Постанова від 14 квітня 2026 р. у справі №2-3514/2009 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 15.04.2026 Справа № 2-3514/2009

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №2-3514/2009 Головуючий у 1- інстанції Кулик В.Б.

Провадження № 22-ц/807/938/26 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 квітня 2026 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Кухаря С.В.,

Трофимової Д.А.

за участю секретаря судового засідання Книш С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 02 лютого 2026 року у справі за поданням державного виконавця Комунарського відділу державної виконавчої служби у м. Запоріжжя Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції Рибалко Олени Сергіївни про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника ОСОБА_2 , заінтересована особа (стягувач) ОСОБА_1 ,-

ВСТАНОВИЛА:

У січні 2026 року державний виконавець Комунарського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції Рибалко О.С. звернулась до суду з поданням щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до виконання зобов`язань, покладених на неї на підставі виконавчого листа №2-3514/2009, виданого 29.09.2017 року.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що у неї на виконанні перебуває виконавче провадження №73252219 з примусового виконання виконавчого листа у справі №2-3514/2009, виданого 29.09.2017 року Комунарським районним судом м. Запоріжжя, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості у розмірі 313238,72 грн.

Під час виконання рішення суду виконавцем встановлено, що згідно інформації на запити: 15.01.2026 згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта майно, за боржником наявне зареєстроване нерухоме майно; згідно останньої відповіді ПФУ боржник не працює; згідно останньої відповіді ДФС встановлено, що розрахункові рахунки в установах банків зареєстровані за боржником наявні але кошти на таких рахунках відсутні, інформація про джерела доходу відсутня; згідно останньої відповіді МВС транспортні засоби за боржником не зареєстровані.

Вжитими виконавцем заходами встановлено, що боржнику належать на праві власності 4/5 частини (приватна спільна сумісна) квартири загальною площею 68,3 кв.м. яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , однак ОСОБА_2 рішення не виконує.

На запит виконавця Державною прикордонною службою України 15.01.2026 повідомлено про те, що ОСОБА_2 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 , НОМЕР_1 , неодноразово перетинає державний кордон України (регулярно).

За повідомленням Державної міграційної служби України від 25.12.2025, ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , має паспорти громадянина України для виїзду за кордон: 1. серії GM, номеру НОМЕР_2 , дата видачі 23.07.2025; 2. серії GG, номеру НОМЕР_3 , дата видачі 23.07.2023.

Враховуючи викладене, рішення до теперішнього часу не виконано, боржник ухиляється від виконання його, не вживає заходів щодо виконання рішення за рахунок належного йому майна і доходів.

Отже, боржником рішення виконано не було, що призвело до вжиття відносно нього вищевказаних заходів примусового виконання.

З наведених підстав виконавець звернувся з вказаним поданням та просить його задовольнити.

Просили подання щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до виконання зобов`язань, покладених на неї на підставі виконавчого листа №2-3514/2009, виданого 29.09.2017 року задовольнити.

Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя 02 січня 2026 року відмовлено в задоволенні подання.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, просив ухвалу суду скасувати, постановити нове рішення яким задовольнити подання.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про необізнаність боржника про наявність виконавчого провадження, посилається на встановлення судами фактів злісного ухилення від виконання рішення, стверджує про пропорційність обмеження та помилковість висновку про передчасність.

Відзив на апеляційну скаргу в порядку ст. 360 ЦПК України, до суду не надходив. Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне.

За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей.

Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні подання суд першої інстанції виходив з того, що з матеріалів подання не вбачається жодних документів, що боржник належним чином повідомлений про здійснення виконавчих дій відносно нього на теперішній час (про відкрите у 2023 році виконавче провадження), а отже не може однозначно свідчити про ухилення її від виконання рішення суду. Наявність лише невиконаного зобов`язання не може бути підставою для тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за кордон, а подання на даному етапі є передчасним, за відсутності доказів обізнаності боржника щодо виконавчого провадження.

Колегія суддів погоджується з таким рішенням суду першої інстанції з огляду на наступне.

Встановлено та підтверджується матеріалами справи, що на виконанні в Комунарському відділі державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебуває виконавче провадження №73252219 з примусового виконання виконавчого листа у справі №2-3514/2009, виданого 29.09.2017 року Комунарським районним судом м. Запоріжжя, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості у розмірі 313238,72 грн.

Постановою державного виконавця Роботою А.Ю. від 08.11.2023 року вказане виконавче провадження №73252219 відкрито.

05.12.2023 року постановою державного виконавця Роботи А.Ю. накладено арешт на майно, що належить боржнику ОСОБА_2

15.01.2026 року постановою державного виконавця Рибалко О.С. накладено арешт на всі грошові кошти, що належать боржнику ОСОБА_2

16.01.2026 року державним виконавцем на адресу боржника скеровано виклик з вимогою з`явитись до державного виконавця на 22.01.2026 року, одночасно зобов`язано надати пояснення щодо виконання рішення суду. Боржник ОСОБА_2 до державного виконавця не з`явилась, про причини неявки не повідомила, про що державним виконавцем складено відповідний акт від 22.01.2026.

05.12.2025 року представником стягувача ОСОБА_1 – адвокатом Балика П.О. подано заяву до Комунарського ВДВС про ініціювання подання до суду щодо встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України боржника ОСОБА_2 . В заяві представник стягувача посилається на Постанову Запорізького апеляційного суду № 333/8527/23 від 09.09.2025, яким встановлено, що ОСОБА_2 за допомогою ОСОБА_3 використала з метою уникнення сплати боргу ОСОБА_1 складний приватноправовий інструментарій нотаріально посвідчення договору позики, вчинення виконавчого напису, відкриття виконавчого провадження у іншого приватного виконавця, передача майна ОСОБА_2 ( за її сприянням) стягувачу ОСОБА_3 , який був використаний для уникнення виконання рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2009 року по справі № 2-3514/2009 про стягнення боргу на користь ОСОБА_1 , а не для позичення коштів. Суд прийшов до висновку, що оспорюваний договір позики від 15 листопада 2019 року слід кваліфікувати як фраудаторний, як вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), зокрема, щодо використання учасниками цивільного обороту приватного інструментарію всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та для зменшення обсягу майна боржника.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція)кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.

Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються.

З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року).

У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії").

ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03).

Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.

ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Закон України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України" регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України, в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв`язання спорів у цій сфері.

Згідно із п. 5 ст.6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів.

Наведена норма права встановлює вичерпний перелік підстав для тимчасових обмежень у праві виїзду громадян України за кордон, зокрема, коли громадянин України ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи), - до виконання зобов`язань.

Примусове виконання рішень судів в Україні покладається на державну виконавчу службу (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені у Законі України «Про виконавче провадження» .

За змістом п. 19 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право: у разі ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи чи керівника боржника - юридичної особи за межі України до виконання зобов`язань за рішенням або погашення заборгованості за рішеннями про стягнення періодичних платежів.

Відповідно до частини 1статті 441 ЦПК України тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути застосоване судом як захід забезпечення виконання судового рішення або рішення інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом.

Суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичної особи, яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), якщо така особа ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на неї відповідним рішенням, на строк до виконання зобов`язань за рішенням, що виконується у виконавчому провадженні (ч. 3 ст. 441 ЦПК України).

Отже, законом встановлено можливість тимчасового обмеження у праві виїзду не за наявності факту невиконання зобов`язань,а при ухиленні боржника від їх виконання. Право виконавця на звернення з поданням до суду про тимчасове обмеження права виїзду за межі України виникає винятково у випадку доведення фактів умисного ухилення боржника від виконання покладених на нього рішенням суду зобов`язань.

Під ухиленням боржника від виконання зобов`язань, покладених рішенням суду, слід розуміти будь-які свідомі діяння (дії або бездіяльність) боржника, спрямовані на невиконання відповідного обов`язку у виконавчому провадженні, коли виконати цей обов`язок у нього є всі реальні можливості, і цьому не заважають будь-які незалежні від нього об`єктивні обставини.

Тимчасове обмеження боржника в праві виїзду за межі України є винятковим заходом обмеження особистої свободи фізичної особи, який застосовується лише за наявності достатніх підстав вважати, що така особа ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на неї відповідним судовим рішенням, має намір вибути за межі України з метою невиконання цього рішення.

Протоколом № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, який ратифіковано Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року,у статті2передбачено,що кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих правне можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, на момент звернення до суду з поданням,факт ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням, повинен вже відбутися і бути об`єктивно наявним та підтверджуватися матеріалами виконавчого провадження.

Судом першої інстанції акцентовано увагу, що як вбачається з матеріалів справи, тільки 16.01.2026 року державним виконавцем на адреси боржника: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 скеровано виклик з вимогою з`явитись до державного виконавця на 22.01.2026 року, одночасно зобов`язано надати пояснення щодо виконання рішення суду.

При цьому, відомості про отримання виклику боржником в матеріалах виконавчого провадження відсутні.

Суд першої інстанції також правильно звернув увагу сторін, що згідно відповіді з Єдиного державного демографічного реєстру, ОСОБА_2 знята з реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 ще 10.02.2021 року, відомості про актуальну адресу її проживання в матеріалах виконавчого провадження відсутні, державним виконавцем не вживалося заходів щодо встановлення її місця проживання.

Натомість, відомості про багаторазовий перетин кордону України боржницею за період 21.11.2023 по 04.01.2026, надані виконавцем, можуть свідчити про місцеперебування боржниці в іншому регіоні.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу скаржник посилається, зокрема на те, що боржником рішення про стягнення боргу не виконано, будь-яких дій на виконання не здійснено.

Скаржник зазначає, що боржник неодноразово перетинає Державний кордон.

За приписами ч. 1 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Приватним виконавцем постановою про відкриття виконавчого провадження, боржника зобов`язано подати декларацію про доходи та майно та попереджено боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.

Разом з тим, як вбачається із матеріалів справи з 08.11.2023 року, часу відкриття виконавчого провадження № 73252219, державним виконавцем вчинялись ряд виконавчих дій, з примусового виконання рішення суду, зокрема: здійснювались заходи щодо розшуку майна боржника; накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно боржника, тобто виконавець мав усю необхідну інформацію про майновий стан та майно боржника, що не свідчить про наявність підстав для тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за кордон, якщо не доведений факт ухилення боржника від виконання покладених на нього зобов`язань.

Дійсно, матеріали справи містять копію Постанови Запорізького апеляційного суду у справі № 333/8527/23 від 09.09.2025 року, якою визнано недійсним договір позики від 15 листопада 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Вовк І.І., зареєстрований в реєстрі за № 9842 сторонами в якому є ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Згідно якої суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 за допомогою ОСОБА_3 використала з метою уникнення сплати боргу ОСОБА_1 складний приватноправовий інструментарій нотаріально посвідчення договору позики, вчинення виконавчого напису, відкриття виконавчого провадження у іншого приватного виконавця, передача майна ОСОБА_2 ( за її сприянням) стягувачу ОСОБА_3 , який був використаний для уникнення виконання рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2009 року по справі № 2-3514/2009 про стягнення боргу на користь ОСОБА_1 , а не для позичення коштів.

Разом з тим, суд першої інстанції правильно звернув увагу, що такі дії вчинені боржником у 2019 році, з матеріалів подання не вбачається жодних документів, що боржник належним чином повідомлений про здійснення виконавчих дій відносно нього на теперішній час (про відкрите у 2023 році виконавче провадження), а отже не може однозначно свідчити про ухилення її від виконання рішення суду.

При цьому, посилання на неодноразовий перетин Державного кордону боржником, як на доказ ухилення від виконання рішення суду, апеляційний суд вважає необґрунтованим.

Так, з відповіді Державної прикордонної служби на запит від 15.01.2026 року вбачається, що ОСОБА_2 в період з 08.11.2023 року по 15.01.2026 року неодноразово перетинала кордон України, проте з огляду на періодичність та невелику тривалість поїздок факт перетину ОСОБА_2 кордону не можна вважати ухиленням від виконання виконавчого листа у справі №2-3514/2009, виданого 29.09.2017 року Комунарським районним судом м. Запоріжжя, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості у розмірі 313 238,72 грн.

Доводи апеляційної скарги щодо помилкового висновку суду першої інстанції про необізнаність боржника про виконавче провадження колегія суддів оцінює критично, оскільки матеріали справи не містять доказів отримання ОСОБА_2 ані постанови про відкриття виконавчого провадження, ані постанови про арешт майна боржника, ані виклику до державного виконавця.

Згідно з вимогами ЦПК України учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов`язки. Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Кожна сторона несе ризик наслідків, пов`язаних із ненаданням доказів.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

У постанові від 18.03.2020 року у справі №129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

У випадку невиконання учасником справи його обов`язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Таким чином, колегія суддів не вбачає підстав для скасування ухвали суду першої інстанції, оскільки вона постановлена з дотриманням вимог закону.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про те, що подання не підлягає задоволенню.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а ухвалу Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 02 січня 2026 року – без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 02 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 24 квітня 2026 року.

Головуючий

Судді: