89, 95, 133, 137, 141, 263, 265, 352, 354 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, процентів та 3% річних – задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , заборгованість за договором позики № 1 від 15 лютого 2018 року в сумі, еквівалентній 80 115 (вісімдесят тисяч сто п`ятнадцять) доларів США 36 (тридцять шість) центів, за офіційним курсом Національного банку України на день виконання рішення.

Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 9 114 ( дев`ять тисяч сто чотирнадцять) гривень 27 (двадцять сім) копійок.

В іншій частині заявлених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу, процентів та штрафних санкцій за невиконання договору позики №1 від 15 лютого 2018 року – відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , заборгованість за договором позики № 2 від 15 лютого 2018 року в сумі, еквівалентній 80 813 (вісімдесят тисяч вісімсот тринадцять) доларів США 69 (шістдесят дев`ять) центів, за офіційним курсом Національного банку України на день виконання рішення.

Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 9 628 ( дев`ять тисяч шістсот двадцять вісім) гривень 21 (двадцять одна) копійка.

В іншій частині заявлених позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу, процентів та штрафних санкцій за невиконання договору позики №2 від 15 лютого 2018 року – відмовити.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання обов`язку боржника за договором позики №1 від 15 лютого 2018 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , відсутнім, та про визнання обов`язку боржника за договором позики №2 від 15 лютого 2018 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , відсутнім. – відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Черкаського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а якщо рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, учасник справи має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

В разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Сторони справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ;

Позивач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ;

Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

Суддя О.М. Борєйко