Окрема думка від 18 березня 2026 р. у справі №990/397/25 — Велика Палата Верховного Суду

19 березня 2026 року

м. Київ

ОКРЕМА ДУМКА (розбіжна)

суддів Великої Палати Верховного Суду Банаська О. О., Воробйової І. А., Короля В. В., Мартинюк Н. М.

щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 березня 2026 року у справі № 990/397/25 (провадження № 11-445заі25)

1. ПІДСТАВИ ДЛЯ ВИСЛОВЛЕННЯ ОКРЕМОЇ ДУМКИ

1.1. Із цією постановою не погоджуємося, оскільки вважаємо, що, вирішуючи питання правильності висновків суду першої інстанції про залишення без розгляду позову ОСОБА_1 щодо оскарження указу про застосування до позивача санкцій безстроково через неповажність причин пропуску ним строку звернення до адміністративного суду, Велика Палата Верховного Суду мала передусім керуватися пріоритетом принципу верховенства права, міжнародно-правових та національних гарантій права особи на доступ до суду, відтак скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

2. КОРОТКА ІСТОРІЯ СПРАВИ

2.1. У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Президента України, у якому просив:

- визнати протиправним та нечинним Указ Президента України від 14 травня 2018 року № 126/2018 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 травня 2018 року «Про застосування та скасування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» у частині введення в дію позиції 1604 додатка 1 до рішення Ради національної безпеки і оборони України (далі - РНБО) від 2 травня 2018 року та застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) щодо ОСОБА_1 ;

- визнати протиправним та нечинним Указ Президента України від 21 червня 2018 року № 176/2018 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 червня 2018 року «Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» у частині введення в дію позиції 1601 додатка 1 до рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 червня 2018 року та застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) щодо ОСОБА_1 .

2.2. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 01 вересня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 залишив без руху та надав позивачу можливість у десятиденний строк з дня вручення копії цієї ухвали подати заяву про поновлення строку звернення до суду із зазначенням поважних причин для його поновлення, з відповідним обґрунтуванням та доказами.

2.3. 09 вересня 2025 року до суду першої інстанції надійшла заява про поновлення строку звернення до суду, у якій позивач просив не розцінювати його звернення у серпні 2025 року до Верховного Суду з позовом про оскарження указів Президента України від 14 травня 2018 року № 126/2018 та від 21 червня 2018 року № 176/2018 як таке, що здійснене з порушенням порядку та строків, передбачених статтею 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки вимога про захист від порушення, спричиненого триваючою дією чинних актів, яка для позивача є реальною, актуальною, об`єктивно обґрунтованою, не може визнаватись такою, що заявлена з пропуском строків звернення до суду.

2.4. Ухвалою від 11 вересня 2025 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Судувідкрив провадження в адміністративній справі та призначив її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з викликом (повідомленням) сторін на 13 жовтня 2025 року, зазначивши, що колегія суддів визнала за необхідне перевірити аргументи та докази позивача у судовому засіданні, що не видається можливим до початку розгляду справи по суті, тому вбачається потреба у відкритті провадження до вирішення питання строку.

2.5. У судовому засіданні, яке відбулося 13 жовтня 2025 року, суд оголосив перерву до 17 листопада 2025 року та запропонував позивачу чи його представнику надати письмові пояснення щодо фактичних обставин поважності пропуску строків звернення до суду з позовом у цій справі.

2.6. 13 листопада 2025 року до суду надійшли доповнення до заяви про поновлення строку, в яких ОСОБА_1 описав в хронологічному порядку дії, які вчинялися ним з метою скасування санкцій, та наголосив на тому, що реальне порушення його прав спірними указами Президента України відбулося у березні 2025 року внаслідок відмов у нотаріальному посвідченні довіреності та у здійсненні фінансових операцій, на підставі чого у межах шестимісячного строку позивач звернувся до суду з адміністративним позовом у цій справі.

2.7. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 17 листопада 2025 року залишив без розгляду позов ОСОБА_1 , оскільки визнав неповажними підстави пропуску ним строку звернення до адміністративного суду, констатувавши, що з 2018 року ОСОБА_1 був обізнаний про застосування до нього санкцій на підставі оскаржуваних указів Президента України, раніше вже звертався до адміністративного суду та органів державної влади з приводу застосування / зняття з нього санкцій, про що безпосередньо зазначено у заяві позивача про поновлення строку звернення до суду.

2.8. Не погодившись із цією ухвалою, ОСОБА_1 оскаржив її в апеляційному порядку до Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на порушення його права на справедливий судовий захист та безстроковість застосованих до нього санкцій, зміст та персоніфікований характер оскаржуваних указів Президента України, настання обмежень прав і законних інтересів позивача у зв`язку з їх виданням - як обґрунтування його права як підсанкційної особи для оскарження цих актів протягом усього строку їх чинності.

3. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОСТАНОВИ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

3.1. 19 березня 2026 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 листопада 2025 року у справі № 990/397/25 - без змін.

3.2. Мотивуючи цю постанову, Велика Палата Верховного Суду зауважила, зокрема, що:

- суд першої інстанції правильно зазначив, що спірні укази є актами індивідуальної дії, адже не містять загальнообов`язкових правил поведінки, а з урахуванням змісту рішень РНБО, введених у дію цими указами, передбачають індивідуалізовані приписи щодо застосування санкцій до конкретних юридичних і фізичних осіб, зокрема позивача; адресовані цим особам; не регулюють певний вид суспільних відносин, а спрямовані на припинення конкретних правовідносин щодо конкретної особи;

- до спірних правовідносин підлягає застосуванню встановлений статтею 122 КАС України шестимісячний строк звернення до адміністративного суду;

- суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що у заяві про поновлення строку звернення до суду позивач не вказав, які саме об`єктивні поважні (непереборні) причини унеможливили його звернення із позовом в установлений процесуальним законодавством строк, ураховуючи дати опублікування указів Президента України від 14 травня 2018 року № 126/2018 та від 21 червня 2018 року № 176/2018 в офіційних друкованих виданнях, докази звернення позивача до Окружного адміністративного суду міста Києва, звернення його представника до органів державної влади з адвокатськими запитами з метою отримання інформації щодо підстав застосування санкцій, обізнаність позивача про застосування до нього відповідних санкцій на підставі спірних індивідуальних актів Президента України ще у 2018 році, а також документальне підтвердження порушення прав позивача, що відбулося у березні 2025 року, коли державний нотаріус відмовив позивачу у посвідченні довіреності та після відмови у здійсненні фінансових операцій саме із підстав застосування до нього санкцій;

- апелянт не повідомив, які саме поважні (непереборні, нездоланні) причини завадили йому подати позов вчасно, а саме впродовж строку від дати оприлюднення спірних указів до моменту, коли, як визнав сам позивач, він дізнався про ці укази, а також від дати, коли він дізнався про видання оскаржуваних актів, до закінчення шестимісячного строку оскарження та від дати, коли, з погляду скаржника, відповідач виданням своїх актів порушив його права.

3.3. Стосовно доводів апелянта про те, що порушення його прав оскаржуваними актами є триваючим і відповідно строк звернення до адміністративного суду слід обчислювати з урахуванням усього часу дії спірних указів, Велика Палата Верховного Суду наголосила на необхідності розмежування відносин, що виникають у зв`язку з прийняттям індивідуального адміністративного акта та наслідками його реалізації, про які стверджував позивач.

3.4. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду виснувала, що, зважаючи на обізнаність ОСОБА_1 про застосування санкцій з 2018 року та відсутність поважних причин для поновлення позивачу строку звернення до адміністративного суду, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про залишення позову без розгляду відповідно до пункту 8 частини першої статті 240 КАС України з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.

4. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ

4.1. З такими висновками більшості суддів Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося, тому відповідно до частини третьої статті 34 КАС України висловлюємо окрему думку з таких підстав.

Щодо значення встановленого процесуальним законом строку звернення до адміністративного суду при реалізації особою права на справедливий суд

4.2. Відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

4.3. Конституційний Суд України у Рішенні від 06 квітня 2022 року № 2-р(II)/2022 зазначив, що право на судовий захист прав і свобод людини і громадянина гарантовано приписом частини першої статті 55 Конституції України. Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, частини першої статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні ефективного механізму такого захисту (абзац другий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 червня 2019 року № 4-р/2019).

4.4. Судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України (абзац п`ятнадцятий пункту 3, абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002).

4.5. Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року у справі

№ 19-рп/2011 наголошував, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту (пункт 4.1).

4.6. У контексті зазначеного вважаємо за необхідне наголосити на тому, що ці національні гарантії мають реалізовуватися, зокрема у адміністративному судочинстві, крізь призму принципу верховенства права з урахуванням відповідної судової практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яку суди застосовують як джерело права відповідно до приписів статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

4.7. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

4.8. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті (частина перша статті 5 КАС України).

4.9. За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

4.10. Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо, зокрема, оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України.

4.11. Право на судовий захист реалізується особою шляхом подання позовної заяви до суду, яку відповідно до частини першої статті 122 КАС України може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

4.12. У частині першій статті 118 КАС України визначено, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.

4.13. Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

4.14. Аналогічна позиція застосована Верховним Судом, зокрема, у постановах від 6 лютого 2018 року у справі № 607/6231/17, від 17 квітня 2018 року у справі № 438/769/13-а (2а/438/29/13), від 24 квітня 2018 року у справі № 357/18214/14, від 26 червня 2018 року у справі № 663/1012/16-а, від 10 липня 2018 року у справі № 820/4856/17, від 28 серпня 2018 року у справі № 826/11545/17, від 9 листопада 2018 року у справі

№ 334/3536/17(2-а/334/402/17), від 27 листопада 2018 року у справі № 537/2348/16-а, від 27 листопада 2018 року у справі № 305/2056/15-а, від 20 грудня 2018 року у справі № 756/513/17, від 20 грудня 2018 року у справі № 712/7831/16-а, від 22 січня 2019 року у справі № 201/9987/17(2- а/201/304/2017), від 7 лютого 2019 року у справі № 802/497/16-а, від 14 травня 2019 року у справі № 826/26174/15, від 21 грудня 2019 року у справі № 826/12776/15 та від 5 травня 2022 року у справі № 240/10663/20.

4.15. Верховний Суд неодноразово наголошував, що установлення законом процесуальних строків передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених КАС України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Недотримання встановлених законом строків зумовлює чітко визначені юридичні наслідки.

4.16. Так, за змістом приписів статей 123, 169, 240 КАС України наслідком пропущення строку звернення до адміністративного суду є повернення позовної заяви або залишення її без розгляду, якщо не встановлені підстави для поновлення цього строку.

4.17. Строк звернення до суду стосується виключно питання прийняття до розгляду або відмови у розгляді позовних вимог по суті, але не застосовується для прийняття рішення про задоволення чи незадоволення таких вимог, а також періоду, протягом якого такі вимоги підлягають задоволенню (див. постанови Верховного Суду від 29 листопада 2019 року у справі № 607/1402/16- а, від 27 серпня 2021 року у справі № 820/2703/17).

4.18. До того ж установлення наявності або відсутності факту порушеного права здійснюється під час розгляду справи судом по суті лише у випадку своєчасного звернення до суду або у випадку пропуску строку з поважних причин (див. постанови Верховного Суду від 12 вересня 2019 року № 826/3318/17, від 24 лютого 2023 року у справі № 826/15230/16, від 27 червня 2024 року у справі № 160/3693/24).

4.19. Таким чином, процесуальна природа та призначення строків звернення до адміністративного суду фактично сприяє утвердженню презумпції правомірності адміністративного рішення / акта суб`єкта владних повноважень, що зумовлює обов`язок суду при вирішенні питання застосування цих строків звертати увагу не лише на визначені в процесуальних нормах загальні темпоральні умови реалізації права на судовий захист - строк звернення до адміністративного суду та момент обчислення його початку, але й ураховувати природу спірних правовідносин та керуватися принципом верховенства права.

Щодо загальних принципів доступу до суду

4.20. Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ виснував, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права (рішення від 04 грудня 1995 року, заява № 23805/94).

4.21. Право на доступ до суду має бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним або ілюзорним». Це зауваження особливо стосується гарантій, закріплених у статті 6 Конвенції, з огляду на важливе місце, яке займає у демократичному суспільстві право на справедливий суд (див. рішення у справі «Зубац проти Хорватії» (Zubac v. Croatia) від 5 квітня 2018 року, заява № 40160/12, пункт 77).

4.22. У рішенні у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, пункти 28-36) ЄСПЛ визнав право на доступ до суду невід`ємним аспектом гарантій, закріплених у статті 6 Конвенції, посилаючись на принципи верховенства права та запобігання свавіллю влади, що лежать в основі більшості положень Конвенції.

4.23. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава - учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, бо доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» (De Geouffre de la Pradelle v. France) від 16 грудня 1992 року).

4.24. Враховуючи наведене, вважаємо важливим, щоб при вирішенні питання дотримання строку звернення до адміністративного суду та/чи поважності причин пропуску цього строку суд забезпечував баланс між гарантіями реалізації права особи на доступ до суду та принципом правової визначеності, не допускаючи заради цього обмеження фундаментальних прав особи з формальних підстав.

4.25. Такий баланс має забезпечуватися існуючим в адміністративному судочинстві процесуальному механізмі виправлення ситуації у випадку пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду або ж передчасності висновку суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду після відкриття провадження у справі, які за приписами частин третьої - четвертої статті 123 КАС України надають право суду залишити таку позовну заяву без розгляду.

Щодо перебігу строку звернення до адміністративного суду у спорах про оскарження індивідуального акта застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)

4.26. Відповідно до частини другої статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

4.27. Цією нормою чітко визначено момент, з яким пов`язано початок відліку строку звернення до адміністративного суду. Верховний Суд сформулював усталений правовий висновок про те, що порівняльний аналіз словоформ «дізналася» та «повинна була дізнатися» дає підстави стверджувати про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх прав (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 9901/277/19, від 27 липня 2023 року у справі № 990/154/22, від 01 лютого 2024 року у справі № 990/270/23, від 26 березня 2026 року у справі № 990/491/25).

4.28. Порушення прав, свобод чи інтересів особи - це фактичний наслідок протиправного рішення, дії чи бездіяльності конкретного органу, особи (або осіб) щодо неї.

4.29. Днем, коли особа дізналася про порушення свого права, є встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.

4.30. Цим днем може бути, зокрема, день винесення рішення, яке оскаржується, якщо воно приймалося за участю особи, або день вчинення дії, яка оскаржується, якщо особа була присутня під час вчинення цієї дії (див. постанови Верховного Суду 23 квітня 2020 року у справі № 813/3756/17, від 12 липня 2023 року у справі № 280/7176/22, від 25 червня 2024 року у справі № 638/1723/16-а, від 28 жовтня 2024 року у справі № 240/33788/22). Також слід враховувати день отримання поштового відправлення, в який особі надіслано рішення, або обізнаність позивача про те, коли мало бути прийняте рішення (вчинено дію), якщо таке рішення (дія) не було прийняте (не була вчинена).

4.31. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2023 року у справі № 990/139/23, від 25 квітня 2024 року у справі № 990/12/24).

4.32. До того ж формулювання «повинна була дізнатися» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод, щоб дізнатися, яке рішення прийняте або які дії вчинені. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 800/125/17, від 26 жовтня 2023 року у справі № 990/139/23).

4.33. Зокрема, особа «повинна була дізнатися порушення своїх прав, свобод чи інтересів», якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, що б дізнатися про те, яке рішення прийняте суб`єктом владних повноважень або які дії вчинені; рішення скероване на її адресу поштовим повідомленням, яке вона відмовилася отримати або не отримала внаслідок неповідомлення відправника про зміну місця проживання; про порушення її прав знали представник, працівники, партнери, близькі особи.

4.34. Отже, при відкритті провадження у справі за адміністративним позовом суд першої інстанції має з`ясувати з урахуванням природи спірних правовідносин, зокрема, питання початку перебігу встановленого законом строку звернення до адміністративного суду та дотримання цього строку позивачем, а відповідач не позбавлений права доводити, що цей строк пропущено, або заперечувати підстави для поновлення позивачу пропущеного строку звернення до суду.

4.35. Практика визначення початку перебігу строку звернення з адміністративним позовом у спорах щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) згідно із Законом України «Про санкції» від 14 серпня 2014 року № 1644-VII (далі - Закон №1644-VII) є усталеною і сформована Верховним Судом з урахуванням такого.

4.36. З метою захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів громадян України, суспільства та держави можуть застосовуватися спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (далі - санкції) (частина перша статті 1 Закону № 1644-VII).

4.37. У частині другій статті 3 Закону № 1644-VII визначено, що застосування санкцій ґрунтується на принципах законності, прозорості, об`єктивності, відповідності меті та ефективності.

4.38. Рішення щодо застосування, скасування та внесення змін до санкцій щодо окремих іноземних юридичних осіб, юридичних осіб, які знаходяться під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи - нерезидента, іноземців, осіб без громадянства, а також суб`єктів, які здійснюють терористичну діяльність (персональні санкції), передбачених пунктами 1, 2-21, 23-25 частини першої статті 4 цього Закону, приймається РНБО та вводиться в дію указом Президента України. Відповідне рішення набирає чинності з моменту видання указу Президента України і є обов`язковим до виконання (частина третя статті 5 Закону № 1644-VII).

4.39. Такий указ Президента України є актом індивідуальної дії, позаяк не містить загальнообов`язкових правил поведінки, а з урахуванням рішення РНБО, уведеним у дію цим указом, передбачає індивідуалізовані приписи щодо застосування санкцій до конкретних юридичних і фізичних осіб; адресований цим особам; не регулює певний вид суспільних відносин, а спрямований на припинення конкретних правовідносин.

4.40. Отже, оскільки оскаржені позивачем у цій справі укази є індивідуально-правовими актами, при його оскарженні підсанкційними особами підлягає застосуванню установлений статтею 122 КАС України шестимісячний строк звернення до адміністративного суду.

4.41. Вирішуючи питання початку перебігу строку звернення до суду у такій категорії справ, Верховний Суд неодноразово зауважував, що законодавством не визначено обов`язку відповідача - Президента України доводити до відома осіб, до яких застосовано санкції, зміст указів в інший спосіб, аніж їх опублікування в офіційних виданнях.

4.42. Відповідно до частини першої статті 1 Указу №503/97 закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш як у п`ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях.

4.43. Цим Указом також визначено, що офіційними друкованими виданнями є: «Офіційний вісник України»; газета «Урядовий кур`єр» (частина друга статті 1 Указу). У частині четвертій статті 1 Указу № 503/97 зазначено, що офіційним друкованим виданням, в якому здійснюється офіційне оприлюднення законів, актів Президента України, є також інформаційний бюлетень «Офіційний вісник Президента України».

4.44. До того ж слід зауважити, що Закон № 1644-VII не передбачає інформування або залучення осіб, щодо яких вирішується питання про застосування санкцій, до адміністративних процедур на етапах підготовки відповідних пропозицій для РНБО або прийняття нею рішень щодо застосування санкцій.

4.45. Державний реєстр санкцій, який відповідно до статті 5-3 Закону

№ 1644-VII створено з метою надання безоплатного публічного доступу до актуальної та достовірної інформації про всіх суб`єктів, щодо яких застосовано санкції, запрацював після введення в дію 01 лютого 2024 року Положення про Державний реєстр санкцій згідно з Указом Президента України від 29 січня 2024 року № 36/2024.

4.46. Тому Верховний Суд, вирішуючи питання початку перебігу строку звернення особи до суду із позовом про оскарження акта застосування санкцій, акцентував, що оприлюднення указу Президента України державною мовою в офіційних друкованих виданнях та офіційних інформаційних ресурсах у мережі «Інтернет» зумовлює високу вірогідність того, що підсанкційна особа могла дізнатися про застосування до неї санкцій за Законом України «Про санкції» з дня оприлюднення цього указу, що слід вважати днем, коли позивач повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів в розумінні статті 122 КАС України, а отже, цей день є початком перебігу строку звернення до суду з адміністративним позовом про оскарження відповідного указу (див. ухвали від 08 листопада 2023 року у справі № 990/270/23, від 11 березня 2024 року у справі № 990/59/24, від 01 квітня 2024 року у справі № 990/89/24, від 04 квітня 2024 року у справі № 990/59/24, від 06 червня 2024 року у справі № 990/168/24, від 26 серпня 2024 року у справі №990/270/24, від 21жовтня 2024 року у справі № 990/328/24, постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 лютого 2024 року у справі № 990/270/23, від 24жовтня 2024 року у справі № 990/277/24).

4.47. Отже, наголошуємо, що немає підстав для того, щоб починати відлік шестимісячного строку на оскарження указу від дати, коли підсанкційна особа фактично дізналася про цей указ. Тут може йтися тільки про поважність причин пропуску строку, який встановлений у частині другій статті 122 КАС України, для звернення до адміністративного суду з позовом про оскарження цього указу, а не про інші правила / підходи щодо його обчислення для іноземців (подібний підхід застосовано, зокрема, в ухвалі КАС ВС від 08 листопада 2023 року у справі № 990/270/23).

4.48. Таким чином, за загальним правилом факт публікації відповідного указу Президента України може розглядатися як такий, що створює презумпцію обізнаності особи про порушення її прав з дати такої публікації.

4.49. Однак оскільки право на доступ до суду є одним із ключових елементів права на справедливий суд, яке (з-поміж інших прав і свобод людини) за висновком ЄСПЛ має бути «практичним і ефективним», а «не теоретичним і ілюзорним», ця презумпція може бути спростована наявними у справі матеріалами або переконливими доводами та/або доказами позивача стосовно наявності поважних причин пропуску строку, які вказують на те, що, з урахуванням обставин конкретної справи, він дізнався або на практиці міг дізнатися про стверджуване ним порушення його прав пізніше.

4.50. У контексті зазначеного, вирішуючи питання про поважність причин пропуску строку, слід ураховувати, що за своєю правовою природою укази Президента України щодо введення в дію рішень РНБО про застосування обмежувальних заходів (санкцій) не є нормативно-правовими актами, а отже, «за замовчуванням» на них не має поширюватися «презумпція знання» поза здійсненням ґрунтовного аналізу доводів і доказів, поданих на спростування цієї презумпції позивачем, та мотивованим їх відхиленням судом.

4.51. До того ж навіть у разі виправданості застосування такої презумпції у справах щодо оскарження обмежувальних заходів (санкцій) вирішення питання про поновлення строків на звернення до суду із надто суворим тлумаченням норм процесуального права без певної гнучкості може призвести до нівелювання права на суд.

Щодо вирішення у цій справі питання поважності підстав для поновлення строку звернення до адміністративного суду

4.52. Відповідно до частини першої статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

4.53. Строк звернення до адміністративного суду, передбачений частиною другою статті 122 КАС України, є процесуальним строком, встановленим законом, який суд може поновити, якщо визнає причини його пропуску поважними.

4.54. У частині шостій статті 161 КАС України зазначено, що у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов`язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску.

4.55. На підставі частин першої та другої статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, зазначені нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або зазначити інші підстави для поновлення строку.

4.56. Предметом оскарження у цій справі є укази Президента України від 14 травня 2018 року № 126/2018 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 травня 2018 року «Про застосування та скасування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» від 21 червня 2018 року № 176/2018 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 червня 2018 року «Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» у частинах, які стосуються застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) щодо ОСОБА_1

4.57. Цими указами санкції застосовані до позивача безстроково за переліком, що фактично не є вичерпним, адже окрім блокування активів та запобігання виведенню капіталів за межі України передбачає застосування інших санкції, що відповідають принципам їх застосування, встановленим Законом № 1644- VII.

4.58. Оскільки оскаржувані укази є індивідуально-правовими актами, до спірних правовідносин підлягає застосуванню установлений статтею 122 КАС України шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, перебіг якого розпочинається саме з наступного дня після їх опублікування, зокрема Указ Президента України від 14 травня 2018 року № 126/2018 опублікований в офіційному друкованому виданні Верховної Ради України «Голос України» від 19 травня 2018 року № 91, а Указ Президента України від 21 червня 2018 року № 176/2018 - від 23 червня 2018 року № 115. Згідно з пунктами 3 цих указів вони набирають чинності з дня опублікування.

4.59. Хоча позивач подав позов про оскарження цих указів з пропуском установленого статтею 122 КАС України шестимісячного строку звернення до суду, він, на нашу думку, достатньо та змістовно обґрунтував поважність причин пропуску звернення з таким позовом тим, зокрема, що саме у серпні 2025 року зазнав їх безпосередньої дії, коли йому було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії з цих підстав, а раніше у доступний йому спосіб вживав усіх можливих заходів до скасування / зміни санкцій.

4.60. Зважаючи на доводи заяви позивача про поновлення строку звернення до адміністративного суду та додаткові пояснення, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду 03 листопада 2025 року відкрив провадження у справі, проте надалі ухвалою від 17 листопада 2025 року залишив позов ОСОБА_1 без розгляду, визнавши неповажними підстави пропуску ним строку звернення до адміністративного суду.

4.61. На наше переконання, під час апеляційного перегляду цієї ухвали Велика Палата Верховного Суду мала більш ніж достатньо підстав для того, щоб не погодитися з висновками суду першої інстанції про залишення позову без розгляду з огляду на таке.

4.62. Передусім вважаємо за необхідне акцентувати, що правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення, хоча у судовій практиці в такому контексті можуть з`ясовуватися, зокрема: добросовісність заявника, поведінка заявника (пасивність чи активний захист), тривалість пропуску строку, характер порушеного права, істотність порушення, істотність перешкоди, наслідки для третіх осіб, виконання рішення.

4.63. Закон запроваджує лише загальні критерії - оцінні, якісні параметри визначення таких причин - вони повинні бути поважними, реальними або, як згадано вище, непереборними й об`єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об`єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб`єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інші подібні за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки.

4.64. У справах про оскарження указу Президента України про застосування санкцій сформовано загальний підхід, за яким поважними причинами пропуску процесуального строку є ті, які унеможливлюють або ускладнюють можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк, є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду та підтверджені належними і допустимими доказами. Незнання про порушення своїх прав через байдужість або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22, від 27 липня 2023 року у справі № 990/154/22, від 01 лютого 2024 року у справі № 990/270/23, від 24 жовтня 2024 року у справі № 990/277/24).

4.65. Водночас, на нашу думку, це не обмежує дискреції суду у врахуванні інших обставин, що вплинули на можливість позивача звернутися до адміністративного суду у визначені законом спосіб і строк, зокрема, вжиття ним інших заходів для захисту порушених прав, що об`єктивно видавалися належними та більш ефективними у спірних правовідносинах, дефекти (неточність, невизначеність тощо) оскаржуваних актів / рішень, обмеження доступу позивача до інформації про мотиви та підстави прийнятого відповідачем рішення або інша поведінка відповідача, що ускладнювала реалізацію права на захист позивачем, і цей перелік не може бути вичерпним, допоки таку межу не встановив закон.

4.66. Іншого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) судом змісту конкретних обставин, хронології та послідовності дій суб`єкта правовідносин перед зверненням за захистом свого права, немає.

4.67. У заявах стосовно поновлення строку звернення до адміністративного суду ОСОБА_1 дійсно не заперечував, що був обізнаний про оскаржувані укази з 2018 року, проте слушно наголошував, що з часу їх видання він постійно вживав заходів для скасування / зміни санкцій передбаченими законом шляхами, які вважав найефективнішими для поновлення його прав з огляду на об`єктивну неможливість дізнатися мотиви застосування та вичерпний перелік застосованих до нього санкційних обмежень.

4.68. Зокрема, позивач зазначав, що 20 серпня 2018 року він звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києві з позовом до РНБО про визнання протиправними дій щодо відмови у наданні відповідних документів Президенту України для виключення ОСОБА_1 зі списків (додаток 1 № 1604) Указу Президента України від 14 травня 2018 року № 126/2018 та зобов`язання надати відповідні документи Президенту України щодо виключення ОСОБА_1 зі списків (додаток 1 № 1604) Указу Президента України від 14 травня 2018 року № 126/2018.

4.69. У цій справі рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 лютого 2019 року у справі № 826/13416/18, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2019 року, в задоволенні позову відмовлено.

4.70. 30 травня 2019 року за наслідком звернення ОСОБА_1 до народного депутата України ОСОБА_2 останній направив депутатські запити до Кабінету Міністрів України, Служби безпеки України та РНБО для з`ясування підстав накладення санкцій.

4.71. У подальшому, 03 квітня 2020 року, позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києві з позовом до Міністерства закордонних справ України, Кабінету Міністрів України, за участю третіх осіб: РНБО, Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, про визнання протиправною бездіяльності відповідачів щодо невнесення пропозиції про скасування санкцій щодо ОСОБА_1 та зобов`язання вчинити такі дії.

4.72. У цій справі рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 лютого 2021 року у справі № 640/7728/20, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2021 року, позовні вимоги були задоволені в повному обсязі.

4.73. У зв`язку з набранням законної сили постановами Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2021 року у справі № 640/7408/20 (за позовом ОСОБА_3 ) та від 29 червня 2021 року у справі № 640/7728/20 (за позовом ОСОБА_1 ) прийнято розпорядження Кабінету Міністрів України від 24 листопада 2021 року N 1507-p «Про внесення пропозицій щодо внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)».

4.74. Цим розпорядженням вирішено внести на розгляд РНБО пропозиції щодо внесення у додаток 1 до рішення РНБО від 21 червня 2018 року «Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», введеного в дію Указом Президента України від 21 червня 2018 року № 176, - із змінами, внесеними згідно з рішеннями РНБО від 19 березня 2019 року, від 14 травня 2020 року та від 23 березня 2021 року, таких змін: позицію 1590 виключити; позицію 1601 виключити.

4.75. Однак Верховний Суд постановою від 14 вересня 2022 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасував та ухвалив нове - рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , виснувавши, що сама по собі вказана бездіяльність Міністерства закордонних справ України та Кабінету Міністрів України не є юридично значимими для спірних правовідносин, а належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача внаслідок застосування до нього санкцій є саме оскарження відповідного указу Президента України, яким введено в дію рішення РНБО, яким до позивача застосовані санкції.

4.76. Питання про поворот виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 лютого 2021 року не вирішувалося з ініціативи Верховного Суду при ухваленні постанови від 14 вересня 2022 року у справі № 640/7728/20. Жоден з учасників справи також не звертався до суду із заявою про вирішення зазначеного питання.

4.77. Після ухвалення Верховним Судом постанови від 14 вересня 2022 року у справі N 640/7728/20 ОСОБА_1 звертався до РНБО зі зверненням від 13 червня 2023 року з метою вирішення питання щодо скасування застосованих до нього санкцій.

4.78. Листом від 06 липня 2023 року № 1360/22-01 РНБО повідомила позивачу про наявність розпорядження Кабінету Міністрів України від 24 листопада 2021 року № 1507-p та про внесення Секретаріатом Кабінету Міністрів України ініціативи щодо розгляду порушеного позивачем питання на засіданні Міжвідомчої групи з питань реалізації державної санкційної політики.

4.79. Згідно з інформацією, розміщеної на сайті zakon.rada.gov.ua, розпорядження Кабінету Міністрів України від 24 листопада 2021 року № 1507- р «Про внесення пропозицій щодо внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» є чинним.

4.80. Отже, суди, до яких ОСОБА_1 своєчасно звернувся за захистом своїх прав, остаточно визначилися щодо належного способу захисту у спірних правовідносинах лише наприкінці 2022 року, тобто після спливу встановленого статтею 122 КАС України строку звернення до адміністративного суду із цих підстав.

4.81. Водночас, очевидно, що за чинності розпорядження Кабінету Міністрів України від 24 листопада 2021 року № 1507-р, яким передбачалося внесення пропозицій про скасування санкцій, застосованих до позивача указами Президента України від 14 травня 2018 року № 126/2018 та від 21 червня 2018 року № 176/2018, звернення із позовом про скасування цих указів не виглядало найефективнішим і найшвидшим способом захисту порушених прав ОСОБА_1 , оскільки в силу приписів статей160, 169 КАС України для підготовки такого позову та прийняття його до розгляду судом вимагалося належне обґрунтування позовних вимог, зокрема заперечення підстав і мотивів застосування санкцій, чого позивачу й досі не вдалося з`ясувати.

4.82. Тому позивач звертав увагу суду першої інстанції у доповненнях до заяви про поновлення строку звернення до суду від 13 листопада 2025 року, що саме для з`ясування підстав застосування санкцій та їх скасування протягом 2023 -2024 років його адвокат неодноразово звертався з адвокатськими запитами до органів державної влади (Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, РНБО, Служби безпеки України, Міністерства закордонних справ України, Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України, Міністерства юстиції України, Державної служби фінансового моніторингу України, Міністерства фінансів України, Міністерства економіки України, Державної міграційної служби України, Офісу Генеральної прокуратури України, Прокуратури Автономної республіки Крим та міста Севастополя, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України та інших), а також надав копії запитів та відповідей на них щодо неможливості надання запитуваної позивачем інформації з різних підстав.

4.83. У контексті цих доводів позивача про неможливість з`ясування підстав застосування та вичерпного переліку застосованих до нього санкцій вважаємо, що потребувало більшої уваги й твердження ОСОБА_1 про те, що реальне порушення його прав внаслідок застосування санкцій відбулося лише у березні 2025 року, коли він отримав відмови у нотаріальному посвідченні довіреності та у здійсненні фінансових операцій, на підставі чого у межах шестимісячного строку звернувся до суду з адміністративним позовом у цій справі для захисту своїх порушених прав.

4.84. Зокрема, позивач наполягав, що документально зафіксоване порушення його прав позивача відбулося:

- 07 березня 2025 року - коли постановою державного нотаріуса Першої київської державної нотаріальної контори ОСОБА_5 від 07 березня 2025 року № 1216/02-31 позивачу було відмовлено в посвідченні довіреності у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 знаходиться під санкціями:

- 19 березня 2025 року i 24 березня 2025 року - коли позивачу було відмовлено у здійсненні фінансових операцій з підстав перебування в санкційному списку, що підтверджується листами AT «CЕНС БАНК» від 19 березня 2025 року та AT «Ощадбанк» від 24 березня 2025 року.

4.85. На підтвердження цих доводів до заяв стосовно поважності причин пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач додав у сукупності більше ніж 300 сторінок письмових доказів за період з 2018 по 2025 роки, зокрема листування щодо з`ясування підстав застосування санкцій та їх скасування / зміни, а також копії постанови державного нотаріуса Першої київської державної нотаріальної контори ОСОБА_5 від 07 березня 2025 року № 1216/02-31 про відмову у вчиненні нотаріальних дій та листів АТ «СЕНС БАНК» від 19 березня 2025 року № 13657- 33.4-б.б. і АТ «Ощадбанк» від 24 березня 2025 року № 11/5-11/71756/2025/C.

4.86. Так, у період з вересня 2023 року по березень 2024 року адвокати ОСОБА_1 направляли адвокатські запити для отримання від органів державної влади та спеціальних органів, які за сферою компетенції володіють необхідною інформацією, відповіді на питання: які саме дії ОСОБА_1 стали підставою для застосування санкцій? з якою метою до ОСОБА_1 було застосовано санкції (з метою захисту від реальних чи потенційних загроз)? чи привело семирічне перебування ОСОБА_1 від санкціями до досягнення мети їх застосування? чи відпала станом на 2024 рік необхідність у застосуванні до ОСОБА_1 санкцій, накладених указами Президента України?

4.87. Жоден із запитуваних органів інформації про правові підстави для застосування санкцій до позивача та мету їх застосування не повідомив.

4.88. До того ж, як стверджувалося у позові, кримінальне провадження № 42016010000000046 від 29 березня 2016 року (виділене з кримінального провадження N 42015000000000584), внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 20 березня 2016 року за підозрою ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого пунктом 1 статті 111 Кримінального кодексу України, було закрите постановою прокурора відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих прокуратури та обвинувачення управління з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва Прокуратури Автономної Республіки Крим ОСОБА_4 від 22 серпня 2017 року на підставі пункту 2 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України - у зв`язку з відсутністю ознак складу кримінального правопорушення, копію якої позивач надав суду.

4.89. Відповідач доказів, які б спростовували наведені позивачем доводи, суду не надав.

4.90. Тож вважаємо, що за встановлених обставин та доводів позивача певна нечіткість правової регламентації та дискреція суду щодо визначення і застосування критеріїв поважності підстав для поновлення строку звернення до суду зумовлюють необхідність врахування релевантної практики ЄСПЛ для дотримання універсальних принципів судочинства та гарантій права на суд.

4.91. Так, у пункті 41 рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» ЄСПЛ зауважив, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків.

4.92. Надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» (Miragall Escolano and оthers v. Spain), заяви №38366/97, 38688/97, 40777/98, 40843/98, 41015/98, 41400/98, 41446/98, 41484/98, 41487/98 і 41509/98) та в рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada. Cavanilles v. Spain), заява № 28090/95).

4.93. У пункті 52 рішення у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06) ЄСПЛ зазначив, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд однак зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, приводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду. Аналогічна правова позиція сформульована ЄСПЛ і в справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. the Italy), заява № 36813/97.

4.94. Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі «Валкова проти Болгарії» (Valkova v. Bulgaria, заява № 48149/09), суду доводиться з`ясовувати, чи було процедурне обмеження щодо доступу до суду, застосоване судом у національному остаточному рішенні, чітким, доступним та передбачуваним у значенні практики Суду, чи переслідувало воно законну мету та чи було пропорційним з цією метою (див. рішення у справі «Лупас та інші проти Румунії» (Lupas and others v. Romania, заяви № 1434/02, 35370/02 та 1385/0).

4.95. ЄСПЛ у справі «Корня проти Республіки Молдова» (Cornea v. the Republic of Moldova, заява № 22735/07) зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним й може підлягати в деяких випадках обмеженням. Суд повинен переконатись у тому, що застосовані заходи не обмежують та не знижують можливості доступу до суду таким чином, що порушується сам зміст цього права. Більше того, обмеження буде неспівмірним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумної співмірності між застосованими заходами і переслідуваною метою (рішення у справі «Уейт і Кеннеді проти Німеччини» (Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94).

4.96. Право на доступ до суду буде порушеним, коли регулювання не переслідує більше мету правової безпеки і належного управління правосуддям, а являє собою бар`єр, який перешкоджає особі добитися розгляду по суті своєї справи компетентним судом (рішення у справі «Цалкізіс проти Греції» (Tsalkitzis v. Greece), заява № 11801/04).

4.97. Керуючись зазначеним, переконані, що, перевіряючи висновки першої інстанції про залишення позову без розгляду, Велика Палата Верховного Суду як суд апеляційної інстанції у цій справі мала взяти до уваги доводи позивача про поважність підстав для поновлення йому строку звернення до суду у цій справі у сукупності з урахуванням таких обставин:

- безстрокове застосування санкцій та невичерпний їх перелік в оскаржуваних указах, що, на нашу думку, свідчить про те, що окремі випадки застосування невизначених чітко у цих актах видів санкцій можуть розцінюватися судом як момент, з якого позивач дізнався або міг дізнатися про порушення своїх прав у розумінні частини другої статті 122 КАС України;

- внаслідок застосування на безстроковій основі санкцій, які за своїм змістом (а у випадку блокування активів - у силу прямої вказівки в пункті 1 частини першої статті 4 Закону № 1644-VII) можуть накладатися на заздалегідь визначений строк, оскаржені укази Президента України застосовуються до позивача не одноразово a6o впродовж визначеного строку, а багаторазово, систематично, на постійній основі від моменту прийняття та впродовж усього часу їх чинності;

- кримінальне провадження № 42016010000000046 від 29 березня 2016 року за підозрою ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого пунктом 1 статті 111 Кримінального кодексу України, було закрите постановою прокурора від 22 серпня 2017 року на підставі пункту 2 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України - у зв`язку з відсутністю ознак складу кримінального правопорушення;

- з 2018 року позивач своєчасно та не одноразово звертався за захистом своїх прав і законних інтересів до суду (справи № 826/13416/18, № 640/7728/20) та до органів, відповідальних за внесення пропозицій щодо скасування / зміни застосованих до нього санкцій;

- з 2018 року позивач реалізовував право на судовий захист своїх прав способами, передбаченими / не забороненими законом, допоки Верховний Суд у постанові від 14 вересня 2022 року у справі № 640/7728/20 не зазначив інше, відмовивши у задоволенні позову ОСОБА_1 до Міністерства закордонних справ України, Кабінету Міністрів України, за участю третіх осіб: РНБО, Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, про визнання протиправною бездіяльності відповідачів щодо невнесення пропозиції про скасування санкцій щодо ОСОБА_1 та зобов`язання вчинити такі дії;

- з огляду на задоволення позову ОСОБА_1 у справі № 640/7728/20, з чим погодився апеляційний суд, та чинність розпорядження Кабінету Міністрів України від 24 листопада 2021 року № 1507-р «Про внесення пропозицій щодо внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», яким де-факто пропонується скасувати санкції стосовно позивача (виключення його з переліку підсанкційних осіб), позивач тривалий час мав правомірні очікування щодо захисту його прав шляхом реалізації вказаного розпорядження, яке і досі не скасоване і є чинним;

- об`єктивна неможливість позивача дізнатися про підстави, мотиви і документи, на яких ґрунтуються рішення про застосування до нього санкцій, та вжиття ним відповідних заходів, що підтверджується приєднаними до справи матеріалами переписки з органами державної влади за період з 2018 по 2025 рік обсягом майже 300 сторінок;

- відмова уповноважених органів державної влади у наданні позивачу змістовної інформації / документів, на підставі яких застосовано санкції, фактично унеможливлювала належне обґрунтування позовних вимог саме про протиправність рішень (указів) про застосування санкцій в силу відповідних вимог статей 160, 169 КАС України;

- існування й на час ухвалення рішень КАС ВС та Великою Палатою Верховного Суду у цій справі стану невизначеності і непоінформормованості ОСОБА_1 стосовно підстав, мотивів і документів, на яких ґрунтуються рішення про застосування санкцій, та щодо їх видів, застосованих до позивача, на нашу думку, унеможливлює належний і ефективний захист його прав в інший спосіб, окрім витребування таких відомостей під час розгляду справи по суті та вирішення вимог про скасування санкцій судом.

4.98. І цим обставинам не було надано всебічної оцінки КАС ВС у сукупності з іншими обставинами справи, що, на нашу думку, підтверджують доводи ОСОБА_1 про поважність причин пропуску ним строку звернення до адміністративного суду з позовом у цій справі та про необхідність надання пріоритету права особи на судовий захист у спірних правовідносинах щодо безстрокового застосування невичерпного і чітко не визначеного в акті їх застосування переліку санкцій до позивача.

4.99. Ураховуючи наведене, вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала погодитися з доводами апеляційної скарги стосовно того, що суд першої інстанції, залишивши позов ОСОБА_1 без розгляду, належним чином не дослідив і не спростував доводів позивача про те, що строк звернення до адміністративного суду для оскарження застосованих до нього санкції не дотримано з поважних причин, та не надав належної оцінки доказам на підтвердження таких аргументів.

4.100. Наголошуємо, що задля дотримання гарантій права особи на доступ до суду під оцінку суду мають потрапляти усі зазначені позивачем на обґрунтування підстав для поновлення строку звернення із позовом обставини, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.

4.101. Як вже зазначалось раніше за існування дискреції суду щодо визначення і застосування критеріїв поважності підстав для поновлення строку звернення до суду необхідним є вирішення судом цього питання із урахуванням релевантної практики ЄСПЛ для дотримання універсальних принципів судочинства та гарантій права на суд.

4.102. Відповідно до частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

4.103. У статті 6 Конвенції утверджено, що кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.

4.104. У такий спосіб здійснюється «право на суд"» яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia) від 01 березня 2002 року).

4.105. Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства, зокрема в аспекті його доступності для осіб.

4.106. ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі («Белле проти Франції» (Bellet v. France) від 04 грудня 1995 року).

4.107. Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada Cavanilles v. Spain) від 28 жовтня 1998 року).

4.108. Верховний Суд зауважує, що у рішенні від 09 березня 2011 року у справі «Буланов та Купчик проти України» ЄСПЛ зробив висновок про те, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом.

4.109. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, бо доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

4.110. При цьому надмірний формалізм під час відмови у розгляді заяви скаржника суттєво обмежує його право на звернення до суду, що є порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08 грудня 2016 року у справі «ТОВ "Фріда» проти України»).

4.111. На нашу думку, наведеного суд першої інстанції помилково не врахував, а Велика Палата Верховного Суду таких недоліків у правозастосуванні не виправила, залишивши поза належною увагою надані позивачем обґрунтування і докази поважності причин пропуску строку звернення до адміністративного суду у цій справі.

4.112. Ураховуючи наведене, вважаємо, що зазначені позивачем на обґрунтування поважності причин для поновлення строку звернення до адміністративного суду обставини у своїй сукупності підтверджують насамперед прагнення ОСОБА_1 довести відсутність правових i фактичних підстав для застосування до нього санкцій перед органами державної влади, до сфери діяльності яких належить формування i реалізація санкційної політики, та позивач мав небезпідставні очікування, що питання про виключення його з санкційних списків може бути вирішене в ході реалізації розпорядження Кабінету Міністрів України від 24 листопада 2021 року № 1507- p, зокрема й на засіданні Міжвідомчої групи з питань реалізації державної санкційної політики.

4.113. Однак наразі розпорядження Кабінету Міністрів України від 24 листопада 2021 року № 1507-p залишається одночасно чинним, але не реалізованим, а зі змінами законодавства у сфері застосування санкцій позивач може зазнати нових і непередбачуваних наразі обмежень у реалізації своїх прав.

4.114. Порушення прав та законних інтересів позивача внаслідок видання оскаржуваних указів Президента України про застосування санкцій безстроково тривалі та наразі залишаються реальними, актуальними та об`єктивно обґрунтованими.

4.115. Тому, на нашу думку, позбавлення позивача у цій справі доступу до правосуддя внаслідок формального застосування норм процесуального права є неприпустимим, натомість поновлення строку звернення до суду та розгляд адміністративного позову по суті заявлених вимог, навіть у разі визнання протиправними та нечинними оскаржених указів Президента України, - не зашкодить учасникам спірних правовідносин або третім особам та сприятиме виключно утвердженню верховенства права в Україні.

5. ВИСНОВОК

5.1. Ураховуючи наведене вище, на нашу думку, Велика Палата Верховного Суду мала взяти до уваги зазначені позивачем обставини на підтвердження поважності причин пропуску строку звернення до адміністративного суду, відтак задовольнити апеляційну скаргу позивача, скасувати ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 листопада 2025 року про залишення позову без розгляду позову та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Судді:О. О. Банасько

І. А. Воробйова

В. В. Король

Н. М. Мартинюк