Рішення від 22 квітня 2026 р. у справі №695/3060/25 — Золотоніський міськрайонний суд Черкаської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 695/3060/25

номер провадження 2/695/534/26

23 квітня 2026 року м. Золотоноша

Золотоніський міськрайонний суд Черкаської області у складі:

головуючого судді – Ватажок-Сташинської А.В.,

за участі: секретаря судового засідання – Біліченко С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Золотоноша у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності у порядку спадкування за заповітом,

ВСТАНОВИВ:

До Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області звернулась ОСОБА_1 (далі – позивач) з позовом до ОСОБА_2 (далі – відповідач) про визнання права власності у порядку спадкування за заповітом.

В обґрунтування позову зазначено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Черкаси, Черкаської області помер ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_1 . Після смерті ОСОБА_3 було відкрито спадкову справу №254-2018 на майно, що йому належало. ОСОБА_1 , є спадкоємцем за заповітом, у якому ОСОБА_3 заповів після своєї смерті все своє майно на її користь. Заповіт від 17.08.2018 посвідчений Приватним нотаріусом Шипович Я.Л. Позивач звернулася з письмовою заявою до приватного нотаріуса Золотоніського районного нотаріального округу Черкаської області про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_3 , однак постановою від 16.06.2022 нотаріус відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом з причини наявного спору між спадкоємцями за законом та заповітом в рамках даної спадкової справи та неможливістю визначити частку спадкового майна, у тому числі обов`язкової частки у спадщині.

Ухвалою суду від 16.07.2025 відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

Відповідач відзив на позов не надала.

Ухвалою суду від 03.09.2025 продовжено строк підготовчого провадження у справі на тридцять днів.

Ухвалою суду від 15.12.2025 закрито підготовче провадження у справі, призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивач у судове засідання не прибула, явку свого представника у судове засідання не забезпечила. Згідно з наявними у матеріалах справи заявами представник позивача просить здійснювати судовий розгляд справи за відсутності позивача та її представника, на задоволенні позову наполягає.

Відповідач у судові засідання з розгляду справи не прибула, про причини такої неявки суд не повідомила, хоча про дату, час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином та завчасно, відповідно до положень ст. 128 ЦПК України.

Вживаючи всіх залежних від суду заходів задля повідомлення відповідача, судом було повідомлено відповідача про розгляд справи через оголошення на офіційному вебсайті судової влади України.

Таким чином, суд виконав покладений на нього обов`язок інформувати учасників справи про її розгляд.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права.

Оцінюючи можливість розгляду справи за таких обставин, суд виходить з того, що відповідно до ст. 55 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини (далі – Конвенція) держава має позитивні зобов`язання перед людиною забезпечувати розгляд справи у розумний строк. Особа, яка звертається до суду, має законні очікування, що справу буде розглянуто. Поведінка відповідача не може стати на заваді обов`язку суду розглянути справу.

Однак, з гарантій ст. 6 Конвенції випливає як право позивача на розгляд справи у розумний строк, так і право відповідача знати про судове провадження проти нього.

Суд звертає увагу, що одержання учасником справи належно надісланої судової кореспонденції перебуває поза сферою контролю суду.

Зважаючи на те, що судом вжито всіх залежних від нього заходів щодо повідомлення відповідача про розгляд справи (за зареєстрованою адресою місця проживання та шляхом розміщення оголошення на вебсайті суду), незалежно від того чи отримав відповідач адресовану йому кореспонденцію, суд вважає, що гарантії ст. 6 Конвенції щодо відповідача дотримано і справу може бути розглянуто по суті.

Відтак, враховуючи положення ст. 128 ЦПК України, суд висновує, що відповідач вважається належним чином повідомленою про дату, час і місце розгляду справи.

При цьому суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 18 березня 2021 року по справі 911/3142/19, відповідно до якої направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважити повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).

На підставі ч. 2 ст. 247 Цивільного процесуального кодексу України, у зв`язку з неприбуттям у судове засідання всіх учасників справи фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши всі обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, що мають значення для вирішення справи по суті, суд зазначає про таке.

З матеріалів справи судом встановлено, що 20.08.2014 було розірвано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , про що складено відповідний актовий запис №17 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану по Золотоніському району реєстраційної служби Золотоніського міськрайонного управління юстиції у Черкаській області, що стверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу Серія НОМЕР_2 від 20.08.2014.

Згідно із Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта №434636307 від 09.07.2025 ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу №2689 від 18.07.2014 належить також на праві власності житловий будинок загальною площею 49.1 кв.м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності ОСОБА_3 на вказаний житловий будинок зареєстроване 18.07.2014.

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта №434636334 від 09.07.2025, ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу №2693 від 18.07.2014 належить на праві власності земельна ділянка площею 0,0915 га з кадастровим номером 7121587804:08:002:0025, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: Черкаська область, Золотоніський район, с. Мелесівка. Право власності ОСОБА_3 на вказану земельну ділянку зареєстроване 18.07.2014.

Згідно з Державним актом на право приватної власності на землю Серія ІІ-ЧР №025587 від 11.02.2002, ОСОБА_3 на підставі рішення сесії Богуславецької сільської Ради народних депутатів від 20.12.2001 №20-ХХІІІ передано у приватну власність земельну ділянку площею 2,8059 га, яка розташована на території Богуславецької сільської ради для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Акт зареєстровано у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №414.

Заповітом, посвідченим 17.08.2018 приватним нотаріусом Золотоніського районного нотаріального округу Черкаської області Шипович Я.І., зареєстровано у реєстрі за №1886, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 заповів усе своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що буде йому належати на день смерті і на що він за законом матиме право, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , помер про що, 10.09.2018 було складено відповідний актовий запис №28 Виконкомом Новодмитрівської сільської ради Золотоніського району Черкаської області, що стверджується свідоцтвом про смерть від 10.09.2018 серії НОМЕР_1 .

Відповідно до Витягу про реєстрацію у Спадковому реєстрі №54011565 від 09.11.2018 після смерті ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , було зареєстрованого спадкову справу №254-2018 у нотаріуса, №63291467 у спадковому реєстрі.

Ухвалою суду від 16.07.2025 від приватного нотаріуса Шипович Я.І. було витребувано спадкову справу, заведену після смерті ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на виконання якої приватний нотаріус Золотоніського районного нотаріального округу Черкаської області Шипович Я.І. направила копію спадкової справи №254/2018 за вих.№358/01-16 від .24.07.2025.

З матеріалів вказаної спадкової справи судом встановлено, що 09.11.2018 ОСОБА_1 звернулась до приватного нотаріуса Шипович Я.І. із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Також 20.02.2019 до приватного нотаріуса Шипович Я.І. із заявою про прийняття спадщини після смерті батька – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , звернувся ОСОБА_4 , у якій вказав, що він є непрацездатним, а саме особою з інвалідністю ІІІ групи та має право на обов`язкову частку у спадщині, яку він приймає.

Крім того, 11.03.2020 до приватного нотаріуса Шипович Я.І. із заявою про прийняття спадщини після смерті колишнього чоловіка – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , звернулась ОСОБА_2 , у якій вона вказала, що претендує на виділ частки у спільному майні подружжя у нерухомому майні, що було набуте її чоловіком під час шлюбу з нею.

Як зазначено у заяві ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_3 залишилось спадкове майно, яке складається з: житлового будинку та земельної ділянки, розташованих у АДРЕСА_1 ; житлового будинку та земельної ділянки, розташованих у АДРЕСА_2 . Вказане нерухоме майно набуте чоловіком ОСОБА_2 під час шлюбу з нею, та вона претендує на виділ частки у спільному майні подружжя у вказаному нерухомому майні, просить не видавати свідоцтво про право на спадщину іншим спадкоємцям її колишнього чоловіка без урахування її частки у спільному майні подружжя.

16 червня 2020 року ОСОБА_1 повторно звернулась до приватного нотаріуса Шипович Я.І. із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Постановою приватного нотаріуса Шипович Я.І. про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 16.06.2022, ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Як зазначено у вказаній постанові, заяву про прийняття спадщини за законом подав син померлого, ОСОБА_4 , який має право на обов`язкову частку у спадщині. Крім них, колишня дружина померлого, ОСОБА_2 подала заяву, що претендує на частку у спільному майні подружжя та заперечує проти видачі свідоцтва про право на спадщину іншим спадкоємця без врахування її частки. Згідно з заявою спадкоємця після смерті ОСОБА_3 залишилось спадкове майно, яке складається з житлового будинку та земельної ділянки номер АДРЕСА_1 , та іншого спадкового майна. Спадкоємці не звертаються за отриманням свідоцтва про право на спадщину та свідоцтвом про право власності на нерухоме майно. Таким чином, наявний спір між спадкоємцями за законом та заповітом в рамках даної спадкової справи та неможливо визначити частку спадкового майна, в тому числі обов`язкової частки у спадщині.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає про таке.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч. 2 ст. 15 ЦК України).

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст.16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Спір між сторонами у цій справі виник з приводу захисту позивачем свого права на спадкування за заповітом.

Конституцією України (стаття 41) та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до частин першої, другої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно з ч.1 ст.1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Статтею 1235 ЦК України визначено, що заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.

У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах.

Відповідно до ст.1236 ЦК України заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому.

Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.

Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов`язків, що є пропорційною до одержаних ними прав.

Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Водночас статтею 60 Сімейного кодексу України (далі – СК України) визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Положеннями ст. 60 СК України встановлено, що право на майно виникає в обох із подружжя одночасно, у момент набуття його хоча б одним із них, і оформлення права власності на ім`я другого з подружжя юридичного значення не має, оскільки майно знаходиться у спільній сумісній власності подружжя без визначення часток.

Тобто, на законодавчому рівні закріплена презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у п. 47 постанови від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження №14-712цс19).

Згідно з вимогами ч. 2 ст. 372 ЦК України, у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Відповідно до ст. 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 70 СК України, розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, наведеній у постанові від 12.02.2025 у справі № 756/8527/22.

Статтею 71 СК України визначено, що майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Відповідно до ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 392 ЦК України передбачено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Як вже було зазначено вище, положеннями частини другої статті 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Підпунктом 4.24 пункту 4 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012 №296/5 (далі Порядок №296/5), передбачено, що при оформленні спадщини як за законом, так і за заповітом нотаріус у випадках, коли із документа, що посвідчує право власності, вбачається, що майно може бути спільною сумісною власністю подружжя (колишнього подружжя), повинен з`ясувати, чи є у спадкодавця той з подружжя (колишній з подружжя), який його пережив і який має право на – 1/2частку в спільному майні подружжя (колишнього подружжя). За наявності другого з подружжя (колишнього з подружжя) нотаріус видає йому свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя.

Підпунктом 1.1 пункту 1 глави 11 розділу II Порядку №296/5 передбачено, що у разі смерті одного з подружжя (колишнього з подружжя) свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя (колишнього з подружжя) з подальшим повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна.

Свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя (колишнього подружжя) видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини, крім випадків, встановлених абзацами другим і четвертим пункту 21 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, підпунктом 2.5 пункту 2 цієї глави (пп 1.5 п. 1 глави 11 розділу II Порядку №296/5).

З системного аналізу положень Порядку №296/5 вбачається, що при оформленні спадщини як за законом, так і за заповітом у випадку, коли із документа, що посвідчує право власності, вбачається, що майно може бути спільною сумісною власністю колишнього подружжя, нотаріус повинен з`ясувати, чи є у спадкодавця той з подружжя, який його пережив і який має право на 1/2 частку в спільному майні подружжя; якщо такий з подружжя є, то за його заявою нотаріусом видається свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні, а інша частка спадкового майна підлягає спадкуванню спадкоємцями чи в порядку спадкування за законом, чи в порядку спадкування за заповітом.

Частиною п`ятою ст.1268 ЦК України передбачено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах – уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (ч.1 ст.1269 ЦК України).

Частиною першою ст.1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов`язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах – до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно.

Згідно з ч.1 ст.71 Закону України «Про нотаріат», у разі смерті одного з подружжя (колишнього з подружжя) свідоцтво про право власності на частку в їхньому спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя (колишнього з подружжя) з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна.

З матеріалів справи судом встановлено, що нерухоме майно, яке входить до складу спадкової маси після смерті спадкодавця – ОСОБА_3 , а саме земельна ділянка для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та житловий будинок загальною площею 49.1 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 набуті ним на праві власності на підставі договорів купівлі-продажу від 18.07.2014, право власності на вказане нерухоме майно зареєстроване за спадкодавцем 18.07.2014.

Водночас шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було розірвано 20.08.2014, про що складено відповідний актовий запис №17 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану по Золотоніському району реєстраційної служби Золотоніського міськрайонного управління юстиції у Черкаській області, що стверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу Серія НОМЕР_2 від 20.08.2014.

Відтак вказане вище нерухоме майно набуте у період перебування у шлюбі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , є їх спільною сумісною власністю подружжя, розмір часток дружини та чоловіка в якій є рівними.

З урахуванням положень статей 1296 – 1299 ЦК України питання про право спадкоємця на спадкове майно вирішується судом у разі невизнання такого права чи відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина друга статті 13 ЦПК України).

Частинами першою та другою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч.1-3 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів

Відповідно до заяви поданої 11.03.2020 до приватного нотаріуса Шипович Я.І. про прийняття спадщини після смерті колишнього чоловіка – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_2 , вказала, що претендує на виділ частки у спільному майні подружжя у нерухомому майні, що було набуте її чоловіком під час шлюбу з нею.

Як зазначено у заяві ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_3 залишилось спадкове майно, яке складається з: житлового будинку та земельної ділянки, розташованих у АДРЕСА_1 ; житлового будинку та земельної ділянки, розташованих у АДРЕСА_2 . Вказане нерухоме майно набуте чоловіком ОСОБА_2 під час шлюбу з нею, та вона претендує на виділ частки у спільному майні подружжя у вказаному нерухомому майні, просить не видавати свідоцтво про право на спадщину іншим спадкоємцям її колишнього чоловіка без урахування її частки у спільному майні подружжя.

Однак, звертаючись з даним позовом про визнання права власності за заповітом на нерухоме майно, зокрема на житловий будинок та земельну ділянку, розташовані у АДРЕСА_1 стороною позивача не надано належних та допустимих доказів на підтвердження спростування у процесуальний спосіб презумпції спільності права власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Таким чином, на підставі викладеного вище, суд дійшов висновку про те, що позивач не довела належними та допустимими доказами факт того, що спірне нерухоме майно, а саме земельна ділянка та житловий будинок, розташовані у с.Мелесівка Золотоніського району Черкаської області були особистою приватною власністю спадкодавця та не була об`єктом спільної сумісної власності подружжя спадкодавця і відповідача у даній справі.

Згідно з усталеною практикою Верховного Суду необхідним є застосування певних стандартів доказування та принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає відповідний розподіл та покладання тягаря доказування на сторони певним чином. Одночасно згаданий принцип не передбачає обов`язок суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

У спорах про визнання права особистої приватної власності на майно, саме по собі посилання на те, що спірне майно було придбано членом подружжя хоча і за час шлюбу, однак за належні йому особисті кошти, отримані від продажу квартири, не є достатнім доказом сплати особистих коштів за придбане у шлюбі майно, адже він повинен також надати суду належні і допустимі докази придбання спірного майна саме за ці кошти (див. висновки Верховного Суду у постанові від 31 січня 2024року у справі № 645/4165/21 (провадження №61-113св23).

На переконання Верховного Суду, таким доказами, зокрема можуть бути: банківські виписки на підтвердження спрямування грошових коштів чи нотаріальна заява/згода другого з подружжя, що майно придбавається за особисті кошти, тощо (див. постанови Верховного Суду від 21 квітня 2022 року у справі № 461/1617/15-ц (провадження № 61-19201св20), від 25 січня 2023 року у справі № 756/10871/20 (провадження № 61-9709св22), від 10 липня 2024 року у справі № 466/7242/22 (провадження № 61-6448св24), від 30 липня 2024 року у справі № 522/10944/21 (провадження № 61-2100св21).

При вирішенні даної справи суд бере до уваги, що сторона позивача, таких доказів суду не назвала та не надала, а тому у суду відсутні достатні підстави стверджувати, що позивач спростувала презумпцію спільності майна подружжя спадкодавця і відповідача.

Також при вирішенні даної справи суд бере до уваги, що частиною першою статті 1241 ЦК України визначено, що малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка).

Розмір обов`язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

При цьому згідно з Рішенням Конституційного Суду № 1-рп/2014 від 11.02.2014 положення частини першої статті 1241 Цивільного кодексу України щодо права повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця на обов`язкову частку у спадщині необхідно розуміти так, що таке право мають, зокрема, повнолітні діти спадкодавця, визнані інвалідами в установленому законом порядку, незалежно від групи інвалідності.

Відповідно до абз.17 ст.1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі – Закон №1058) у редакції, чинній на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 , передбачено, що непрацездатні громадяни – особи, які досягли встановленого статтею 26 цього Закону пенсійного віку, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв`язку з втратою годувальника відповідно до закону.

Згідно з ч.2,3 ст.1241 ЦК України до обов`язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов`язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов`язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов`язкову частку.

Підпунктом 5.5 п.5 глави 10 розділу II Порядку №296/5, встановлено, що при видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом нотаріус має обов`язково з`ясувати наявність спадкоємців, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, перелік яких визначено у статті 1241 Цивільного кодексу України.

Підпунктами 5.10, 5.11 п.5 глави 10 розділу II Порядку №296/5 при визначенні розміру обов`язкової частки нотаріусу слід враховувати, що частиною першою статті 1241 Цивільного кодексу України встановлено, що обов`язкова частка у спадщині визначається незалежно від змісту заповіту у розмірі половини частки, яка належала б кожному із спадкоємців у разі спадкування за законом. При визначенні розміру обов`язкової частки у спадщині нотаріус враховує всіх спадкоємців за законом, які могли б бути закликані до спадкування, якби порядок спадкування не було змінено заповідачем. Нотаріус пропонує як спадкоємцю за заповітом, так і спадкоємцю, що має право на обов`язкову частку у спадщині, вказати у своїх заявах про прийняття спадщини всіх спадкоємців за законом.

При визначенні розміру обов`язкової частки враховується все спадкове майно, як заповідане, так і те, що не охоплене заповітом, а також речі звичайної домашньої обстановки та вжитку. До складу спадкового майна входить і право на вклад у банку (фінансовій установі) незалежно від того, зроблено розпорядження у заповіті чи безпосередньо у банку (фінансовій установі).

Верховний Суд у постанові від 22.09.2021 по справі №227/3750/19 зробив висновок, що визнання права власності в порядку спадкування за заповітом є належним способом захисту прав спадкоємця, якщо вбачаються перешкоди в оформленні його спадкових прав у нотаріальному порядку.

У справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування (постанова Верховного Суду України від 06 жовтня 2021 року по справі № 234/17030/18 (провадження № 61-12859св21), постанова Верховного Суду України від 14 грудня 2023 року по справі № 199/1204/21 (провадження № 61-4074св23)).

Звертаючись з даним позовом до суду, ОСОБА_1 спрямовує свої вимоги щодо визнання права власності у порядку спадкування за заповітом до колишньої дружини спадкодавця – ОСОБА_2

Однак, з матеріалів спадкової справи №254-2018, заведеної після смерті ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 судом встановлено, що після смерті спадкодавця із заявою про прийняття спадщини після смерті батька до нотаріуса звернувся також його син ОСОБА_4 , який, як зазначено у його заяві, є особою з інвалідністю ІІІ групи та має право на обов`язкову частку у спадщині, яку він приймає.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду України від 18 жовтня 2023 року у справі № 300/808/19 (провадження № 61-11144св22), постанова Верховного Суду України від 07 грудня 2023 року у справі № 363/2300/20 (провадження № 61-6922св23), постанова Верховного Суду України від 13 грудня 2023 року у справі № 753/8710/21 (провадження № 61-6090св23)).

Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов`язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (постанова Верховного Суду України від 17 січня 2024 року у справі № 947/6589/21 (провадження № 61-10253св23)).

Сторона позивача із клопотаннями про залучення сина спадкодавця – ОСОБА_4 як співвідповідача у даній справі до суду не зверталась.

Таким чином, на підставі викладеного вище, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Суд зауважує, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Оскільки у задоволенні позову відмовлено згідно з ст. 141 ЦПК України судові витрати позивача зі сплати судового збору належить віднести на її рахунок.

Керуючись ст.4,12,81,89,141,178,223,247,265,268,274,279,354 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову – відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів в порядку визначеному ст. 354-356 ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Суддя А.В. Ватажок-Сташинська