Постанова від 20 квітня 2026 р. у справі №350/697/25 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 350/697/25

Провадження № 22-ц/4808/573/26

Головуючий у 1 інстанції Пулик М. В.

Суддя-доповідач Барков В. М.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 квітня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Баркова В. М.

суддів: Василишин Л. В.,

Максюти І. О.,

секретар: Петрів Д. Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , на рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 28 січня 2026 року, в складі судді Пулика М. В., ухвалене в селищі Рожнятів Івано-Франківської області, повний текст якого складено 04 лютого 2026 року, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2025 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до відповідачки ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя.

Позовні вимоги мотивував тим, що 05 вересня 2019 року між позивачем та відповідачкою було укладено шлюб, який зареєстровано виконавчим комітетом Перегінської селищної ради Рожнятівського району Івано-Франківської області.

Зазначає, що спільне життя з відповідачкою не склалося, у сторін відсутні спільні інтереси, наявні різні погляди на життя, відсутнє взаєморозуміння та повага один до одного. Спільного господарства з відповідачкою не веде, оскільки з грудня 2024 року та на час подання позову проживає за іншою адресою. Вважає подальше спільне життя і збереження шлюбу неможливим.

Угоди про добровільний поділ майна, що є спільною власністю подружжя, між ними не досягнуто. За час проживання у шлюбі сторонами на підставі договору купівлі-продажу придбано будинок загальною вартістю 671 856, 39 грн, який знаходиться за адресою реєстрації та проживання відповідача, а саме на АДРЕСА_1 .

На підставі викладеного з урахуванням уточнених правових вимог просив суд розірвати шлюб між ним, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , що укладений 05 вересня 2019 року, зареєстрований виконавчим комітетом Перегінської селищної ради Рожнятівського району Івано-Франківської області, актовий запис №64;

- визнати житловий будинок, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ;

- провести поділ житлового будинку шляхом визнання за кожним з подружжя по 1/2 частці у праві спільної сумісної власності. У випадку неможливості поділу в натурі – призначити оцінку майна та здійснити компенсацію частки у грошовому еквіваленті.

Ухвалою Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 04 листопада 2025 року роз`єднано позовні вимоги у даній справі.

Виділений позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу – передано до канцелярії суду для її реєстрації в автоматизованій системі документообігу суду.

Підготовче провадження за вимогами ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розподіл майна закрито та призначено справу до судового розгляду по суті.

Рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 28 січня 2026 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розподіл майна задоволено частково.

Визнано житловий будинок, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Визнано за ОСОБА_2 , право власності на частину житлового будинку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

Частково задовольняючи позовні вимоги суд виходив з того, що відповідачка не довела факту придбання спірного нерухомого майна за її особисті кошти та не спростувала презумпцію спільної сумісної власності на ці об`єкти, а тому суд вважав, що спірне нерухоме майно підлягає поділу між позивачем та відповідачкою, оскільки воно було набуто відповідачкою під час спільного проживання однією сім`єю.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції безпідставно визнано спірний житловий будинок об`єктом права сумісної власності, оскільки кошти на придбання спірного житлового будинку передавалися відповідачці її матір`ю ОСОБА_3 у подарунок, і саме ці кошти були використані для придбання будинку. Інших коштів чи доходів для придбання спірного будинку сторони не мали.

Крім того, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог прийнявши до розгляду подану позивачем, 25 червня 2025 року заяву про уточнення позовних вимог, так як фактично позовні вимоги ОСОБА_2 було не уточнено, а змінено предмет позову.

Також зазначає, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту свого права, оскільки, вимога визнати за позивачем частку у праві спільної сумісної власності в подальшому може призвести до виникнення спорів між сторонами. Зазначає, що у разі визнання спірного будинку об`єктом спільної сумісної власності подружжя, доцільно було б провести реальний поділ майна у спосіб виділення кожному з колишнього подружжя в натурі окремих видів майна.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що відповідач не довела особистого характеру майна, що прямо відповідає правовій позиції Верховного Суду щодо обов`язку спростування презумпції спільності. Крім того, відповідач безпідставно стверджує, що позивач змінив предмет і підстави позову, а фактичні обставини спору залишилися незмінними. Заява була подана в межах підготовчого провадження та прийнята судом належним чином, що унеможливлює виникнення процесуальних порушень.

Що стосується твердження апелянтки про те, що визнання за сторонами частки не усуватиме спір, то зазначає, що питання можливого поділу об`єкта в натурі може бути предметом окремого спору та не впливає на законність ухваленого рішення. Тому, просив апеляційну скаргу, подану ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Згідно з статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній та додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

У судове засідання позивач ОСОБА_2 не з`явився, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином, а саме шляхом надсилання судової повістки - повідомлення в електронний кабінет системи «Електронний Суд». Також 19 квітня 2026 року ОСОБА_2 подано заяву про розгляд справи без його участі.

Відтак, суд відповідно до положень частини 2 статті 372 ЦПК України розглянув справу за відсутності позивача, який не з`явився в судове засідання, однак належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта ОСОБА_4 ,який просив скаргу задовольнити, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, щоапеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Суд першої інстанції встановив, що сторони перебували у шлюбі з 05 вересня 2019 року (а.с.10).

03 лютого 2022 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу придбала домоволодіння АДРЕСА_1 вартістю 671 857 грн. (а.с. 4-6).

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частинами першою, другою статті 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільної сумісної власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу.За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.

Презумпція спільності майна подружжя може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18).

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

Частиною третьою статті 61 СК України визначено, що, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частин другої, третьої статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Статтею 68 СК України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23) дійшов такого правового висновку: «Вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором.

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору іншим з подружжя, який є стороною договору, з його контрагентом. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з своїм контрагентом права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.

Сприйняття волевиявлення іншого з подружжя на розпорядження спільним майном відбувається шляхом відображення такої згоди у відповідному договорі.

У такому випадку регулюючий ефект договору поширюється як на сторони договору, так і на іншого з подружжя (співвласника), який надав згоду на розпорядження спільним майном.

Згода одного з подружжя на вчинення другим з подружжя договору з розпорядження спільним майном як односторонній правочин є одним із правомірних обмежень свободи договору, оскільки визначена законодавцем необхідність одержання згоди обмежує як того з подружжя, хто укладає договір з розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і контрагента за договором, оскільки він має переконатися, що особа, з якою укладається договір, перебуваючи в шлюбі, має згоду на укладення такого договору.

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності.

Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності.

Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя.

Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.

У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність».

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частково задовольняючи позовні вимоги суд виходив з того, що відповідачка не довела факту придбання спірного нерухомого майна за її особисті кошти та не спростувала презумпцію спільної сумісної власності на ці об`єкти, а тому суд вважав, що спірне нерухоме майно підлягає поділу між позивачем та відповідачкою, оскільки воно було набуто відповідачкою під час спільного проживання однією сім`єю.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його правильним, з наступних підстав.

Так, спірне домоволодіння набуто сторонами у власність під час перебування у зареєстрованому шлюбі. У договорі купівлі-продажу безпосередньо зазначено, що він укладається за згодою чоловіка покупця ( ОСОБА_2 ), викладеною у формі заяви, підпис на якій засвідчено приватним нотаріусом. Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна у спільну сумісну власність, оскільки підтверджує набуття такого майна за спільні кошти подружжя. Обставин, які би перешкоджали відображенню у договорі належності коштів виключно відповідачці, за рахунок яких придбано домоволодіння, не наведено, і судом таких не встановлено.

За таких обставин, враховуючи, що ОСОБА_1 не спростувала належним чином презумпцію належності спірного майна подружжю, довід апеляційної скарги про те, що спірне домоволодіння є особистою приватною власністю відповідачки, є безпідставним.

Також колегія суддів звертає увагу на те, що якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя (аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 29 січня 2021 року у справі № 161/14048/19, провадження № 61-13103св20, від 09 липня 2021 року у справі № 161/8116/19, провадження № 61-22259св19).

Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про визнання за відповідачкою права власності на її частину при поділі спірного майна, у зв`язку з відсутністю зустрічного позову, суд першої інстанції дійшов хибного висновку, з огляду на таке.

Відповідно до частини першої та другої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

У постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року в справі №565/495/18 вказано, що: «… поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі».

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 595/970/20.

Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Згідно з усталеною судовою практикою застосування статті 71, статті 365 ЦК України суд визначає ідеальні частки подружжя в майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності, якщо один із подружжя не вчинив дій, передбачених частиною п`ятою статті 71 СК України. При цьому визнання права на ідеальну частку у майні без його виділу в натурі є поділом майна подружжя у розумінні частини першої статті 71 СК України (див. постанову Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року в справі № 691/1240/18).

Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка, які саме об`єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду від 16 вересня 2020 року в справі № 344/5437/17).

Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України) (див. постанову Верховного Суду від 12 квітня 2023 року в справі № 648/3137/15-ц).

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 21 вересня 2022 року в справі №127/23627/20, постанову Верховного Суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20).

Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т.д.) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22).

Поділ майна подружжя, що перебуває у їхній спільній сумісній власності, є підставою для набуття особистої приватної власності кожним із подружжя. Встановивши, що об`єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності та вирішивши надалі питання про такий поділ, власність сторін спору на цей об`єкт стає спільною частковою (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 06 червня 2024 року в справі № 755/4429/22).

З огляду на встановлені у справі, що переглядається обставини щодо віднесення спірного домоволодіння до об`єкта спільної сумісної власності подружжя та наявності підстав для його поділу у спосіб визнання права на частку в праві спільної часткової власності на нього, колегія суддів виходить з того, що такі частки є рівними.

При цьому, колегія суддів виходить з того, що незважаючи на те, що позов пред`явлено лише про визнання за позивачем права на частку у спірному майні, суд визнає за кожним співвласником (сторонами у справі) право власності на відповідну частку у праві спільної часткової власності на відповідний об`єкт, а не ділить останній і не визнає право власності на відповідну частку лише за позивачем.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 06 листопада 2024 року в справі № 211/6412/20, від 20 листопада 2024 року в справі № 703/715/23, від 25 червня 2025 року в справі № 757/18070/16-ц та від 24 липня 2025 року в справі № 308/13634/22.

Відтак вимога позивача про поділ домоволодіння шляхом визнання за кожним з подружжя по частці у праві спільної сумісної власності підлягає задоволенню без необхідності звернення відповідачки із зустрічним позовом про визнання за нею частки при поділі спірного нерухомого майна.

Довід про те, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог прийнявши до розгляду подану позивачем заяву про уточнення позовних вимог, хоча фактично позовні вимоги ОСОБА_2 було не уточнено, а змінено предмет позову, на увагу суду не заслуговує з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 49 ЦПК України крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу позивач, зокрема, вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу; позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження; відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом.

До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі (частина третя статті 49 ЦПК України).

Предмет позову – це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підстави позову – це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права або охоронюваного законом інтересу. Від підстав позову слід відрізняти правові підстави позову (юридичне обґрунтування позову) – юридичну кваліфікацію обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Отже, позивач може внести зміни до позову на певних етапах судового провадження у формі (способами), визначеній процесуальним законом.

За усталеною судовою практикою під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Водночас збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Під збільшенням розміру позовних вимог не може розумітися заявлення ще однієї чи кількох вимог, додатково до викладених у позовній заяві.

Доповнення позовних вимог новими відбувається не через заяву про збільшення їх розміру, а шляхом зміни предмета позову.

Оскільки предмет позову кореспондує зі способами захисту права, які визначені, зокрема статтею 16 ЦК, то зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, що може полягати в обранні позивачем іншого, на відміну від первісно обраного, способу захисту порушеного права в межах спірних правовідносин.

Необхідність у зміні предмета позову може виникати тоді, коли початкові вимоги позивача не будуть забезпечувати чи не в повній мірі забезпечать позивачу захист його порушених прав та інтересів.

Зміна предмета позову можлива, зокрема, у такі способи: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких із позовних вимог; 4) пред`явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин.

Отже, зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову – це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога. При цьому одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 908/299/18).

Разом з тим не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 25.09.2019 у справі № 924/1473/15).

При поданні зазначених заяв позивач має дотримуватися вимог до вчинення відповідної процесуальної дії, зокрема, щодо об`єднання в одній позовній заяві декількох вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основних та похідних позовних вимог згідно із частиною першою статті 188 ЦПК України. Очевидно, що ці приписи щодо об`єднання вимог не є окремим процесуальним способом внесення змін у позов, а правилом, що має застосовуватися і до заяв позивача про зміну предмета позову.

Процесуальним законом не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про «доповнення» або «уточнення» позовних вимог, або заявлення «додаткових» позовних вимог.

Тож заява позивача, що за своїм змістом уточнює чи доповнює вже прийнятий до розгляду позов або іншим чином спрямована на його зміну, має бути кваліфікована судом згідно з положеннями статей 13, 49, 175, 197 ЦПК України як:

- збільшення або зменшення розміру позовних вимог;

- зміна предмета або підстави позову.

При цьому у випадку зміни такою заявою предмета і підстав позову її слід розцінювати як новий позов з урахуванням усіх норм процесуального закону щодо його прийняття до провадження судом.

Визначення правової природи поданої заяви не залежить від позиції заявника, оскільки прерогатива такої кваліфікації належить суду. Саме суд у разі подання заяви про зміну позову, відповідно до передбачених процесуальним законом способів внесення таких змін, має самостійно кваліфікувати волевиявлення позивача за його фактичним спрямуванням, а саме, виходячи зі змісту заяви та раніше поданої позовної заяви, природи спірних правовідносин та конкретних обставин справи.

Від повноти і всебічності аналізу судом цих обставин може залежати своєчасність та ефективність судового захисту порушеного права (інтересу) позивача та дотримання принципу процесуальної економії у судовому процесі.

Звертаючись до суду із позовом ОСОБА_2 заявив позовну вимогу про поділ майна подружжя, в якій просив визнати житловий будинок спільним майном подружжя та поділити дане майно в рівних частках, стягнувши з відповідачки половину вартості житлового будинку у грошовому еквіваленті, а саме 335 928,19 грн.

25 червня 2025 року ОСОБА_2 подав заяву про уточнення позовних вимог, у якій, відповідно до предмету позову (поділ майна подружжя) просив провести поділ житлового будинку шляхом визнання за кожним з подружжя по частці у праві спільної сумісної власності, у випадку неможливості поділу в натурі призначити оцінку майна та здійснити компенсацію частки у грошовому еквіваленті.

Суд першої інстанції дійшов вірного висновку прийнявши вищевказану заяву, оскільки зазначені у ній матеріально-правові вимоги, які не були заявлені первісно є визначеним позивачем варіантом поділу спірного майна, доводом сторони щодо способу такого поділу, а тому це не є ні зміною позовних вимог, ні новою вимогою, а є способом вирішення виниклого спору між сторонами.

Пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно з частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України).

За вказаних обставин, колегія суддів доходить висновку, що рішення суду підлягає скасуванню, з ухваленням нового про задоволення позову, визнавши за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право власності по частині за кожним на спірне домоволодіння.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 28 січня 2026 року – скасувати.

Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя – задовольнити.

Визнати за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право власності по частині за кожним на домоволодіння АДРЕСА_1 , яке складається з: житлового будинку літ. А загальною площею 98,8 м2, житловою площею 65,6 м2, сараю літ. Б загальною площею 16,8 м2, сараю літ. В загальною площею 17,6 м2, літньої кухні літ. Г загальною площею 25,4 м2, вбиральні літ. Д, колодязя №1 та розташоване на земельній ділянці площею 0,1478 га з кадастровим номером 2624855800:01:007:0638.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і у випадках, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України, може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 24 квітня 2026 року.

Судді В. М. Барков

Л. В. Василишин

І. О. Максюта