Рішення від 20 квітня 2026 р. у справі №495/6018/24 — Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області

Справа № 495/6018/24

№ провадження 2/495/656/2026

р і ш е н н я

ІМЕНЕМ УКрАЇНи

21 квітня 2026 рокум. Білгород-Дністровський

Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області в складі:

головуючого одноособово - судді Прийомової О.Ю.,

за участю секретаря Чибукової О.В.

справа № 495/6018/24

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Білгород-Дністровському Одеської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів, Міністерство оборони України, про захист гідності та ділової репутації та стягнення моральної шкоди,-

за участю представника відповідачів – адвоката Пінаєвої Л.Л.

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів, Міністерство оборони України, у якому просить визнати інформацію стосовно полковника ОСОБА_1 , яка була поширена ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яка викладена в численних зверненнях до гарячої лінії Міністерства оборони та державних установ, яка не відповідає дійсності, принижує честь, гідність та ділову репутацію полковника ОСОБА_1 ; зобов`язати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , спростувати поширену стосовно командира військової частини НОМЕР_1 полковника ОСОБА_1 інформацію, що принижує честь, гідність та ділову репутацію, яка викладена у численних зверненнях до гарячої лінії Міністерства оборони та державних установ за підписами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 шляхом направлення до вказаних установ листів гарячої лінії Міністерства оборони та інших, по яким були направлені листи із поширенням неправдивої інформації із текстом спростування поширеної стосовно командира військової частини НОМЕР_1 полковника ОСОБА_1 інформації, що принижує честь, гідність та ділову репутацію; стягнути солідарно з відповідачів на користь позивача моральну шкоду у розмірі 5000 грн.

Стислий виклад позиції позивача та відповідача

В обґрунтування своїх позовних вимог зазначає, що займає посаду командира військової частини НОМЕР_2 та виконує обов`язки командира по теперішній час, які визначені та регламентовані Статутами Збройних Сил України, які затверджені Законом.

ОСОБА_2 та її мати ОСОБА_3 з початку 2024 року численними зверненнями зверталися на гарячу лінію Міністерства оборони зі скаргами на дії позивача як командира військової частини НОМЕР_1 , які в подальшому не знаходили свого підтвердження, тобто до державного органу в якому я проходжу військову службу, були направлені заяви (звернення) з інформацією, що принижує честь, гідність та ділову репутацію мою як командира військової частини НОМЕР_1 .

Неправдива інформація складалась із необґрунтованих тверджень відповідачів про незаконні, протиправні, дії позивача як командира військової частини НОМЕР_1 полковника ОСОБА_1 , направлені на спричинення проблем військовій частині з метою дискредитації мене як командира військової частини, особливо коли в країні оголошений військовий стан у зв`язку з військовою агресією росії проти України.

Зауважує, що скарги подавались на гарячу лінію Міністерства оборони та проходили в подальшому через ІНФОРМАЦІЯ_1 , Оперативне командування ІНФОРМАЦІЯ_2 та ІНФОРМАЦІЯ_3 .

На всі скарги відповідачів надавались вмотивовані відповіді, у яких надавались всі роз`яснення на питання, які були порушені в зверненнях з посиланням на докази та нормативно правову базу у військовому законодавстві та в подальшому направлялись на їхню поштову адресу, яка була вказана в зверненнях.

Вказане поширення відносно позивача, як посадової особи Збройних Сил України неправдивої інформації спричинило негативні наслідки у погіршенні ділової репутації серед колег, душевного хвилювання, морального страждання, витраченого на відповіді та численні пояснення часу, погіршення загального стану здоров`я.

Вищезгадані скарги подавалися в той період часу коли ОСОБА_2 вказувалось на прорахунки в її службі під час несенням служби в добовому наряді та виконанні військового обов`язку, а також особистої неприязні до мене як командира частини.

На всі скарги відповідачів надавались вмотивовані відповіді на їхню поштову адресу, яка була вказана в зверненнях, а також за результатами розгляду заяв (звернень) спеціальним правоохоронним формуванням у складі Збройних Сил України, а саме Військовою Службою Правопорядку в діях Командира частини НОМЕР_1 незаконних чи неправомірних дій не виявлено, документальне підтвердження знаходиться безпосередньо в ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Також вказує, що інформація в зверненнях відповідачів, щодо можливих неправомірних дій командира є їх особиста думка, яка нічим не підтверджується, а також вказаних заявах (зверненнях) відповідача не знаходила свого підтвердження, а лише спричиняла негативні наслідки для мене у порушенні моєї честі, гідності та ділової репутації.

При цьому честь, гідність і ділова репутація громадянина та державного службовця, мають дуже велике значення як для ефективного здійснення останнім своїх обов`язків перед державою, так і впливає на ймовірні заохочення, підвищення кваліфікації, просування по кар`єрній ланці посадової особи, що окрім іншого, позитивно впливає на моральний та матеріальний рівень громадянина.

Також, зауважує, що позивачам в найкоротший термін надавались відповіді на їх заяви (звернення) за дорученням вищестоящого керівництва та позивачі погодились з відповідями, які їм надавались на їх звернення, а саме ця позиція виражається в тому, що станом на червень місяць поточного року позивачами не оскаржувались до правоохоронних органів та не подавалось до суду позовів щодо відповідей, які їм надавались та на дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень (інформація взята з єдиного державного реєстру судових рішень).

Тобто, факту протиправної дії чи бездіяльності суб?єкта владних повноважень не підтверджено будь-яким чином (рішенням суду) і це не підлягає доведенню. Наявність моральної шкоди мотивує тим, що протиправна поведінка позивачів призвела до того, що я був змушений захищати своє порушене право у судовому порядку, а отже витрачати значних усиль та часу для його відновлення.

Захист свого права вимагав від позивача додаткових зусиль для організації свого службового часу та виконання службових обов?язків командира військової частини НОМЕР_1 під час дії воєнного стану в Державі, побуту, так як у зв?язку із необхідністю оформлення документів для захисту своїх прав та для забезпечення доставки документів до суду мені приходилось їздити до м. Білгород-Дністровський.

Усі ці обставини призвели до виникнення у позивача хвилювань та переживань, що негативно відобразилось на його психоемоційному стані.

Враховуючи всі перелічені вище фактори, заподіяну моральну шкоду позивач оцінює у розмірі 5000 грн (п`ять тисяч грн. 00 коп.) гривень.

У письмових поясненнях по справі представник відповідачів акцентує увагу на тому, що звернення для захисту та реалізації своїх прав через звернення на «гарячу лінію» Міністерства оборони України не є ні дискредитацією, ні пороченням ділової репутації позивача, оскільки кожна особа має право на реалізацію своїх конституційних прав та законних інтересів шляхом подачі заяв, звернень, у тому числі і на гарячу лінію.

Саме звернення до вищого керівництва, котрому підпорядкована особа не є розголошенням інформації, яка принижує честь, гідність та ділову репутацію позивача, а є реалізацією права заявника на захист своїх прав.

Вважає, що вислів позивача «які направлені на спричинення проблем військовій частині» не має під собою жодного підтвердження, оскільки позовна заява надіслана до суду ОСОБА_1 як фізичною особою.

Позивачем вказано, що в нього виникли «хвилювання та переживання, що негативно відобразились на психоемоційному стані», але не зазначено яким чином виконання своїх службових обов`язків вплинуло на психоемоційний стан: якщо був такий психоемоційних стан, то чи звертався він до лікарів, чи вплинув він на виконання його службових обов`язків, чи виявлені недоліки в виконанні ним своїх службових обов`язків вищестоящим керівництвом при такому стані.

Заяви, клопотанні, інші процесуальні дії у справі

27 червня 2024 року ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області, суддя Боярський О.О., по справі відкрито провадження.

18 вересня 2024 року ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області, суддя Боярський О.О., по справі залучено третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача – Міністерство оборони України.

Розпорядженням керівника апарату Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 22.04.2025 № 913 по справі призначено повторний автоматизований розподіл, у зв`язку із відстороненням від здійснення правосуддя судді Боярського О.О.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 22.04.2025 справа надійшла до провадження судді Прийомової О.Ю.

29 квітня 2025 року ухвалою судді Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області справа прийнята до провадження судді Прийомової О.Ю.

26 листопада 2025 року ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області по справі закрито підготовче провадження.

В судовому засіданні представник відповідачів з позовом не погодилася, просить суд в його задоволені відмовити.

Позивач надав заяву про розгляд справи у його відсутність.

Фактичні обставини, встановлені судом

Судом дійсно встановлено та підтверджено матеріалами справи наступне.

ОСОБА_1 перебуває на військовій службі в Збройних Силах України та обіймає посаду командира військової частини НОМЕР_1 , що підтверджується посвідченням офіцера серій НОМЕР_3 . /а.с. 8/

10 квітня 2024 року на звернення ОСОБА_3 від 09.04.2024 командиром військової частини НОМЕР_1 надано відповідь, у якій повідомлено, що відповідне звернення розглянуто Військовою Службою Правопорядку Південного територіального Управління. /а.с. 11/

15 травня 2024 року на звернення ОСОБА_2 від 09.04.2024 командиром військової частини НОМЕР_1 надано відповідь, у якій повідомлено, що інформація, викладена у зверненнях, підтвердження не знаходила, тому в командування військової частини НОМЕР_1 є всі підстави для пред`явлення позову до суду щодо приниження честі і гідності./а.с. 13/

22.04.2024 ОСОБА_2 звернулась із зверненням № ПА-17172458 на гарячу лінію Міністерства оборони України./а.с. 14/

30 травня 2024 року на звернення ОСОБА_3 від 29.05.2024 командиром військової частини НОМЕР_1 надано відповідь, у якій повідомлено, що інформація, викладена у зверненнях, підтвердження не знаходила, тому в командування військової частини НОМЕР_1 є всі підстави для пред`явлення позову до суду щодо приниження честі і гідності./а.с. 15/

06.05.2024 ОСОБА_3 звернулась із зверненням № ДА-17229323 на гарячу лінію Міністерства оборони України./а.с. 16/

02 червня 2024 року на звернення ОСОБА_2 від 30.05.2024 командиром військової частини НОМЕР_1 надано відповідь, у якій повідомлено, що інформація, викладена у зверненнях, підтвердження не знаходила, тому в командування військової частини НОМЕР_1 є всі підстави для пред`явлення позову до суду щодо приниження честі і гідності./а.с. 18/

06.05.2024 ОСОБА_2 звернулась із зверненням № ПА-17228905 на гарячу лінію Міністерства оборони України./а.с. 19/

Нормативне обґрунтування

У відповідності зі ст. 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Статтею 34 Конституції України передбачено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Разом з тим відповідно до ст. 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.

Згідно положень ст. 5 Закону України «Про інформацію», кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 201 ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров`я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім`я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.

Згідно з роз`ясненням Пленуму Верховного Суду України у п. 6 постанови від 27.02.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про захист гідності та честі фізичної особи, а також репутації фізичної та юридичної особи», позов про захист гідності, честі чи ділової репутації вправі пред`явити фізична особа у разі поширення про неї недостовірної інформації, яка порушує її особисті немайнові права, а також інші заінтересовані особи (зокрема, члени її сім`ї, родичі), якщо така інформація прямо чи опосередковано порушує їхні немайнові права.

Відповідно до п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.

Відповідно до п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Відповідно до частини другої статті 47-1 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Таким чином, відповідно до статті 277 ЦК не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

Частиною другою вказаної статті Закону визначено, що оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 грудня 2021 року у справі № 398/3086/19 (провадження № 61-9893св20) зазначено, що: «за своїм характером судження є розумовим актом, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, що пов`язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Судження є такою думкою, у якій при її висловлюванні дещо стверджується про предмет дійсності і яка об`єктивно є або істиною чи хибною і при цьому неодмінно однією із двох. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування.

Ознаками оціночного судження є відсутність у його складі посилань на фактичні обставини та відсутність можливості здійснити перевірку такого судження на предмет його відповідності дійсності.

Фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об`єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Ураховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об`єктивною, незалежною від думок і поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом.

Також у постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 753/13197/18 (провадження № 61-7891св21) прийнято висновок про те, що вирішуючи справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди повинні перевіряти чи містить інформація, що стала підставою для звернення до суду, конкретні життєві обставини, фактичні твердження. Якщо зміст та характер досліджуваної інформації свідчить про наявність фактів, така інформація або її частина не може вважатись оціночним судженням, оскільки є не результатом суб`єктивної оцінки, а відображенням об`єктивної істини, що може бути встановлена у судовому порядку. Особа, яка висловлює не факти, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення, не може бути зобов`язана доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого передбачений статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Не є предметом судового захисту, інформація яка будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів Відповідача, не можна перевірити на предмети їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції.

Таким чином, розглядаючи дану справу, суду належить встановити такі обставини: чи відбулось поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; чи стосується поширена інформація ОСОБА_1 ; чи є поширена інформація недостовірною, чи є висловлені відповідачами твердження оціночним судженням; та насамкінець чи порушує особисті немайнові права поширення спірної інформації.

Оцінка аргументів сторін, висновки суду

Разом з тим, суд враховує, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення (частина перша статті 1 Закону України Законом України «Про звернення громадян»).

Органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об`єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов`язані: об`єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову; на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу; скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв`язку з заявою чи скаргою рішень; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об`єднання громадян за місцем проживання громадянина; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз`яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам; особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи (частина перша статті 19 Закону України Законом України «Про звернення громадян»).

Згідно з статтею 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Тлумачення статті 40 Конституції України свідчить, що у випадку, коли особа звертається до органів державної влади, органів місцевого самоврядування із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевірити таку інформацію та надати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції України, а не поширення недостовірної інформації.

Відповідно до п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» суди повинні мати на увазі, що у випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевірити таку інформацію та надати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції ( 254к/96-ВР ), а не поширення недостовірної інформації.

У постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 398/1436/15-ц викладено висновок про те, що у випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевірити таку інформацію та надати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції України, а не поширення недостовірної інформації.

Крім того, у рішенні ЄСПЛ «Сірик проти України» від 31.03.2011, практика якого застосовується як джерело права в Україні, відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суд зазначає: «у зв`язку з цим Суд у кількох справах зазначав, що може виникнути необхідність захисту державних службовців від агресивних, образливих і дискредитуючих нападів, які розраховані на те, щоб чинити на них вплив при виконанні ними своїх обов`язків і підірвати довіру громадськості до них і до посади, яку вони обіймають (див. рішення у справі «Яновскі проти Польщі» (Janowski v. Poland) [ВП], заява № 25716/94, п. 33, ECHR 1999-I). Ступінь захисту, який може вважатися необхідним, залежить від конкретних обставин справи.

У справі, яка розглядається, заявниця надіслала свою скаргу щодо С. до державного органу, підлеглою якого остання була, приватним листом і не оприлюднювала його.

Отже, вимоги захисту за статтею 10 Конвенції необхідно оцінювати не у відношенні інтересів свободи преси або відкритого обговорення питань, які становлять гострий громадський інтерес, а швидше у відношенні права заявниці повідомляти про порушення у діях посадової особи органу, компетентному розглядати такі скарги (див. рішення від 5 жовтня 2006 року у справі «Захаров проти Росії» (Zakharov v. Russia), заява № 14881/03, п. 23, та рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Казаков проти Росії» (Kazakov v. Russia), заява № 1758/02, п. 28).

У цьому контексті Суд повторює, що одним із принципів верховенства права є те, що громадяни повинні мати можливість повідомляти компетентних посадових осіб держави про поведінку державних службовців, яка їм видається неправомірною або незаконною (див. п. 26 наведеного вище рішення у справі «Захаров проти Росії» (Zakharov v. Russia) та п. 28 наведеного вище рішення у справі «Казаков проти Росії» (Kazakov v. Russia).

Суд зазначає, що заявниця надіслала свого листа, перш за все, з метою перевірки компетентними органами незаконного - на її думку - поводження деяких державних службовців. Зокрема, заявниця надіслала свою скаргу до державного органу, відповідального за контроль за діяльністю Академії та її працівників, і просила вивчити питання.

Ніщо не свідчить про те, що заявниця не діяла в рамках, установлених законом для подання подібних скарг.

Крім того, заявниця у своєму листі не вдавалася до образливих, брутальних або нестриманих висловлювань, хоча у ньому дійсно містилися деякі емоційні вислови, які наближалися до перебільшення або провокації,- такі як, наприклад, твердження, що С. «кожного дня змінює ексклюзивні імпортні вбрання та діаманти» (див. вищезазначений пункт 6).

Суд також зазначає, що лист не ставив під загрозу громадську довіру до посадових осіб Академії, оскільки його зміст не став відомим загалу, у справі не брала участь преса, а також не було будь-якої іншої форми публічного розголосу. В цілому можна обґрунтовано стверджувати, що скарга заявниці не виходила за межі прийнятної критики, особливо, оскільки ці межі за певних обставин можуть бути ширшими стосовно державних службовців порівняно з приватними особами (див. рішення у справі «Лешнік проти Словаччини» (), заява № 35640/97, п. 53, ECHR 2003-IV, та рішення від 20 квітня 2006 року в справі «Райчінов проти Болгарії» (Raichinov v. Bulgaria), заява № 47579/99, п. 48).»

Судом встановлено, що дійсно у зверненнях на гарячу лінію Міністерства оборони України Паламарчук О.І. та ОСОБА_3 повідомляли про те, що командир в/ч НОМЕР_1 ОСОБА_1 морально довів ОСОБА_2 до нервового зриву, погрожував ОСОБА_2 , надає неправдиві документи для вступу до військово-морської академії, погрожує тим, що ОСОБА_2 не вступить до навчального закладу., фальсифікує документи, що нібито заявниця має психологічні порушення.

Дана інформація очевидно не є оціночним судженням, оскільки містить викладення конкретних життєвих обставин, фактичні твердження, істинність яких може бути перевірена.

Однак, відповідачі надсилали звернення до Міністерства оборони України як до органу, що уповноважений здійснювати перевірку дій командування військової частини та не оприлюднювали її. Інформація, викладена у вищеописаних зверненнях не містить образливих, брутальних або нестриманих висловлювань, натомість містить виключно виклад, обставин, які на думку відповідачів підлягають перевірці та відповідного реагування.

Враховуючи викладене та з огляду на те, що реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції України, не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення останнього.

Що стосується вимоги про стягнення з відповідачів моральної шкоди в розмірі 5000,00 грн., необхідно зазначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 188 ЦПК України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.

Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Так, основною вимогою у справі є визнання інформації недостовірною, а похідною – стягнення моральної шкоди.

Основна вимога, як вже зазначалось судом, задоволенню не підлягає, що як наслідок тягне за собою і відмову у задоволенні вимоги про стягнення солідарно з відповідачів на користь позивача моральної шкоди у розмірі 5000 грн.

Вирішення питання щодо судових витрат

Відповідно до ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

У відповідності до ч.1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, з урахуванням відмови у задоволені його позовних вимог, витрати по сплаті судового збору віднести за рахунок держави.

Керуючись ст. ст. 23, 1167 ЦК України, ст.ст. 76-81, 89, 95, 263-265, 352, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів, Міністерство оборони України, про захист гідності та ділової репутації та стягнення моральної шкоди – відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: командир військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_1 .

Відповідач-1: ОСОБА_2 , адреса: АДРЕСА_2 .

Відповідач-2: ОСОБА_3 , адреса: АДРЕСА_2 .

Повний текст рішення складено 24 квітня 2026 року.

Суддя: