Рішення від 19 квітня 2026 р. у справі №591/9830/25 — Зарічний районний суд м. Сум

Справа № 591/9830/25

Провадження № 2/591/2342/25

РІШЕННЯ

Іменем України

20 квітня 2026 року м. Суми

Зарічний районний суд м. Суми в складі головуючого судді Зері Ю.О., за участю секретаря судового засідання Горб А.Д., представника позивача Турченка С.П., представника першого відповідача Мазурової К.Д., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Турченка Сергія Петровича, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору недійсним та визначення частки боржника у спільному майні,

установив:

29.08.2025 до Зарічного районного суду м. Суми надійшла вказана позовна заява.

В обґрунтування позову представник позивачки зазначив, що 17.02.2011 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, за умовами якого останній отримав від позивачки у позику кошти в іноземній валюті – 10000,00 доларів США. У зв`язку з невиконанням ОСОБА_2 умов договору щодо повернення позики, позивачка звернулась до суду з вимогою про стягнення заборгованості у примусовому порядку та рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 30.07.2024 у справі № 591/8660/23 позов був задоволений, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 10000,00 доларів США, а також 30000,00 грн витрат на правову допомогу. Вказане рішення набрало законної сили та 06.09.2024 на його виконання був виданий відповідний виконавчий лист. 15.08.2025 було відкрито виконавче провадження на виконання виконавчого листа, виданого 06.09.2024. Як було встановлено у ході виконання рішення суду, у ОСОБА_2 відсутнє майно, на яке можливо звернути стягнення для повного задоволення вимог позивачки, у той же час представником позивачки отримано Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо належності житлового будинку, у якому зареєстрований відповідач ОСОБА_2 та з`ясовано, що вказаний житловий будинок був зареєстрований на його дружину ОСОБА_3 . Також після відкриття виконавчого провадження було з`ясовано, що даний житловий будинок та земельну ділянку під ним, які є спільним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , останні подарували своїй доньці ОСОБА_4 . Позивачка вважає даний договір фіктивним з підстав фраудаторності та у зв`язку з цим як стягувач у виконавчому провадженні звернулась до суду з позовом про визнання цього договору недійсним та про визначення частки відповідача ОСОБА_2 у вказаному майні з метою подальшого звернення стягнення на неї у межах виконавчого провадження.

Разом із позовом до суду надійшла заява про забезпечення позову, відповідно до якої представник позивачки просив суд вжити заходів забезпечення позову до набрання законної сили рішенням суду у даній справі шляхом заборони ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , чи іншим особам, які діють за її дорученням, відчужувати у будь-який спосіб житловий будинок загальною площею 184,7 кв.м, житловою площею 89,4 кв.м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна: 308245759101, та земельну ділянку кадастровий номер 5910136300:08:004:0015, загальною площею 0,0654 га за цією ж адресою.

Ухвалою суду від 01.09.2025 заяву про забезпечення позову задоволено, заборонено ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , чи іншим особам, які діють за її дорученням, відчужувати у будь-який спосіб житловий будинок загальною площею 184,7 кв.м, житловою площею 89,4 кв.м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна: 308245759101, та земельну ділянку кадастровий номер 5910136300:08:004:0015, загальною площею 0,0654 га за цією ж адресою.

Ухвалою суду від 02.09.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено справу розглядати у порядку загального позовного провадження; підготовче засідання призначено на 02.10.2025. Також даною ухвалою суду було задоволено клопотання представника позивача та витребувано від приватного нотаріуса Сумського міського нотаріального округу Нагорної Наталії Василівни засвідчені копії усіх документів, на підставі яких було укладено договір дарування житлового будинку та земельної ділянки від 11.04.2025, посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу, № 2528 в реєстрі, укладений між ОСОБА_3 як дарувальником та ОСОБА_4 як обдарованою щодо дарування житлового будинку загальною площею 184,7 кв.м, житловою площею 89,4 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки кадастровий номер 5910136300:08:004:0015, загальною площею 0,0654 га за цією ж адресою.

25.09.2025 на виконання судової ухвали від приватного нотаріуса Сумського міського нотаріального округу Нагорної Наталії Василівни надійшла витребувана інформація.

01.10.2025 від представника відповідача ОСОБА_2 – адвоката Мазурової К.Д. надійшла заява про ознайомлення із матеріалами даної справи та відкладення судового засідання на іншу дату.

Протокольною ухвалою від 02.10.2025 підготовче судове засідання відкладалося до 21.11.2025.

15.10.2025 засобами підсистеми «Електронний суд» від представника відповідача Лукаша О.В. за вх.№39668 надійшов відзив на позов, в якому представник просить відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі, зазначає, що оспорюваний договір укладений у відповідності до вимог діючого законодавства, при цьому спір про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, є спором між боржником і іншими співвласниками майна, тобто у даному випадку ОСОБА_2 як співвласник оспорюваного в договорі дарування майна не може одночасно перебувати у процесуальному статусі відповідача і позивача одночасно, що відповідно не відповідає заявленим позовним вимогам та є не належним способом захисту прав і є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. Також у відзиві на позов наголошено на тому, що із вказаними позовними вимогами має звертатись приватний виконавець, у якого на виконанні перебуває виконавчий лист, виданий у справі № 591/8660/23.

Інші відповідачі відзивів на позов не подавали, у судові засідання не прибували, про причини неявки суд не повідомляли, заяв чи клопотань від даних учасників до суду не надходило.

16.10.2025 засобами підсистеми «Електронний суд» за вх. №39920 від представника позивачки надійшла відповідь на відзив, посилання у відзиві на вимоги статті 443 ЦПК України щодо можливості визначення частки боржника у спільному майні саме за поданням державного чи приватного виконавця, представник вважає безпідставним, оскільки відповідна норма визначає порядок звернення стягнення на майно боржника в межах виконавчого провадження та за наявності у боржника такого майна. У даному випадку боржник – відповідач ОСОБА_2 відчужив належне йому майно з метою унеможливити виконання судового рішення про стягнення з нього коштів, тому на цей час наявний спір про право, що передбачає вирішення відповідного питання в межах позовного провадження, а не порядку визначеному розділом VI ЦПК України.

Підготовче судове засідання, яке відбулось 21.11.2025, за клопотанням представника першого відповідача було відкладене до 02.12.2025.

Ухвалою суду від 02.12.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу № 591/9830/25 до розгляду по суті, судове засідання з розгляду справи по суті призначено на 26.01.2026.

У судовому засіданні, яке відбулось 26.01.2026 представник позивачки позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив суд задовольнити позов.

Представник першого відповідача підтримала заперечення, викладені у поданому відзиві на позов, наголошувала на відсутності підстав для задоволення позову, оскільки укладення спірного договору не суперечить вимогам цивільного законодавства, щодо вимоги про визначення частки боржника у майні, зазначила, що з таким позовом має право звернутись виконавець, а не позивачка.

Інші учасники справи у судове засідання не прибули, про причини неявки суд не повідомляли.

У зв`язку з неможливістю подальшого фіксування судового процесу через технічні перешкоди, у судовому засіданні оголошувалась перерва до 20.04.2026.

У судовому засіданні, яке відбулось 20.04.2026, представники позивачки та першого відповідача підтримали свої позиції у справі.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення присутніх учасників, дослідивши та оцінивши наявні у справі докази, суд доходить наступних висновків.

Судом встановлено, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 07.10.1994 уклали шлюб у Відділі державної реєстрації актів цивільного стану Сумського міського управління юстиції у Сумській області, що підтверджується Повним витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб, сформованого 15.08.2025.

З Повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження № 00050605316. Сформованого 11.04.2025, вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У період шлюбу на підставі договору купівлі-продажу від 05.09.2012 відповідачка ОСОБА_3 набула право власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням – для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Купівля земельної ділянки за цим договором вчинена за письмовою згодою чоловіка ОСОБА_3 – ОСОБА_2 , викладеною у вигляді заяви. Даний факт підтверджується дублікатом договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05.09.2012, посвідченого нотаріусом та зареєстрованого у реєстрі за № 1267.

На підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_2 від 06.03.2014 ОСОБА_3 зазначена власницею житлового будинку загальною площею 184,7 м2, житловою площею 89,4 м2, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Даний факт підтверджується дублікатом Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, індексний номер дубліката 46552099 від 29.10.2025, Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, індексний номер 46553954 від 29.10.2025.

17.02.2011 між позивачкою ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 був укладений договір позики грошових коштів у формі боргової розписки, відповід но до якої позивачка передала відповідачу ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 10000,00 (десять тисяч) доларів США, а відповідач зобов`язувався повернути отримані грошові кошти позивачу за його вимогою. Даний факт встановлений рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 30.07.2024 у справі № 591/8660/23, а тому в силу положень частини четвертої статті 82 ЦПК України не потребує доказування.

Вказаним вище рішенням суду задоволено позов ОСОБА_1 та стягнуто з ОСОБА_2 на її користь суму боргу у розмірі 10000,00 (десять тисяч) доларів США.

Ухвалою Сумського апеляційного суду від 11.08.2025 апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 30.07.2024 у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу визнано неподаною та повернуто її особі, яка подала скаргу. Відтак рішення суду від 30.07.2024 набрало законної сили.

15.08.2025 постановою приватного виконавця виконавчого округу Сумської області Школою С.М. відкрито виконавче провадження ВП № 78875797 з примусового виконання виконавчого листа у справі № 591/8660/23, виданого 06.09.2024, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми боргу у розмірі 10000,00 доларів США та 30000,00 грн судових витрат з оплати правової допомоги, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією постанови.

У ході здійснення виконавчого провадження представник позивачки адвокат Турченко С.П. звертався до приватного виконавця Школи С.М. з клопотанням від 22.08.2025 про надання інформації щодо виявленого майна боржника та клопотанням від 25.08.2025 про звернення стягнення на частку боржника у спільному майні подружжя, яким боржник ОСОБА_2 володіє спільно з дружиною ОСОБА_3 , а саме на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку за цією ж адресою.

Згідно відповіді приватного виконавця № 3371 від 28.08.2025, представника позивачки повідомлено, зокрема, про те, що згідно відомостей з державного реєстру речових прав будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею 0,0654 га, кадастровий номер 5910136300:08:004:0015 належать на праві приватної власності ОСОБА_4 на підставі договору дарування № 2528 від 11.04.2025. У зв`язку з відсутністю частки боржника у спільному майні подружжя, звернутися з поданням про визначення частки боржника у спільному майні у рамках виконавчого провадження не вбачається за можливе.

Згідно з договором дарування житлового будинку та земельної ділянки від 11.04.2025, зареєстрованого в реєстрі за № 2528, копія якого наявна у матеріалах справи, ОСОБА_3 як дарувальник (мати) подарувала (безоплатно передала) ОСОБА_4 як обдаровуваній (доньці) в особі представника ОСОБА_2 , а обдаровувана в особі представника прийняла у дар житловий будинок та земельну ділянку, надану для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва, загальною площею 0,0654 га, кадастровий номер 5910136300:08:004:0015, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 15 договору дарування, він вчинений за заявою про згоду чоловіка дарувальника – ОСОБА_2 , що підтверджується його заявою про згоду, підпис на якій засвідчено приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Нагорною Н.В. від 11.04.2025 за р. № 2527.

Відповідно до заяви про згоду від 11.04.2025, копія якої наявна у матеріалах справи, ОСОБА_2 у порядку частини третьої статті 65 Сімейного кодексу України надав згоду дружині ОСОБА_3 подарувати на ім`я їхньої спільної доньки ОСОБА_4 житловий будинок та земельну ділянку, надану для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва, загальною площею 0,0654 га, кадастровий номер 5910136300:08:004:0015, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , які набувалися ними за час зареєстрованого шлюбу.

Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 11.04.2025 за ОСОБА_4 на підставі договору дарування № 2528 від 11.04.2025 зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5910136300:08:004:0015 та житловий будинок загальною площею 184,7 м2, житловою площею 89,4 м2, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до Інформації за запит № 96/31565 про склад зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 07.04.2025, за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На думку позивачки договір дарування укладений відповідачами з метою уникнення звернення стягнення на майно ОСОБА_2 як боржника у виконавчому провадженні, відкритому на виконання рішення суду про стягнення з останнього на користь позивачки заборгованості, а тому наявні підстави для визнання цього договору недійсним з підстав фраудаторності за ознаками фіктивності. При цьому оскільки із змісту оспорюваного договору та заяви про згоду ОСОБА_2 вбачається, що житловий будинок та земельна ділянка набуті під час шлюбу з ОСОБА_3 , у зв`язку з чим це майно є спільною сумісною власністю подружжя, наявні підстави для визначення частки боржника ОСОБА_2 цьому майні.

Частиною першою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

Предметом оспорюваного договору дарування, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 11.04.2025, є житловий будинок та земельна ділянка, зареєстровані одноособово за ОСОБА_3 у період перебування у шлюбі з ОСОБА_2 .

Відповідно до положень статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічні за змістом положення має частина третя статті 368 Цивільного кодексу України, яка визначає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

За змістом статті 65 Сімейного кодексу України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Відповідно до статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Судом встановлено, що земельна ділянка та житловий будинок, набуті ОСОБА_2 та його дружиною ОСОБА_3 під час шлюбу, а тому є спільною сумісною власністю подружжя. Тобто за оспорюваним правочином відчужено майно, яке перебувало у спільній сумісній власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без виділення часток кожного з них.

Після укладення оспорюваного договору дарування усі відповідачі продовжують бути зареєстрованими за однією адресою – АДРЕСА_1 .

Відтак враховуючи, що на момент укладення оспорюваного договору дарування був виданий виконавчий лист на виконання рішення суду від 30.07.2024 у справі № 591/8660/23, при цьому апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 на вказане рішення залишено без руху з підстав несплати судового збору та у подальшому виявлений недолік не був усунутий скаржником, що зумовило повернення апеляційної скарги без розгляду, у суду наявні підстави вважати, що відповідачі усвідомлювали можливість у подальшому відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду від 30.07.2024 та можливого звернення стягнення на майно боржника, яким він спільно володів разом з дружиною, у разі відсутності у ОСОБА_2 грошових коштів, достатніх для погашення заборгованості перед позивачкою.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За приписами частини першої статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Згідно з частиною шостою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість – це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

– особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

– наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

– враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.

Договір як приватноправова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватноправовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (пункти 108, 115, 116 постанови).

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частинами першою-третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Дослідивши наявні у справі докази та оцінивши усі докази у сукупності, суд виходить з того, що оскільки за оспорюваним договором дарування фактично відчужено майно, яке було набуте ОСОБА_3 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_2 та належить їм на праві спільної сумісної власності; на момент укладення договору дарування ОСОБА_3 та ОСОБА_2 були обізнані про наявність рішення суду про стягнення заборгованості у сумі 10000,00 доларів США з ОСОБА_2 на користь позивачки, усвідомлювали подальше примусове виконання даного рішення суду, можливість арешту належного їм майна та звернення на нього стягнення після визначення частки боржника у цьому майні; оспорюваний договір дарування від 11.04.2025 укладено з письмового дозволу ОСОБА_2 на дарування належної йому частки житлового будинку та земельної ділянки; майно відчужене на підставі безоплатного договору на користь доньки відповідачів – ОСОБА_4 ; після укладення оспорюваного договору ОСОБА_3 та ОСОБА_2 продовжили бути зареєстрованими у подарованому будинку; доказів того, що саме відповідачка ОСОБА_4 одноособово утримує подарований будинок, несе витрати по сплаті комунальних платежів, відповідачами не подано, то оспорюваний правочин вчинений ОСОБА_3 за згодою чоловіка ОСОБА_2 очевидно всупереч принципу добросовісності, зі зловживанням її цивільними правами на шкоду правам позивачки як кредитора та стягувача у виконавчому провадженні, а тому такий правочин підлягає визнанню недійсним з підстав фраудаторності.

Щодо визнання оспорюваного договору за ознаками фіктивності, суд вважає за доцільне зазначити наступне.

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішенні.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша – намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.

В практиці суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України).

Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину.

Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав, натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна.

Одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23), від 24 липня 2024 року у справі № 362/2740/22 (провадження № 61-12506св23), від 30 липня 2025 року у справі № 766/2529/24 (провадження № 61-7130св25).

З огляду на наведене вище, суд, з урахуванням того, що на виконання оспорюваного правочину від 11.04.2025 відбувся фактичний перехід прав від відповідачки ОСОБА_3 до відповідачки ОСОБА_4 на спірний житловий будинок та земельну ділянку, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , не може кваліфікували оспорюваний договір дарування, одночасно як фіктивний, так і такий, що суперечить принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом.

Щодо позовної вимоги про визначення частки ОСОБА_2 як боржника у спільному майні подружжя, суд зазначає наступне.

Представником першого відповідача у ході розгляду справи наголошувалось на недотриманні позивачем порядку звернення до суду з позовною вимогою про визначення частки боржника ОСОБА_2 у спільному майні, оскільки, на її думку, з відповідним позовом мав звертатись приватний виконавець, який здійснює виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 591/8660/23, виданого 30.07.2024. Факт же звернення з такою позовною вимогою безпосередньо позивачкою є самостійною підставою для відмови у позові.

Суд не погоджується з такою позицією з огляду на наступне.

Як встановлено у ході розгляду справи, спірний житловий будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, придбані відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 під час перебування у шлюбі, а тому є спільним сумісним майном подружжя.

Як встановлено судом, відповідачка ОСОБА_3 за згодою чоловіка ОСОБА_2 подарувала житловий будинок та земельну ділянку їх спільній доньці ОСОБА_4 , достеменно будучи обізнаною про факт відкритого виконавчого провадження, у якому позивачка ОСОБА_1 є стягувачем, а ОСОБА_2 – боржником.

Також судом встановлено, що після відкриття виконавчого провадження – 15.08.2025, вказаний вище житловий будинок та земельна ділянка вже перебували у власності ОСОБА_4 , у зв`язку з чим у виконавця були відсутні підстави для звернення до суду з поданням або позовом про визначення частки боржника у майні, яким він спільно володів з іншими особами.

Питання порядку звернення виконавця до суду з вимогою про визначення частки боржника у спільному майні було предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду, яка у постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 367/252/24 наголосила, що насамперед потрібно зазначити, що приватний виконавець, хоча і є суб`єктом незалежної професійної діяльності, проте уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання судових рішень у порядку, встановленому законом.

Тому на приватного виконавця, так само як і на державного виконавця, поширюються приписи частини другої статті 19 Конституції України, які передбачають обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб (чи прирівняних до них осіб) діяти відповідно до належних їм повноважень, які зазвичай визначаються законом.

Повноваження виконавця на вчинення виконавчих дій наведені у статті 18 Закону № 1404-VIII через визначення переліку прав і обов`язків виконавця.

Зокрема, у частині першій статті 18 Закону № 1404-VIII зазначено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

У частині шостій статті 48 Закону № 1404-VIII встановлено алгоритм дій виконавця у разі виникнення потреби у зверненні стягнення на майно, яким боржник володіє спільно з іншими особами, у якій зазначено, що в разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

У разі виникнення спору про право на майно, частку в якому потрібно визначити для боржника у виконавчому провадженні, чи про розмір часток співвласників, виконавець вправі звернутися до суду з такою вимогою у позовному провадженні.

Разом з тим у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року наголошено, що хоча виконавець і має право на звернення до суду з вимогою про визначення частки боржника у майні, яким він спільно володіє з іншими особами, у формі подання або позовної заяви залежно від наявності спору про право на таке майно, відповідне повноваження виконавця спрямоване винятково на повне та своєчасне виконання рішення суду, яке набрало законної сили і не перешкоджає особам, права яких безпосередньо порушені, оспорені чи не визнані, самостійно звернутися до суду за захистом своїх прав.

Велика Палата Верховного Суду вкотре наголошує, що за захистом своїх невизнаних, оспорених або порушених прав має насамперед звертатися особа, чиї права не визнаються, оспорюються або порушуються. У цьому випадку такою особою, безумовно, є кредитор – стягувач у виконавчому провадженні.

Проте якщо стягувач з певних причин за захистом своїх прав у спосіб оспорення фраудаторного правочину не звертається, то такий позов може пред`явити виконавець, оскільки таке право йому надано законом, а саме частиною четвертою статті 9 Закону № 1404-VIII.

Відтак на думку суду позивачка цілком правомірно звернулась до суду з вимогою про визначення частки боржника ОСОБА_2 у майні (житловий будинок та земельна ділянки під ним), яким він спільно володіє з ОСОБА_3 , оскільки укладений останньою договір дарування визнаний судом недійсним. Саме такий спосіб захисту прав позивачки як стягувача у виконавчому провадженні є належним та ефективним.

За вказаних обставин позовна вимога про визначення частки ОСОБА_2 у спільному майні подружжя є правомірною, обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Щодо вирішення питання про судові витрати суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.

Враховуючи факт задоволення позову позивачці за рахунок відповідачів підлягають відшкодуванню витрати по сплаті судового збору шляхом стягнення з кожного по 807,47 грн.

Відповідно до частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Як вбачається з наявних у справі матеріалів, 08.06.2023 між позивачкою ОСОБА_1 (Клієнт) та адвокатом Турченком Сергієм Петровичем (Адвокат) укладений договір про надання правової допомоги. Відповідно до пункту 3 договору розмір гонорару адвоката визначається додатковою угодою.

25.08.2025 між ОСОБА_1 (Клієнт) та адвокатом Турченком Сергієм Петровичем (Адвокат) укладена додаткова угода № 6 до договору про надання правової допомоги б/н від 08.06.2023, за умовами якої сторони погодили надання адвокатом позивачці правової допомоги у спорі про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та земельної ділянки від 11.04.2025. У пункті 2 додаткової угоди сторонами узгоджений розмір гонорару, зокрема підпунктом 2.1 визначено, що попередня оплата у розмірі 32000,00 грн, еквівалент 800,00 доларів США, включає у себе: ознайомлення з наявними у Клієнта документами, з`ясування у Клієнта фактичних обставин справи, правовий аналіз наявних документів та фактичних обставин справи, консультування Клієнта, вчинення дій з досудового врегулювання спору, підготовка та подання позову до суду, а також інших процесуальних документів, безпосередня участь Адвоката у судовому розгляді справи до моменту прийняття судом першої інстанції рішення або ухвали, якою завершується розгляд справи, консультування Клієнта протягом розгляду справи судом.

Відповідно до квитанції до прибуткового касового ордеру № 1 від 25.08.2025 адвокат Турченко С.П. прийняв від ОСОБА_1 16000,00 грн на підставі договору про надання правової допомоги б/н від 08.06.2023, додаткової угоди № 6 від 25.08.2025.

За змістом пункту 1 частини другої статті 137, частини восьмої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 Цивільного процесуального кодексу України).

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 20.12.2019 у справі № 903/125/19.

У ході розгляду справи встановлено, що від відповідачів клопотань про зменшення розміру витрат на правничу допомогу з доказами неспівмірності таких витрат не надходило.

Таким чином, беручи до уваги обсяг наданої адвокатом як представником позивачки правової допомоги у справі № 591/9830/25 суд доходить висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат на оплату послуг адвоката в розмірі 30000,00 грн відповідає критеріям реальності (дійсності та необхідності), а тому позивачці за рахунок відповідачів підлягають відшкодуванню витрати по оплаті професійної правничої допомоги шляхом стягнення з кожного по 10000,00 грн.

Заходи забезпечення позову, вжиті за ухвалою Зарічного районного суду м. Суми від 01.09.2025 щодо заборони ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , чи іншим особам, які діють за її дорученням, відчужувати у будь-який спосіб житловий будинок загальною площею 184 ,7 кв.м, житловою площею 89,4 кв.м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна: 308245759101, та земельну ділянку кадастровий номер 5910136300:08:004:0015, загальною площею 0,0654 га за цією ж адресою, продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання рішенням законної сили (частина сьома статті 158 ЦПК України).

Керуючись статтями 12, 13, 77, 141, 142, 158, 259, 263-265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України, суд

ухвалив:

Позов ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_5 , до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору недійсним та визначення частки боржника у спільному майні, задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування житлового будинку та земельної ділянки від 11.04.2025, укладений між ОСОБА_3 як дарувальником та ОСОБА_4 як обдаровуваною, від імені якої на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 22.05.2024 № в реєстрі 4227, діяв ОСОБА_2 , щодо дарування житлового будинку загальною площею 184,7 кв.м, житловою площею 89,4 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки кадастровий номер 5910136300:08:004:0015, загальною площею 0,0654 га за цією ж адресою, посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Нагорною Наталією Василівною, № в реєстрі 2528.

Визначити частку ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , у спільному майні подружжя, а саме у житловому будинку загальною площею 184,7 кв.м, житловою площею 89,4 кв.м, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна: 308245759101, та земельній ділянці кадастровий номер 5910136300:08:004:0015, загальною площею 0,0654 га за цією ж адресою, у розмірі 1/2 частки цього майна.

Стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_4 , АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 , АДРЕСА_2 , в солідарному порядку 2422,40 грн витрат по сплаті судового збору, по 807,47 грн з кожного; в солідарному порядку 30000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, по 10000,00 грн з кожного.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивачка: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 , АДРЕСА_2 .

Відповідач: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 .

Відповідачка: ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_4 , АДРЕСА_1 .

Відповідачка: ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 .

Повне судове рішення складено 24.04.2026.

Суддя Ю.О. Зеря