Постанова від 30 березня 2026 р. у справі №761/30723/24 — Київський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 березня 2026 року місто Київ.

Справа № 761/30723/24

Апеляційне провадження № 22-ц/824/7776/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

Головуючого судді: Желепи О.В.,

суддів: Поліщук Н.В, Соколової В.В.

за участю секретаря судового засідання Рябошапки М.О.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Інтернет Інвестментс Груп Лімітед, в інтересах якого діє адвокат Андрощук Сергій Васильович, на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 вересня 2025 року (у складі судді Аббасової Н.В., дата складення повного тексту рішення - відсутня)

у справі за позовом Інтернет Інвестментс Груп Лімітед до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно отриманих активів (грошових коштів),-

ВСТАНОВИВ

У серпні 2024 року позивач Інтернет Інвестментс Груп Лімітед звернувся до суду з вищевказаним позовом.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 14 грудня 2021 року між позивачем та відповідачкою було досягнуто усної домовленості, згідно якої позивач перераховуватиме кошти для вирішення її поточних питань в Україні, з перспективою в подальшому оформити відповідний договір про надання послуг в письмовій формі.

В результаті відносин, які не відбулись, за період з 14 грудня 2021 року по 07 червня 2022 року відповідачка отримала від позивача кошти в загальній сумі 20 989,17 дол США та 7 600,00 Євро.

Як стало позивачу відомо в подальшому, відповідачка не уклала з позивачем договір, не приступила до виконання обумовлених питань, які були їй доручені для виконання, не надала жодного звіту про виконання доручень позивача.

Оскільки договір між позивачем і відповідачкою укладено не було, заплановані послуги/роботи фактично не були надані, на думку позивача, відповідачка не має правових підстав утримувати кошти позивача.

Від відповідачки не було надано підтверджуючих документів щодо здійснення будь-яких дій, спрямованих на виконання домовленостей в частині цільового використання отриманих від позивача коштів. В зв`язку з чим, позивач на електронну адресу відповідачки направив претензію, однак у встановлений строк до 25.07.2024 відповіді на претензію отримано не було.

Оскільки відповідачка не повернула кошти у відповідь на претензію позивача, то від моменту отримання коштів від позивача на суму неповернутих коштів позивачем нараховано 3% річних.

На підставі зазначеного позивач просив суд стягнути з відповідачки на користь позивача грошові кошти, отримані без достатньої правової підстави, у розмірі 20 989,17 дол США та 7 600,00 Євро, а також 3% річних у розмірі 1 634,19 дол. США та 510,26 Євро, судові витрати покласти на відповідача.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 02 вересня 2025 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, Інтернет Інвестментс Груп Лімітед, через представника - адвоката Андрощука С.В., 29 січня 2026 року подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, якою просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Судові витрати покласти на ОСОБА_1 .

Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що позивач усвідомлював, що у нього був відсутній письмовий договір, однак такий договір мав відбутися, але не відбувся через небажання відповідача, а суд першої інстанції фактично легалізував можливість невиконання домовленостей, неповернення отриманих коштів та уникнення відповідальності.

Зазначає, що суд застосував до позивача доктрину «venire contra factumproprium», проте зробив це однобічно, не надавши правової оцінки діям відповідачки. Констатуючи «суперечливість» дій позивача, який перераховував кошти в очікуванні надання послуг, суд проігнорував явну недобросовісність відповідачки, яка отримавши значні суми, ухилилася від підписання договору та фактичного надання послуг, натомість виправдовуючи утримання активів витратами на захід (Венеційську бієнале), який позивач не замовляв і в якому не мав інтересу.

Звертає увагу, що суд переклав на позивача обов`язок спростовувати призначення платежу «гонорар», проігнорувавши відсутність будь-яких доказів фактичного надання відповідачкою послуг та відсутність договірного регулювання їхніх правовідносин. Відповідно суд помилково ототожнив текст у призначенні платежу з доведеним фактом надання послуг, звільнивши відповідачку від обов`язку підтвердити законність утримання коштів звітами чи актами виконаних робіт при цьому, що позивач ніколи не замовляв відповідачці будь-які бієнале.

Стверджує, що суд безпідставно вважав доведеними ряд обставин, на які відповідачка посилалась у своєму відзиві на позовну заяву, проте доказів на підтверження цього вона не надавала, а суд на це не зважав.

У відзиві відповідачка вказує, що доводи апеляційної скарги є безпідставними, необгрунтованими, а оскаржуване рішення є законним, обгрунтованим та справедливим. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

У судовому засіданні 31 березня 2026 року представник позивача - Андрощук С.В., підтримав апеляційну скаргу, просив задовольнити її з підстав викладених у ній. Представник відповідачки - адвокат Пасенюк К.О., заперечив проти доводів апеляційної скарги.

За правилами ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Це положення означає, що апеляційний суд оцінює судове рішення виключно з точки зору його законності на момент ухвалення, тобто з урахуванням норм права, що діяли на той час, та доказів, наданих у суді першої інстанції. Зміни в законодавстві, нові докази чи обставини, які з`явилися після винесення рішення, не впливають на правомірність висновків суду першої інстанції і не враховуються під час перевірки законності рішення в апеляційному порядку.

Заслухавши пояснення представників сторін, доповідь головуючого судді Желепи О. В., дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам рішення суду першої інстанції відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що в період з 14 грудня 2021 року по 07 червня 2022 року позивач на рахунок відповідачки здійснив перекази грошових коштів в загальній сумі 20 989,17 дол США та 7 600,00 Євро, а саме:

-14.12.2021 - 4 500,00 дол. США;

-21.12.2021 - 4 989,17 дол. США;

-14.01.2022 - 4 500,00 дол. США;

-15.02.2022 - 5 000,00 дол. США;

-16.03.2022 - 2 000,00 дол. США;

-13.05.2022 - 3 800,00 Євро;

-07.06.2022 - 3 800,00 Євро.

Факт переказу позивачем грошових коштів у зазначеному вище розмірі на рахунок відповідачки і отримання нею цих коштів підтверджується фінансовими документами, копії яких містяться в матеріалах справи, і такі обставини не оспорюються відповідачкою.

Призначенням платежу в усіх фінансових документах про перерахування грошових коштів зазначено як «гонорар».

Позивач у позовній заяві стверджував, що в грудні 2021 року між позивачем та відповідачкою було досягнуто усної домовленості, згідно якої позивач перераховуватиме кошти для вирішення її поточних питань в Україні, з перспективою в подальшому оформити відповідний договір про надання послуг в письмовій формі. Відповідачка отримала від позивача грошові кошти в загальній сумі 20 989,17 дол США та 7 600,00 Євро, однак не уклала з позивачем договір, не приступила до виконання обумовлених питань, які були їй доручені для виконання, не надала жодного звіту про виконання доручень позивача, а тому, на думку позивача, у відповідачки відсутні правові підстави для утримання зазначених коштів. Посилаючись на положення ст. 1212 ЦК України позивач просить суд стягнути з відповідачки на свою користь грошові кошти у зазначеному розмірі в примусовому порядку.

Відповідачка визнавала факт отримання від позивача коштів у зазначену розмірі. Стверджувала про те, що отримані кошти є гонораром за проведення та організацію презентації в рамках Українського павільйону на 59-ій Венеційській бієнале у 2022 році мистецького проєкту «Фонтан виснаження. Висока вода». Зазначала, що отримані від позивача кошти були витрачені відповідачкою виключно на організацію вказаної презентації, як куратором, упорядником та організатором цього заходу. Позивач добровільно перераховував кошти на рахунок відповідачки, підстав для повернення позивачеві цих коштів немає.

Згідно змісту позову, між сторонами не було укладено жодного договору про надання послуг чи виконання робіт, тобто між сторонами відсутні договірні відносини. Такі обставини не заперечуються учасниками справи.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

У пункті VII.-2:101 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що збагачення є безпідставним, за винятком таких випадків: особа, яка збагатилася, має право на отримання збагачення за рахунок потерпілого в силу договору чи іншого юридичного акту, судового рішення або норми права; або потерпілий вільно і без помилки погодився на настання невигідних для себе наслідків.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Схожий по суті висновок зроблений в пункті 8.26. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), в якій вказано, що «водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що: «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (частина перша статті 1212 ЦК України).

Передбачений статтею 1212 ЦК України вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; відсутність для цього правових підстав. Отже, предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і неврегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов`язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) її майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

Не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом (стаття 1215 ЦК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що при визначенні того, чи підлягають безпідставно набуті грошові кошти потерпілій особі слід враховувати, що акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад, зокрема, добросовісності. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суду у постановах від 04 серпня 2021 року у справі № 185/446/18 (провадження № 61-434 св 20) та від 11 січня 2023 року у справі № 548/741/21 (провадження № 61-1022 св 22).

Так, в основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.

У справі, яка переглядається, в період з 14 грудня 2021 року по 07 червня 2022 року позивач здійснював регулярне перерахування грошових коштів на рахунок відповідачки (сім платежів різними сумами) зазначаючи, що призначенням платежів є гонорар. При цьому, позивач добровільно перераховував кошти відповідачці, знаючи, що між ним та відповідачкою відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) з повернення коштів, а тому суд вважає, що поведінка позивача є суперечливою. Позивач перераховував відповідачці кошти тривалий час, регулярно, різними сумами, що виключає жодну помилку з боку позивача в частині отримувача, зазначаючи, що призначенням платежу є гонорар.

Враховуючи те, що між позивачем та відповідачкою відсутні договірні відносини про надання послуг/виконання робіт, позивач не був зобов`язаний перераховувати кошти відповідачці, однак регулярно здійснював переказ коштів на її рахунок протягом тривалого часу, а тому його поведінка щодо вимоги повернення цих коштів є вочевидь суперечливою.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Частиною 6 ст. 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно положень ч.1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

На основі наявних в матеріалах справи доказів, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції зробив правильний висновок, що з наданих позивачем доказів неможливо встановити, які саме правовідносини виникли між сторонами, і такі не підтверджують факт безпідставності отриманих відповідачкою коштів, які були перераховані на її рахунок позивачем, а тому вимоги позивача про стягнення з відповідачки коштів у розмірі 20 989,17 дол США та 7 600,00 Євро є необґрунтованими та відсутні правові підстави для задоволення позову в цій частині.

Відповідальність в порядку ст. 625 ЦК України настає у разі прострочення виконання грошового зобов`язання.

Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскільки суд за результатами розгляду цієї справи дійшов висновку про відмову у задоволенні позову в частині стягнення з відповідачки коштів у зазначеному вище розмірі, похідні вимоги позову про стягнення з відповідачки штрафних санкцій, розрахованих на підставі ст. 625 ЦК України, також задоволенню не підлягають.

Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до того, що судом першої інстанції не враховано доводи позовної заяви про те, що усна домовленість про співпрацю мала бути, в подальшому, конвертована в письмову; домовленість стосувалась вирішення поточних питань позивача в Україні; позивач планував започаткувати бізнес в Україні і інвестувати, за наслідками аналізу ситуації на українському ринку, певні грошові кошти і зміст цих послуг мав бути оформлений письмово, від чого вже після отримання коштів відповідачка відмовилась.

Такі доводи апеляційної скарги не спростовують висновок суду, щодо оцінки судом добровільного та регулярного перерахування коштів на протязі тривалого часу з відповідним призначенням «гонорар», що з більшою вірогідністю доводить, що кошти відповідач отримувала не безпідставно.

Як встановлено судом та не заперечується сторонами, позивач сплатив відповідачці кошти, знаючи, що між ним та відповідачем відсутнє зобов?язання (відсутній обов?язок) з повернення коштів, позивач добровільно сплачував кошти, а тому поведінка позивача є суперечливою (тобто, потерпіла особа вільно і без помилки погодилася на настання невигідних для себе наслідків).

Доводи апеляційної скарги колегія суддів відхиляє та вказує, що саме по собі посилання на те, що суд не надав правової оцінки діям відповідачки та не дослідив її добросовістність є голослівни, оскільки саме на позивача покладається процесуальний обов'язок у доведенні факту набуття, збереження відповідачкою майна без достатньої правової підстави. Такі докази суду не були надані, а в ході судового розгляду - не встановлені.

Щодо посилань на відсутність будь-якоїзвітності з боку відповідачки та відсутності доказів участі України в 59-ій Венеційській бієнале в 2022 році, то апеяційний суд звертає увагу, що відповідачка ОСОБА_1 є незалежною кураторкою художньої галереї сучасного мистецтва в Києві під назвою TheNaked Room. Позивач був обізнаний про всі заходи та фінансові витрати, які вчинялись вказаною галереєю в особі

Герман Є. С. при організації участі України в 59-ій Венеційській бієнале в 2022 році.

Представник позивача, а саме її Директор - Бондаревський Петро Сергійович 31 січня 2022 року був введений в склад бенефіціарних власників галереї The NakedRoom, як співвласник має постійний і повний доступ до всієї інформації та подій, які відбувались/відбуваються в галереї, в тому числі і до фінансових видатків, їх розміри, призначення, отримувача тощо. 3 моменту першого перерахування коштів 14 грудня 2021 року позивач жодного разу не звертався ані усно, ані письмово із запитом про звіти проведеної роботи. Позивач також не висловив жодної претензії чи не згоди з діями чи проведеними витратами за коштами як галереї The Naked Roomтак і окремо ОСОБА_1 . Мовчазна погодженість з боку позивача свідчить про належне та повне відпрацювання ОСОБА_1 отриманого нею гонорару, про повернення якого заявлено в межах цього позову, та доводить

відсутність рахункової помилки з боку платника - позивача, і недобросовісності з боку набувача

ОСОБА_1. Доказом того, що на 59-й Венеціанській бієнале сучасного мистецтва Україну представляла саме галерея The Naked Roomє інформація у відкритих джерелах в мережі Інтернет, яка наявна в письмових матеріалах справи.

Також колегія суддів звертає увагу, що позивач і у позовній заяві і у апеляційній скарзі наполягає на існуванні між сторонами усної домовленості про співпрацю, при цьому не враховує той факт, що стягнення коштів як безпідставно набутих в порядку статті 1212ЦК України за усною домовленістю не підлягають, що підтверджується сталою судовою практикою Верховного Суду (постанова Верховного Суду від 07 квітня 2024 року у справі №127/12240/22, провадження № 61-18405св 23).

Доводи апеляційної скарги наведений висновок не спростовують, а тому апеляційний суд відхиляє їх.

Інші доводи апеляційної скарги також не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, а зводяться до тлумачення норм права на розсуд апелянта.

Ухвалюючи судове рішення, крім іншого, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Згідно ст. 375 ЦПК України, апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу, а судове рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення по суті вимог.

Колегія суддів встановила, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу Інтернет Інвестментс Груп Лімітед, в інтересах якого діє адвокат Андрощук Сергій Васильович, - залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 вересня 2025 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.

Повний текст постанови складено 23 квітня 2026 року.

Головуючий О.В. Желепа

Судді Н.В. Поліщук

В.В. Соколова