Рішення від 15 квітня 2026 р. у справі №212/14112/25 — Покровський районний суд міста Кривого Рогу

Справа № 212/14112/25

2/212/1569/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 квітня 2026 року м. Кривий Ріг

Покровський районний суд міста Кривого Рогу у складі

головуючого судді Шевченко Л.В..,

за участю секретаря судового засідання Чуприни Я.Е., за відсутності учасників справи та без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувальних засобів, у порядку загального позовного провадження, розглянувши цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення компенсації за користування часткою квартири,

ВСТАНОВИВ:

03.12.2026 ОСОБА_1 звернулася до Покровського районного суду міста Кривого Рогу з позовною заявою до відповідача ОСОБА_2 , у якій просить стягнути з відповідача ОСОБА_2 на її користь 361213 грн., у тому числі компенсацію за користування її часткою у квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 , у розмірі, визначеному у розрахунку, що додається до позовної заяви, а саме 145656 грн; стягнути з відповідача інфляційні втрати та 3% річних, нараховані відповідно до ст. 625 ЦК України, у зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання — у сумі, зазначеній у розрахунку, який подано разом із позовом і становить інфляційні втрати 181137 грн та 3% річних 34420 грн, всього 215557 грн. Також просить стягнути з відповідача судові витрати, понесені нею у зв`язку з поданням цього позову (судовий збір). В обґрунтування позову зазначає, що вона є співвласником квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до Свідоцтва на право власності № НОМЕР_1 від 21.03.2006 року вказана квартира також належіть членам її сім`ї: 1) доньці - ОСОБА_3 ; 2) сину - ОСОБА_2 ; 3) сину - ОСОБА_4 . Загальна площа квартири – 57,8 м2. У період з 11.09.2017 по 01.08.2025 року в спірній квартирі проживали: відповідач ОСОБА_2 зі своєю сім`єю та третьою особою – родич/ представник відповідача ( ОСОБА_5 , якого відповідач вселив у квартиру без отримання її дозволу та всупереч її правам, як співвласника. Фактично відповідач забезпечив користування її часткою в квартирі безоплатно, що позбавило її можливості користуватися власністю та отримувати вигоду від здачі її в найм. Таким чином позивач вважає такі дії протиправними, тому на підставі ст.316, 317, 319, 321, 358 ЦК України вказує, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Вказує у позові, що дана правова позиція відповідає практиці Верховного Суду у постановах від 11.09. 2019 (№308/9448/15-ц); від 04.11.2020 (№127/21787/18); від 03.03.2021 (№127/15883/18) та прямо зазначено: Співвласник зобов`язаний компенсувати іншому співвласнику ринкову вартість користування його часткою навіть якщо майном користується третя особа, вселена співвласником або за його мовчазної згоди. Зазначає також, що тривале одноосібне користування відповідачем усією квартирою протягом 7 років, що підтверджено самим відповідачем, є порушенням права позивача на мирне володіння майном і вимагає стягнення компенсації за користування часткою відповідно до ст. 358 ЦКУ. Відповідно до ст.361 ЦКУ співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.Також вказує, що судовим рішенням Покровського районного суду м. Кривого Рогу від 21.11.2025 року у цивільній справі 212/12180/25 її частка становить 1/4 вищезазначеної квартири, площа її частки: 1/4 від 57,8 кв м становить 14,45 м2. Середня ринкова оренда у Покровському районі м. Кривого Рогу — 120 грн/м2/міс (за даними DOM.RIA, OLX). Місячна компенсація: 14,45 м2*120=1734 грн. Загальна компенсація: 1734 грн. за 84 міс. (період мешкання відповідача та родича/представника відповідача на моїй частці )=145656 грн. Вибір саме середнього ринкового показника позивач пояснює тим, що це відповідає принципу об`єктивності оцінки вартості користування майном та судовій практиці Верховного Суду, який неодноразово вказував, що при визначенні ринкової вартості оренди житла суди мають враховувати усереднені показники на ринку, а не одиничні чи найвищі ціни (постанови ВС у справах № 640/25886/18, № 522/5661/19). Період визначений нею за період її відсутності, що на її думку, підтвердив і відповідач та досліджено при розгляді справи № 212/12180/25 (у відзиві відповідача ОСОБА_2 ), а тому ця обставина є доведеною. Позовні вимоги щодо стягнення інфляційних втрат та річних обґрунтовує ст.625 ЦК України, відповідно до якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Таким чином просить стягнути загальну суму 361213 грн.

У додаткових поясненнях, наданих суду 25.12.2025 (арк..с.31, позивач повідомила, що: частки у спільній сумісній власності не визначені договором та не заперечуються відповідачем, а отже, при наявності чотирьох співвласників кожен має рівну частку — 1/4 частини квартири, що в подальшому також встановлено судовим рішенням у справі №212/12180/25 та є доведеним відповідно до норм ЦКУ. Будь-якої згоди усної чи письмової на користування своєю часткою відповідачу не надавала. Факт користування квартирою підтверджується самим відповідачем щодо одноосібного користування його та/або членів його сім`ї майном позивача. Що, на її думку, підтверджує наявність підстав для стягнення компенсації за користування часткою квартири. Наводить приклади правових позиції Верховного Суду України: Постанова ВСУ від 18.06.2019 у справі №761/2079/16-ц; Постанова ВСУ від 22.10.2020 у справі №214/8653/18. Вказує, що відповідно до ст. 387 ЦКУ, співвласник, який користується майном не за згодою інших, зобов`язаний відшкодувати шкоду або вигоду, отриману від одноосібного користування. Тривале одноосібне користування відповідачем її часткою протягом 7 років порушує її право на мирне володіння майном і створює підстави для стягнення компенсації за користування часткою квартири відповідно до ст. 358 ЦКУ.

Ухвалою суду від 12.01.2026 призначено проведення розгляду справи у загальному провадженні. Підготовче судове засідання провести 11.02.2026.

21.01.2026 відповідач подав відзив на позовну заяву, у якій просить відмовити в задоволенні позову та застосувати строк позовної давності. При цьому вказує, що позивач жодного разу не зверталася до нього із письмовою та усною вимогою про надання доступу до квартири; не подавала заяв про вселення; не зверталась до поліції або до суду щодо усунення перешкод; не отримувала жодних відмов. Додатково, на думку відповідача, слід врахувати правову позицію Верховного Суду (у правових висновках Верховного Суду, викладених, зокрема, у постановах 2023–2025 років), згідно з якою право співвласника на компенсацію за статтею 358 ЦК України виникає виключно у разі, якщо він виявив намір користуватися майном, але отримав відмову або зіткнувся з реальними перешкодами. Сам факт проживання одного зі співвласників у квартирі не породжує обов`язку сплачувати компенсацію іншим. Крім того, Верховний Суд у постанові від 14.02.2025 у справі № 755/12571/23 наголошує, що визначальним для стягнення компенсації є доведення факту неможливості користування майном саме через протиправні дії іншого співвласника. Відсутність звернень Позивача про вселення свідчить про відсутність порушеного права. Крім того, звертає увагу суду на те, що відповідно до ст. 391 ЦК України, захист права можливий лише за наявності реальних, доведених перешкод, а не припущень. Позивач не надала жодного доказу, що їй перешкоджали користуватися квартирою. 14.07.2025 року співвласник ОСОБА_4 самовільно, без його (відповідача) відома та згоди, зрізав двері та замінив замки у квартирі, чим обмежив доступ до майна йому та його довіреній особі, яка доглядала за квартирою та домашнім улюбленцем. Цей факт зафіксовано на відео та подано заяви до поліції. Також зазначає, що позивач не мала реального інтересу у користуванні квартирою понад 8 років; а єдиний факт обмеження доступу виник через самовільні дії третьої особи ( ОСОБА_4 ), а не через відповідача; що повністю спростовує доводи позивача про триваюче порушення її прав та не впливає на сплив строку позовної давності. Позивач ОСОБА_6 не зверталася до нього з будь-якими вимогами щодо доступу до квартири ні до, ні після зазначених подій. Відповідач також вказує, що позивач постійно проживає за межами України та фактично перебувала у США більшу частину зазначеного періоду, за який заявлено вимоги, та на теперішній час перебуває за межами України — у Сполучених Штатах Америки (США). Вона фізично не перебувала у спірній квартирі, не проживала в ній та не вчиняла жодних дій, спрямованих на фактичне користування житлом. Таким чином, відсутність користування квартирою зумовлена виключно особистим вибором позивача та її перебуванням за кордоном, а не будь-якими діями з боку відповідача. Зазначає, що усі співвласники понад 8 років знали про користування квартирою відповідачем, не заперечували та не висували претензій, що згідно ст. 205 ЦК України є мовчазною згодою. Відповідач вказує, що протягом восьми років позивач та інші власники не сплачували жодних комунальних платежів, не брали участі в утриманні квартири, не компенсували навіть своєї обов`язкової частки витрат, які зобов`язані нести як зареєстровані особи та співвласники. Усі витрати на оплату комунальних послуг — газ, електроенергія, опалення, водопостачання, вивіз відходів, утримання будинку — весь цей період покривав виключно відповідач та надає квитанції на підтвердження даного факту (арк.с.42-47).

20.01.2026 до суду надійшла відповідь позивача на відзив відповідача (арк.с.39-41, 85-87), а 16.02.2026 додаткові пояснення у справі (арк.с.199-200), відповідно до якої позивач наполягає на тому, що відповідач та члени його сім`ї тривалий час одноосібно проживали у квартирі, фактично користуючись усім об`єктом нерухомості, що обмежило доступ позивача до її частки та спільних приміщень (кухні, санвузла, ванної, коридору тощо). Такі дії вона вважає порушенням прав співвласника та створюють підстави для стягнення компенсації відповідно до ст. 358, 386, 387, 1212 ЦК України. Посилання відповідача на ст. 205 ЦК України щодо нібито мовчазної згоди є безпідставним. Відсутність формальних заяв або активних дій з боку позивача не може тлумачитися як згода, оскільки вона була фактично усунута від користування майном. Наводить правову позицію Верховного Суду (постанови у справах № 761/2079/16-ц, № 214/8653/18), яка, на її думку, підтверджує, що сам факт відсутності звернень не усуває порушення права власності, якщо співвласник позбавлений можливості користування майном. До того ж перебування позивачки за кордоном не усуває права на компенсацію. Аргументи відповідача щодо перебування позивача за межами України не мають правового значення. Місце перебування власника не впливає на обсяг його прав і не звільняє іншого співвласника від обов`язку компенсувати фактичне одноосібне користування майном. Право на компенсацію виникає з моменту фактичного порушення (ст. 358, 386, 387, 1212 ЦК України). Також зазначає, що оплата комунальних послуг не скасовує обов`язку компенсації, доті як добровільна участь відповідача у витратах на утримання квартири не легалізує порушення права власності та не усуває обов`язку компенсувати вигоду, отриману за рахунок іншого співвласника. Твердження відповідача про невизначеність часток є помилковим. Відповідно до ст. 357 ЦК України, частки співвласників вважаються рівними, тобто по 1/4 кожному. Судова практика (зокрема справа № 212/12180/25) підтверджує, що визначення частки законом є достатньою підставою для стягнення компенсації. При цьому позивач також вказує, що строк позовної давності не пропущений Одноосібне користування квартирою має характер триваючого порушення, у зв`язку з чим перебіг строку позовної давності починається з моменту припинення порушення або з дня, коли позивачка дізналася про нього (ст. 257, 261, 267 ЦК України). Крім того, фактичне перебування позивача за кордоном об`єктивно ускладнювало захист порушеного права. Звертає увагу суду на те, що відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, кожен має право на мирне володіння майном. Практика ЄСПЛ (Sporrong and Lonnroth v. Sweden, Wende v. Germany, Podkolzina v. Russia, Beyeler v. Italy, Former King of Greece v. Greece, Sovtransavto Holding v. Ukraine) підтверджує, що: фактичне позбавлення можливості користування майном є втручанням у право власності; пасивна поведінка не означає згоди; перебування за кордоном не впливає на право власності; відсутність компенсації порушує принцип справедливого балансу; тривале позбавлення користування є триваючим порушенням. Позивач вказує на її позицію у справі (арк.с.199 т.1): одноособове користування квартирою відповідачем зумовлює фактичне обмеження моєї частки. Причинний зв`язок очевидний: вона не могла реалізувати своє право через виключно відповідача використання майна. Верховний Суд у постанові від 05.06.2019 у справі № 754/13654/16 зазначив, що об`єктивне виключення співвласника з користування часткою створює підстави для компенсації, навіть якщо не доведено формальної шкоди. Конституційний Суд у рішенні № 6-р/2014 підкреслює, що зміст права власності включає реальну можливість користування майном, і обмеження цього права підлягає відновленню.

23.01.2026 у додаткових поясненнях до справи позивач ОСОБА_1 (арк. с. 72-74) вказує, що відповідач стверджує, що позивач повинна довести: намір користуватися квартирою; звернення до відповідача щодо доступу; реальні перешкоди у користуванні. Втім, вказує, що це суперечить практиці Верховного Суду: компенсація нараховується за фактичне одноосібне користування співвласником, а не за факт звернень чи намірів іншого співвласника. Відповідач, який фактично обмежив право позивача, не може перекладати тягар доказування на позивача (принцип venire contra factum proprium, ст. 13 ЦК України). Підтвердження практикою ЄСПЛ: права "Icyer v. Туреччина", № 18811/03, 2010 р.: ЄСПЛ визнав, що коли одна сторона фактично обмежує права іншої, відповідальність за шкоду лежить на сторонах, які створили обмеження, а не на потерпілому. справа "Bures v. Czech Republic", № 37679/97, 2001 р.: суд встановив, що особа, яка не мала доступу до власного майна через дії іншого, не зобов`язана доводити "намір користуватися", достатньо факту обмеження. Крім того, позивач ОСОБА_1 звертає увагу суду на постанову Верховного Суду від 01.09.2021 у справі № 570/1533/20), якою встановлено: тривале одноосібне користування часткою без згоди іншого співвласника створює обов`язок компенсувати шкоду. Принцип venire contra factum proprium: не можна одночасно користуватися майном і заперечувати право іншого на компенсацію. Практика ЄСПЛ: суд підтвердив обов`язок компенсації за обмеження майнових прав через дії іншої сторони. Bures v. Czech Republic, 2001 – підкреслює, що факт обмеження доступу достатній для компенсації, незалежно від «наміру» потерпілого. На переконання позивача, заперечення відповідача не можуть бути підставою для відмови у позові, оскільки він сам визнав факт одноосібного користування. Несправедливо перекладати тягар доказування на позивача, хоча саме відповідач створив обмеження. Заперечення відповідача спрямовані на зміну предмета спору, відводячи увагу суду від компенсації. Формальні аргументи суперечать практиці Верховного Суду та ЄСПЛ, що закріплює право на компенсацію за фактичне обмеження користування майном.

23.01.2026 до суду надійшли заперечення відповідача на відповідь позивача на відзив (арк.с.75-77), а також в період з січня по лютий 2026 року фінальні заперечення (арк.с.176-179), заперечення на додаткові пояснення позивача (арк.с.187-188), заяву «щодо правової позиції відповідача на фінальній стадії розгляду справи» (арк.с.194-195), у яких вказує, що позивач не довела, що вона виявляла намір користуватися квартирою; зверталася до відповідача з вимогами про доступ або вселення; отримувала будь-яку відмову; стикалася з реальними перешкодами у користуванні. Правова позиція Верховного Суду, викладена, зокрема, у постанові від 14.02.2025 у справі № 755/12571/23, однозначно встановлює: право на компенсацію за ст. 358 ЦК України виникає виключно за умови доведення неможливості користування майном саме через протиправні дії іншого співвласника. Сам факт проживання одного зі співвласників у квартирі не є правопорушенням і не породжує обов`язку сплачувати компенсацію іншим співвласникам. Добровільне проживання позивача в іншому місці є її власним вибором і не може покладати на відповідача фінансові зобов`язання. Позивач заявляє вимоги про компенсацію за період, коли: порядок користування квартирою не був визначений ні договором, ні рішенням суду; частки не були індивідуалізовані в натурі (не закріплені конкретні приміщення). Вказує на правову позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі № 910/11051/19, в якій зазначено що за відсутності встановленого порядку користування неможливо: визначити обсяг порушеного права; встановити, якою саме частиною майна нібито не міг користуватися співвласник; обґрунтувати будь-який розмір компенсації. Таким чином, вимоги позивачки за минулий період є юридично неспроможними до реалізації та такими, що не підлягають судовому захисту. Крім того, відповідач вказував, що у період, за який заявлено вимоги, майно перебувало у статусі спільної сумісної власності. Рішення суду про визначення часток досі не реалізоване в Реєстрі речових прав. Відповідно до ч. 2 ст. 358 ЦК України та постанови КЦС ВС від 12.12.2025 у справі № 712/4337/24 до моменту юридичного визначення та реєстрації часток власність вважається спільною сумісною, що унеможливлює ідентифікацію «конкретної частини» майна для нарахування компенсації. Вимога компенсації за період, коли майно не мало статусу часткової власності, суперечить закону. Наведено приклад у справі 212/14089/25, що стосувалося тієї ж квартири та тих самих співвласників, де позивачем виступала сестра відповідача.

16.02.2026 відповідач подав суду заяву, у якій просив визнати дії позивача зловживанням процесуальними правами (арк.с.197 т.1) за те, що нею подано декілька ідентичних заяв, пояснень, клопотань, без нових доказів, які подаються реактивно після кожного заперечення відповідача, що свідчить про процесуальний тиск та штучне ускладнення розгляду справи. Вказує, що у рішенні 214/693/26 зроблено відповідний запис про зловживання нею процесуальними правами.

17.02.2026 через систему Електронний суд надійшли додаткові пояснення (арк..с.202-203 т.1), згідно яким позивач зазначає, що відповідач фактично користується квартирою одноособово, що підтверджено матеріалами справи. Квартира має спільні приміщення: ванна, туалет, кухня, коридор. Фактичне одноособове користування супроводжується об`єктивними соціально-побутовими перешкодами: спільне проживання чоловіка та жінки у цих приміщеннях унеможливлює комфортне користування квартирою позивачем, як жінкою, та створює ризик конфліктів. Факт одноособового користування виснувано у Постанові КЦС ВС № 212/3468/19: право на компенсацію виникає з моменту фактичного одноособового користування; у постанові КЦС ВС № 335/11831/17: формальне визначення порядку користування не є обов`язковою умовою для стягнення компенсації. Вказує, що спільне користування ванною, туалетом, кухнею та коридором у поєднанні з різнополістю власників створює реальне обмеження права користування часткою; повнолітність власників підкреслює, що немає юридичних обмежень, проте побутові та соціально-психологічні фактори створюють фактичну перешкоду для одночасного користування квартирою позивачем. Наводіть практику ЄСПЛ: Airey v. Ireland; Sporrong and Lonnroth v. Sweden – право власності має бути реальним та ефективним, а фактичне обмеження користування майном тягне компенсаційні наслідки. Вказує на рішення КСУ № 6-р/2014 та № 8-р/2015 – зміст права власності включає реальну можливість користування, обмеження права власності тягне юридичні наслідки.

У короткій відповіді відповідача від 19.02.2026 (арк.с.208-211 т.1) на додаткові пояснення позивачки (вих. №21 від 17.02.2026) останній зазначив, що твердження про одноособове користування квартирою відповідачем є безпідставними та не підтверджені жодними належними і допустимими доказами. Відповідач фактично позбавлений доступу до спірної квартири, що підтверджується поданням негаторного позову у справі № 212/644/26 про усунення перешкод у користуванні квартирою, а також наявністю кримінального провадження за ч.1 ст.162 КК України за заявою від 15.07.25, яке перебуває на стадії досудового розслідування. Зазначені обставини виключають можливість фактичного користування квартирою відповідачем. Посилання позивачки на соціально-побутові фактори, різностатевість співвласників та спільні приміщення квартири не передбачені законом як підстава для компенсації та не входять до переліку умов ч.3 ст.358 ЦК України. Такі аргументи мають оціночний характер і не доводять обмеження прав позивачки саме діями відповідача. Додаткові пояснення не містять нових доказів, повторюють раніше заявлені тези та не спростовують відсутність доступу відповідача до квартири. За відсутності сукупності необхідних умов для застосування ч.3 ст.358 ЦК України просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

23.02.2026 від позивача ОСОБА_1 надійшли додаткові пояснення у справі (арк.с. 226-228 т.1), згідно яким заперечує щодо застосування строку позовної давності та наводить приклад, що суд у справі Burden v. United Kingdom (2008) наголосив: обмеження строку давності не повинно перешкоджати реалізації права власності, якщо порушення триває. Тобто повне відхилення позову через давність суперечить принципу ефективного судового захисту.

На противагу таким ствердженням, відповідач надав заяву від 23.02.2026 (акрк.с.229-230), у якій вказує, що відповідно до ст.257, 261 ЦК України загальний строк позовної давності становить три роки. Позивачка з 2017 року знала або повинна була знати про обставини, на які посилається, однак звернулася до суду із значним пропуском строку. Поважні причини пропуску строку позовної давності відсутні. Позовні вимоги про стягнення компенсації за ч.3 ст. 358 ЦК України підлягають відхиленню також з огляду на відсутність причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача та неможливістю користування позивачкою спірною квартирою. З матеріалів справи та наданих доказів вбачається, що позивачка з 2017 року фактично проживає за межами України, що підтверджується довідками Державної прикордонної служби України. Аналогічно, відповідач із 07.01.2023 також перебуває за кордоном, що унеможливлює твердження про активне або умисне витіснення позивачки з користування майном.

23.02.2026 від відповідача надійшла до суду відповідь на додаткові пояснення (арк.с.234-237 т.1), у яких він вказує, що позивач продовжує підміняти правову категорію, визначену ч.3 ст.358 ЦК України, поняттям «контролю». Частина 3 статті 358 ЦК України передбачає компенсацію виключно у разі одноособового фактичного користування майном, а не у разі: управління, контролю, намірів, делегування повноважень третім особам. Жодна норма цивільного законодавства не ототожнює контроль із користуванням. Така правова конструкція є довільною і не може бути застосована судом. Вказує, що позивач механічно цитує рішення ЄСПЛ та КСУ, ухвалені у публічно-правових або конституційних спорах, без урахування приватноправової природи даної справи. Практика ЄСПЛ не замінює вимоги національного матеріального права і не може підміняти обов`язок доведення фактичного користування у спорі між співвласниками.

Позивач подала суду заяву про розгляд справи без її участі, позов підтримала та просила його задовольнити (арк.с.193 т.1, 238 т.1) .

Відповідач 09.02.2026 подав суду заяву, у якій не заперечував проти розгляду справи без його участі та ухвалити рішення на підставі наявних у матеріалах справи доказах.

Ухвалою суду від 04.03.2026 закрито підготовче провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення компенсації за користування часткою квартири. Призначено справу до судового розгляду у відкритому судовому засіданні на 16 квітня 2026 року о 10 год 00 хв, встановивши загальний порядок дослідження доказів у справі.

Дослідивши доводи позову, зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, суд доходить висновку про відмову в задоволення позовних вимог ОСОБА_1 з огляду на таке.

Згідно статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріальноправові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16). При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів на стільки, на скільки це можливо.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76, 77 ЦПК України).

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Положення зазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Суд встановив, що квартира АДРЕСА_2 загальною площею 57,8 кв. м, у т.ч. житловою площею 38,2 кв. м зареєстрована за ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності, про що видано свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_1 від 21 березня 2006 року.

Відповідно до рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 21.11.2025 у справі № 212/12180/25, визначено, що частки співвласників квартири по АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , у праві приватної спільної сумісної власності на таку квартиру є рівними. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частку квартири (загальна площа 57,8 кв. м., житлова площа 38,2 кв. м.), розташованої по АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/4 частку квартири (загальна площа 57,8 кв. м., житлова площа 38,2 кв. м.), розташованої по АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/4 частку квартири (загальна площа 57,8 кв. м., житлова площа 38,2 кв. м.), розташованої по АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частку квартири (загальна площа 57,8 кв. м., житлова площа 38,2 кв. м.), розташованої по АДРЕСА_1 .

На підставі ч. 1, 2 ст. 355 Цивільного кодексу України (далі за текстом – ЦК) майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Так за ч. 1 ст. 356 ЦК власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Натомість, згідно із ч. 1 ст. 368 ЦК спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 370 ЦК співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

На підставі ч. 1, 2 ст. 372 ЦК майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.

Згідно із ч. 1, 2 ст. 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. При цьому на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Станом на дату розгляду справи ані позивачем, ані відповідачем не надано доказів набранням рішення у цій справі законної сили.

Відповідно до ч.1, 2 ст.357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

Позивач порушує питання про необхідність стягнення з відповідача грошової компенсації за користування її часткою у квартирі АДРЕСА_2 , при цьому не ставить питання про припинення права власності відповідно до статті 364 ЦК України, позовних вимог про встановлення порядку користування квартирою не заявляла, а також не вказує на те, яким чином відповідач чинить їй перешкоди у доступі до квартири та у її користуванні. Позивач, яка на підставу позовних вимог, зокрема, посилається на ст. 316, 317, 319, 321, 358 ЦК України.

Відповідно до ст.316 ЦКУ правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ст. 317 ЦКУ власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч.1 ст.319 ЦКУ визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ст.321 ЦКУ право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У постанові від 23 травня 2022 року у справі № 686/29779/19 провадження № 61-3809св21 Верховний Суд вказував таке.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина четверта статті 41 Конституції України, частина перша статті 321 ЦК України).

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина друга статті 356 ЦК України).

Співвласникам належать право володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної часткової власності. Зазначені правомочності співвласники об`єкта права спільної часткової власності відповідно до частини першої статті 358 ЦК України повинні здійснювати за взаємною згодою.

Співвласнику надається право самостійно розпоряджатися своєю часткою у спільній частковій власності. Однією з правових форм такого розпорядження є право співвласника на виділ у натурі частки із спільного майна.

Відповідно до частини другої статті 364 ЦК України якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Тлумачення частини третьої статті 358 ЦК України свідчить, що право співвласника на компенсацію може виникати як в разі повної неможливості задоволення вимог співвласника на одержання у користування частини спільного майна, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності (наприклад, частка співвласника в спільній частковій власності є незначною і надання йому її у володіння та користування неможливо), так і в тому випадку, якщо співвласнику надається у володіння і користування частина майна, яка є меншою за його частку в праві спільної часткової власності.

Випадки, коли співвласник майна у порядку поділу спільного, часткового майна бажає отримати за належну йому частку в спільному майні, шляхом отримання від інших співвласників компенсації вартості належної йому частки та визнання за останніми права власності на все майно, врегульовані статтею 364 ЦК України.

Висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 19 лютого 2014 року у справі № 6-4цс14 та від 13 січня 2016 року та у справі № 6-2925цс15.

Так, у постанові Верховного Суду України від 19 лютого 2014 року в справі № 6-4цс14 зроблено висновок, що при вирішенні справи слід було враховувати і загальні засади цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України) щодо справедливості, добросовісності та розумності з врахуванням прав та інтересів усіх співвласників. При цьому суду слід було ретельно вивчити обставини справи з метою з`ясування, чи не зловживає позивач, який бажає виділу частки зі спільного майна шляхом отримання грошової компенсації вартості частки в майні, та чи реалізація цього права не порушить прав інших осіб, які не мають змоги сплатити співвласнику грошову компенсацію вартості його частки. Суду слід перевірити можливості сплати відповідачами такої компенсації і враховувати, що правовий режим спільної часткової власності має враховувати інтереси всіх її учасників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших.

У постанові Верховного Суду України від 13 січня 2016 року в справі № 6-2925цс15 зроблено висновок, що з врахуванням закріплених в пункті 6 статті 3 ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, що спонукають суд до врахування при вирішенні спору інтересів обох сторін, при розгляді справ, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, суди мають встановити наступне: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі по справі; чи сплачується іншими співвласниками, які володіють та користуються майном, матеріальна компенсація позивачу за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар.

Такі правові висновки Верховного Суду України щодо застосування інституту виділу частки із майна, що є у спільній частковій власності, підтримано Касаційним Цивільним Судом у складі Верховного Суду - зокрема, у постановах від 19 червня 2019 року у справі № 752/10312/14-ц (провадження № 61-19505св18), від 03 березня 2020 року у справі № 748/2803/16-ц (провадження № 61-41895св18), від 29 березня 2021 року у справі № 759/2791/17 (провадження № 61-15848св20), і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від них.

Суд встановив, що дійсно позивач, ОСОБА_1 , перебуває за кордоном, що підтверджується довідками (арк.с. 51,156, 178).

Також підтверджується, що ОСОБА_2 проживав у квартирі протягом останніх 7 років, зокрема, останні 2 роки зі своєю дружиною та дитиною, які є внутрішньо переміщеними особами, що не заперечується відповідачем (арк.с.220).

Втім, факт непроживання співвласника у належному йому житлі не свідчить про втрату правомочностей щодо такого нерухомого майна, як і факт непроживання ОСОБА_4 та ОСОБА_3 як інших співвласників не впливає на їх право користуватися житлом (арк.с.11-15).

Так само перебування за кордоном позивача, ОСОБА_1 , не впливає на обсяг її права власності на квартиру по АДРЕСА_1 .

За положеннями ст. 369 ЦК співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

В судовому засіданні жодним документом не підтверджується факт домовленостей між співвласниками квартири по АДРЕСА_3 щодо володіння та користування таким житлом. Тобто відповідач проживав у цій квартирі правомірно, за мовчазною згодою інших співвласників допоки суду не надано інших доказів.

Тому, суд не приймає до уваги доводи ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_2 без її дозволу та без згоди інших співвласників там мешкав протягом довгого періоду.

Це свідчить про відсутність доказів порушення права на проживання у спірній квартирі ОСОБА_1 .

На підставі переліченого вмотивування суд відхиляє аргументи ОСОБА_1 на те, що вона була позбавлена можливості користуватися своєю власністю.

Також суд наголошує, що посилання ОСОБА_1 на норми ст. 358 ЦК у даному випадку неспроможні, оскільки вони стосуються правовідносин між співвласниками майна, що є у спільній частковій власності, до якої квартира по АДРЕСА_3 вважається такою з моменту набуття рішенням від 21.11.2025 року Покровського районного суду міста Кривого Рогу законної сили.

В свою чергу суд констатує, що вимоги ОСОБА_1 за даним позовом заявлені до відповідача за період, коли спірна квартира перебувала у спільній сумісній власності сторін.

Відповідно до ст. 369 ЦК розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, а доказів зворотного ОСОБА_1 суду не надала.

Суд погоджується з доводами відповідача, що позивач не довела факту перешкоджання їй у користування спірною квартирою, внаслідок чого відсутні підстави для грошової компенсації їй з боку ОСОБА_2 .

Щодо неможливості користування квартирою особами різної статі.

12 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 639/2184/16-ц, провадження № 61-15936св18 (ЄДРСРУ № 86310018) досліджував питання щодо особливостей встановлення порядку спільного користування квартирою.

Відповідно до пункту 14 постанови Пленуму Верховного Суду від 25 грудня 1995 (зі змінами, внесеними постановою від 25 травня 1998) № 15 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» квартира, яка є спільною сумісною чи спільною часткою власності, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення із самостійними виходами, які можуть використовуватись як окремі квартири або ті, які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщенням квартири, якщо про це заявлено позов.

Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Ця норма свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.

Суд вважає неспроможними доводи позивача про неможливість проживання в квартирі "особами різної статі", зокрема, матір`ю та сином.

У справі № 751/4473/16-ц Верховний Суд також вказав: Зі змісту наведеної норми закону можна зробити висновок, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Вказана норма матеріального права свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співласниками, такий порядок користування може встановити суд.

При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна має враховуватись правова природа такої власності, адже співвласникам належать ідеальні частки у праві власності на спільне майно, які є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частку майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14-ц (провадження № 61-4536св18) зроблено висновок, що «спільна часткова власність є специфічною конструкцією оскільки, існує: (а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); (б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов`язків».

У постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15 Верховний Суд України дійшов висновку, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток. Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном.

Оскільки спірні правовідносини не стосуються поділу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників». Про це вказано у постанові Верховного Суду від 04.11.2020 року у справі 320/5445/16-ц провадження № 61-7871св19.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі №757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19).

Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (постанови Верховного суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).

Враховуючи викладенне вище, суд не приймає доводів позивача щодо заявлених позовних вимог, а також надані ОСОБА_1 розрахунки суми боргу в розмірі 361123 грн, та розрахунки за ч. 2 ст. 625 ЦК, долучені до її позову, які є необґрунтованими з урахуванням безпідставності позовних вимог.

Тому, внаслідок недоведеності заявлених позовних вимог в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми компенсації за користування житлом слід відмовити у повному обсязі.

Відповідач просив суд застосувати до позивача заходи вплиу щодо зловживання нею процесуальними правами.

Згідно ч.3 ст.2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства, зокрема, є: неприпустимість зловживання процесуальними правами.

Стаття 44 ЦПК України визначає, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема: 1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення; 2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями; 3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер; 4) необґрунтоване або штучне об`єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою; 5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі. Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання. Суд зобов`язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом.

Позивачем не вчинялися дії, визначені ст.44 ЦПК України.

Однак, суд звертає увагу позивача не необхідність більш виваженого підходу до складання позовної заяви та її обгрунтування.

Суд вважає, що позивач припустився хибного висновку про те, що правова позиція щодо матеріальної компенсації співвласнику квартири на підставі ст.358 ЦК України викладена у постановах Верхового Суду від 11.09.2019 у справі №308/9448/15-ц; від 04.11.2020 у справі №127/21787/18; від 03.03.2021 у справі №127/15883/18- у зв`язку з відсутністю таких.

03.03.2021 Верховним Судом розглядалася інша справа № 295/451/16-ц провадження № 61-19450св18 щодо поділу майна співвласників.

Верховний Суд не ухвалював постанови у справах № 640/25886/18, №522/5661/19, зокрема щодо того, що при визначенні ринкової вартості оренди житла суди мають враховувати усереднені показники на ринку, а не одиничні чи найвищі ціни.

Постанова ВСУ від 18.06.2019 у справі №761/2079/16-ц; Постанова ВСУ від 22.10.2020 у справі №214/8653/18 не ухвалювалися

Позивач вказував на те, що Конституційний Суд України у рішенні № 6-р/2014 підкреслює, що зміст права власності включає реальну можливість користування майном, і обмеження цього права підлягає відновленню. Втім такого рішення не існує.

Суд констатує, що Рішення Конституційного суду України від 11 червня 2014 року № 6-рп/2014 у справі № 1-2/2014 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення словосполучення „пенсіонерів по старості“, яке міститься в абзаці шостому статті 125 Житлового кодексу Української РСР не є релевантним до вимог, що ставляться позивачем.

У постанові Верховного Суду від 01.09.2021 у справі № 570/1533/20 не робився висновок про те, що тривале одноосібне користування часткою без згоди іншого співвласника створює обов`язок компенсувати шкоду.

Також практика ЄСПЛ (Sporrong and Lonnroth v. Sweden, Wende v. Germany, Podkolzina v. Russia, Beyeler v. Italy, Former King of Greece v. Greece, Sovtransavto Holding v. Ukraine) у даній справі не може бути використана у подібних правовідносинах.

Також суд звертає увагу як позивача, так і відповідача на ст.174 ЦПК України відповідно до якої при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Підстави, час та черговість подання заяв по суті справи визначаються цим Кодексом або судом у передбачених цим Кодексом випадках. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Суд може зобов`язати державний орган чи орган місцевого самоврядування подати відповідну заяву по суті справи (крім позовної заяви). Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне.

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Це зобов`язання не можна розуміти як таке, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, і питання дотримання цього зобов`язання має вирішуватись виключно з огляду на обставини справи (див. рішення у справах «Руіз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), від 09 грудня 1994 року, пункт 29, Серія A № 303A, та «Гарсія Руіз проти Іспанії» [ВП] (Garcia Ruiz v. Spain) [GC], заява № 30544/96, пункт 26, ЄСПЛ 1999-I). Ці принципи застосовувалися у низці справ проти України (див., наприклад, рішення у справах «Бендерський проти України» (Benderskiy v. Ukraine), заява № 22750/02, пункти 42–47, від 15 листопада 2007 року, «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, пункт 25, від 18 липня 2006 року, та «Богатова проти України» (Bogatova v. Ukraine), заява № 5231/04, пункти 18 і 19, від 07 жовтня 2010 року).

Згідно ч.1, 2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, у разі відмови в задоволенні позову, судовий збір покладається на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 10, 12, 13, 19, 76-81, 89, 141, 223, ч. 2 ст. 247, 259, 263-265, 274, 279 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

У позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення компенсації за користування часткою квартири – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду

Апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складання рішення до Дніпровського апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне рішення підписано 24.04.2026.

Відомості про учасників справи згідно п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП – НОМЕР_2 , місце проживання за адресою: АДРЕСА_4 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП – НОМЕР_3 , місце проживання за адресою: АДРЕСА_4 .

Суддя Л. В. Шевченко