Постанова від 20 квітня 2026 р. у справі №591/7971/24 — Сумський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 квітня 2026 року м.Суми

Справа №591/7971/24

Номер провадження 22-ц/816/236/26

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Криворотенка В. І. (суддя-доповідач),

суддів - Собини О. І. , Замченко А. О.

за участю секретаря судового засідання - Чуприни В.І.,

сторони:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – Міністерство оборони України,

третя особа – ОСОБА_2 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні в приміщенні Сумського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 та його представника – адвоката Ященка Владислава Владиславовича на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 21 березня 2025 року, ухваленого в м. Суми в складі судді Ніколаєнко О.О., повний текст складено 21 березня 2025 року,

в с т а н о в и в:

08 серпня 2024 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Міністерства оборони України про стягнення втраченого внаслідок зменшення професійної працездатності заробітку (доходу) за період з 26 січня 2024 року по 31 липня 2024 року в розмірі 94690,32 грн, а також стягнення з 01 серпня 2024 року щомісячно безстроково по 16000 грн у рахунок відшкодування заробітку (доходу), втраченого внаслідок зменшення професійної працездатності. Також просив зобов`язати відповідача проводити перерахунок та виплату стягнутих коштів при підвищенні розміру мінімальної заробітної плати, відшкодувати понесені додаткові витрати, пов`язані з медичними обстеженнями, лікуваннями в сумі 8092,48 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 30 вересня 2006 року під час проходження строкової військової служби у військовій частині НОМЕР_1 рядовим ОСОБА_2 заявнику було заподіяно тілесні ушкодження. Вироком військового суду від 26 липня 2007 року ОСОБА_2 визнано винним у скоєнні злочину за ч. 2 ст. 406 КК України та притягнуто до кримінальної відповідальності у вигляді штрафу. Цивільний позов було задоволено частково, стягнуто витрати на лікування та моральну шкоду. Від отриманої травми позивачу завдано істотної шкоди здоров`ю, змінився його зовнішній вигляд обличчя, він мусив у подальшому проводити медичні обстеження та лікування негативних наслідків завданих тілесних ушкоджень. Висновком ЦВЛК МОУ від 16 квітня 2014 року встановлено прямий причинний зв`язок між травмою, одержаною в результаті нещасного випадку та проходженням позивачем військової служби. Позивач став систематично хворіти та звертатися за медичною допомогою з приводу захворювань верхніх дихальних шляхів, які мають посттравматичне походження, продовжує нести додаткові витрати зусиль та часу, значні матеріальні втрати на лікування наслідків пошкодження. Для проведення необхідних попередніх медичних обстежень і отримання консультацій позивачем було витрачено гроші в загальному розмірі 8092,48 грн. Оскільки ступінь втрати професійної працездатності з 26 січня 2024 року встановлено безтерміново, тому суми відшкодування втраченого заробітку мають присуджуватися саме з цієї дати. Середній заробіток має обчислюватись згідно зі ст. 1197 ЦК України виходячи з п`ятикратного розміру мінімальної заробітної плати. Зазначає, що внаслідок спричинення шкоди через неправомірну поведінку військовослужбовця саме держава відшкодовує таку шкоду на підставі ст. 1174 ЦК України.

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 21 березня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 та його представник – адвокат Ященко В.В. просять рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Доводи скарги зводяться до того, що саме відповідач, а не військова частина несе відповідальність за заподіяну заявнику шкоду, оскільки в спірних правовідносинах держава в особі Міністерства оборони України відшкодовує заподіяну шкоду.

У відзиві на апеляційну скаргу представник Міністерства оборони України – Пономаренко В.І. просить скаргу залишити без задоволення, а рішення суду – без змін. Вважає, що висновок суду про неналежного відповідача є правильним, оскільки військова частина НОМЕР_1 є окремою юридичною особою. Крім того, до спірних правовідносини не можуть бути застосовані норми статей 1173 та 1174 ЦК України, якими обґрунтований позов, оскільки шкода завдана під час проходження військової служби позивачем та завдавачем шкоди, тобто третьою особою, яка не була посадовою чи службовою особою.

ОСОБА_2 повідомлений про час і місце розгляду справи, але в судове засідання не з`явився. Колегія суддів вважає за можливе розглянути справу без даної сторони, оскільки явка до апеляційного суду є необов`язковою, його позиція є чіткою і зрозумілою.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 у період з 20 квітня 2006 року по 12 січня 2007 року проходив строкову військову службу (т. 1 а.с. 11).

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 03 жовтня 2006 року ОСОБА_1 вибув у основну відпустку до 24 жовтня 2006 року (т. 1 а.с. 12).

Відповідно до висновку Сумської центральної районної лікарні та витягу з протоколу засідання ЛКК Сумської ЦРЛ від 03 жовтня 2006 року позивачу встановлено діагноз: тупа травма лівого ока середньої тяжкості, міопія обох очей середньої тяжкості.

Відповідно до довідки-висновку ОСОБА_3 знаходився на амбулаторному лікуванні з 01 жовтня 2006 року по 14 жовтня 2006 року з діагнозом: перелом кісток спинки носа зі зміщенням, операція 11 жовтня 2006 року – редресація кісток носа (т. 1 а.с. 14).

Відповідно до копії наказу командира ВЧ НОМЕР_1 від 15 листопада 2006 року рядовий ОСОБА_1 прибув 15 листопада 2006 року до військової частини і приступив до виконання службових обов`язків (т. 1 а.с. 15).

Відповідно до довідки Інституту отоларингології ім. проф. О.С. Коломийченка ОСОБА_1 знаходився на стаціонарному лікуванні у період з 13 лютого 2007 року по 26 лютого 2007 року з діагнозом викривлення переділки носа, хронічний гіпертрофічний риніт. 15 лютого 2007 року йому проведено підслизову резекцію переділки носа (т. 1 а.с. 17).

26 липня 2007 року Військовим місцевим судом Київського гарнізону розглянуто справу за обвинуваченням колишнього військовослужбовця військової частини НОМЕР_1 солдата запасу ОСОБА_2 . Вироком від 26 липня 2007 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 406 КК України та призначено йому покарання у вигляді штрафу в розмірі 850 грн. Частково задоволено цивільний позов потерпілого ОСОБА_1 та стягнуто з ОСОБА_2 443,62 грн на відшкодування матеріальної шкоди та 1500 грн на відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до обставин, встановлених у вироку, 30 вересня 2007 року ОСОБА_2 застосував насильство до солдата ОСОБА_1 , а саме наніс удари кулаком правої руки по спині потерпілого та в область носу та його лівого ока, спричинивши тим самим перелом кісток носу та забій лівого очного яблука легкого ступеня, тобто легке тілесне ушкодження (т. 1 а.с. 20).

Відповідно до витягу з протоколу засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювань, контузій, травм, каліцтв від 16 квітня 2014 року травма ОСОБА_1 «Перелом кісток носа зі зміщенням уламків, забій (контузія) очного яблука лівого ока легкого ступеня з крововиливом під слизову оболонку. Синці на обох повіках» одержана в результаті нещасного випадку та пов`язана з проходженням військової служби (т. 1 а.с. 28).

З квітня 2014 року по 2024 рік позивач періодично звертався до медичних закладів на консультації до спеціалістів з приводу деформації носу та носової перетинки, порушення носового дихання. Здійснював дослідження (комп`ютерну томографію, рентген носа тощо). Також звертався до отоларинголога. Також позивачем надано на підтвердження витрат на проїзд до медичних закладів копії документів на проїзд (т. 1 а.с. 27-44).

Відповідно до довідки Сумської обласної МСЕК від 26 січня 2024 року ОСОБА_4 встановлено 40% втрати професійної працездатності в результаті травми, одержаної внаслідок нещасного випадку, пов`язаного з проходженням військової служби (т. 1 а.с. 45).

Відповідно до довідки від 23 лютого 2024 року Сумської обласної МСЕК № 2 ОСОБА_1 за результатами огляду не визнаний інвалідом (т. 1 а.с. 46).

Доходи позивача в ТОВ «Біо-Інгрідієнт» за період з жовтня по грудень 2023 року склали 30751,79 грн, а в ТОВ «Сумифітофармація» за період з жовтня по грудень 2023 року склали 18368,94 грн (т. 1 а.с. 49-58).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції встановив, що травму, з якою позивач пов`язує виникнення у нього права на отримання втраченого внаслідок зменшення професійної працездатності заробітку та відшкодування витрат, пов`язаних з медичними обстеженнями, він отримав під час проходження строкової військової служби у військовій частині НОМЕР_1 від іншого військовослужбовця, який також проходив військову службу у цій же частині. Урахувавши положення статей 1172, 1173 ЦК України, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, суд вважав, що саме юридична особа, у якій проходив військову службу заподіювач шкоди, має бути належним відповідачем у справі. Натомість, Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, в підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України. Військова частина є окремою юридичною особою і наділена процесуальною правосуб`єктністю, тобто суд вважав, що позов пред`явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, а тому відмовив у задоволенні позову.

Колегія суддів апеляційного суду не погоджується з вказаними висновками місцевого суду та мотивами відмови у задоволенні позову.

Статтею 17 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначено, що відшкодування військовослужбовцям заподіяної моральної і матеріальної шкоди проводиться у встановленому законодавством порядку.

Згідно зі ст. 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їх компетенції, встановленої законом.

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про Збройні Сили України» Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.

Згідно з п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 671 «Про затвердження Положення про Міністерство оборони України» встановлено, що Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

До повноважень Міністерства оборони України підпунктами 81. 82 пункту 4 зазначеного Положення віднесено здійснення заходів, спрямованих на реалізацію соціально-економічних і правових гарантій військовослужбовцям, членам їх сімей та працівникам Збройних Сил України, особам, звільненим у запас або у відставку, а також членам сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти, стали інвалідами під час проходження військової служби або потрапили у полон в ході бойових дій (війни) чи під час участі в міжнародних операціях з підтримки миру і безпеки: здійснення відповідно до законодавства правового і соціального захисту військовослужбовців, резервістів Збройних Сил України, військовозобов`язаних, призваних на збори, членів їх сімей та працівників Збройних Сил України.

Відповідно обов`язок держави відшкодувати позивачу завдану шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій та бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними своїх повноважень, покладається на Міністерство оборони України як на уповноважений орган державного управління, тому військова частина не може бути належними відповідачем за даним позовом. Такий висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2014 року у справі №3-86 гс 14.

Крім того, слід зазначити, що відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

При розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 56 Конституції України судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування.

Отже, обов`язок держави відшкодувати шкоду, заподіяну внаслідок незаконних дій та бездіяльності особовим складом Збройних сил України (військовослужбовцями та працівниками) при здійсненні ними своїх повноважень, покладається на Міністерство оборони України.

Крім того, місцевий суд не навів аргументацію оцінки правових підстав для відшкодування завданої шкоди, якими заявник обґрунтував свої вимоги.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Вироком Військового місцевого суду Київського гарнізону від 26 липня 2007 року у кримінальній справі № 1-78/07 встановлено, що шкоду здоров`ю позивача 30 вересня 2006 року завдав рядовий військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 , який проходив строкову військову службу.

Статтею 17 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначено, що відшкодування військовослужбовцям заподіяної моральної і матеріальної шкоди проводиться у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Особливий статус військовослужбовця зумовлює застосування до цієї категорії осіб особливий правовий режим компенсації негативних наслідків, що можуть настати для здоров`я військовослужбовця.

Так, ст. 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII) передбачено, що у разі інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, яка настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого під час виконання обов`язків військової служби, держава гарантує виплату одноразової грошової допомоги.

Механізм, умови, порядок призначення і виплати цієї допомоги вичерпно деталізовано у Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 (далі – Порядок № 975).

Зазначений механізм є вичерпним, спеціальним і безальтернативним способом майнової компенсації з боку держави за ризики, реалізовані під час проходження військової служби. Законодавець свідомо відокремив компенсацію шкоди здоров`ю військовослужбовців від загальних норм цивільного законодавства. Це зроблено для того, щоб забезпечити гарантовану, фіксовану і прогнозовану виплату з державного бюджету незалежно від наявності чи відсутності вини конкретних державних органів чи посадових осіб, уникаючи тривалих цивільних спорів щодо доведення елементів класичного делікту.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що держава гарантує соціальний та правовий захист військовослужбовців через спеціальне законодавство, зокрема Закон № 2011-XII, і компенсація за шкоду здоров`ю, отриману під час служби, регулюється саме спеціальними нормами. Така правова позиція міститься у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 липня 2022 року у справі № 380/6447/20 та від 14 вересня 2022 року у справі № 640/14168/20, де суд касаційної інстанції однозначно вказав, що Закон № 2011-XII та Порядок № 975 передбачають виплату разової компенсації у вигляді одноразової грошової допомоги.

Одноразова грошова допомога – це спеціальний, законодавчо врегульований інструмент компенсації шкоди здоров`ю військовослужбовця, який за своєю правовою природою виключає можливість довільного розширення матеріальної відповідальності держави за рахунок приписів цивільного законодавства.

Завдана позивачу шкода здоров`ю пов`язана з військовою службою, що підтверджується висновком Центральної військово-лікарської комісії Міноборони (протокол № 1098 від 16 квітня 2014 року), яким встановлено прямий причинний зв`язок між отриманою травмою та проходженням військової служби.

Відповідно до п. 11 Порядку № 975, військовослужбовцям, які отримали часткову втрату працездатності без встановлення інвалідності, розмір одноразової грошової допомоги визначається у чіткому кратному співвідношенні до прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, в якому встановлено відповідний відсоток втрати працездатності.

Водночас, довідка МСЕК від 23 лютого 2024 року, згідно з якою позивачу встановлено 40% втрати професійної працездатності, видана для обчислення втраченого заробітку за правилами ст. 1197 ЦК України, проте за правилами передбаченими Законом № 2011-XII та Порядком № 975 позивач питання одноразової грошової допомоги не порушує.

Отже, незважаючи на те, що позов заявлений до належного відповідача, він не може бути задоволений у зв`язку з безпідставністю заявлених вимог про стягнення втраченого внаслідок зменшення професійної працездатності заробітку (доходу) за період з 26 січня 2024 року по 31 липня 2024 року в розмірі 94690,32 грн, а також стягнення з 01 серпня 2024 року щомісячно безстроково по 16000 грн у рахунок відшкодування заробітку (доходу), втраченого внаслідок зменшення професійної працездатності.

Тобто положення ст. ст. 1195, 1197 ЦК України, на які посилається ОСОБА_1 до спірних правовідносин за участю Міністерства оборони, як сторони, не може бути застосовано.

Стосовно вимог про відшкодування додаткових витрат на медичне обстеження та лікування в сумі 8092,48 грн, які позивач поніс у приватних медичних установах, апеляційний суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 11 Закону № 2011-XII військовослужбовці, а також особи, звільнені з військової служби, які стали особами з інвалідністю або отримали ушкодження здоров`я під час проходження військової служби, мають право на безоплатну медичну допомогу у військово-медичних закладах охорони здоров`я Міністерства оборони України.

В суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 пояснив, що він не довіряє спеціалістам закладів охорони здоров`я Міністерства оборони України, тому і звернувся до приватних закладів.

Позивач з власної волі не скористався послугами державних медичних закладів, зокрема правом на безоплатне лікування у військових закладах, а тому відповідні витрати, понесені у приватних медичних закладах, з огляду на спеціальне законодавство, яким врегульоване спірне питання, відшкодуванню не підлягають.

Суд першої інстанції зазначеного вище не врахував, навів помилкові мотиви відмови у задоволенні позову у зв`язку з його пред`явленням до неналежного відповідача та не навів мотивів стосовно правових підстав заявлених вимог, тобто норм права, якими обґрунтовані позовні вимоги та норм права, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах.

З огляду на викладені вище мотиви, доводи заявника апеляційної скарги щодо належного відповідача хоча і заслуговують на увагу, проте правове обґрунтування заявленого позову є безпідставним.

Згідно з ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Таким чином, рішення Зарічного районного суду м. Суми від 21 березня 2025 року в частині мотивів відмови у задоволенні позову підлягає зміні на підставі п.п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України з викладом мотивувальної частини судового рішення у редакції цієї постанови.

Розподіл судових витрат у зв`язку з частковим задоволенням апеляційної скарги суд не здійснює, оскільки за наслідками апеляційного перегляду рішення суду про відмову у задоволенні позову залишається без змін, а змінюються лише мотиви судового рішення.

Керуючись статтями 367, 374, 376, 381, 382, 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд -

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та його представника – адвоката Ященка Владислава Владиславовича задовольнити частково.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 21 березня 2025 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції даної постанови.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий - В. І. Криворотенко

Судді: О. І. Собина

А. О. Замченко