Постанова від 22 квітня 2026 р. у справі №761/48190/24 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 761/48190/24

Провадження № 22-ц/801/811/2026

Категорія: 56

Головуючий у суді 1-ї інстанції Дем`янова Ж. М.

Доповідач:Войтко Ю. Б.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 квітня 2026 рокуСправа № 761/48190/24м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача): Войтка Ю. Б.,

суддів Матківської М. В., Міхасішина І. В.,

учасники справи:

позивач – Акціонерне товариство «Українська залізниця»,

відповідач – ОСОБА_1 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Північний офіс Державної аудиторської служби України,

розглянув в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 13 січня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Дем`янової Ж. М. в залі суду в місті Козятин, дата складення повного тексту рішення 19 січня 2026 року,

в цивільній справі № 761/48190/24 за позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ Українська залізниця» до ОСОБА_1 , з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог: Північного офісу Державної аудиторської служби України, про стягнення безпідставно набутих коштів,

встановив:

Короткий зміст вимог

У грудні 2024 року Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі АТ «Українська залізниця») звернулося в суд з вказаним позовом до ОСОБА_1 , з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог: Північного офісу Державної аудиторської служби України, про стягнення безпідставно набутих коштів.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач, перебуваючи у трудових відносинах з позивачем та обіймаючи посаду інженера з охорони навколишнього середовища І категорії у виробничому підрозділі «Локомотивне депо Козятин» регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця», направлявся у службові відрядження до м. Києва у періоди: з 12 по 16 липня 2021 року, з 07 по 08 жовтня 2021 року та з 17 по 20 травня 2022 року.

На підтвердження понесених витрат на проживання під час зазначених відряджень відповідач подав позивачу відповідні документи, а саме: посвідчення про відрядження, авансові звіти про використання коштів, квитанції до прибуткових касових ордерів, рахунки-фактури, договори найму житла, укладені з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 , а також копії реєстраційних документів такого суб`єкта господарювання.

На підставі поданих документів позивачем було здійснено відшкодування витрат відповідачу на загальну суму 9 900,00 грн, що підтверджується відповідними платіжними документами від 06.08.2021, 27.10.2021 та 15.06.2022.

Разом із тим, за результатами проведеної Північним офісом Державної аудиторської служби України перевірки фінансово-господарської діяльності позивача встановлено, що фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 не виконано зобов`язань за укладеними договорами, а саме — не надано послуг з проживання, що відображено в акті перевірки від 29.01.2024 № 05-21/6.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач вважає, що грошові кошти, виплачені відповідачу як відшкодування витрат на проживання під час відряджень, фактично були набуті останнім без достатньої правової підстави.

У зв`язку з цим позивач звернувся до відповідача з вимогою про добровільне повернення зазначених коштів, яка залишена без задоволення.

Враховуючи викладене та посилаючись на положення статті 1212 Цивільного кодексу України, позивач просить суд стягнути з відповідача на його користь безпідставно набуті кошти у розмірі 9 900,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 13 січня 2026 року в задоволені позову відмовлено.

Суд виходив із того, що заявлені вимоги ґрунтуються на положеннях статей 1212–1213 ЦК України, які регулюють зобов`язання з безпідставного набуття майна. Для застосування цих норм необхідна сукупність умов: набуття або збереження майна, здійснене за рахунок іншої особи, та відсутність правової підстави для такого набуття.

Водночас суд встановив, що відповідач перебував у службових відрядженнях, а відтак отримання ним коштів як компенсації витрат на проживання здійснювалося на законній підставі. Надані матеріали справи не містять належних і допустимих доказів того, що відповідач фактично не проживав у житлі або що відповідні витрати не були понесені. Посилання позивача на акт ревізії та пояснення третьої особи суд визнав недостатніми та неналежними доказами.

Суд також зазначив, що інститут безпідставного збагачення має субсидіарний характер і не застосовується за наявності договірних чи інших правовідносин, які пояснюють підставу набуття коштів. У даному випадку така підстава існувала — трудові відносини, відрядження та договори найму житла.

З урахуванням принципу змагальності та покладення обов`язку доказування на сторони, позивач не довів відсутності правової підстави для виплати коштів і не спростував факт їх правомірного отримання відповідачем.

Отже, суд дійшов висновку про недоведеність позовних вимог та відсутність підстав для застосування статті 1212 ЦК України, у зв`язку з чим у задоволенні позову відмовив.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

У лютому 2026 року АТ «Українська залізниця» подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького апеляційного суду від 19 лютого 2026 для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: головуючий – суддя Войтко Ю. Б., судді: Матківська М. В., Міхасішин І. В.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 24 лютого 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі та надано строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 09 березня 2026 року справу призначено до розгляду без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

В апеляційній скарзі позивач зазначає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи та неналежно оцінив докази.

Зокрема, скаржник наголошує, що відповідач не подав відзиву на позов і не висловив заперечень, однак суд не надав цьому значення. Водночас встановлені судом обставини (перебування відповідача у відрядженні та відшкодування йому 9 900 грн витрат) самі по собі не підтверджують фактичного надання послуг проживання.

Позивач вказує, що ключовим доказом є акт ревізії Державної аудиторської служби України, яким встановлено відсутність фактичного надання ФОП ОСОБА_2 послуг проживання, відсутність у нього необхідних ресурсів та навіть пояснення про формальне оформлення документів без реального надання послуг. Також суд не врахував дані про відсутність у ФОП нерухомого майна.

Окремо скаржник заперечує висновок суду щодо недопустимості пояснень представника Фролова, зазначаючи, що довіреність надавала повноваження представляти інтереси та надавати інформацію від його імені.

Крім того, позивач вказує, що суд не врахував релевантну судову практику у подібних правовідносинах.

Узагальнюючи, апелянт вважає, що суд безпідставно дійшов висновку про наявність правових підстав для отримання коштів, оскільки фактичне надання послуг не підтверджено, а тому спірні кошти є безпідставно набутими і підлягають поверненню.

Доводи особи, яка подала відзив апеляційну скаргу

Від ОСОБА_1 відзив на апеляційну скаргу не надійшов, проте його відсутність не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції, що передбачено частиною третьою статті 360 ЦПК України.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Судом встановлено, що позивач 06.08.2021, 27.10.2021 та 15.06.2022 відшкодував відповідачу витрати на проживання під час службових відряджень у загальній сумі 9 900 грн на підставі поданих останнім підтверджуючих документів, зокрема посвідчень про відрядження № № 744, 1491, 2192 (а.с. 9-11), авансових звітів про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт від 04.102021 № НГ-09/6829, від 09.07.2021 №945, від 16.05.2022 № T-04/288 (а.с. 12-14), рахунків- фактури ФОП ОСОБА_2 від 12.07.2021 №2875781, від 07.10.2021 №45641, від 17.05.2022 №50355 (а.с. 18-19), квитанцій (а.с. 15-17), договорів найму квартири з ФОП ОСОБА_2 за відповідні періоди відряджень (а.с. 20-21) та реєстраційних документів ФОП ОСОБА_2 .

Північним офісом Державної аудиторської служби України складено Акт планової виїзної ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності AT «Укрзалізниця» та його відокремлених підрозділів (філії) за період з 01.07.2020 по 30.06.2023 від 29.01.2024 №05-21/6. Згідно з Актом планової ревізії (сторінки 225-232, розділ «витрати на відрядження») Північним офісом ДАСУ встановлено, що при фактичному виконанні господарських зобов`язань регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця» по оплаті коштів за послуги з проживання (шляхом відшкодування витрат на проживання відрядженим працівникам), іншою стороною (ФОП ОСОБА_2 ), не виконано свої зобов`язання, а саме не надано послуги з проживання відповідно до умов укладених з працівниками локомотивних депо договорів.

Висновок Акту планової ревізії обґрунтований тим, що на запит Північного офісу ДАСУ від 08.11.2023 №262608-14/7479 були отримані пояснення від ФОП ОСОБА_2 від 09.11.2023 про неможливість надання ним підтверджуючих документів «...у зв`язку з відсутністю в моїй власності чи оренді нерухомого майна та відповідно документів про право власності чи оренді на нього, та повідомляю, що послуги за договорами не надавались, діяльність не здійснювалась, документи на проживання в квартирах надавались людям для оформлення авансових звітів про відрядження за певну плату...», а також відсутністю у власності ФОП ОСОБА_3 квартир, які здавались працівникам у найм.

Відповідно до довіреності від 02.07.2020 ОСОБА_2 уповноважив Фролову Р.В. представляти його інтереси у відносинах з державними органами, установами, юридичними та фізичними особами з усіх питань, що його стосуються. Довіреністю їй надано право подавати та підписувати від його імені заяви й інші документи, отримувати довідки та витяги, представляти інтереси у судах усіх юрисдикцій, брати участь у судових процесах, подавати докази, скарги та інші процесуальні документи, а також вчиняти всі необхідні юридично значимі дії в інтересах довірителя.

Згідно із Актом планової ревізії ДАСУ встановлено відсутність надання ФОП ОСОБА_2 послуг з проживання, не підтверджено час та місце надання послуг, не підтверджено наявність матеріальних (майнових) ресурсів та умов, необхідних для надання послуг, тобто не встановлена товарність операцій щодо надання ФОП ОСОБА_2 послуг з проживання відрядженим працівникам.

На підставі вищевказаного Акту планової виїзної ревізії ДАСУ направила до позивача Вимогу про усунення виявлених порушень від 21.03.2024 №000500-14/3832-2024, пунктом 60 якої від регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця» вимагається забезпечити відшкодування втрат (збитків) фінансових (матеріальних) ресурсів, понесених через відшкодування вартості послуг із проживання відрядженим працівникам.

Згідно письмової Вимоги позивач звертався до відповідача про повернення коштів, яка на дату подання цієї позовної заяви Відповідачем проігнорована.

Позиція суду апеляційної інстанції

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Згідно положень частини першої статті 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Враховуючи вищенаведені норми, дана справа розглядається судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до роз`яснень, які містяться в абзаці першому пункту 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» та частини першої статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з огляду на таке.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам.

Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції, та застосовані норми права

Між сторонами виник спір з приводу повернення грошових коштів, отриманих відповідачем як відшкодування витрат на проживання під час службових відряджень, які, на думку позивача, були набуті без достатньої правової підстави.

Так, у відповідності до ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, який, зокрема, передбачає, що правозастосовна діяльність має ґрунтуватися на засадах справедливості, добросовісності та розумності.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Схожий по суті висновок зроблений в пункті 8.26. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), в якій вказано, що "водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах".

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що: "добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- "№n concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них".

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (частина перша статті 1212 ЦК України).

Аналіз статті 1212 ЦК України і цього інституту цивільного законодавства вказує на те, що правова природа інституту безпідставного отримання чи збереження майна (предмет регулювання) це відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Отже, предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і неврегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків, зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.

Отже, для виникнення зобов`язання, передбаченого статтею 1212 ЦК України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якою це відбулося.

Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, якщо така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена, або була відсутня взагалі.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що при визначенні того чи підлягають безпідставно набуті грошові кошти потерпілій особі слід враховувати, що акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад, зокрема, добросовісності. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.

Відповідно до положень ст.ст.12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Обґрунтовуючи позовну заяву позивач вказував, що відповідач отримав від позивача грошові кошти у сумі 9 900 грн як відшкодування витрат на проживання під час службових відряджень, однак фактичного надання відповідних послуг не відбулося. Позивач посилається на акт ревізії Державної аудиторської служби України, яким встановлено відсутність реального надання ФОП послуг проживання, відсутність у нього необхідних матеріальних ресурсів та підтвердження фіктивності оформлених документів.

У зв`язку з цим позивач вважає, що спірні кошти були набуті відповідачем без достатньої правової підстави, а відтак підлягають поверненню на підставі статті 1212 ЦК України.

Також встановлено, що позивач відшкодував відповідачу витрати на проживання під час зазначених відряджень у загальній сумі 9 900 грн на підставі поданих останнім документів, зокрема посвідчень про відрядження, авансових звітів, рахунків, квитанцій та договорів найму житла.

З матеріалів справи вбачається, що між відповідачем та ФОП ОСОБА_2 були укладені договори найму житла, які на момент розгляду справи є чинними, у встановленому законом порядку не оскаржені та недійсними не визнавалися.

Судом першої інстанції встановлено та не заперечується сторонами, що відповідач перебував у службових відрядженнях у місті Києві у періоди з 12 по 16 липня 2021 року, з 07 по 08 жовтня 2021 року та з 17 по 20 травня 2022 року. Вказані обставини є узгодженими між сторонами та підтверджуються належними письмовими доказами, наявними в матеріалах справи, у зв`язку з чим не є предметом доказування у розумінні статті 77 ЦПК України.

Також судом установлено, що на виконання вимог законодавства щодо гарантій працівникам у службових відрядженнях позивачем було відшкодовано відповідачу витрати на проживання під час зазначених відряджень у загальній сумі 9 900 грн. Таке відшкодування здійснювалося на підставі поданих відповідачем документів, зокрема посвідчень про відрядження, авансових звітів про використання коштів, рахунків, квитанцій, а також договорів найму житла, укладених із фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 .

З матеріалів справи вбачається, що між відповідачем та ФОП ОСОБА_2 укладено договори найму житла на відповідні періоди відряджень. На час розгляду справи зазначені договори є чинними, у встановленому законом порядку не оскаржені, недійсними не визнавалися, а тому породжують для їх сторін відповідні цивільні права та обов`язки відповідно до статей 11, 202 ЦК України.

Наявність укладених та чинних договорів найму житла свідчить про існування належної правової підстави для виникнення у відповідача витрат на проживання та, відповідно, для їх компенсації роботодавцем. Така правова підстава прямо випливає як із умов договорів, так і з характеру трудових правовідносин та гарантій, передбачених законодавством у сфері службових відряджень.

Колегія суддів звертає увагу на те, що твердження позивача щодо відсутності фактичного надання послуг проживання ґрунтуються переважно на акті ревізії Державної аудиторської служби України, яким зроблено висновки про відсутність у ФОП необхідних матеріальних ресурсів та не підтвердження господарських операцій.

Разом з тим, акт ревізії контролюючого органу не має наперед визначеної доказової сили та не може розглядатися як єдиний і беззаперечний доказ відсутності фактичного надання послуг. Такий акт підлягає оцінці судом у сукупності з іншими доказами відповідно до вимог статті 89 ЦПК України.

При цьому встановлено, що висновки, викладені в акті ревізії, зокрема щодо відсутності діяльності та матеріальних ресурсів, ґрунтуються на поясненнях, які були надані не безпосередньо ФОП ОСОБА_2 , а іншою особою – ОСОБА_4 , яка діяла на підставі довіреності від 02.07.2020, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бендою С.М. від 02.07.2020.

Дослідивши зміст зазначеної довіреності, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що відповідно до довіреності ОСОБА_2 доручив ОСОБА_4 зокрема, оформлення його спадкових прав на майно, яке залишилося після смерті ОСОБА_5 . Тобто довіреність не містить чіткого та прямого повноваження представника на надання від імені довірителя особистих пояснень щодо обставин, які за своєю природою можуть бути відомі виключно самому суб`єкту господарювання. Надання таких пояснень є проявом особистого волевиявлення та пов`язане з безпосереднім знанням фактичних обставин здійснення господарської діяльності.

У зв`язку з цим пояснення ОСОБА_4 обґрунтовано визнані судом неналежним доказом у розумінні статей 76, 77 ЦПК України.

Крім того, зі змісту пояснень ОСОБА_4 від 09 листопадом 2023 року убачається про неможливість надання підтверджуючих документів, а саме, у зв`язку з відсутністю в її власності чи оренді нерухомого майна та, відповідно, документів про право власності чи оренді на нього, та повідомила, що послуги за договорами не надавались, діяльність не здійснювалась, документи на проживання в квартирах надавались для оформлення авансових звітів про відрядження за певну плату.

Відтак, твердження про відсутність нерухомого майна стосуються особи, яка їх надавала ОСОБА_4 , а не безпосередньо ФОП ОСОБА_2 як суб`єкта господарювання.

Така обставина не може свідчити про відсутність у ФОП ОСОБА_2 можливості здійснювати діяльність з надання житла в оренду, зокрема на підставі суборенди чи інших правових механізмів, не заборонених законом.

Додатково колегія суддів враховує, що відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців основними видами діяльності ФОП ОСОБА_2 є: 68.31 агентства нерухомості; 68.20 - надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна; 68.10 - купівля та продаж власності, тобто є операції з нерухомим майном, у тому числі надання в оренду й експлуатацію нерухомого майна. Отже, здійснення ним діяльності з надання житла в найм узгоджується з його господарською правосуб`єктністю, що не суперечить укладеним договорам.

Матеріали справи не містять належних і допустимих доказів, які б беззаперечно підтверджували, що відповідач фактично не проживав у житлі під час відряджень, або що подані ним документи є недостовірними чи фіктивними. Висновки позивача в цій частині ґрунтуються переважно на припущеннях, що не відповідає вимогам процесуального закону.

Відповідно до частин першої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як роз`яснено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19), принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

У даному випадку позивач не надав суду таких доказів, які б свідчили про відсутність правової підстави для отримання відповідачем спірних коштів або про їх безпідставне набуття. Натомість встановлені обставини свідчать про наявність правових підстав для їх виплати, зумовлених укладеними цивільно-правовими договорами.

З огляду на викладене, колегія суддів доходить висновку, що спірні правовідносини мають договірний та похідний від трудових відносин характер, пов`язаний із відшкодуванням витрат працівника у зв`язку зі службовим відрядженням. За таких умов застосування положень статті 1212 ЦК України, які регулюють відносини з безпідставного збагачення та мають субсидіарний характер, є безпідставним.

Як неодноразово зазначав Верховний Суд, інститут безпідставного збагачення має субсидіарний характер та застосовується лише за відсутності інших, спеціальних правових підстав для регулювання спірних відносин. Зокрема, у постанові Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі № 756/9369/21 наголошено, що наявність між сторонами договірних відносин виключає можливість застосування статті 1212 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2020 року у справі № 495/2442/16-ц (провадження № 61-15428св19), відповідно до якої положення статті 1212 ЦК України застосовуються лише за відсутності договірних правовідносин.

З урахуванням наведеного, позивачем не доведено наявності однієї з обов`язкових умов для виникнення зобов`язання з безпідставного набуття майна – відсутності правової підстави для набуття коштів, у зв`язку з чим заявлені позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Доводи апеляційної скарги про те, що відсутність відзиву відповідача на позовну заяву та його заперечень свідчить про обґрунтованість позовних вимог, а також про те, що встановлені судом першої інстанції обставини не підтверджують фактичного надання послуг проживання, колегія суддів вважає безпідставними з огляду на таке.

Передусім, сам по собі факт неподання відповідачем відзиву на позов не може розцінюватися як безумовне визнання позову чи доказ обґрунтованості заявлених вимог. Відповідно до частини першої статті 12 та частини першої статті 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Неподання відзиву не звільняє позивача від обов`язку доведення підстав позову та не покладає на суд обов`язку автоматично вважати такі обставини доведеними. Суд зобов`язаний перевірити доводи позову та оцінити наявні у справі докази незалежно від процесуальної поведінки сторін.

Такий підхід узгоджується із правовою позицією Верховного Суду щодо застосування принципу змагальності та стандарту доказування, відповідно до якого обставина вважається доведеною тоді, коли з урахуванням поданих доказів висновок про її існування є більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13, провадження № 14-400цс19). Отже, саме на позивача покладено обов`язок довести відсутність правових підстав для отримання відповідачем спірних коштів.

Посилання апелянта на акт ревізії Державної аудиторської служби України як на вирішальний доказ також не можуть бути прийняті, оскільки такий акт не має наперед встановленої доказової сили і підлягає оцінці у сукупності з іншими доказами відповідно до статті 89 ЦПК України. Висновки ревізії ґрунтуються, зокрема, на поясненнях, наданих представником, тоді як суд першої інстанції обґрунтовано встановив відсутність у нього належних повноважень на надання таких пояснень від імені ФОП щодо обставин господарської діяльності.

Водночас матеріалами справи підтверджено, що між відповідачем та ФОП укладені договори найму житла, які є чинними, не оскаржені та не визнані недійсними. Саме їх наявність свідчить про існування правової підстави для відшкодування витрат на проживання. За усталеною практикою Верховного Суду (зокрема, постанова від 06.09.2023 у справі № 756/9369/21, постанова від 14.04.2020 у справі № 495/2442/16-ц) застосування статті 1212 ЦК України є неможливим за наявності договірних правовідносин.

Доводи скаржника на відсутність у ФОП нерухомого майна також не спростовує висновків суду першої інстанції, оскільки здійснення господарської діяльності з надання послуг оренди не обов`язково передбачає наявність права власності на відповідне майно. Як убачається з відомостей Єдиного державного реєстру, основними видами діяльності ФОП є операції з нерухомим майном, у тому числі надання в оренду й експлуатацію нерухомого майна, що не суперечить змісту укладених договорів.

Водночас позивачем не надано належних і допустимих доказів того, що відповідач фактично не проживав у житлі під час відряджень або що подані ним документи є фіктивними. Висновки контролюючого органу за відсутності інших підтверджуючих доказів не можуть вважатися достатніми для встановлення таких обставин.

Щодо доводів апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції судової практики у подібних правовідносинах, колегія суддів зазначає, що застосування правових висновків Верховного Суду здійснюється з урахуванням фактичних обставин конкретної справи. Саме по собі існування судових рішень у подібних спорах не свідчить про неправильність рішення суду першої інстанції, якщо обставини справи є відмінними або докази оцінені відповідно до вимог процесуального закону.

Узагальнюючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду першої інстанції, однак не містять посилань на порушення норм матеріального чи процесуального права, які могли б бути підставою для скасування оскаржуваного рішення.

Позивачем не доведено наявності сукупності умов, необхідних для застосування статті 1212 Цивільного кодексу України, зокрема відсутності правової підстави для набуття відповідачем спірних коштів. Натомість матеріалами справи підтверджується існування договірних відносин та правомірність здійсненого відшкодування витрат у зв`язку з відрядженням.

За таких обставин апеляційний суд доходить висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, надав належну правову оцінку зібраним у справі доказам та правильно застосував норми матеріального права, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки заявлені вимоги є недоведеними та не підтверджені належними і допустимими доказами.

Доводи апеляційної скарги переважно зводяться до незгоди апелянта з висновками суду першої інстанції та наданою ним оцінкою доказів, а також спрямовані на інше тлумачення встановлених у справі обставин. Разом з тим такі доводи не містять посилань на обставини чи докази, які б спростовували висновки суду першої інстанції або свідчили про неправильне застосування ним норм матеріального чи процесуального права.

Фактично наведені в апеляційній скарзі аргументи спрямовані на переоцінку доказів, які вже були предметом дослідження суду першої інстанції, що саме по собі не є підставою для скасування чи зміни судового рішення.

З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку про відсутність правових та процесуальних підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Згідно з статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін.

Щодо судових витрат

За правилами частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Зважаючи на те, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, відсутні підстави для перерозподілу чи відшкодування судових витрат, пов`язаних з розглядом справи в суді апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 375, 381, 382-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення.

Рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 13 січня 2026року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини статті 389 ЦПК України.

Суддя-доповідач Ю. Б. Войтко

Судді: М. В. Матківська

І. В. Міхасішин