Вирок від 22 квітня 2026 р. у справі №157/1724/24 — Волинський апеляційний суд

Справа № 157/1724/24 Провадження №11-кп/802/177/26 Головуючий в 1 інстанції ОСОБА_1

Доповідач : ОСОБА_2

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

В И Р О К

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 квітня 2026 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд в складі:

головуючого судді – ОСОБА_2 ,

суддів – ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

з участю секретаря – ОСОБА_5 ,

прокурора – ОСОБА_6 ,

захисника – адвоката ОСОБА_7 ,

обвинуваченого – ОСОБА_8 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду матеріали кримінального провадження №42024032160000003 за апеляційною скаргою прокурора у кримінальному провадженні ОСОБА_9 на вирок Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 14 жовтня 2025 року щодо ОСОБА_8 ,

В С Т А Н О В И В:

Вказаним вироком суду ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець с. Петропавлівка Городищенського району Черкаської області, житель АДРЕСА_1 , зареєстрованого в АДРЕСА_2 , громадянин України, з професійно-технічною освітою, одружений, на утриманні перебуває двоє дітей, не судимий,

засуджений за ч.2 ст.149 КК України із застосуванням ч.1 ст.69 КК України на 3 (три) роки позбавлення волі;

- за частиною 3 статті 332 КК України із застосуванням частин 1 та 2 статті 69 КК України – 5 (п`ять) років позбавлення волі з конфіскацією майна.

На підставі ст.70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим визначено ОСОБА_8 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років з конфіскацією майна.

На підставі статті 75 КК України із застосуванням статті 76 КК України ОСОБА_8 від відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі звільнено з випробуванням, якщо він протягом 2 (двох) років іспитового строку не вчинить нового кримінального правопорушення і виконає покладені на нього обов`язки: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання чи роботи.

Вироком вирішено питання речових доказів та арештованого майна.

За вироком суду ОСОБА_8 визнаний винний та засуджений за те, що він вербував з метою експлуатації, з використанням уразливого стану потерпілої, за попередньою змовою групою осіб, та організував незаконне переправлення осіб через державний кордон України, за попередньою змовою групою осіб, з корисливих мотивів, за таких обставин.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено військовий стан на всій території України з 05 годин 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який в подальшому Указами Президента України неодноразово продовжувався.

Відповідно до пункту 3 Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 від 24.02.2022 (далі Указ) передбачено, що окрім іншого у зв`язку з введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватись конституційні права й свободи людини та громадянина, передбачені ст.ст. 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України.

Відповідно до Указу Президента України № 69/2022 від 24.02.2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом. Подальшими Указами Президента України продовжено загальну мобілізацію.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про оборону України» № 1932-ХІІ від 06.12.1991 особливий період – період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Тобто, в Україні діє особливий період.

Отже, у зв`язку із введенням воєнного стану з 05 год 30 хв 24.02.2022, право на виїзд з України, а також перетин державного кордону України, громадянами України без наявних законних підстав тимчасово обмежено.

Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України № 57 від 27.01.1995 (далі - Правила), затверджено порядок і вичерпний перелік підстав, за яких громадяни України мають право на виїзд із України, а також перетин державного кордону у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану.

Згідно з п. 2-6 Правил категорії осіб, яким дозволяється виїзд за межі України, також визначено ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», серед них: які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю І чи II групи за умови, що такі особи з інвалідністю не мають інших працездатних осіб, зобов`язаних відповідно до закону їх утримувати.

Відтак для перетинання державного кордону в період дії воєнного стану зазначені громадяни, крім паспортних документів, повинні мати також підтверджуючі документи, якими, зокрема, є свідоцтва про шлюб із особою з інвалідністю І чи II групи.

ОСОБА_8 , діючи за попередньою змовою з ОСОБА_10 , матеріали кримінального провадження про обвинувачення якого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.332, ч.2 ст.149, ч.3 ст.332 КК України, ухвалою Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 26.12.2024 виділено в окреме провадження, будучи обізнаним із нормами законодавства, розробили злочинний план з метою незаконного переправлення військовозобов`язаного ОСОБА_11 через державний кордон України шляхом створення фіктивних підстав, які передбачені постановою Кабінету Міністрів України № 57 від 27.01.1995 та Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме організації укладення фіктивного шлюбу ОСОБА_11 з жінкою, яка є особою з інвалідністю І або ІІ групи, для подальшої організації незаконного переправлення останнього через Державний кордон України.

З метою реалізації заздалегідь розробленого плану злочинної діяльності, на початку лютого 2024 року (більш точний час досудовим розслідуванням не встановлено), ОСОБА_8 , діючи за попередньою змовою з ОСОБА_10 , у невстановленому досудовим розслідуванням місці, зустрівся з потерпілою ОСОБА_12 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи та перебуває в уразливому стані через скрутне матеріальне становище, вирішивши про цьому завербувати її з метою експлуатації у формі втягнення у злочинну діяльність, пов`язану з незаконним переправленням осіб через Державний кордон України, шляхом укладення фіктивного шлюбу з ОСОБА_11 . Після цього, впевнившись, що ОСОБА_12 є особою з інвалідністю ІІ групи та перебуває в уразливому стані, який виражається в скрутному матеріальному становищі, з метою її вербування та подальшої експлуатації, ОСОБА_13 , діючи за попередньою змовою з ОСОБА_10 , повідомив їй про можливість укладення фіктивного шлюбу з ОСОБА_11 щоб останній міг здійснити виїзд за межі України у зв`язку із супроводом дружину із числа осіб з інвалідністю (п. 2-1 постанови КМУ № 57 від 27.01.1995), обіцяючи при цьому грошові кошти у сумі 500 доларів США, встановлення їй зубів (щелепи) та виготовлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, тим самим переконуючи її у вигідності даної пропозиції.

В подальшому, 27.03.2024 близько 12 год, за вказівкою ОСОБА_10 та ОСОБА_8 , ОСОБА_11 і ОСОБА_12 , яка експлуатувалась та була втягнута у злочинну діяльність, перебуваючи в приміщенні Володимирського відділу ДРАЦС у Володимирському районі Волинської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, на підставі наданих ними даних отримали від працівника вказаної установи свідоцтво про шлюб між ними серії НОМЕР_1 від 27.03.2024, а ОСОБА_12 отримала від ОСОБА_8 та ОСОБА_10 грошові кошти в сумі 500 доларів США, що згідно з курсом Національного банку України становить 19165 гривень.

Крім цього, ОСОБА_8 , керуючись корисливим мотивом і переслідуючи мету незаконного збагачення, за попередньою змовою групою осіб із ОСОБА_10 , у невстановлений слідством час, але не пізніше 06.02.2024, перебуваючи у невстановленому місці, розробив злочинну схему, яка полягала в організації незаконного переправлення військовозобов`язаних чоловіків через державний кордон України, шляхом надання порад, вказівок, засобів та усуненням перешкод, за грошову винагороду. Діючи відповідно до свого злочинного плану, ОСОБА_10 спільно із ОСОБА_8 підшукували чоловіків, які у законний спосіб не могли виїхати з території України, після чого ОСОБА_8 підшукував жінок з інвалідністю І чи ІІ групи за умови, що такі особи з інвалідністю не мають інших працездатних осіб, зобов`язаних відповідно до закону їх утримувати, та які за грошову винагороду погоджувались за вказівкою ОСОБА_8 та ОСОБА_10 вступити у фіктивний шлюб із невідомою особою.

В подальшому, на виконання свого спільного злочинного умислу, ОСОБА_8 , за невстановлених досудовим розслідуванням обставин, відшукав та домовився з ОСОБА_12 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи, про укладання фіктивного шлюбу з ОСОБА_11 ..

13.02.2024 близько 09 год ОСОБА_14 на виконання вказівки ОСОБА_10 прибув до центру надання адміністративних послуг виконавчого комітету Володимирської міської ради Володимирського відділу ДРАЦС у Володимирському районі Волинської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, що розташований за адресою: Волинська обл., м. Володимир, вул. Устилузька, 17, куди ОСОБА_8 організував прибуття ОСОБА_12 для оформлення відповідних документів для подальшого укладання фіктивного шлюбу із ОСОБА_11 , про що останні за вказівкою ОСОБА_8 та ОСОБА_10 подали заяви про державну реєстрацію шлюбу, форма якої встановлена наказом Міністерства юстиції України від 18.10.2000 № 52/5 «Про затвердження Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні» (додаток 7), зазначивши у них завідомо неправдиву інформацію про добровільне волевиявлення та взаємну згоду на вступ до шлюбу.

У подальшому, з метою отримання офіційних документів, що дають право на виїзд за кордон в умовах воєнного стану, умисно, з корисливих мотивів, ОСОБА_10 27.03.2024 близько 09:40 год, попередньо домовившись із ОСОБА_11 , доставив його до Володимирського відділу ДРАЦС у Володимирському районі Волинської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, що розташований за адресою Волинська обл., м. Володимир, вул. Івана Франка, 2А, куди ОСОБА_8 заздалегідь організував прибуття ОСОБА_12 .

Після цього, за вказівкою ОСОБА_8 та ОСОБА_10 , ОСОБА_11 і ОСОБА_12 27.03.2024 близько 12 год, перебуваючи в приміщенні Володимирського відділу ДРАЦС у Володимирському районі Волинської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, на підставі наданих ними даних отримали від працівника цієї установи свідоцтво про шлюб між ними серії НОМЕР_1 від 27.03.2024. В свою чергу ОСОБА_8 та ОСОБА_10 після отримання свідоцтва про шлюб, перебуваючи у м. Володимирі, висунули вимогу ОСОБА_11 про передачу грошових коштів.

У поданій апеляційній скарзі прокурор, не оспорюючи фактичних обставин справи та кваліфікацію дій обвинуваченого, вважає вирок суду незаконним в частині призначеного покарання. Посилається на те, що при призначенні покарання судом належним чином не доведено мотив прийнятого рішення, а саме застосування при призначенні покарання положень ст.69 та ст.75 КК України. Зазначає на те, що судом першої інстанції не призначено ОСОБА_8 обов`язкового, передбаченого санкцією ч.3 ст.332 КК України, додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю та за ч.2 ст.149 КК України – конфіскація майна. Вказує на те, що судом безпідставно враховано активне сприяння розкриттю злочину, як обставину, що пом`якшує покарання ОСОБА_15 . Також вказує на те, зо ОСОБА_15 вчинив тяжкий умисний злочин та особливо тяжкий, з корисливих мотивів з метою власного збагачення. Просить вирок суду скасувати, ухвалити новий, яким ОСОБА_8 визнати винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.3 ст.332, ч.2 ст.149 КК України, та призначити покарання за ч.2 ст.149 КК України у виді позбавлення волі на строк 7 років з конфіскацією майна, за ч.3 ст.332 КК України у виді позбавлення волі на строк 6 років з позбавленням права займатися діяльністю, пов`язаною з перевезенням пасажирів, вантажів та обіймати посади пов`язані зі здійсненням охорони державного кордону України на строк 3 роки з конфіскацією майна. На підставі ч.1 ст.70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим визначити ОСОБА_8 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років з позбавленням права займатися діяльністю, пов`язаною з перевезенням пасажирів, вантажів та обіймати посади пов`язані зі здійсненням охорони державного кордону України на строк 3 роки, з конфіскацією майна. З мотивувальної частини вироку виключити пом`якшуючу покарання ОСОБА_8 обставину – активне сприяння у розкритті злочину. У решті вирок залишити без змін.

Заслухавши доповідача, який виклав зміст оскаржуваного вироку суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, прокурора, яка подану апеляційну скаргу підтримувала, просила скасувати вирок суду та ухвалити новий, обвинуваченого та його захисника, які апеляційну скаргу визнали частково, в частині неправильного застосування додаткового покарання у вигляді конфіскації майна, перевіривши матеріали кримінального провадження, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

За змістом положень ч.1 та ч.2 ст.404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Висновки суду першої інстанції про доведеність вини ОСОБА_8 у вчиненні кримінальних правопорушень, за які його засуджено, за встановлених і викладених у вироку обставин, обґрунтовані доказами, які досліджено судом у порядку, передбаченому ч.3 ст.349 КПК України.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції, за згодою учасників судового провадження, керуючись вимогами ст.349 КПК України, після допиту обвинуваченого, який повністю визнав себе винним у вчиненні кримінальних правопорушень, дійшов висновку про недоцільність дослідження інших доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються.

Відповідно до вимог ч.2 ст.394, ч.1 ст.404 КПК України, апеляційний суд не перевіряє висновки суду першої інстанції щодо фактичних обставин провадження, які ніким не оспорювалися, і докази стосовно яких судом, згідно із ч.3 ст.349 КПК України, не досліджувалися.

Згідно ст.370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього кодексу.

Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Твердження апелянта про те, що судом першої інстанції безпідставно призначено за ч.3 ст.332 КК України додаткове покарання у вигляді конфіскації майна при застосуванні положень ст.75 КК України є обгрунтованими.

Так, згідно приписів ч.1 ст.77 КК України, у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення державної нагороди України.

Отже, у разі застосування положень ст.75 КК України додаткове покарання у виді конфіскації майна не може бути призначено.

Проте, місцевий суд всупереч положенням ч.1 ст.77 КК України, звільнивши обвинуваченого ОСОБА_8 від відбування призначеного покарання з випробуванням на підставі ст.75 КК України, призначив йому за ч.3 ст.332 КК України додаткове покарання у виді конфіскації майна.

Тому вирок в частині призначеного ОСОБА_8 покарання за ч.3 ст.332 КК України не може вважатись законним та підлягає скасуванню на підставі п.4 ч.1 ст.409 КПК України.

Доводи прокурора щодо безпідставного не призначення ОСОБА_8 за ч.3 ст.332 КК України додаткового покарання є слушними з огляду на таке.

Приписами ст.ст.50, 65 КК України регламентовано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів, особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Призначене покарання за своїм видом та розміром повинно бути відповідним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення і повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують та обтяжують.

Визначені цією нормою Кодексу загальні засади призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного і доцільного заходу примусу, яке б ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами особи та захистом інтересів держави і суспільства. Відповідно до вказаних засад особі, яка вчинила злочин, повинно бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з принципу співмірності, цей захід примусу за своїм видом і розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення і повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.

З огляду на ці положення кримінального закону при призначенні покарання суд має враховувати не тільки межі караності діяння, встановлені у відповідній санкції статті (частині статті) Особливої частини КК України, а й норми Загальної частини цього Кодексу, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються питання, пов`язані з призначенням покарання, що можуть вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і розміру.

Так, санкцією ч.3 ст.332 КК України передбачено покарання у виді позбавленням волі на строк від п`яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна, тобто передбачена обов`язковість призначення додаткового покарання.

Згідно положень ст.55 КК України у випадку, коли санкцією відповідної статті Особливої частини КК України передбачено можливість призначення особі додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, суд, визнаючи особу винуватою у вчиненні відповідного кримінального правопорушення, має право призначити таке додаткове покарання незалежно від того чи обвинувачений обіймав певну посаду або займався певною діяльністю на час вчинення кримінального правопорушення (постанова Об`єднаної палати Верховного Суду від 04.09.2023 у справі №404/2081/22).

Таким чином, всупереч вказаним вимогам закону місцевий суд призначив ОСОБА_8 покарання за ч.3 ст.332 КК України без позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, при цьому взагалі не мотивував своє рішення в цій частині.

Відповідно до вимог п.3 ч.1 ст.407 КПК України, за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати вирок повністю чи частково та ухвалити новий вирок.

Враховуючи вказані обставини вирок суду в цій частині підлягає скасуванню.

Разом з тим, переглядаючи вирок суду першої інстанції в межах апеляційної скарги прокурора, про безпідставне застосування до обвинуваченого ОСОБА_8 положень ч.1 ст.69 КК України та інституту звільнення від відбування покарання із застосуванням ст.75 КК України, апеляційний суд вважає такі доводи необґрунтованими з огляду на таке.

Згідно ст.414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до кримінальних правопорушень якої категорії тяжкості відносить закон вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст.12 КК України дається лише видова характеристика ступеня тяжкості кримінального правопорушення, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за кримінальне правопорушення цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

При цьому під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду першої чи апеляційної інстанції (прокурора, потерпілого, обвинуваченого чи захисника), а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо, що визнається (дискреційні повноваження суду) і ЄСПЛ, який, зокрема, у своєму рішенні в справі «Довженко проти України» зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

При призначенні покарання обвинуваченому ОСОБА_8 із застосуванням ст.69 КК України, а також при застосуванні щодо нього інституту звільнення від відбування покарання із застосуванням положень ст.75 КК України, вказаних вимог закону судом першої інстанції дотримано.

За змістом ч.1 ст.69 КК України при наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційний злочин, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за цей злочин.

Тлумачення цієї норми свідчить, що така надає повноваження суду у виключних випадках призначити більш м`яке покарання, ніж мінімальне покарання, передбачене законом за відповідний злочин, лише «за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину», тобто, якщо певні обставини або сукупність обставин одночасно відповідають двом умовам, визначеним в законі: вони можуть бути визнані такими, що пом`якшують покарання відповідно до частин 1 та/або 2 статті 66 КК України; істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Крім того, ці обставини чи сукупність обставин мають знаходитися в причинному зв`язку з цілями та/або мотивами злочину, поведінкою особи під час вчинення злочину та іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку злочину та/або небезпечність винуватої особи.

Відповідно до положень ч.1 ст.66 КК України, при призначенні покарання обставинами, які його пом`якшують, визнаються в тому числі активне сприяння розкриттю злочину.

Як вбачається з оскаржуваного вироку, до обставин, які пом`якшують покарання обвинуваченого ОСОБА_8 , місцевим судом віднесено щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, перебування на його утриманні двох дітей, зокрема здійснення ним опіки над дитиною-сиротою.

Своє рішення суд мотивував тим, що сприяв слідству до оголошення йому підозри, не перешкоджав кримінальному провадженню, брав участь у всіх необхідних діях.

Разом з тим, згідно обвинувального акту, органом досудового розслідування до обставин, що пом`якшують покарання обвинуваченого, а саме активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення не віднесено.

Таким чином, місцевий суд безпідставно відніс вказану обставину до обставин, яка пом`якшує покарання ОСОБА_8 , оскільки на переконання апеляційного суду така обставина має встановлюватись органом досудового розслідування, а тому ця обставина підлягає виключенню, про що слушно зазначає в своїй апеляційній скарзі прокурор.

Відповідно до положень ч.2 ст.66 КК України, при призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом`якшують, і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.

Як вбачається з вироку суду, обвинувачений під час розгляду справи місцевим судом вину визнав повністю, у вчиненому розкаявся, дав визнавальні показання з приводу обставин викладених в обвинувальному акті, у зв`язку з чим розгляд справи було проведено в порядку, визначеному ч.3 ст.349 КПК України.

Таким чином, під час розгляду кримінального провадження апеляційним судом встановлено декілька відомих обставин, яких не можна знехтувати при призначенні обвинуваченому покарання та які належить визнати такими, які пом`якшують покарання обвинуваченого ОСОБА_8 , а саме: встановлення істини в суді.

Так, обвинувачений ОСОБА_8 в місцевому і в апеляційному судах вину свою визнав повністю, щиро розкаявся, висловив жаль з приводу вчиненого кримінального правопорушення, просив суворо не карати, в подальшому зобов`язується дотримуватися бездоганної поведінки, кримінальне провадження місцевим судом розглянуто в порядку, визначеному ч.3 ст.349 КПК України.

Тому, на підставі ч.1 ст.66 КК України слід визнати обставиною, яка пом`якшує покарання обвинуваченого ОСОБА_8 , щире каяття, перебування на його утриманні двох дітей, зокрема здійснення ним опіки над дитиною-сиротою та сприяння встановленню істини в суді.

Обставин, які обтяжують покарання ОСОБА_8 , судом не встановлено.

Як вбачається із заяви потерпілої ОСОБА_12 , вона не має претензій та просить ОСОБА_8 суворо не карати. Розгляд кримінального провадження просить провести за її відсутності (т.2 а.к.п.35).

Таким чином, на час постановлення вироку потерпіла ОСОБА_12 , претензій до обвинуваченого не мала.

Вивченням особи обвинуваченого ОСОБА_8 , встановлено, що він є особою молодого віку, раніше не судимий.

Також при призначенні покарання враховується ступінь вини обвинуваченого, а саме те, що обвинувачений своїми діями не завдав моральної чи матеріальної шкоди потерпілій ОСОБА_12 .. При цьому обвинувачений ОСОБА_8 не був ініціатором протиправних дій, а виконував роль посередника між учасниками, також його роль не полягала у безпосередньому переміщенні особи через державний кордон. Тобто фактично дії обвинуваченого не призвели до перетину кордону, а були лише ланкою в організації перетину кордону за активної участі третіх осіб.

Виходячи із системного тлумачення законодавства та із судової практики, щире каяття, характеризуючі дані, ставлення винної особи до вчиненого нею кримінального правопорушення, означає, що особа визнає свою вину, дає правдиві показання, щиро жалкує про вчинене, негативно оцінює злочин, бажає виправити ситуацію, що склалася, демонструє готовність понести заслужене покарання.

На переконання апеляційного суду, враховуючи наявність вищенаведених пом`якшуючих покарання обставин, які істотно знижують ступінь тяжкості вчинених ОСОБА_8 кримінальних правопорушень, відсутність обставин, які обтяжують його покарання, обставин вчинення кримінального правопорушення, даних про особу винного, який раніше не судимий, суд першої інстанції обґрунтовано призначив ОСОБА_8 за ч.2 ст.149, ч.3 ст.332 КК України покарання із застосуванням ст.69 КК України, а саме нижче від найнижчої межі, передбаченої санкцією ч.2 ст.149, ч.3 ст.332 КК України.

Таким чином, доводи апеляційної скарги прокурора в частині необґрунтованого застосування ст.69 КК України є безпідставними.

Не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги про незаконність вироку в частині застосування судом першої інстанції до обвинуваченого положень ст.75 КК України.

Відповідно до положень ст.75 КК України суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, може дійти до висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання та прийняти рішення про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням.

Вказані положення наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК України, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо призначено покарання певного виду і розміру, враховано тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, і всі ці дані у сукупності спонукають до висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Звільняючи ОСОБА_8 від відбування призначеного покарання з випробуванням, суд врахував дані про обвинуваченого, як про особу, який має постійне місце реєстрації та проживання, за яким характеризується позитивно, має міцні соціальні зв`язки: одружений, на утриманні перебуває двоє дітей, позицію потерпілої, яка претензій до обвинуваченого немає та не наполягала на суворій мірі покарання, а також роль у вчиненні протиправних дій та їх наслідки.

З врахуванням вказаних обставин, визначаючи законність призначеного покарання, апеляційним судом враховується і те, що будь-яких наслідків від злочинів не наступило, в свою чергу ОСОБА_8 усвідомив незаконність вчинених ним діянь, зобов`язувався в подальшому дотримуватись бездоганної поведінки, що на думку суду, свідчить про щире його розкаяння, що дає підстави вважати, що виправлення обвинуваченого можливе без ізоляції від суспільства.

Також апеляційний суд зважає і на фактичні обставини вчинення кримінальних правопорушень.

Зазначені обставини у їх сукупності указують на законність висновків суду першої інстанції про можливість призначення ОСОБА_8 покарання за ч.2 ст.149, ч.3 ст.336 КК України, із застосуванням положень ст.69 КК України та звільнення обвинуваченого від відбування покарання із випробуванням та необґрунтованість доводів апеляційної скарги прокурора у цій частині.

Відповідно до приписів ч.2 ст.65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Аналізуючи обставини, із якими було пов`язане призначення обвинуваченому покарання у поєднанні із даними, які характеризують його особу, а також у поєднанні із соціально-побутовими уявленнями обвинуваченого, апеляційний суд приходить до висновку про те, що призначене ОСОБА_8 покарання із застосуванням положень ст.69 КК України та звільнення його від відбування покарання на підставі ст.75 КК України є необхідним та достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень. Підстав для посилення цього покарання шляхом ухвалення рішення про реальне відбування призначеного покарання, суд апеляційної інстанції не вбачає.

На переконання апеляційного суду, таке покарання буде справедливим, відповідатиме вимогам закону, принципам законності, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, є необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого ОСОБА_8 та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, а покладення на нього обов`язків, передбачених ст.76 КК України в межах двохрічного іспитового строку, дозволить здійснювати контроль за його поведінкою зі сторони уповноваженого органу з питань пробації.

Суд апеляційної інстанції вважає, у даному випадку досягнуто справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи, а також враховано інтереси усіх суб`єктів кримінально-правових відносин.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.409 КПК України підставою для скасування судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, яким відповідно до п.1 ч.1 ст.413 КПК України визнається незастосування судом закону, який підлягає застосуванню.

На підставі п.3 ч.1 ст.407 КПК України за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду першої інстанції суд апеляційної інстанції скасовує вирок частково та ухвалює новий вирок.

Приписами п.2 ч.1 ст.420 КПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції і ухвалює свій вирок у разі необхідності застосування більш суворого покарання.

Враховуючи викладені обставини та вимоги кримінального процесуального закону, вирок суду першої інстанції в частині призначеного ОСОБА_8 покарання підлягає скасуванню на підставі п.4 ч.1 ст.409 КПК України у зв`язку із неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність з ухваленням судом апеляційної інстанції нового вироку на підставі ст.420 КПК України, за яким обвинуваченому ОСОБА_8 слід залишити призначене місцевим судом покарання за ч.2 ст.149 КК України із застосуванням положень ч.1 ст.69 КК України у вигляді позбавлення волі на строк 3 роки, за ч.3 ст.332 КК України призначити ОСОБА_8 покарання із застосуванням ст.69 КК України у виді позбавлення волі строком на 5 років з позбавленням права займатися діяльністю, пов`язаною з перевезенням пасажирів, вантажів та обіймати посади, пов`язані зі здійсненням охорони державного кордону України строком на 3 роки.

Остаточне покарання ОСОБА_8 призначити на підставі ч.1 ст.70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень, застосувавши принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим.

І на підставі ст.75 КК України звільнити обвинуваченого ОСОБА_8 від відбування основного покарання з випробуванням, якщо він протягом 2 (двох) років іспитового строку не вчинить нового кримінального правопорушення і виконає покладені на нього обов`язки, передбачені ст.76 КК України.

В решті вирок суду залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.404, 405, 407, 420 КПК України, Волинський апеляційний суд,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні ОСОБА_9 – задовольнити частково.

Вирок Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 14 жовтня 2025 в частині призначеного покарання ОСОБА_8 – скасувати.

Ухвалити новий вирок, яким залишити ОСОБА_8 покарання за ч.2 ст.149 КК України із застосуванням ч.1 ст.69 КК України, – 3 (три) роки позбавлення волі.

Призначити ОСОБА_8 . покарання за ч.3 ст.332 КК України із застосуванням ст.69 КК України у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі з позбавленням права займатися діяльністю, пов`язаною з перевезенням пасажирів, вантажів та обіймати посади, пов`язані зі здійсненням охорони державного кордону України на строк 3 (три) роки.

На підставі ст.70 КК України, за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначити ОСОБА_8 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років з позбавленням права займатися діяльністю, пов`язаною з перевезенням пасажирів, вантажів та обіймати посади, пов`язані зі здійсненням охорони державного кордону України на строк 3 (три) роки.

На підставі ст.75 КК України, із застосуванням ст.76 КК України звільнити ОСОБА_8 від відбування основного покарання з випробуванням, якщо він протягом 2 (двох) років іспитового строку не вчинить нового кримінального правопорушення і виконає покладені на нього обов`язки: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання чи роботи.

Виключити з мотивувальної частини вироку з обставин, які пом`якшують покарання обвинуваченого – активне сприяння розкриттю злочину.

В решті вирок суду – залишити без змін.

Вирок набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржений в касаційному порядку до Верховного Суду протягом трьох місяців з моменту його проголошення.

Головуючий

Судді: