Постанова від 13 квітня 2026 р. у справі №758/15113/23 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2026 року місто Київ

єдиний унікальний номер справи: 758/15113/23

номер провадження: 22-ц/824/841/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),

суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,

за участю секретаря - Габунії М.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» - адвоката Клещ Ольги Валентинівни на рішення Подільського районного суду міста Києва від 14 березня 2025 року у складі судді Будзан Л.Д., у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2023 року товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» (далі - ТОВ «ФК» «Дніпрофінансгруп» ) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат.

Позов мотивований тим, що 16 січня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Експобанк» (далі - ВАТ «КБ «Експобанк») та ОСОБА_1 було укладено договір кредиту і забезпечення № 13/2008 USD. Того ж дня, тобто 16 січня 2008 року, на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором було укладено договір поруки з ОСОБА_2 .

Згідно з договором про відступлення прав вимоги від 06 березня 2018 року ВАТ «КБ «Експобанк» відступило право вимоги за договором кредиту та договором поруки на користь ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» разом з усіма додатками до нього та додатковими договорами (угодами), договорами про внесення змін, змінами і доповненнями, що є невід`ємними частинами договору. Внаслідок відступлення прав вимоги, ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» є єдиним власником всіх прав вимоги за кредитним договором та договором поруки з 06 березня 2018 року.

Позивач зазначав, що у зв`язку з невиконанням умов кредитного договору та договору поруки, ПАТ «КБ «Експобанк» звернулось до суду з позовом про стягнення заборгованості з відповідачів. Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 06 грудня 2012 року у справі №2607/10361/12 позов ПАТ «КБ «Експобанк» задоволено та стягнуто солідарно з відповідачів на користь ПАТ «КБ «Експобанк» заборгованість за кредитним договором № 13/2008 USD від 16 січня 2008 року у розмірі 408 759 грн 60 коп. На виконання вказаного рішення суду стягувачу було видано виконавчі документи про стягнення з відповідачів заборгованості. Проте рішення суду відповідачами не виконано.

У зв`язку з цим ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» вважало, що згідно зі ст. 625 ЦК України з відповідачів підлягає стягненню три проценти річних від простроченої суми за рішенням суду та інфляційні втрати в межах періоду загального строку позовної давності з 30 листопада 2020 року по 30 листопада 2023 року у загальній сумі 224 541 грн 55 коп., з яких: 36 819 грн 02 коп. - 3% річних, 187 722 грн 53 коп. - інфляційні втрати.

З урахуванням наведеного, ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» просило стягнути солідарно з відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на свою користь указані вище суми грошових коштів.

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 14 березня 2025 року позов ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» не надало належних і допустимих доказів існування невиконаного грошового зобов`язання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , на яке нараховано 3 % річних та інфляційні втрати, не підтвердило стан виконання рішення Подільського районного суду міста Києва від 06 грудня 2012 року у справі № 2607/10361/12 та не подало ключових документів, зокрема кредитного договору, договору відступлення права вимоги і матеріалів виконавчого провадження. Також суд урахував, що строк пред`явлення виконавчих листів до виконання сплив, у поновленні цього строку та видачі дублікатів виконавчих листів було відмовлено, а тому право позивача на примусове виконання втрачено, зобов`язання набуло характеру натурального, що виключає застосування ст.625 ЦК України.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» - адвокат Клещ О.В. подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп», посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, щосуд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що вимога кредитора має характер натурального зобов`язання та не підлягає захисту в судовому порядку. Зокрема, в рішенні вказано, що через сплив строку давності та відсутність факту виконання, зобов`язання набуло натурального характеру і, відповідно, втратило судову захищеність.

Вказує, що у матеріалах справи наявне рішення Подільського районного суду міста Києва від 06 грудня 2012 року у справі №2607/10361/12, яке набрало законної сили і яким задоволено первинні вимоги до боржників, що свідчить про те, що вимога кредитора вже захищена судом і не може бути визнана такою, що втратила примусовий характер.

Наголошує, що невиконання грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, а тому зобов`язання не може визнаватися натуральним доти, доки борг не буде погашено. У зв`язку з цим вважає, що застосування ст.625 ЦК України є обґрунтованим, а вимоги про нарахування інфляційних втрат та трьох відсотків річних за останні три роки до подання позову є правомірними. Така правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах, від 10 квітня 2018 року у справі №910/16945/14; від 16 листопада 2018 року у справі №918/117/18; від 28 вересня 2021 року у справі №759/4755/19; від 29 листопада 2023 року у справі №753/1527/22 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі №127/15672/16.

На думку скаржника, вищевказані правові позиції чітко встановлюють, що пропуск строку пред`явлення виконавчого документа не впливає на право кредитора звертатися до суду з вимогою про стягнення інфляційних втрат і процентів за користування утримуваними коштами за останні три роки. Право на позов виникає з моменту порушення зобов`язання і триває доти, поки триває порушення.

Указує, що суд першої інстанції також не врахував, що конструкція ст. 625 ЦК України передбачає відповідальність боржника саме в межах наявного грошового зобов`язання, а не нового матеріального спору, що є принциповим для правильного визначення строків позовної давності та характеру зобов`язання. Вказане підтверджується також у правовому висновку Верховного Суду в постанові від 06 березня 2019 року у справі №757/44680/15-ц, на який безпідставно послався суд першої інстанції, проте який застосовувався до іншої справи, де судове рішення про стягнення заборгованості не існувало.

Таким чином, судом першої інстанції не враховано принцип правової визначеності, встановлений ч.4 ст.263 ЦПК України, щодо необхідності врахування висновків Верховного Суду при застосуванні норм права до подібних правовідносин. Помилкове тлумачення характеру зобов`язання як натурального позбавило кредитора захисту вже визнаного судом права.

Представник ОСОБА_1 - адвокат Гаращук С.В. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду залишити без змін. Вказує, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що приватне право не може допускати ситуацію за якої кредитор, при існуванні попередньої вимоги, пред`являє тільки позов про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, без позовної вимоги про стягнення попередньої вимоги або без пред`явлення рішення до примусового виконання у відповідний строк, на яку нараховуються три проценти річних та інфляційні втрати.

Оскільки це позбавляє боржника можливості заявити про застосування до попередньої вимоги позовну давність, а кредитору надає можливість обійти застосування до попередньої вимоги позовної давності. Тому кредитор для охорони інтересів може пред`явити позов про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, які нараховані на попередню вимогу тільки разом з пред`явленням позову про стягнення попередньої вимоги. Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 23 листопада 2022 року у справі № 285/3536/20 та постанови від 22 січня 2025 року у справі № 602/140/23.

28 жовтня 2025 року у судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокат Гаращук С.В. заявив клопотання про зупинення апеляційного провадження у даній справі до перегляду Великою Палатою Верховного Суду судового рішення у подібних правовідносинах у справі №754/511/23 за позовом публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_3 про стягнення 3 % річних.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 28 жовтня 2025 року клопотання представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - адвоката Гаращука С.В. про зупинення апеляційного провадження у справі - задоволено.

Зупинено апеляційне провадження у справі №758/15113/25 за позовом ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат - до перегляду Великою Палатою Верховного Суду судового рішення у подібних правовідносинах у справі №754/511/23 за позовом ПАТ «АБ «Укргазбанк» до ОСОБА_3 про стягнення 3% річних.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 06 березня 2026 року провадження у цивільній справі за апеляційною скаргою представника ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» - адвоката Клещ О.В. на рішення Подільського районного суду міста Києва від 14 березня 2025 року у справі за позовом ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат - поновлено.

Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідачів - адвоката Гаращука С.В., який з`явився в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, врахувавши доводи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується наявними у справі доказами, щорішенням Подільського районного суду міста Києва від 06 грудня 2012 року у справі №2607/10361/12 задоволено позов ПАТ КБ «Експобанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 заборгованість по договору кредиту і забезпечення № 13-2008 USD від 16 січня 2008 року в розмірі 408 759 грн 60 коп. та судовий збір в розмірі 3 219 грн 00 коп., витрати пов`язані з публікацією в пресі оголошення про виклик відповідачів в розмірі 840 грн 00 коп.

Ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 05 серпня 2019 року заяву ТОВ ФК «Дніпрофінансгруп» про заміну стягувача у виконавчих листах, виданих на підставі рішення Подільського районного суду міста Києва від 06 грудня 2012 року задоволено частково: у виконавчих листах № 2607/10361/12, за якими боржниками є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , виданих Подільським районним судом міста Києва на підставі рішення Подільського районного суду міста Києва від 06 грудня 2012 року, замінено стягувача ПАТ КБ «Експобанк» на нового стягувача - ТОВ ФК «Дніпрофінансгруп» у зв`язку з переходом до нього прав кредитора. У задоволені заяви ТОВ ФК «Дніпрофінансгруп» про видачу дублікатів виконавчих листів та поновленні строку на їх виконання відмовлено.

Цією ж ухвалою суду від 05 серпня 2019 року встановлено, що судове рішення набрало законної сили 25 січня 2013 року, строк його пред`явлення до виконання - 3 роки, тобто до 25 січня 2016 року. Протягом 3-х років з 22 березня 2013 року по 22 березня 2016 року виконавчі листи перебували на виконанні, а відтак строк пред`явлення до виконання не переривався відповідно до ч.ч.4, 5 ст.12 Закону України «Про виконавче провадження», підстав для повторного пред`явлення виконавчого документу до виконання не вбачається, а тому відсутні підстави для видачі дублікатів виконавчих листів і для поновлення строку на їх пред`явлення до виконання.

Обґрунтовуючи підстави позовних вимог про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» посилалось на те, що до товариства на підставі договору відступлення права вимоги від 06 березня 2018 року перейшло право вимоги за кредитним договором № 13/2008 USD від 16 січня 2008 року та договором поруки. Оскільки рішення Подільського районного суду міста Києва від 06 грудня 2012 року про солідарне стягнення з відповідачів 408 759 грн 60 коп. залишається невиконаним, позивач вважав, що наявні підстави для стягнення з відповідачів на підставі ст. 625 ЦК України 3 % річних та інфляційних втрат за період з 30 листопада 2020 року по 30 листопада 2023 року.

Відповідно до ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст.16 ЦК України).

Таким чином порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ст. 509 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

У ч.1 ст.1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ч.1 ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі ст.1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст.599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст.611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч.1 ст. 612 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (ч.2 ста.615 ЦК України).

Відповідно до ст.625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом ч.2 ст.625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене ч.2 ст.625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).

У ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених ч.2 ст.625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:

- натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;

- конструкція ст.625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

- кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

У зазначеній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов`язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв`язку зі спливом позовної давності.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов`язанні та зазначено таке.

Тлумачення як ст.3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.

Законодавець у п.4 ч.1 ст.602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є за своєю суттю замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в п.4 ч.1 ст.602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред`явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.

Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються три проценти річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред`явити позов про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги.

У ст.1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.

Обов`язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.

У ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (ст.1).

Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування ст.6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.

Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції («Hornsby v. Greece»), заява № 183571/91», ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін.

Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст.6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.

У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи (справи «Белле проти Франції» («Bellet v. France»), «Ільхан проти Туреччини» («Ilhan v. Turkey»), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші).

Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Як зазначалося вище, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

Відповідно до ст.1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно зі ст.11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV«Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».

До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у ст.ст.22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена ст.433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування ст.433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила ч.2 ст.625 ЦК України.

За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25), до розгляду якої було зупинено касаційне провадження у цій справі №758/15113/23 за позовом ТОВ «ФК» «Дніпрофінансгруп» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат.

У відповідності до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, встановивши, що після спливу строку пред`явлення виконавчих листів до виконання та відмови ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» у його поновленні, право позивача на примусове виконання рішення Подільського районного суду міста Києва від 06 грудня 2012 року про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є втраченим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у позові про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат.

Що стосується посилань в апеляційній скарзі на неврахування інших релевантних висновків Верховного Суду, зокрема висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19 та інших, колегія суддів зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25), до перегляду якої було зупинено апеляційне провадження у цій справі, відступила від зазначених правових висновків. Велика Палата Верховного Суду не погодилася з підходом, за яким зобов`язання не вважається натуральним лише з тієї підстави, що кредитор раніше вже отримав судове рішення про стягнення основного боргу, та вказала, що після спливу строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмови суду в його поновленні право кредитора на примусове виконання є втраченим, а тому відсутні підстави для нарахування та стягнення сум, передбачених ст.625 ЦК України.

З урахуванням логічного й системного тлумачення положень ст.ст.403-404 ЦПК України і ст.ст.13, 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» можна зробити висновок, що у цивільному процесуальному законі визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, які полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду.

Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного цивільного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати Касаційного цивільного суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного цивільного суду.

Таким чином, у цьому випадку підлягають застосуванню висновки, що містяться у наведеній у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25)

Інші доводи та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження у суді першої інстанції і висновки з цього приводу, зроблені судом, ґрунтуються на встановлених обставинах та досліджених у судовому засіданні доказах, яким судом дана належна правова оцінка.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення суду відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу представника товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» - адвоката Клещ Ольги Валентинівнизалишити без задоволення.

Рішення Подільського районного суду міста Києва від 14 березня 2025 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 22 квітня 2026 року.

Головуючий

Судді: