Рішення від 18 березня 2026 р. у справі №643/13288/24 — Салтівський районний суд міста Харкова

Суд: Салтівський районний суд міста Харкова

Інстанція: Перша

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: споживчого кредиту

Дата: 18 березня 2026 р.

Справа: №643/13288/24

Суддя: Новіченко Н. В.

Справа № 643/13288/24

Провадження № 2/643/470/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.03.2026 м. Харків

Салтівський районний суд міста Харкова у складі:

головуючого судді: Новіченко Н.В.,

за участю секретаря судового засідання: Паньшиної О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи

за позовом Акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк»

до ОСОБА_1

про стягнення 67 138,32 грн,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

06 листопада 2024 року Акціонерне товариство «Перший український міжнародний банк» (далі – позивач, Банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 (далі – відповідач) про стягнення заборгованості за Кредитним договором № 20115164051 від 05.01.2020 в сумі 67 138,32 грн, з яких 34 793,19 грн - заборгованість за кредитом, 32 345,13 грн - заборгованість за процентами.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги Банк посилається на те, що між ним та відповідачем було укладено Кредитний договір № 20115164051 від 05.01.2020, на виконання умов якого Банком видано відповідачу кредитну картку зі встановленим кредитним лімітом в сумі 3 000,00 грн, який у подальшому був збільшений до 41 000,00 грн. Однак, відповідач неналежним чином виконував взяті на себе за Кредитним договором зобов`язання, внаслідок чого за ним виникла заборгованість. У зв`язку з цим позивач вирішив звернутися до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Відповідач проти задоволення позову заперечив, посилаючись на те, що:

-позивачем пропущений строк позовної давності, а посилання на правові норми, які передбачали продовження чи зупинення строків позовної давності під час діє карантину та воєнного стану є неправомірним, оскільки переривання строків позовної давності можливе лише у випадку визнання боргу або вчинення дій, що свідчать про намір його погасити, а відповідач у встановлений законом спосіб борг не визнавав. Зміни у законодавстві щодо строків позовної давності не можуть змінювати принципи цивільного права та не скасовують факт спливу строків позовної давності. Карантинні обмеження не впливали на можливість подання позовів про стягнення кредитної заборгованості, оскільки банківські установи продовжували працювати у штатному режимі. При цьому, карантин завершився ще 27.06.2023, і його дія більше не впливає на перебіг позовної давності, а продовження строків позовної давності на період дії воєнного стану не означає їх автоматичне продовження без врахування моменту останнього платежу за договором. Позивач, у свою чергу, не довів належного переривання строку позовної давності, який мав би закінчитися ще до подання позову. Здійснені відповідачем до 20.02.2024 часткові оплати не є підтвердженням визнання всієї суми боргу. Доказів здійснення відповідачем платежу за кредитним договором 20.02.2024 позивачем надано не було, як і не надано доказів відповідності такого платежу умовам кредитного договору. Крім того, відповідач не підписував жодних додаткових угод про реструктуризацію чи продовження терміну дії договору. Відтак, якщо останній платіж відповідачем було здійснено понад три роки тому і відсутні докази реструктуризації або добровільного визнання відповідачем боргу, є всі підстави для відмови у задоволенні позову у зв`язку зі спливом строку позовної давності;

-відповідно до пункту 19-1 Прикінцевих та перехідних положень ЦКУ позичальник звільняється від відповідальності за прострочення виконання зобов`язання. Не допускається нарахування неустойки (штрафів, пені) якщо прострочення відбулося після 24.02.2022. Позивач не надав доказів, що відповідач мав реальну можливість вчасно виконувати кредитні зобов`язання у період війни. Враховуючи важку економічну ситуацію вимога про стягнення заборгованості у повному обсязі суперечить соціальним гарантіям, закріпленим у законодавстві;

-позивачем не надано доказів систематичного порушення відповідачем умов кредитного договору та повідомлення відповідача про наявність заборгованості, зокрема не надано виписок з банківського рахунку що підтверджують прострочення платежів, актів перевірки виконання умов договору та інших документів, що свідчать про систематичне невиконання відповідачем своїх зобов`язань;

-всупереч вимог статей 1050, 1056-1 Цивільного кодексу України позивачем не надано доказів на підтвердження направлення відповідачу вимог про дострокове погашення заборгованості за кредитом, у зв`язку з чим відповідач не мав змоги скористатися своїм правом на заперечення або добровільне врегулювання заборгованості;

-Банк самостійно змінив кредитний ліміт в односторонньому порядку без отримання письмової згоди відповідача на це, що суперечить принципам законності та добросовісності договірних відносин. У зв`язку з цим вимоги Банку про стягнення заборгованості, яка виникла через односторонню зміну кредитного ліміту, є неправомірними;

-всупереч вимог Закону України «Про захист прав споживачів» позивач не надав відповідачу вичерпної інформації про зміну кредитного ліміту та не пояснив механізм нарахування процентів. Оскільки позивач не довів, що відповідач був належним чином проінформований, будь-які зміни у кредитному договорі, які збільшують фінансове навантаження, є незаконними;

-позивач не надав доказів належного повідомлення відповідача про стягнення боргу, що унеможливлює стягнення такого боргу в судовому порядку;

-заява про приєднання є лише підтвердженням участі в банківському обслуговуванні, а не угодою про конкретний кредит;

-Ознайомлення з паспортом споживчого кредиту, його підписання споживачем не означає укладення договору про споживчий кредит та дотримання його форми, оскільки у паспорті кредиту не відбувається фіксація волі сторін договору та його змісту;

-копії заяви про приєднання до договору банківського обслуговування та паспорту споживчого кредиту не є належним доказом укладання кредитного договору, оскільки вони не підтверджують факт отримання коштів, не фіксують волю сторін щодо змісту договору, паспорт споживчого кредиту є лише інформаційним документом а судова практика визнає такі документи не достатніми для доведення боргу. Позивач мав би надати оригінал кредитного договору з підписами сторін, платіжні документи про видачу кредиту та виписку про рух коштів;

-інших доказів на підтвердження укладання між позивачем кредитного договору матеріали справи не містять;

-Законом України № 2120-IX від 15.03.2022 розділ IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування» доповнено пунктом 6-1 такого змісту: "6-1. У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після дня його припинення або скасування у разі прострочення споживачем виконання зобов`язань за договором про споживчий кредит споживач звільняється від відповідальності перед кредитодавцем за таке прострочення. У разі допущення такого прострочення споживач звільняється, зокрема, від обов`язку сплати кредитодавцю неустойки (штрафу, пені) та інших платежів, сплата яких передбачена договором про споживчий кредит за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) споживачем зобов`язань за таким договором. Забороняється збільшення процентної ставки за користування кредитом з причин інших, ніж передбачені частиною четвертою статті 1056-1 Цивільного кодексу України, у разі невиконання зобов`язань за договором про споживчий кредит у період, зазначений у цьому пункті. Норми цього пункту поширюються, у тому числі, на кредити, визначені частиною другою статті 3 цього Закону.», а відтак збільшення процентної ставки за користування кредитом заборонено;

-вимога позивача про дострокове погашення боргу є незаконною, оскільки позивачем не надано доказів порушення відповідачем графіку платежів понад 30 днів, як і не надано доказів на підтвердження направлення вимоги відповідачу;

-позивач просить суд стягнути проценти у розмірі, що значно перевищує розмір розумної пропорційності, а отже змістовне навантаження встановлення таких процентів полягає не у компенсаційній, а у каральній, штрафній функції, при цьому, сума нарахованих в такому порядку процентів є очевидно непропорційною до суми зобов`язання, та не відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права і принципам, встановленим у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК;

-сума заборгованості за процентами не підлягає задоволенню у зв`язку з несправедливими умовами кредитування в частині розміру процентів, що є порушенням статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а також через недоведеність суми заборгованості за процентами у зв`язку з неналежним розрахунком заборгованості;

-позивачем не надано належних доказів правильності нарахування процентів та відповідності суми вимог умовам кредитного договору. Крім того, умови договору мали бути узгоджені між сторонами, а не змінені в односторонньому порядку Банком, що могло вплинути на збільшення заборгованості;

-розрахунок заборгованості по кредиту не є належним доказом, оскільки не містить первинних доказів, таких як договір, виписка по рахунку, квитанції про платежі тощо. Крім того, розрахунок боргу є документом, складеним Банком в односторонньому порядку, а відтак він може бути необ`єктивним та містити помилки. Сам по собі розрахунок не доводить фактичну суму заборгованості;

-відповідач вважає, що розмір судового збору підлягає зменшенню, оскільки відсутні належні докази правомірності заявленої ціни позову, а спір є малозначним, що може вплинути на розмір судових витрат. Позивач міг сплатити завищену суму судового збору та підтвердив, чи використовував електронну подачу документів. Оскільки ціна позову є спірною, відповідач просить зменшити розмір судового збору та у разі рішення суду на користь Банку, покласти на нього витрати по сплаті судового збору.

Представник позивача у судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Відповідач у судовому засіданні проти задоволення позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позов.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

05.01.2020 відповідач звернувся до позивача із заявою № 20115164051 на приєднання до Договору комплексного банківського обслуговування фізичних осіб, в якій просив відкрити йому поточний рахунок № НОМЕР_1 у гривнях та надати кредитну картку. Номер кредитної картки миттєвого випуску (не персоніфікованої) НОМЕР_2 . Також відповідач просив на його поточний рахунок, відкритий за цією заявою, кредитний ліміт в сумі 3 000, 00 грн. Розрахунковий день 30 число місяця. Платіжна дата 30 число місяця. Строк дії Кредитного ліміту, процентна ставка за користування кредитним лімітом, розмір мінімального платежу та інші умови надання та обслуговування кредитної картки встановлюється відповідно до умов ДКБО в залежності від типу кредитної картки. Реальна річна процентна ставка складає – 47, 88%.

Підписанням цієї заяви відповідач підтвердив, що приймає публічну пропозицію АТ «ПУМБ» на укладення Договору комплексного банківського обслуговування фізичних осіб (далі - ДКБО), яка розміщена на сайті АТ «ПУМБ»: pumb.ua, у повному обсязі, з урахуванням умов надання всіх послуг, як обраних безпосередньо при прийнятті ДКБО, так і послуг, що можуть йому бути надані в процесі обслуговування (з урахуванням всіх змін) і погодився з тим, що може обирати будь-які передбачені ДКБО послуги, в тому числі через дистанційні канали обслуговування (за наявності технічної можливості Банку), а при обранні послуги з укладення Договору страхування, підписанням цієї заяви підтвердив свою згоду на укладення Договору страхування.

Згідно банківської виписки про рух коштів позивач належним чином виконав взяті на себе зобов`язання, видавши відповідачу кредитну картку зі встановленим кредитним лімітом в сумі 3 000, 00 грн, який у подальшому був збільшений до 41 000,00 грн.

Пунктом 2.2.5 Розділу І Публічної пропозиції АТ «Перший український міжнародний банк» на укладення Договору комплексного банківського обслуговування фізичних осіб, затвердженої рішенням Правління АТ «Перший Український Міжнародний Банк» протокол № 760 від 11.06.2019 (далі – Публічна пропозиція), передбачено, що підписанням Заяви на приєднання до Договору, Клієнт беззастережно підтверджує, що на момент укладення Договору Клієнт ознайомився з повним текстом Договору (в тому числі Тарифами), повністю зрозумів його зміст та погоджується зі всіма умовами Договору.

Відповідно до п. 5.1.4. Розділу І Публічної пропозиції клієнт зобов`язаний своєчасно та повністю відшкодовувати Банку сплачені ним кошти.

Згідно з п. 5.1.7. Розділу І Публічної пропозиції клієнт зобов`язаний сплачувати заборгованість по договору, проценти за користування кредитними коштами, оплачувати комісії та неустойку, а також виконувати зобов`язання з повернення кредиту, в тому числі простроченої заборгованості, на умовах, в строки та в розмірі, що передбачені цим Договором.

Водночас, відповідач належним чином не виконав взяті на себе договірні зобов`язання, внаслідок у чого за ним утворилась заборгованість перед банком в сумі 67 138,32 грн, з яких 34 793,19 грн. – заборгованість по сумі кредиту, 32 345,13 грн – заборгованість за процентами.

Направлена Банком письмова вимога (повідомлення) про погашення боргу відповідачем у добровільному порядку задоволена не була.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

В силу положень статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною 1 статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з положеннями статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 1 статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору (частина 1 статті 634 ЦК України).

Дослідивши зміст укладеного між сторонами договору суд дійшов висновку, що за своєю правовою природою цей договір є змішаним договором банківського рахунку та кредитного договору, який не суперечить нормам чинного законодавства України, оскільки сторонами були здійснені всі необхідні дії, які спрямованні на виникнення, припинення або зміну цивільних прав та обов`язків, що за змістом частини 1 статті 202 ЦК України вказує на вчинення двостороннього договору, складовими якого виступають Заява про приєднання до Договору комплексного банківського обслуговування фізичних осіб та Публічна пропозиція.

Частинами 1 та 2 статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Частиною 2 статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України.

Відповідно до статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно з частиною статті 1056-1 ЦК України процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором.

Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору (частина 2 статті 1056-1 ЦК України).

Положенням частини 3 статті 1056-1 ЦК України передбачено, що фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено кредитодавцем в односторонньому порядку. Умова договору щодо права кредитодавця змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною.

Судом встановлено, що позивач належним чином виконав взяті на себе зобов`язання за Кредитним договором, видавши відповідачу кредитну картку з кредитним лімітом в сумі 3 000,00 грн, який в подальшому було збільшено до 41 000,00 грн.

Частиною 1 статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі статтею 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Однак відповідач порушив взяті на себе за Кредитним договором зобов`язання в частині повернення кредитних коштів, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість в сумі 67 138, 32 грн., з яких 34 793, 19 грн. заборгованість за кредитом та 32 345, 13 грн. – заборгованість за процентами.

Відповідач під час розгляду справи доказів на підтвердження погашення заборгованості перед Банком суду не надав, наданий позивачем розрахунок заборгованості не спростував, контррозрахунку не подав.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За таких обставин, оскільки відповідач належним чином взяті на себе грошові зобов`язання не виконав, суд дійшов висновку про те, що відповідачем були порушені права та законні інтереси позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Таким чином, відповідний борг в сумі 67 138, 32 грн., який існує на момент розгляду справи в суді, має бути стягнутий з відповідача в судовому порядку.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до вимог частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно з частиною 2 статті 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки

У відповідності до частини 1 статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Принцип змагальності тісно пов`язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з`ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Положеннями частин 1 та 3 статті 83 ЦПК України унормовано, що сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (частина 4 статті 83 ЦПК України).

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частина 7 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України).

При цьому, за приписами частини 4 статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій

Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належних доказів на підтвердження відсутності боргу перед позивачем.

З огляду на вищевикладене, суд вважає заявлені позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню з урахуванням наведеного.

Суд критично оцінює доводи відповідача в частині того, що копії заяви про приєднання до договору банківського обслуговування та паспорту споживчого кредиту не є належними доказами укладання кредитного договору з наступних підстав.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги (частини перша та друга статті 633 ЦК).

У даному випадку, 05.01.2020 року відповідач звернувся до Банку із заявою № 20115164051 на приєднання до Договору комплексного банківського обслуговування фізичних осіб, в якій просив відкрити йому поточний рахунок № НОМЕР_1 у гривнях та надати кредитну картку. Номер кредитної картки миттєвого випуску (не персоніфікованої) НОМЕР_2 . Також відповідач просив на його поточний рахунок, відкритий за цією заявою, кредитний ліміт в сумі 3 000, 00 грн. Розрахунковий день 30 число місяця. Платіжна дата 30 число місяця. Строк дії Кредитного ліміту, процентна ставка за користування кредитним лімітом, розмір мінімального платежу та інші умови надання та обслуговування кредитної картки встановлюється відповідно до умов ДКБО в залежності від типу кредитної картки. Реальна річна процентна ставка складає – 47, 88%.

Таким чином, між Банком та відповідачем було укладено Кредитний договір № 20115164051 від 05.01.2020 у спосіб, визначений чинним законодавством, і цей договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Надаючи оцінку аргументам відповідача з приводу того, що розмір процентів є несправедливим у розумінні вимог ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки сторони, укладаючи договір про надання кредиту, погодили всі його умови, в тому числі щодо порядку нарахування та сплати процентів.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 1048 та ч. 1 ст. 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюється договором.

Позивач обґрунтовано нараховував проценти у розмірі та в межах строку, визначених кредитним договором, що відображено у розрахунку заборгованості.

Слід зазначити, що статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.

Так, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами встановлений частиною третьою цієї статті.

Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором.

Однак, дана норма стосується вимог щодо нарахування пені, яку позивач не нараховував.

Крім цього, у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 зроблено висновок, що недійсність договору, як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

Однак, при розгляді даної справи відповідач не заявляв зустрічних вимог про визнання недійсним кредитного договору в частині визначення розміру процентів за користування кредитними коштами у зв`язку з його невідповідністю вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» та Закону України «Про споживче кредитування».

Таким чином, суд відхиляє доводи зазначені у відзиві на позовну заяву в цій частині, оскільки відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Стосовно заяви відповідача про застосування строків позовної давності, суд зазначає таке.

Статтею 256 ЦК передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК).

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) введено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Було запроваджено обмежувальні заходи щодо протидії поширенню коронавірусу COVID-19, які безпосередньо впливають на виконання державою своєї соціальної, економічної, правозахисної функцій, було введено певні обмеження прав та свобод людини і громадянина. Строк карантину неодноразово продовжувався.

Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» який набрав чинності, 02 квітня 2020 року розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

Крім того, 17 березня 2022 року набрав чинності Закон України № 2120-IX від 15.03.2022 «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», яким розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК було доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

Законом України № 3450-IX від 08 листопада 2023 року у розділі «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК пункт 19 викладено у такій редакції: «У період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану".

Законом України «Про внесення зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності» № 4434-IX від 14 травня 2025 року, який набрав чинності 04.09.2025, пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України виключено.

Отже, з даним позовом позивач звернувся до суду 06.11.2024, тобто в межах строків позовної давності.

Суд критично оцінює доводи відповідача щодо того, що наведені зміни законодавства не впливають на перебіг позовної давності та не можуть змінювати її наслідки, з огляду на таке.

Відповідно до статті 256 ЦК позовна давність є визначеним законом строком для захисту цивільного права або інтересу. Водночас сама природа позовної давності як юридичного інституту передбачає можливість її регулювання законодавцем, у тому числі щодо порядку обчислення, зупинення або продовження відповідних строків.

Згідно зі статтею 257 ЦК загальна позовна давність становить три роки, однак ця норма не є імперативно незмінною у сенсі механізму її перебігу.

Законом України № 540-IX від 30.03.2020 законодавець прямо встановив, що на період дії карантину строки позовної давності, визначені, зокрема, статтею 257 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину. Надалі, Законом України № 2120-IX від 15.03.2022 було передбачено аналогічне правове регулювання на період дії воєнного стану, а Законом України № 3450-IX від 08.11.2023 уточнено, що перебіг позовної давності у цей період зупиняється.

Таким чином, законодавець не змінив саму сутність позовної давності чи її тривалість як таку, а встановив спеціальні правила обчислення строку її перебігу у виключних обставинах, пов`язаних із карантином та воєнним станом. Такі зміни є проявом дискреційних повноважень законодавця щодо регулювання цивільних правовідносин і спрямовані на забезпечення ефективного доступу до правосуддя в умовах об`єктивних обмежень.

Доводи відповідача про те, що зазначені норми «не можуть змінювати принципи цивільного права», є безпідставними, оскільки:

жоден із принципів цивільного права не порушується, адже йдеться не про скасування позовної давності, а про зміну порядку її перебігу;

відповідні зміни прямо передбачені законом, який має вищу юридичну силу у системі цивільного законодавства;

такі норми мають спеціальний характер (lex specialis) щодо загальних правил про позовну давність і підлягають пріоритетному застосуванню в період їх дії.

Крім того, правова конструкція «продовження» та «зупинення» перебігу позовної давності означає, що час дії відповідних обставин (карантину або воєнного стану) не включається до загального строку позовної давності або додається до нього. Відтак твердження відповідача про «факт спливу строку» не може бути прийняте судом без урахування цих законодавчих приписів.

Ігнорування спеціальних норм, запроваджених на період карантину та воєнного стану, суперечило б принципу верховенства права, зокрема його складовій — принципу правової визначеності, оскільки учасники цивільних правовідносин мають право розраховувати на застосування чинного законодавства у повному обсязі.

З огляду на викладене, суд доходить висновку, що строки позовної давності у спірних правовідносинах підлягають обчисленню з урахуванням їх продовження та/або зупинення на період дії карантину і воєнного стану, а тому доводи відповідача про їх сплив є необґрунтованими та такими, що не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства України.

Всі інші доводи відповідача про обчислення строку позовної давності ґрунтуються на довільному тлумаченні норм чинного законодавства, а відтак судом до уваги не приймаються.

Щодо доводів відповідача про звільнення його від відповідальності, суд зазначає таке.

Згідно з пунктом 18 «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

За змістом цивільного законодавства проценти за користування кредитом є платою за надані грошові кошти та становлять істотну умову кредитного зобов`язання, що випливає з його правової природи. На відміну від штрафних санкцій, проценти не мають карального чи забезпечувального характеру, а є елементом основного грошового зобов`язання позичальника перед кредитодавцем.

Відповідно до пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, на який посилається відповідач, у період дії воєнного стану позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 ЦК України, а також від обов`язку сплати неустойки (штрафу, пені) за прострочення виконання грошового зобов`язання. Аналіз зазначеної норми свідчить, що її дія поширюється виключно на заходи відповідальності за порушення зобов`язання, а саме:

інфляційні втрати та три проценти річних, передбачені статтею 625 ЦК України;

неустойку (штраф, пеню) як вид забезпечення виконання зобов`язання та форму цивільно-правової відповідальності.

Натомість проценти за користування кредитом не є видом відповідальності за прострочення виконання зобов`язання, а виступають платою за правомірне користування грошовими коштами протягом усього строку дії договору. Вони нараховуються незалежно від факту порушення зобов`язання та підлягають сплаті як складова основного боргу.

Системне тлумачення наведених норм дає підстави для висновку, що законодавець чітко розмежовує:

плату за користування кредитом (проценти як елемент основного зобов`язання);

відповідальність за порушення грошового зобов`язання (санкції за прострочення).

Пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України не містить положень про звільнення позичальника від обов`язку сплачувати проценти за користування кредитом, а тому його дія не може тлумачитися розширено та поширюватися на інші платежі, які не є заходами відповідальності.

Додатково суд зазначає, що положення про списання неустойки та інших платежів, нарахованих за прострочення виконання зобов`язання, також стосуються виключно санкційних платежів, пов`язаних із порушенням зобов`язання, і не охоплюють проценти як плату за користування кредитом.

Прийняття протилежного підходу фактично призвело б до безоплатного користування кредитними коштами, що суперечить суті кредитного договору, принципам справедливості, добросовісності та розумності, а також порушувало б баланс інтересів сторін зобов`язання.

Отже, враховуючи, що проценти за користування кредитом не є видом цивільно-правової відповідальності, на них не поширюється дія пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, у зв`язку з чим доводи відповідача є безпідставними та такими, що ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального права.

Також суд відхиляє аргументи відповідача в частині того, що позивачем не надано доказів систематичного порушення відповідачем умов кредитного договору а також факту повідомлення Банком відповідача про наявність заборгованості, оскільки у спорах про стягнення кредитної заборгованості кредитор повинен довести виконання ним своїх обов`язків за кредитним договором, а саме надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором (постанови Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 415/160/17, від 20 листопада 2024 року у справі № 243/7840/15). Таким чином, саме відповідач відповідно до статті 81 ЦПК повинен був подати докази належного виконання ним умов Кредитного договору в частині повернення кредиту та процентів за користування кредитом, однак таких доказів суду надано не було.

Стосовно доводів відповідача про те, що він не отримував від Банку вимог щодо дострокового погашення кредиту відповідно до статті 1050 ЦК, суд зазначає таке.

Статтею 1050 ЦК передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Системний аналіз положень статей 525, 526, 530, 610 ЦК свідчить, що зобов`язання має виконуватися належним чином і у встановлений строк, а його порушенням є невиконання або неналежне виконання, що надає кредитору право на судовий захист свого порушеного права. При цьому право на звернення до суду не ставиться у залежність від вчинення кредитором досудових заходів врегулювання спору, якщо інше прямо не передбачено законом або договором.

Суд звертає увагу, що пред`явлення вимоги про дострокове повернення кредиту є способом реалізації права кредитодавця на зміну строку виконання зобов`язання, проте відсутність доказів направлення такої вимоги не свідчить про відсутність самого порушення зобов`язання та не позбавляє кредитора права на звернення до суду із вимогою про стягнення фактично існуючої заборгованості.

Крім того, у даному випадку позовні вимоги позивача спрямовані на стягнення заборгованості, яка вже настала та існує на момент звернення до суду, а не виключно на дострокове припинення зобов`язання. Таким чином, обов`язок відповідача щодо повернення кредитних коштів та сплати процентів виник із самого факту укладення договору та користування кредитом, і не ставиться у залежність від отримання окремого повідомлення про дострокове погашення.

Суд також враховує, що відповідач, будучи стороною зобов`язання, повинен був діяти добросовісно та розумно (стаття 3 ЦК) і усвідомлювати наявність у нього обов`язку щодо повернення кредиту та сплати процентів у встановлені договором строки. Сам факт ненадходження окремої письмової вимоги не звільняє відповідача від виконання грошового зобов`язання та не може розцінюватися як підстава для уникнення відповідальності.

Більше того, відповідач не довів, яким саме чином відсутність відповідного повідомлення вплинула на його можливість виконати зобов`язання або врегулювати спір у добровільному порядку, що свідчить про формальний характер наведених заперечень.

Отже, враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що відсутність доказів направлення вимоги про дострокове погашення заборгованості не є юридично значущою обставиною для вирішення даного спору та не спростовує факту існування заборгованості, у зв`язку з чим відповідні доводи відповідача підлягають відхиленню як необґрунтовані.

Надаючи оцінку аргументам відповідача щодо відсутності правових підстав для односторонньої зміни Банком розміру кредитного ліміту, суд зазначає таке.

Оцінюючи доводи відповідача про те, що позивачем неправомірно в односторонньому порядку змінено (збільшено) кредитний ліміт без отримання його окремої письмової згоди, суд дійшов висновку про їх безпідставність з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору, згідно зі статтею 628 ЦК України, становлять умови, визначені на розсуд сторін та погоджені ними, а також умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Як убачається з матеріалів справи, відповідач при укладенні договору шляхом підписання заяви про приєднання до договору комплексного банківського обслуговування погодився з його умовами, у тому числі з положеннями публічної пропозиції Банку, яка є невід`ємною частиною договору. Вказані умови, зокрема, передбачають право банку змінювати розмір кредитного ліміту залежно від оцінки платоспроможності клієнта, його кредитної історії, а також інших внутрішніх критеріїв банку (п. 4.1.5.).

За змістом частини першої статті 634 ЦК договір приєднання укладається шляхом приєднання однієї сторони до умов, встановлених іншою стороною, без можливості їх зміни. Таким чином, погоджуючись із умовами такого договору, відповідач прийняв усі його положення, у тому числі ті, що регламентують порядок встановлення та зміни кредитного ліміту.

Суд також враховує, що зміна кредитного ліміту у бік його збільшення не погіршує становище позичальника як сторони зобов`язання, оскільки не покладає на нього обов`язку обов`язкового використання додаткових кредитних коштів. Фактичне виникнення зобов`язання у частині повернення кредиту та сплати процентів пов`язується виключно з використанням позичальником кредитних коштів, що узгоджується з положеннями статей 1048, 1054 ЦК.

Отже, саме відповідач, реалізуючи власну волю, здійснював користування кредитними коштами у межах встановленого банком ліміту, що свідчить про його фактичне прийняття змінених умов кредитування. При цьому, відповідач не звернувся до Банку із заявою, в якій висловив свою незгоду з розміром кредитного ліміту (п. 4.1.5.), однак здійснював платіжні операції та користувався кредитним лімітом.

Крім того, відповідно до статей 525, 526 ЦК одностороння відмова від зобов`язання або зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. У даному випадку можливість зміни кредитного ліміту прямо передбачена умовами договору, з якими відповідач погодився, що виключає протиправність дій Банку.

Суд також виходить із принципу свободи договору, закріпленого у статті 627 ЦК України, який передбачає право сторін самостійно визначати умови договору, у тому числі щодо порядку надання та обслуговування кредиту.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що зміна Банком кредитного ліміту здійснена в межах погоджених сторонами умов договору, не суперечить вимогам чинного законодавства та не порушує прав відповідача як споживача фінансових послуг.

Отже, доводи відповідача про неправомірність зміни кредитного ліміту є необґрунтованими, не підтверджені належними та допустимими доказами та підлягають відхиленню.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача у зв`язку із задоволенням позову.

Судом не встановлено підстав для відступу від загального правила розподілу витрат по сплаті судового збору, у зв`язку з чим доводи відповідача про зменшення розміру судового збору та покладення таких витрат на позивача суд до уваги не приймає.

Керуючись статтями 76, 81, 141, 264, 265 ЦПК України суд

ВИРІШИВ:

1. Позов Акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» до ОСОБА_1 про стягнення 67 138,32 грн задовольнити.

2. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» заборгованість за кредитом у розмірі 34 793 (тридцять чотири тисячі сімсот дев`яносто три) грн 19 коп, заборгованість за процентами у розмірі 32 345 (тридцять дві тисячі триста сорок п`ять) грн 13 коп, витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) грн 40 коп.

3. Рішення може бути оскаржено у встановленому порядку до Харківського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його підписання. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

4. Позивач: Акціонерне товариство «Перший український міжнародний банк» (код ЄДРПОУ 14282829; м. Київ, вул. Андріївська, буд. 4).

5. Відповідач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_3 ; АДРЕСА_1 ).

Повне рішення складено 23.04.2026 року.

Суддя Н.В. Новіченко

Оригінал: reyestr.court.gov.ua